Сон

Кожного разу, коли я приходжу, розгортається війна, починаються вбивства, потім людство гине.
Кожного разу я дивлюсь на попелище райських кутків і дивуюсь уже баченій картині.
Я стою мовчки і запам'ятовую нові обличчя, аби потім їх віднайти.
Віднайти і вбити.
Потім я прокидаюсь.

Так майже кожну ніч.
Я часто себе запитую: чи надсилає хтось ці сни? Бог, диявол, Провидіння?
Чи бачить те саме, що бачу я, ще хтось?
Чи міг би мене замінити?
Потім я йду піктографувати.
Не варто довго чекати, аби не погіршити деталізації рис.
Це я одразу вивчив, ще коли був 7-мирічним хлопцем і вбивав тварин.
Але це минуло. Назавжди.
Тепер я їх навіть лікую.
Я дивний «ветеринар».
Я не люблю тварин, але вміло вдаю симпатію.
Тому мене люблять похилі власниці і надто юні монарші фавортки, які, окрім чихуа-хуа, більше класів тварин ще поки не знають.
Ці звірі мені не сняться ніколи.
Я відвертаюсь кожної ночі від мілліардів зірок і світлових років обличчям до зеркала й готуюсь запам'ятовувати лінії, кольори й голоси.
Я готуюсь підглядати за смертю.
Людство знову загине, я мушу запам'ятати обличчя всесвітніх героїв. Їх потребує вбити першими. А далі немає різниці. Просто dance macabre. Танець заради танцю. Ніхто не промовить ні слова, поки я полюватиму дич. 

І я блискавично входжу до пенатів останнього суду.
Я сон.
(І сном величаюсь.)
Я альтер-его війни.