Ризик, острах смерти - як стимул до життя!..

             РИЗИК, ОСТРАХ СМЕРТІ – ЯК СТИМУЛ ДО ЖИТТЯ!..

     Спогади, миттєвості минулого – як вони з’являються, виникають в свідомості людини? Про це можна розповісти з впевненістю, тільки досліджуючи та аналізуючи свій життєвий шлях, про який тобі відомо все, в подробицях – до секунди!..
Ну й, що ж іще зостається робити пенсіонеру, який чесно відпахав, віддав трудовий борг своїй любій Батьківщині, опанував з десяток робочих професій. Зараз, на пенсії, маючи доволі вільного часу і стільки ж безсонних ночей – намагаюся привести до порядку та проаналізувати все, що колись побачили мої очі, почули мої вуха, пережила моя свідомість, душа та серце!.. І часто, таким товчком до спогадів стають зустрічі з друзями, колегами-пілотами!..

     До речі, кілька днів тому, до мене, в гості, завітав Володя – колишній мій другий пілот (на даний час теж уже пенсіонер). Кілька часів спілкування та маса спогадів після такої зустрічі! І одразу ж ланцюгова реакція – весь вечір, половина ночі і наступні декілька днів, в пам’яті згадуються унікальні випадки, якими завжди наповнене життя льотчика!.. І одразу пояснення – тим читачам, в яких життя не пов’язане з авіацією, з літаками… Що ж воно таке – льотний екіпаж? Якщо це авіахімроботи, то це невеликий колектив, очолюваний командиром, в складі якого другий пілот, авіатехнік, авіамеханік, тракторист навантажувального трактора, вантажна бригада, водій чергового авто. Тож скільки уваги та уміння потрібно мати командиру екіпажу, щоб знайти спільну мову з кожною людиною та досягти взаєморозуміння і чіткого виконання кожним своїх обов’язків. Бо від цього залежить безпека польотів та наше життя!..

     І наведу кілька прикладів отакого взаєморозуміння, коли не потрібні навіть слова, бо кожен член екіпажу впевнено знає про твої наступні дії. Працюємо в Криму, селище Кіровське – підкормка добривами посівів пшениці. Наш ґрунтовий аеродром знаходився майже на краю величезного військового аеродрому, наші злітно-посадкові курси – паралельні, тож ми, при виконанні польотів, не заважали один одному та й зв'язок по рації весь час на одній частоті. А важливою особливістю погодних умов в тій місцевості було знаходження аеродрому між берегами Сиваша та Чорного моря!.. Все залежало від направлення вітру – або з Азовського, або з Чорного морів, які могли принести або розвіяти виникаючі над морями тумани.

     Одного дня, зранку на аеродромі була легка димка, але фактична видимість була на рівні мого мінімуму, що дозволяло розпочати польоти, а прогноз погоди також відповідав моєму мінімуму. Завантажили добрива і на поле, яке знаходилося кілометрів за двадцять, на березі Сиваша. Поки летіли до поля та виконали обробіток поля, пройшло хвилин п'ятнадцять. Вертаючись на аеродром, я раптом зрозумів, що попереду, над аеродромом суцільний, непроглядний туман. Довелося повернутись до поля, там чітко було видно берег Сиваша. Накручую круги над полем, надіючись на легкий бриз зі сторони Сиваша. Через пів години, рішаюсь вертатися на аеродром…

     Знаючи, що по цьому маршруту (якщо не ухилятися ні вправо, ні вліво) нема ніяких перешкод вище двадцяти метрів, зайняв висоту тридцять метрів і взяв курс точно на свою авіаплощадку. Точно під літаком ледь-ледь проглядалися знайомі особливості місцевості, які знаходилися навколо площадки. Раптом, другий пілот заволав: “Юра, вогні попереду!” Дійсно, попереду побачив лінію з трьох вогнів! Одразу думка – технік розпалив багаття… Вирішив сідати з прямої, орієнтуючись по багаттям, а закрилки на максимум… Як тільки літак торкнувся землі – другий (молодчина), без наказу убрав закрилки, а я щосили по гальмам!.. Літак зупинився – видимість майже нульова… Стоїмо, двигун на малих обертах – рулити не бачу куди… І раптом з туману, метрів за десять поперед літака, з’являється фігура з білим прапором і так, ввічливо, запрошує рулити за ним. Отак і завів нас на стоянку! Це технік-розумник здогадався розпалити багаття для полегшення посадки літака і майже за руку довів нас на стоянку! Нажаль, того дня туман не дав нам змоги політати… Та зате ввечері, за бокалом чаю, ми, з задоволенням, хвалили догадливість нашого техніка!

     Зі свого льотного життя знаю, як вміння, увага, кмітливість техніка екіпажу часто рятувало нас від НП, а то й від можливої катастрофи. Польоти в Прибалтиці, неподалік від Юрмали. Авіаплощадка вельми обмежена для злету, де-не-де нерівності. Після навантаження літака добривами, авіатехнік дає команду на запуск двигуна та вирулювання на старт і зліт. І вже після виведення двигуна на злітний режим, бічним зором помічаю – авіатехнік несеться чимдуж до літака та дуже енергійно махає руками!.. Негайно зменшую газ, гальмую і відчуваю – літак крениться наліво. Коли повистрибували з літака, побачили – обірвався болт кріплення лівого колеса, а підкіс, гребінкою ввіткнувся в землю… Так увага техніка, який проводжав поглядом літак, врятувала наші життя.

     Виявляється, в Аерофлоті це був вже не перший випадок. Після дослідження  нашого болта в лабораторії Н Д І, усі висновки були доведені в усі загони, був збільшений діаметр болта і змінена технологія його виточування. Також була проведена заміна цих болтів на всіх літаках Ан-2. А наш екіпаж не зостався без уваги нашого Полтавського командування!.. Наступного дня, після Н П, до нас прилетіла з Полтави солідна компанія – командир загону, замполіт, головний інженер, інспектор по безпеці польотів, представник міністерства Ц А! Керівництво господарства, у якому ми літали, виділило чималеньку суму, щоб достойно відмітити героїв!..  В лісі була організована чудова поляна, де був зачитаний вдячний наказ нашому екіпажу! Мені, як командиру, вручили іменний командирський годинник з надписом (хоч я й обурювався – героєм все ж таки був авіатехнік)!

     Але зовсім інші відчуття і спогади, коли раптом стикаєшся з ризиком, зі смертельною небезпекою в польоті при виконанні спецрейсів, а екіпаж – тільки командир та другий пілот (та іноді в літаку може бути перевіряючий). В таких випадках твоє життя та життя довірених тобі пасажирів може залежати за долі секунди від досвіду, кмітливості та реакції одного з членів цього невеликого екіпажу.

     Вирулили на злет з площадки, підібраної з повітря, яка дуже обмежена в розмірах… На борту літака тяжкохвора на закріплених ношах в супроводі її лікаря і двох медсестер. Вивожу двигун на злітний режим та відпускаю гальма – і, раптом, коли літак пробіг по полю вже метрів сімдесят, просто перед літаком виносяться два ішака!.. В голові мигцем думка: “Скинути газ не можна (або зараз вріжемося в тварин, або літак стає на ніс при різкому гальмуванні)”. І отут спрацьовує інтуїція та досвід другого пілота – він миттєво випускає закрилки на максимум і літак, який вже встиг досягти якоїсь швидкості, відривається від поверхні землі і я, буквально за кілька сантиметрів від спин чортових ослів, з наступним невеличким зниженням набираю швидкість та перелітаю зарості саксаулу на межі площадки!.. Так, це був справжній стрес, після якого так хочеться жити! От вибрав для своєї розповіді таку тему, що навіть розгубився – скільки ж отаких ризикових випадків виникає в пам’яті! Невже все це траплялося зі мною?

     Всього один політ з людиною, пасажиром, доля якого, в ті часи вразила, зворушила мене, а пам'ять про це знов і знов нагадує мені про той випадок! Перша пізня осінь мого льотного життя в Аральську. Я зі своїм командиром Міладієм Арбузовим чергуємо в очікуванні сан завдання. З самого ранку синоптики попередили – можливі опади з обледенінням, димкою та низькою хмарністю. Десь біля десяти годин до аеропорту прибула “швидка”, на якій працювала медсестрою добре нам знайома – тьотя Зоя. От вона і розповіла нам: “На одному з риболовних сейнерів у радиста помітили в поведінці психічні відхилення і його на катері доправили на острів-заповідник – Барса-Кельмес, відкіля необхідно його перевезти літаком в Аральськ.” Разом з медсестрою полетить і його мама, для супроводу.
Вони – німці і живуть в Аральську з 42-го року, коли їх вислали з Ленінграду під час війни. Як же мама хвилювалася за долю єдиного коханого синка, якому днями виповнилося тридцять років!.. Швидко підготував штурманський розрахунок польоту, а літак був підготовлений техніками ще з ранку. На метео консультації синоптики попередили, що дають льотний прогноз тільки заради термінового сан завдання – вони добре знали та поважали маму радиста і дуже просили, при можливості, не ризикувати.

     На острів, по західному обривистому берегу Арала, на малій висоті, долетіли спокійно. На місцевому аеродромі нас вже очікували – мама кинулася до сина, обійняла. Було помітно, що він її впізнав, притулився до неї та гладив по голові… Господи, як то страшно – бачити своє дитя в такому стані. Красень синок, зріст під два метри, спортивна, накачана фігура, тридцять років, не курить, не п’є і така біда!.. Коли сповістили, що вже потрібно вилітати – він раптом розридався, впав на коліна, просив, щоб його помилували… Це несподівано прокинувся його острах, який переслідував його останні місяці – він весь час стверджував, що його хочуть вбити, навіть літак прислали, щоб скинути в море… Тільки після довгих умовлянь, кількох заспокійливих уколів, змогли посадити хлопця в літак!.. Його мама поклала  голову сина собі на коліна, обійняла її і ми, нарешті, змогли вилетіти на аеродром Аральська!..

     Щоб зекономити та скоротити час достави хворого до лікарів, вирішили летіти не по маршруту, берегом моря, а напряму через море (це скорочувало політ майже на годину). Вже при злету почався сильний дощ, а коли набрали 150 метрів висоти помітили, що на крилах з’явилося обледеніння і одразу почала зменшуватися швидкість літака – тож довелося добавляти газу… Але кожної хвилини швидкість падала – двигун працював вже на злітному режимі, виник страх… І раптом, як спалах в мозку і одразу кажу командиру: “Якщо повітря холодне, десь біля нуля, але море ще тепле – десь біля п’ятнадцяти градусів, то повітря над самим морем повинно бути ще доволі теплим”, командир згідливо киває головою. Спокійно, без різких рухів, починаємо знижуватися. Десь на висоті п’ятдесят метрів і нижче  почала зростати швидкість, навіть знизили режим праці двигуна. І тільки на висоті п’яти метрів над поверхнею моря, побачили, як розчалки та крила почали звільнятися від льоду!..

     Так, доволі тяжко витримувати таку малу висоту над неспокійним морем доволі довгий час, так зате літак стійкий, двигун працює спокійно на крейсерському режимі. Диспетчер, при наближенні до Аральська попередив: “На аеродромі дощ, можливе обледеніння.” Диспетчера у нас, в Аральську, розумні хлопці, вони повністю довіряли вмінню та досвіду пілотів. Вони чудово бачили нас, наш політ на екранах радарів і ні одного слова в етері – щоб не підвести нас! Після посадки нашого літака, “швидка”  забрала хворого хлопця з мамою, а ми, усім аеропортовським колективом, зосталися обговорювати та співчувати їх біді!.. Місцеві дуже тепло відзивалися про маму хлопчини – вона була гарним фельдшером в Аральську і багатьом допомагала в біді!.. Її сина підлікували і згодом вони отримали дозвіл та виїхали до Німеччини на П М П!

     Тож і роблю зараз висновки для себе з отаких спогадів про небезпечні, ризикові випадки в своєму льотному житті – ЖИВИ, РОБИ ДОБРО, ЦІНУЙ КОЖНУ МИТЬ, ПОДАРОВАНОГО ТОБІ ЖИТТЯ!!!

Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ Ю. Й.        – 2019-й рік
Переклад українською мовою         – 2025-й рік