Семья как индикатор совершенства человека

Сім’я як індикатор досконалості людини

Сучасна людина перебуває в стані соціального анабіозу. Це доконаний факт для тих, хто просунувся на шляху просвітлення, та аксіоматичне знання для тих, кому до снаги оперувати критичним мисленням. При цьому під терміном «сучасна людина» пропонується розуміти не абстрактне поняття людини, яке допускає різноманітні інтерпретації, переважно в руслі тих чи інших догматичних вчень, а сукупність атрибутів і ознак, які в сумі якнайповніше відображають стан і ситуацію людини, як вона відкривається сама для себе, будучи зануреною в інтерсуб’єктивний простір.
Своєю чергою стан соціального анабіозу, будучи за своєю природою досить схожим на масове психічне зміщення в розрізі ідентифікації себе, іншого та дійсності, щільно пов'язаний з «картиною світу» - масово відтворюваною і підтримуваною ілюзією дійсності на основі внутрішньої дійсності як іманентного атрибути людини. Основою або «матерією» «картини світу» є уявлення та враження про предмети пізнання або споглядання, тобто «спекуляції» (spekulation), доведених механізмом раціональної, себто «сліпої» або в контексті релігійного фанатизму абсурдної віри до статусу поточного – побутового, сакрального або наукового знання, яке за своєю природою завжди є відносним, оскільки є «продуктом» суб’єкта пізнання, а не самодостатньою константою. Тоді як, істина або чисте знання жодним чином не корелює з суб’єктом, оскільки і сам суб’єкт виявляється продуктом власного уявлення, підтримуваного внутрішнім діалогом. Звідси породжується твердження: «Істина у мовчанні або поміж Двох полюсів…» [3, с.65].
Отже всякі роздуми про будь-який предмет міркувань лише відмежовують, а часто і віддаляють людину від істини, оскільки «швидше за все, пізнання наділене тільки можливістю приховувати те, що від початку відкрито в непізнавальній діяльності» [5, с.127]. Безумовно, це торкається і такого предмету дослідження як сім’я: будучи невіддільним від буття сучасної людини феноменом, сама по собі сім’я залишається радше предметом домислів, аніж тим, що сповна сприймається людиною як певна даність в її бутті.
Тож сучасна людина в своєму поточному існуванні має справу, як правило, з двома варіантами інтерпретації суті сім’ї: побутовим та піднесеним.
З побутової точки зору сім’я – це природний, себто звичний спосіб колективного існування сучасної людини, неспростовна умова та обставина становлення індивіда.
Піднесений варіант бачення суті сім’ї полягає в наданні останній ознак екзистенціального прихистку, якщо й не провідного, то одного з провідних джерел змістовності буття та активності сучасної людини.
Між тим, обидва згадані щойно підходи, насправді, досить далекі від розкриття суті сім’ї, оскільки жоден з них не містить в собі, так би мовити, технологій зцілення як самої сім’ї, так і її представників. Дійсність же демонструє, що сім’ї сучасної людини далекі від того, аби відповідати, з одного боку, очікування людини, з іншого – постійно тиражованим ідеалам.
Дещо ближче до схоплення суті сім’ї є функціональний підхід, у відповідності до якого, сім’я – соціальний інститут, спрямований на безпосереднє «виробництво», себто народження та первинну соціалізацію людини. Проте й даний підхід відзначається явною, принаймні, на перший погляд однобокістю, оскільки наділяє сім’ю найперше економічними та соціальними атрибутами і функціями, залишаючи без уваги інші ознаки нібито притаманні сім’ї, наприклад, створення того ж таки душевного затишку абощо.
Але якщо бути прискіпливішим в намаганнях схопити суть сім’ї, то може виявитися, що останній автоматично приписують ті функції і властивості, які їй принципово не притаманні, бо дійсні носії цих функцій або зведені до стану соціального рудименту, або штучно розчинені в інституті сім’ї.
Зокрема, якщо зануритися в глиб віків, звертаючись до досвіду пращурів, котрі ще не розтратили здатності, принаймні на рівні певної критичної кількості представників спільноти, безпосередньо довільно сприймати дійсність, то виявиться, що для останніх сім’я дійсно вважалася винятково соціально-економічним союзом. Так носіям ведичної культури заборонялося одружуватися, якщо вони закохані. Сім’ю мали створювати лише на основі певних соціально-економічних підстав, зважаючи на те, що батьки відповідальні за народження і виховання дитини, а отже вимушені зосередитися на ній, а не на власних почуттях.
До речі, цей момент досить цікаво представила сучасний мислитель Х. Арендт, обґрунтовуючи ідею про те, що лише з приходом у світ нової людини, котра повертає до світу і тих двох, хто на певний час відійшли від нього, бо віддалися Любові і втратили потребу в тому, що знаходиться завжди поміж (in-between) людьми, тобто в спільному світові, у світ знову і знову привноситься рівновага та гармонія [1, с.127]. Себто, індивідуальна та колективна картини світу, а отже і інтерсуб’єктивний світ зберігають цілісність завдяки турботі, котра зажди має соціально-економічний стрижень. Точніше, навпаки, виходячи з того, що сучасна людина певним чином підвладна турботі як деякому атрибуту її буття, вона автоматично є соціально-економічним продуктом, а не просто соціальною істотою, як це притаманно практично всім живим істотам, принаймні, починаючи з комах, зразковим прикладом серед яких є мурахи, терміти, бджоли.
А отже, як це не дивно видається, сім’я, як її розуміє сучасна людина, не є простором Любові. Тут домінує турбота, яка в різних диспозиціях набуває красивих інтерпретаційних форм батьківської, подружньої абощо любові. З іншого боку, прив’язаність та вітальна в купі з екзистенціальною залежності також отримали піднесену інтерпретацію любові дитини до батьків, а ще братівської/сестринської любові.
Проте відносини турботи/залежності не є єдиним осердям сім’ї. Як інститут первинної соціалізації сім’я є простором становлення і виховання людини – насамперед природного виховання, а вже потім в залежності від рівня розвитку її старшого покоління ще й цілераціонального. До того ж, якщо врахувати, що «виховання є досить своєрідним процесом, що, по-перше, не переривається ані на мить, навіть тоді, коли не простежується жодної явної взаємодії між вихованцем та вихователем, і завершується лише в індивідуальному порядку разом з припиненням чийогось фізичного існування; …по-друге, відзначається взаємооберненим характером: не лише вихователь впливає на вихованця, але й вихованець справляє потужний дидактичний вплив на вихователя» [4, с.197], то стає очевидним екзистенціальне навантаження сім’ї. Воно полягає в тому, що сім’я є простором, себто сукупністю умов та обставин становлення людини. При цьому всі члени сім’ї виявляються в нерозривному симбіозі змінних позицій вихователя та вихованця, тобто створюють одне для іншого відповідні умови, необхідні для набуття кожним членом сім’ї певного досвіду та розвитку рис і якостей.
Проте сім’я як мала соціальна група не є самодостатнім утворення, оскільки не може сповна реалізувати жодну зі своїх функцій поза суспільством. Саме суспільством, а не іншою формою організації спільного буття людини, наприклад, плем’ям або ж полісом. Останнє означає, що сім’я, насправді, є «продуктом» цивілізації та конструктом суспільства, а не природним утворенням. Принаймні український досвід знає родину – духовно-кровний симбіоз поколінь, котрий, з огляду на езотеричний досвід сучасних українців, є простором реінкарнації духовної сутності тих, хто належить до Роду (А. Скульський).
Таким чином, можна дійти певного уявлення про те, що сім’я в сучасному її форматі і розумінні є дечим штучним та вторинним з огляду на істинне буття людини. Доки людина перебуває в стані соціального анабіозу, вона сприймає сім’ю як природну «гавань» затишку та екзистенціального тепла попри всі негаразди, які притаманні сім’ям. Таке бачення примусово підштовхує сучасну людину до формування сім’ї як чогось належного і необхідного, замість того, аби концентруватися на власній ситуації, а отже і на самостановленні та самореалізації.
Між тим, як свідчить езотеричний досвід, «зв’язки, що об’єднують твою справжню сім’ю, не є кровними зв’язками, вони засновані на повазі та радості, що відкриваються нами в житті один одного. Члени однієї родини рідко виростають під одним дахом» [2, с.72].
Відтак, сім’я, як її розуміє сучасна людина, є чимось, що відповідає певному духовному розвитку людини, яка виявляє себе зумовленою соціальною істотою, орієнтованою на виробництво та споживання як провідні форми її існування.
Список використаних джерел:
1. Арендт, Ганна. Становище людини / Г. Арендт ; пер. М. Зубрицька. – Л. : Літопис, 1999. – 254 с.
2. Бах, Ричард. Иллюзии / Р. Бах ; пер. А. Сидерский, А. Мищенко. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 176 с.
3. Гриневич, Сергій. Камінь знань: Поради строго Знахаря / С. Гриневич – К. : Вид. центр «Просвіта», 2005. – 88 с.
4. Калуга, В. Ф. Ідентичність та самоідентичність в соціальному бутті людини: від конфлікту до єднання : [монографія] / В.Ф. Калуга. – Ніжин : Видавець ПП Лисенко М.М., 2014. – 412 с.
5. Хайдеггер, Мартин. Пролегомены к истории понятия времени / М. Хайдеггер ; Центрально-Европейский ун-т, Программа "Translation Project". – Томск : Водолей, 1998. – 383 с.