Непризначеним маршрутом

-Не плач, Оксано, досить ... Тут сльози не допоможуть  - глухо мовив Максим, котрий і сам був на межі відчаю...
В горах швидко темніло, тому важко було зорієнтуватись котра година...
-Хто може сказати, скільки часу приблизно ми в дорозі? - знову заговорив Максим. Від тривалого мовчання і сліз дівчат його починало нудити... То ж треба так, щоб ні в кого годинника не було.
Вони вже давно втратили орієнтир не тільки в часі,  а й в дорозі. Те що ходять дуже довго і безцільно - сумніву не було ... Ноги боліли усім, навіть хлопцям. А від порожнечі у шлунку смоктало. Але зараз за їжу і думати не хотілось.
-Максиме, як ти думаєш, куди можна прийти за цей час?
Василь починав говорити голосніше, бо далеко в горах почувся незрозумілий вій, на який дівчата стали озиратись..
-Не знаю, думаю не дуже далеко - якось несміливо відповів Максим, з коса дивлячись  на дівчат. Вони  плакали вже  обоє. Оксана трималась довше, а згодом і вона розплакалась.
-Що за дівчисько... Як мала дитина ... - невдоволено бурмотів Максим. Сестра починала його дратувати.
-Треба було не йти з нами ... Ніхто не примушував. - буркнув собі під ніс. Він був сердитий на всіх: на Оксану, Оленку, Василя, на себе і навіть на Петра Миколайовича... Чому він не відмовив їх, коли підлітки вирушили іти самі?  Та ні, таки відмовляв... Тільки ж вони не послухали  його. Ще й попереджував, про небезпеку заблукати в горах... Максим, як найстарший, відчував на собі відповідальність за інших, але зарадити нічим не міг. Від того ставало ще важче на душі. Вже і він, не зважаючи на спокійний темперамент, не міг втримувати свої емоції .
-Ну, чого розревілись... Я вам що, Бог, як маю вивести вас з цього лісу? - мовив з передсердя. Дорога була зовсім незнайомою. Оленка накульгувала, тісні кросівки дошкуляли їй ще по дорозі на полонину, а тепер натерли добрячого мозоля. Вона розсердилася на Максима, котрий перейшов на різкий тон і з образою відрізала:
-А чому запевняв що добре знаєш дорогу? Ще й сперечався з Петром Миколаєвичем. Ось, тобі твоя впертість ...
Василь хотів заступитись за друга, та  скоріше  промимрив, аніж сказав до Олени: 
-Замовчи! Що тепер з твоїх лекцій? Краще пильно видивляйся стежку. Бо будемо тут з вовками в горах ночувати.
Всі знову замовкли .... Говорити не хотілось, але і мовчати  було страшно ...  Вечірній ліс, ще й у горах викликав досить неприємні почуття, змішані з страхом і безвихіддю. Кожна гілляка під ногами здавалась гадюкою.А будь-яке шарудіння змушувало здригатися і озиратись. Дівчата постійно відставали, що ще більше дратувало хлопців. Та тут Оксана зовсім зупинилась і  гукнула до брата:
-Ні, Максиме! Так далі йти не можна... Знаю, що ти, як кажеш - не Бог, але ж є Той, Хто бачить і чує нас! Бог, котрий живе на небі! А  ми ще жодного   разу не помолились Йому, щоб допоміг вийти з цієї лісової пастки.
-А ти думаєш Бог почує нас? Ми ж не послухались дорослих ... Отож самі і винні в тому що сталось ...-  У словах Максима була повна безнадія ...
-Тоді, потрібно спочатку просити  прощення в Бога, ми вчинили непослух ... І однаково винні... Всі четверо переглянулися між собою, тихо опустили голову і,  ніби змовившись, одночасно схилились на коліна. Так вони ще ніколи в житті не молились ... Сльози тепер витирали і хлопці, забувши про те, що соромно плакати перед дівчатами. Кожен чітко усвідомлював , як ніколи,  свою залежність від Бога. Бо якщо Господь  не допоможе зараз, вони приречені у цих горах на загибель ... Друзі добре знали що, найнебезпечніше заблукати у горах, спускаючись з полонини, стежки з якої розходяться в різні боки, наче сонячні промені і тільки добрі  знавці гір без проблем можуть пройти вірним  маршрутом. Варто оступитись від потрібної стежини на декілька метрів, як з часом можна опинитись у сусідньому районі. А це приблизно 20-30 км від цілі. Хлопці пригадали ці підступні витівки гірських стежин і тепер  від їхньої зухвалості не лишилось і сліду. Якби була можливість щось змінити, ніколи б не вчинили подібного. 
Вже значно похолодало  і повітря задихало сирістю. Вони  пройшли ще біля сотні кроків, і до чуйного вуха Максима долинули звуки дзюркотіння води.
-Василю! Ти чуєш? Тут десь недалеко річка. На зміну відчаю прийшла тиха надія. Він добре знав, що коли йти за течією, обов`язково вийдуть на дорогу, котра веде до села, а там, як натраплять на людей, вже і знайти табір буде легше. От би тільки до повної темряви вибратись з лісу, поки вовки та ведмеді не повиходили зі своїх схованок. 
Дівчата вже не плакали, сльози висохли, але разом з ними і закінчувалась сила зробити наступний крок.
-Максиме! Я вже не можу йти ... У голові аж гуде, і зовсім немає сили ... Оксана вже не говорила, а шепотіла.
-Ну що ж я можу зробити? Ми зараз всі в подібному становищі . Але йти треба... Річка є, а це надійний орієнтир, що вийдемо скоро до якогось села. Бог не залишить нас. Ми ж молились.
Десь в далині почувся гуркіт автівки. Стало зрозумілим, що недалеко проходить дорога.
-Цікаво, яка відстань розділяє нас з табором,  і що зараз відбувається там, через нашу відсутність?...  - роздумував Максим. Він  повільно ішов, ще нижче опустивши голову... Чомусь на очі наверталися сльози і дуже не хотілось показувати їх дівчатам. У горах вже зовсім стемніло...
А в таборі  і справді був справжній переполох. Коли Петро  Миколайович, відповідальний за табір служитель, зі  всіма іншими дітьми, повними приємних вражень від екскурсії , зійшли з полонини до джерела, то змушені були зупинитись і   почекати чотирьох впертих  підлітків. Ті запевняли,  що прийдуть самі ще  раніше  на місце зустрічі, бо дорогу знають відмінно. Довго вмовляв Сергій Миколайович  друзів залишити небезпечну затію, і йти зі всіма. Та екскурсія ним  видалась нецікавою, і на чолі з Максимом вони вирішили піти окремо від групи. Ця четвірка друзів вже цілий тиждень в таборі влаштовувала свою так би мовити «погоду». Під їхнім керівництвом і інші дозволяли собі різні витівки непослуху. Тому сперечатись з ними не було змісту, і поки ті не намовили ще когось  на втечу,  Петро Миколайович пішов  на поступки. Довго він розказував ним, як орієнтуватись у місцевості, та згодом Максим зухвало махнув рукою і, відійшовши на невелику відстань,  вигукнув:
-Як виріс в горах, то вже якось виберусь із них, з горем навпіл, - і всі четверо дружньо зареготали.
Тоді бачили їх востаннє. І тепер, коли вже всі потомились чекати  на палючому сонці, яке піднялось високо над горизонтом, хтось з підлітків почав вголос обурюватись:
-І чого це, нас п’ятдесят,  мають чекати на чотирьох?  ... Може вони вже давно в таборі обідом смакують, а ми тут  смажимось на спеці через тих пройдисвітів.
Петро Миколайович спочатку присоромив нетерплячих, але коли сонце вже перевалило за південь, та на годиннику показувало опів на другу, він прийшов до тої ж думки,  що четвірка друзів вже давно на місці. Розпорядившись йти до табору, Петро Миколайович дорогою обережно поглядав у різні боки та уважно прислухався до будь-яких звуків. Чомусь його супроводжувало неприємне передчуття, і він весь час думав про дітей:
-Щоб бува,  хоч не заблукали... Це ж гори...
Коли прийшли у табір та виявили що  четвірки друзів  там нема, відповідальний служитель ще більше затривожився:
-Куди ж вони могли подітись? Невже вирішили псувати нерви і сьогодні ...? Тож домовились з ними по-дорослому ... Виявляється, не розуміють вони нормальної мови... Відправлю завтра додому і на тому все.
І чим більше проходило часу в відсутності підлітків у таборі, тим сильніша  буря наростала в серці Петра Миколайовича. Потім ця буря переросла у тривогу. Вже скоро вечір, а підлітки так і не повернулись у табір. Далі зволікати час було небезпечно, і група  викладачів пішла на пошуки неслухняної четвірки. Вони намагались іти точнісінько тим самим маршрутом, по якому йшли зранку на екскурсію.
-Можливо друзі знайдуть знайоме місце, куди ходили з усіма і залишаться там чекати? - потішав себе Петро  Миколайович, хоча розумів, що така думка,  скоріше за все,  далека від істини. Тепер не було ніякого  сумніву в тому, що підлітки заблукали. Дійшовши до джерела, відповідальний  табору і його співпрацівники розійшлись у різні напрямки на певну відстань у довго гукали у гірську далечінь. Пошуки не принесли бажаного результату і Петро Миколайович, повернувшись до табору послав у село за автомобілем. Вже добре стемніло, а дітей так і не було. Хтось почав плакати, хтось молитись... Говорити нікому ні про що не хотілось. Думки кожного були зайняті одним питанням: Де вони?
Петро  Миколайович зібрав усіх на загальну молитву і запропонував просити у Бога, щоб Він допоміг друзям повернутись до табору та змінив їхні горді серця.  Діти молились гаряче і відверто, дехто вголос плакав.
Коли з села приїхала вантажівка, Петро Миколайович сам ускочив до кабіни і звелів:
-Вперед! Зволікати не можна ні хвилини... Будемо запитувати дорогою всіх перехожих ... Може таки,  хтось  що чув чи бачив ... Не могли ж вони пропасти без вісти. Тож не далека дорога... Він вже й сам не дуже вірив у те що говорив, бо ж пів дня даремних пошуків і в його серці мало не похитнули віру ... Але ж де, де вони можуть бути?
Від табору від‘їхали вже кілометрів зо 30, коли на дорозі світло фар виловило купку юнаків, що нерухомо   сиділи на узбіччі, опустивши голови донизу. Тільки різкі гальма та звук сигналу примусили їх підняти  погляд і  зосередитись.
-Це вони! Слава Тобі, Господи! - вигукнув Петро  Миколайович! Так, я не помилився. Дякую, Боже, що ми помітили їх.
Вантажівка вмикнула задню передачу та зупинилась прямо біля розгублених підлітків, які протирали очі, не до кінця розуміючи, що  відбувається.
-Максиме, Васильку! Ходіть вже. - тормошив відповідальний табору  хлопців. Він подав руку Оксані, яка вже прокинулась і поволі почала підводитись. Водій допоміг Оленці стати на ноги , і вона, кульгаючи , наздогнала інших і скочила у машину. Вантажівка зробила розворот і чимдуж помчала до табору. Всі четверо мовчали. Мовчав і Петро Миколайович. Він тільки невтомно,  подумки, дякував Господа, що Той почув молитви і після довгих блукань повернув дітей. Служитель бачив, що вони від втоми були  вже не в змозі не тільки говорити, а й мислити. Як він радів, що Господь вивів їх з лісу на дорогу, до того, як вони знеможені впали до землі і поснули...
Близько півночі автівка з дорогоцінною знахідкою  в’їхала на територію табору. Петро  Миколайович  зробив знак рукою до групи  підлітків, котрих розпирала допитливість , щоб розходились спати  і провів Максима з товаришами до своїх наметів.
Позаду був день важких переживань, блукань, втоми і сліз. Залишився в минулому незвичний   шлях з не призначеним маршрутом. А попереду - день, коли вони повинні визнати свою вину перед Богом і друзями, засвідчити їм, як дивно Бог почув молитву , та допоміг. Це буде завтра... А  тепер  кожному потрібно добре  відпочити...
~ДЛВ~