Польоти уви сни та в дийсности!..

              ПОЛЬОТИ УВІ СНІ ТА В ДІЙСНОСТІ!..

     Вже давно із подивом замислююся – наскільки ж непередбачувано та й складно улаштована психологія людини!.. Гадаю, навіть видатні вчені-психологи не в змозі визначити, з гарантією, що відбувається в свідомості, в сірих клітинах мозку звичайного індивідуума в якийсь момент часу його життєвого циклу!.. Я не психолог і не зможу дослідити когось по цьому питанню, а от СВОЇ думки, СВОЇ почуття та вплив на МОЮ свідомість оточуючого мене світу можу скрупульозно вивчити, чесно проаналізувати та скласти СВІЙ внутрішній портрет (але при цьому, мушу визнати чесно, цей портрет може вийти не зовсім правдивим – бо вимушений бути самому собі судією). От вже промайнуло, якось непомітно більше тридцяти літ, як я розпрощався зі своєю любою льотною професією, та думки, спогади про небо, польоти постійно виникають в моїй голові – навіть уві сні!.. Особо тяжко було, для свідомості, в перші місяці після виходу на пенсію… Скільки ж раз прокидався серед ночі – коли уві сні виконував польоти… І тоді до ранку вже не міг заснути – мучили спогади тої непростої, а іноді тяжкої та все ж любої роботи!..

     От і сьогодні прокинувся посеред ночі з-за неприємного сну – кілька хвилин знадобилося, щоб усвідомити, що то тільки сон… Приснилося, що ми летимо в експедицію, в Краснодарський край, внизу, під літаком, знайома місцевість, палива зосталося тільки на кілька хвилин польоту і я не бачу аеродрому, тільки болота та ліс – було так неприємно і страшно… Тож сон пропав, лежав та згадував… А згадувалися, до речі, багаторазові надзвичайні події, якими так багата праця пілота і відчував щастя, що все в моєму льотному житті пройшло без трагедій та нещасть! До того ж несподівано пригадалося – коли ж я вперше літав уві сні! Це було в дитинстві!.. Чогось впевнений, що більшість людей (але не всі), в дитинстві, літали уві сні. Чомусь дорослі, запевняли діточок – якщо вони літають уві сні, це є ознакою, що вони ростуть!

     Свій перший політ уві сні запам’ятався тим захопленням, відчуттям щастя повної свободи та реальністю того, що відбувається! Мені було років дев’ять, коли я, уві сні, злегка відштовхнувшись від долівки, поволі піднявся до стелі та вільно поплив в повітрі, облетів люстру, присів на верх шафи, де і побачив в пилюці мого старого олов’яного солдатика. За весь час цього польоту відчував страх – зараз все скінчиться і я хряснусь з двохметрової висоти на долівку. Та яке ж було моє здивування, коли я зранку згадав увесь цей сон та за допомоги стола та стільця знайшов на шафі, в пилюці свого солдатика!..

     А от про другий свій політ уві сні, в дитинстві я раптом згадав вже як був курсантом в льотному училищі. Мій інструктор достроково випустив мене в перший самостійний політ на літаку Як-18У по маршруту Кременчук – Полтава – Кременчук. Під час такого польоту курсант в літаку сам, а на задньому сидінні пристебнутий ременями “Іван Іванович” – так ми називали мішок з піском (для покращення центрівки літака). Тож, коли виконував розворот над Полтавою, не втримався і зробив кілька кіл над своєю рідною хатою – побачив свій рідний садок, знайомі з дитинства вулички! А коли летів в Кременчук, весь час намагався згадати – десь я вже бачив все те, що зараз побачив над рідною хатою… І таки згадав – це було влітку, на канікулах, після закінчення п’ятого класу. Ми з молодшим братом спали вночі в садку, під яблунями. Набігавшись за цілий день та добре втомившись, засинали миттєво то й добре спали до ранку.

     Та одного разу під час такого солодкого сну мені приснився дивний сон – наче я, яскравим, сонячним днем, стою перед нашим будинком і раптом, зіщулившись в грудочку, різко підскочив угору і став повільно підійматися догори. І вже вгорі, високо над будинками та деревами, повільно плив і роздивлявся весь наш район – Юрівку, свою рідну школу, навіть побачив пацанів, що грали у футбол на шкільному стадіоні, шкільний сад. Не зможу сказати, скільки часу тривав той чудовий сон і як я повернувся – та прокинувся я на своїй койці від променя сонця, який пробився через листя яблуні. А з якою зацікавленістю слухали мої друзі мою розповідь про той чудернацький сон!.. А зараз, поки я летів на свій аеродром, дивувався – відкіля ж в моїй пам’яті вісім років тому намалювалася картинка того, що я побачив вперше над рідною хатою кілька хвилин тому? Я ж ніколи до цього над рідним домом не літав…

     Та всі ці мої спогади із царини надто абстрактного, заумного – метафізики, екстрасенсорики. Зараз хочу поділитися захопленням від лише одного, єдиного польоту (хоча то може виглядати трохи якось дивно з вуст пілота, який провів за штурвалом літака двадцять п’ять років), який мені пощастило виконати під час нашої експедиції в Литву. Того року наш екіпаж був направлений в Нові Окмяни (Науйойи Акмяне) Шяуляйського уїзду. Ми приземлилися на аеродромі ДОСААФ, де виконувалися учбові та тренувальні польоти планеристів, а розміри аеродрому для польотів планеристів дуже відрізнялися від розмірів аеродрому для виконання авіахім робіт на літаку Ан-2 – він ледь-ледь вписувався в дозволені розміри для роботи Ан-2. Злітна полоса курсом “захід – схід” була паралельна залізничній дорозі та в ста метрах південніше поселення, яке знаходилося на пагорбі. І якщо з західної сторони було рівне поле пшениці (ніяких перешкод), то зі східної сторони, майже до аеродрому підступав ліс з деревами висотою до п’ятнадцяти метрів!..

     Та це ще не всі перешкоди для польотів – при злеті на схід з максимальним завантаженням доводилось відвертати вправо, бо зліва, на пагорбі, височів дуже високий католицький костел. Тож злітаючи, ми завжди вже на висоті польоту десь біля десяти метрів бачили, на відстані до семидесяти метрів від літака, парадний вхід в костел!.. До того ж, що було особливо неприємно, вітер майже завжди дув зі сходу і весь час праці в Нових Окмянах нам довелося літати з почуттям підвищеної напруги та страху!.. Аероклуб планеристів ДОСААФ працював тільки у вихідні дні (бо то були молоді робочі та студенти) і їх польоти не дуже заважали нашим авіахім роботам. Та під час спільних польотів керував ними, по радіо, керівник аероклубу і тоді потрібно було дуже пильнувати!..

     Поміж особистими злетами та посадками, з зацікавленням спостерігав, як невеликий літачок польського виробництва – PZL-104 Wilga-35A (“Іволга”) з причепленим на тросу планером злітає та тягне за собою, до потрібної висоти планер. Потім планерист, від’єднується і самостійно летить у свою зону польотів де, використовуючи потоки повітря, виконує всі заплановані завданням вправи. Мене, як пілота, завжди цікавило – як планерист відшукує висхідні потоки повітря, щоб по багато годин ширяти та літати по маршрутам на сотні кілометрів?.. Під час перерв у своїй праці я підходив до планеристів і з цікавістю спостерігав, з якою любов’ю вони доглядають за своїми “ластівками”.

     Познайомився з молодим хлопцем – інструктором планерного спорту, неодноразовим призером міжнародних змагань (по професії він інженер на заводі, а вільний час присвячує планерному спорту). Ми з ним швидко знайшли спільні теми для бесід, почув багато цікавого про планеризм та про міжнародні змагання. Коли настав час обіду, я зауважив, що мій новий друг дістав свій маленький бутербродик і настійливо запросив його пообідати з нами. Справа в тім, що господарство, поля якого ми обробляли, годувало нас, як “на убій”, іноді навіть не могли впоратися з усім, що нам привозили. А на вечір я запросив його в кафе, щоб відзначити нашу любов до польотів, до неба та закріпити нашу дружбу.

     Тож ввечері добре посиділи “за бокалом чаю”, мені було дуже цікаво і так захотілося самому політати на планері та нажаль через кілька днів закінчувався строк нашої експедиції  в Литві… Тож в неділю, зрання, ми почали завантажувати все своє майно, заправили літак маслом та пальним до максимуму, щоб в обід вилетіти через Вільнюс та Мінськ на Полтаву. Та раптом сталася надзвичайна подія – наш екіпаж з командиром ланки Миколою Павловичем Пінчуком зайняли свої робочі місця в літаку і тільки авіатехнік знаходився ззовні, щоб проконтролювати запуск та роботу двигуна, тільки після повного циклу випробування двигуна він міг зайняти своє місце в літаку. Але несподівано авіатехнік подав умовний знак про негайну зупинку двигуна. Коли ми з командиром ланки покинули літак та підійшли до техніка, він мовчки показав рукою на верхнє праве крило – з нього інтенсивно капав авіабензин!.. То була дуже серйозна поламка – для її усунення потрібно злити паливо з цього баку, зняти його, знайти та ліквідувати ушкодження. Для цього були викликані інженер ескадриллі та ще два авіатехніка. Було зрозуміло, що виліт додому буде перенесено на інший день. Я зрадів – мої мрії про політ на планері можуть здійснитися!..

     З задоволенням почимчикував до планеристів – сьогодні в них був день польотів і мій друг-інструктор в цей момент готував до польоту планер-спарку. От я й пристав до нього, як банний лист з проханням – взяти мене в політ на планері. Та самостійно вирішити це питання він не міг, тож повів мене до начальника аероклубу. В диспетчерській нас зустрів бородатий та міцний за статурою чоловік. Він дуже погано розмовляв російською, але ж моє прохання, яке я йому виклав, все ж зрозумів, щиро посміхнувся та дозволив летіти з інструктором – тільки виставив стрічну умову: “Коли твій літак полагодять – візьмеш інструктора і покажеш у польоті, як це працювати на важкій техніці”, “Добре, я згоден, командира ланки я умовлю!” – відповів.

     Аналізуючи свої спогади, зрозумів, що намагаюся викласти на папір те, що колись потрясло, приголомшило мене та відклалося в моїй пам’яті, а от зараз так проситься на світ божий. Отаким потрясінням став для моєї свідомості єдиний в моєму житті політ на планері і можливість керувати ним, не маючи для цього двигуна. Коли я опинився на передньому сидінні планера-спарки мене захопив вільний оглядовий простір на 360 градусів і спокійний тихий голос інструктора за спиною: “Зв'язок буду вести я, а ти м’яко тримайся за ручку керування – будеш керувати тільки по моїй команді і строго їх виконуй!” Літак-буксир почав розбіг та пробігши всього половину злітної смуги, одірвався від землі. Коли ми порівнялися з костелом, то були вже метрів на двадцять вище нього і в цей момент я почув клацання замка – інструктор від’єднав трос, а потім спокійно і неголосно почав розповідати, що я повинен зробити: “Виконуй перший розворот”… Я, звиклий до управління на Ан-2, з силою рвонув ручку керування вліво і одразу почув за спиною: “Тихо, тихо – візьми двома пальцями ручку і тихенько керуй планером”. Це були такі несподівані почуття – повна тиша і тільки тихий шелест вітерцю за склом кабіни, захоплива панорама місцевості та неймовірна слухняність літального апарату, здавалось планер може виконати мої накази, про які я ще тільки думаю.

     Я так захопився своїми почуттями, що навіть підскочив на сидінні, коли раптом позаду пролунало: “Юра виконуй другий розворот і слідкуй за висотою, держи 100 метрів, я не держу ручку керування – ти сам керуєш планером”. В мене й серце йойкнуло, та керування дійсно було дуже легке. І я, з мовчазної згоди інструктора, спробував змінити курс злегка вправо, вліво та повернутися на заданий курс. От тільки вихід на посадкову пряму викликав в мене стурбованість, в мене не було двигуна – боявся не дотягти до посадкового “Т”, та дякуючи підказкам посадив планер на відмінно. Навіть керівник польотів видав в етер – “МОЛОДЕЦЬ”! Виявляється, інструктор доповів КП по-литовські, що посадку буде виконувати “курсант”!!! Скільки років промайнуло з того дня, та досі рахую той політ самим захопливим польотом у своєму льотному житті!.. Жалкую до сьогодні, що в моїй юності не було таких аероклубів в нашому невеличкому місті. А одинокий планер лежав кілька років, в розібраному виді на території міського тиру, куди я ходив в секцію стрілків з пістолета “Марголіна” біля стадіону “Колгоспник” (нині стадіон “Ворскла”).

     До вечора наш літак відремонтували, завантажили та підготовили для вильоту додому і я випросив у Миколи Павловича дозволу – злітати один круг з інструктором на місті другого пілота. Тому що літак завантажений, зліт був з самого початку ЗПС, а коли досягли потрібної швидкості, дав йому команду – тягни. Від напруги він став червоним (все ж п’ять тон важить літак і рулі без посилювачів), а потім перелякані очі, коли попереду костел, а рулі майже не працюють, та з моєю поміччю ми виконали той політ. На стоянці він подякував за такий урок, але проказав: “Ні за що не згодився б виконувати таку тяжку працю!” Що ж, кожному своє! Наступного дня ми вилетіли додому і кожен ніс в своєму серці свої спогади!!!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ        - 2019-й рік
    переклад українською мовою      - 2025-й рік