Ох, ця молодь...

                ОХ,  ЦЯ  МОЛОДЬ…

     З чималою зацікавленістю спостерігаю, зараз, за життям, поведінкою, думками своєї онуки та її подруг. Якщо чесно, то мене, часом, захоплює їх нестримна жага до пізнання чогось нового, цікавість до навколишнього світу, до загадок всесвіту. Ні, ми теж, незважаючи на абсолютну відмінність нашого післявоєнного, злиденного, голодного дитинства від дитинства сучасної молоді, знаходили в бібліотеках безліч книжок, журналів, з яких черпали стільки цікавого, нового. І то дуже захоплювало нашу свідомість, малювало в нашій юній уяві фантастичні сюжети та пригоди, в яких ми, природно, були головними діючими особами.

     Але зараз я маю змогу порівняти шляхи пізнання новОго сучасною молоддю і дітлахами мого дитинства. Ооо, скільки часу я витрачав, щоб сходити до бібліотеки, знайти, відшукати необхідну літературу чи журнали, потім знайти час (якого завжди не вистачало), щоб все те прочитати, ознайомитися. Так, так, часу завжди не вистачало – треба ж було і шкільні уроки виконати, і з сусідськими друзями (поки батьки на роботі) в футбол пограти, а це займало немало часу. А вже після вечері, мама, втомлена на роботі та хатньою працею, наказувала лягати спати і вимикала світло. І от тоді приходила на допомогу юнацька винахідливість. Я заздалегідь ховав під подушкою кишеньковий ліхтарик та необхідну мені літературу, вкривався з головою під ковдрою і починалися мої захопливі подорожі в світ цікавого.

     Але то моє, вже таке далеке, минуле. А ось теперішні дітки, за допомоги Інтернету та Фейсбук, користуючись своїми смартфонами та гаджетами, миттєво знаходять відповіді на будь-яке своє запитання. З яким захопленням онука розповідає мені, докладно, біографію Альберта Ейнштейна (це її кумир), про його наукові досягнення, виписує його формули – і це в дев’ять років. А які у цих діточок  дискусії за допомоги смартфонів, які цікаві кліпи вони створюють. Для мене це незбагненно – ця крихітка допомога мені в опануванні Ноутбуку. Їм не потрібно навіть підійматися з крісла, щоб поспілкуватися з безмежною кількістю своїх друзів, які в цей час відпочивають, з батьками, десь в Турції або в Італії. Люба наукова праця, миттєво, до їх потреб.

     Ну як же тут не згадати свої дитячі спілкування. Літом, на канікулах, цілий день – футбол (нам не потрібен був стадіон – вся наша вулиця була заросла травою, шпоришом, ні асфальту, ні бруківки), піжмурки. А от ввечері, коли сідало сонце, ми збиралися на сусідському ґанку, хлопці і дівчатка всідалися навколо мене, і я розпочинав переказувати, довільно, з додаванням своїх фантазій, пригоди трьох мушкетерів, історії про Шерлока Холмса, або ж вражаючі фантазії І. А. Єфремова – “Туманність Андромеди”. І щоб бути на висоті, доводилося багато читати.  Ці бесіди могли б тривати всю ніч, але з’являлися мами і хутко розганяли нас по домівках.

     А наступного дня ми знаходили якісь нові, захоплюючі пригоди з загадковими мандрівками. Зараз вже не згадаю, хто нам розповів про легендарне поле бою між військами шведського короля Карла ХІІ та військами московського царя Петра І, але згадую зараз, з яким азартом, таємно, пошили собі мішечки, щоб назбирати на тому полі пороху. Ми знали, що на тому полі розсипано багато пороху. В часи війни між шведами і росіянами на тому місці знаходилися порохові погреби, які в результаті бойових дій були підірвані і порох розсіяло навкруги на великій площі. І що цікаво, в часи Великої Вітчизняної на цьому ж місці були розташовані теж склади з порохом, які теж були підірвані при бомбуванні з повітря. Тому ми збирали окремо чорний (димний) і світлий (бездимний) порох, щоб потім використовувати його в своїх небезпечних, недитячих забавах. І як тільки батьки подавалися зранку на працю, ми, ватагою з п’яти – шести друзів пішака чимчикували аж до пам’ятника загиблим Шведським воїнам. А це майже 10 кілометрів. Вже біля пам’ятника загиблим шведським воїнам ми відшукали потрібне нам поле (на ньому, посередині, від тих давніх вибухів утворилося озерце). За годину – другу ми вже мали повні мішечки пороху і швиденько додому.

     Я зараз згадую Полтаву п’ятдесятих років. Основна частина міста (приватний сектор) була розташована на болотистій місцевості – у нашому садку достатньо було викопати на два штиха ямку і з землі починало дзюрчати джерельце. Чому я це згадав? Кожної весни, після танення снігу, всі вулиці вкриті бруківкою, в нашому районі міста, наїжачувалися, створювалися такі ями, що проїхати не було змоги. І тоді місцева влада завозила гори піску для відновлення бруківки. То для нас, дітлахів, було святом. Ми цілими днями бавились в тому піску, розгорталися справжні бойові дії, закладалися з принесеного пороху, на щастя, невеличкі міни замотані в вату, яка підпалювалася, тліла і нарешті вибухала. Так, то було не завжди безпечно, але як цікаво і захопливо, то було спілкування з друзями, на свіжому повітрі, розвиваючи свою фантазію і фізичну міць. Телевізора ще не було, дітки не мали смартфонів та гаджетів. Було справжнє, дружнє спілкування. Ні, звичайно часом виникали сварки, були й бійки, синці під оком, але перемагав здоровий глузд і через день – два ми знову вигадували нові, чудернацькі пригоди. Часами, дуже чудернацькі, за які потім повинні були відповідати, батьки змушені були застосовувати каральні методи, щоб наставити нас на шлях істини. Так, зараз розумію це і погоджуюсь.

     Ні, ні, ні, я не ретроград, не заперечую проти прогресу, розвитку нових технологій, нових досягнень в електроніці. Я захоплююсь сучасними дітлахами, їх знаннями і досягненнями! Але, разом з тим, мені дуже шкода, що вони не мають такого теплого спілкування, яке було у нас.
 
Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ       - 2019-й рік
Переклад українською мовою       - 2025-й рік