Гiлочка бузку

    
Травневий  вітер байдуже гойдав квітучими гілками дерев, безпорадно струшуючи білі пелюстки  та недбало шарпав невиглажені рукави  старої Остапової сорочки  , а пасмо невчасно посивілого волосся злегка тулилось до вологого чола... Піднявши догори очі, Остап  плакав як дитина, обійнявши двома руками холодний мрамор, а сльози, змішуючись з краплинами весняного дощу текли по обличчю, ще більше заглиблюючи ранні зморшки. Тридцятирічний чоловік стояв навколішки на могилі дружини і скрутно ридав:
-Прости кохана, прости коли зможеш ...
 знову й знову надривний стогін виривався з грудей, порушуючи гнітючу тишу на цвинтарі.
Останнім часом Остап часто приходив сюди. Він розмовляв з Яриною , так наче вона чула його, ніби могла поспівчувати, зрозуміти і.... простити ... А прощати було що... Те, за що не встиг просити прощення при житті. Хоча вона, не зважаючи на обставини і труднощі, прощала його зажди  - бо любила ... Спокійна й покірлива вона не вимагала до себе багато уваги, хоча як і кожна жінка мріяла про взаємну любов ... Іноді,  так хотілось хоч крапельку тепла чи розуміння  отримати від чоловіка, а він, безкінечно занурений у роботу, власний егоїзм  та особисті проблеми, майже не помічав її. Ще на початку сімейного життя, відразу після весілля, дав зрозуміти Ярині, що «особливого меду»
у їх спільному житті їй не бачити. І мусила змиритись з цим, змиритись до кінця життя ... на жаль такого короткого, хоча ніхто тоді не знав, що воно буде таким.  Бо ж якби знав, хоча б він, Остап, зовсім інакше чинив би, мабуть... Щоб  не ридати тепер на могилі, не кликати до тої, котра вже всеодно не почує... Якби можливо було щось повернути сьогодні назад, він повернув хоча б той перший вечір їх спільного життя , і тоді все було б зовсім по іншому...
Остап знову глянув на портрет,  вибитий на пам’ятнику і затамував подих. З холодного мрамору на нього дивились до без тями ніжні, голубі очі дружини, спрямовані на викарбувану гілочку бузку. Її погляд наче оживав, тим самим розбуджуючи у душі болючі спогади минулого, котрого неможливо було ні змінити ні повернути. Так, саме гілочка бузку на пам’ятнику - і було її останнім бажанням, а може це була просто ще одна спроба достукатись до серця чоловіка? Саме  та гілочка бузку й не давала йому сьогодні спокою... Ятрила рану, котра не гоїлась вже п`ять років, саме стільки не було з ним милої дружини. Що вона була  милою, зрозумів тільки тоді,  коли її не стало, а точніше, як на її місце прийшла  Мар’яна - повна противага Ярини... Вперта, вимоглива , до того ж і рисами обличчя повністю розходилась  з попередньою дружиною. Випуклі зелені очі, далеко різнились від глибоких, мов озерця, голубих. Ще в юності від блакиті тих очей, їх бездонного погляду дух захоплювало. Саме  той погляд і полонив юначе серце Остапа, тому без особливих залицянь та натяків прийшов до батьків Ярини просити руки і серця доньки. А вони не могли відмовити  знатному та заможному  хлопцеві, не особливо переймаючись тим, що він не відрізнявся богобійністю та нещодавно відмовився від запропонованого йому служіння серед молоді,  і наказали Ярині не відмовляти Остапу. А вона, як слухняна донька, не могла переступити волю батьків, хоча не помічала   у  гарному юнакові ні істиного християнина ні, тим більше,  люблячого чоловіка, в чому, на жаль, згодом переконалась.
А трапилось це тоді, коли вони обоє пізно ввечері повертались підводою додому  зі свого весілля. Ярина сиділа  тихо поряд з Остапом, втомлена та задумана, сором’язливо пригорнувшись до плеча тепер вже свого чоловіка і вдихала вечірнє духмяне повітря. Раптом, вона підняла голову, зачаровано  вловила знайомий аромат улюбленого бузку, котрий саме розквітав. Бузок... і як вона любила ці квіти.  Їх п’янкий аромат не можна було зрівняти з жодними відомими парфумами, і Ярина несміливо попросила:
-Остапе! Ти не хочеш зупинитись на хвильку, га?
-І це ще чому? -втомлено вимовив Остап.
-Бузок цвіте... Гілочку бузку не можеш для мене ... зірвати?  ... Я так його люблю. .. Особливо  за  аромат... Саме розквітає ...
-Що, Ярино? Поглянь на підводу скільки квітів веземо додому! Я й так не до тямлю,навіщо ми це все сміття забирали? Тут дійно, ще тільки бузку бракує... Він недбало сплюнув убік, і пришпорив коней. Ярина якось враз  знітилася, похилила голову, і... наче зів’яла, як ті квіти, котрі від швидкого бігу  коней, були тепер безпорадно  розкидані по підводі. Всі приємні події цього дня враз затьмарились, і ніби вкрились сивим туманом. Ярина мовчала, ... Мовчав  і Остап, навіть,  не догадуючтсь , що відбувається у серці дружини. Він не почував себе винним, і не освідомлював,  яку рану завдав коханій ...
А життя потекло своїм звичним руслом. Звичним тільки  для Остапа. Воно для Ярини було схожим швидше на і існування.  Бож не розуміла вона життя, сповненого егоїзму та самозакохання. А Остап вимагав від молодої дружини  уваги та бездоганного послуху, бо добре знав її обов`язки... А свої?  Ні, він не заморочувався подібними дрібницями.
Головним було те, щоб вона, Ярина, не забувала для чого вийшла заміж. Отож і нагадував їй про це час від часу. А вона мовчки, часом до болю страждаючи, тихо намагалась виконувати всі його бажання і потреби. Ярина любила Бога всім своїм серцем, вона була християнкою не тільки на слові, тому бажала з  точністю  виконати  Слово Боже стосовно  усіх сфер життя. Не було й вийнятком відношення до чоловіка. Вона добре розуміла, що не дивлячись на те, як чинить Остап, повинна його любити і слухатись. Після народження первістка,  здоров`я Ярини помітно похитнулося, та не зауважив  цього Остап. Любов до своєї персони настільки закрила його очі, що він навіть не звертав уваги на докори знайомих, щодо здоров`я дружини. Інфекція, котра потрапила  в організм Ярини після пологів почала робити свою руйнівну роботу в її молодому, тепер  знесиленому організмі, і вже за декілька місяців вона стала відчувати що сили покидають її. Та ні Остап, ні Ярина не думали, що їх сімейному життю приходить кінець. Ярина все ще чекала змін у чоловікові, намагалась любов’ю привернути його увагу покорити його, та гидке самолюбство не дозволяло йому побачити не те що любов дружини, а навіть стан, в якому вона тепер перебувала. Він і до того   жодного разу не виявив до неї ніжності, на протязі всього часу, доки вона носила під серцем його дитину, а тим більше тепер, коли вона годинами лежала у ліжку, сумно дивлячись у стелю, або втомлено пригортала до себе  сина. Не помічав в глибині її блакитних очей вологи й печалі. Все що хотів від дружини - так це вчасно поставлену вечерю на столі, коли з’являвся додому по роботі. Так і не помітив, як поступово згасала вона , згасала від хвороби та від відсутності любові. Востаннє, коли вони  їхали  підводою з Яриною до лікарні, знову цвів бузок. Але вона не просила у нього зупинитись. Просто підняла голову і глибоко вдихнула духмяний запах квітів.
-Бузок... Який незвичайний у нього аромат .- якось загадково промовила. Остап подивися скоса на дружину і подумав:
-От би, попросила зірвати гілочку бузку - зупинився б. А так не буду. Горда ... Видно тримає образу з першого дня нашого шлюбу. Та Ярина мовчала не від гордості . Вона просто боялась пережити ще раз ті болючі почуття, котрі намагалась забути на протязі цих двох років...
 З лікарні Ярина додому так і не повернулась. Коли помирала - відцвів бузок і тепле літо майоріло безліччю різновидних квітів. Та, залишаючи цей світ,  вона покликала до себе Остапа і тихо промовила:
-Два прохання до тебе буде, Остапе, не відмов мені. Знайди для нашого сина добру маму, котра могла б піклуватись про нього, як рідна, щоб могли ви обоє виховати його гідною людиною і більше того, навчили любити Бога. Щоб виріс Михайлик християнином.  І ще... Біля мого портрета нехай буде на пам’ятнику гілочка бузку - як символ мого життя.
Бузок перецвітає навесні, так і моє життя згасає молодим... Та й ... дуже я люблю ці квіти...
 Через декілька днів Ярина відійшла  у вічність тихо, як і жила...
Хоча друге бажання дружини Остап виконав бездоганно, та з першим справитись не зміг, і не тому що не женився,  ні. Дуже швидко він знайшов собі нову дружину, тому що не звик господарювати сам, але доброю  мамою вона для його сина так і не стала. Самолюбива Мар’яна вимагала увагу тільки до себе і маленький Михайлик часто ходив самотньо на подвір’ї голодний та брудний. Сина Остап любив, тому його  дратував занедбаний вигляд Михайла, саме на цьому грунті і виникали завжди сварки між подружжям. Мар’яна не просто не влаштовувала Остапа, як дружина, він відчував що починає її ненавидіти, особливо коли зрівнював її образ з Яриною. Сам Остап розумів, що всі проблеми у житті були через те, що він свого часу віддалився від Бога, неправильно будував з Ним відносини, тому тепер всіма силами намагався змінитись, сподіваючись, що це матиме добрий вплив на сім’ю. Тому,  найгіршим тепер  було те, що після його весілля з Мар‘яною, дружинна припинила відвідувати зібрання, пояснюючи це тим, що за домашніми клопотами не має часу на такі заходи. Він тільки тепер здогадався,  що ходила  вона на богослуження саме  заради нього, заради нього і хрещення прийняла. Бо з такою непривабливою зовнішністю і бридким характером навряд чи сподобалась би юнакам, а ось вдівець - інша справа, там набагато скромніші критерії у виборі дружини. І виявляється, вона не помилилась у своїх міркуваннях. Зуміла привернути до себе увагу Остапа через часті подарунки для Михайлика, в яких завжди знаходився смаколик і для одинокого батька. Тож повівся вдівець на таку увагу, не розгледівши за певними діями добра, лукавого розрахунку  Мар’яни. А потім, часто згадуючи свій вибір, він дивувався, як можна було його, такого розумного та обачливого обвести навкруг пальця. І так лукаво і потворно молодиця хитрувала  постійно потім в сімейному житті, - вимагаючи  до себе неабиякої  уваги та покори. Це було диким,  по відношенню до його егоїзму,  але Остап ловив  себе на тому, що підкоряється Мар‘яні, і це ще більше дратувало , зачіпаючи при цьому його самолюбство. Скільки разів він зарікався  що не буде слухати її нудного ниття та недолугих вимог. Ось і сьогодні  знову виник новий конфлікт, і саме після того, як Остап вирішив в душі уникати різних сварок заради Михайлика. Йому боляче було дивитись в сумні блакитні очі сина, в який він бачив погляд Ярини. А хлопчик завжди злякано дивився на батька, коли той в черговий раз намагався доказати свою правоту на підвищених тонах. З Маряною  в них дітей не було, і від відчаю, що не може стати матір’ю , вона заборонила Михайлику кликати  її «мама». Не раз, розсердившись,  вона вигукувала до Остапа:
-Я піду від тебе! Нас нічого не поєднує, окрім того, що я працюю прислугою  у твоєму домі. Всеодно, твої думки весь час заповнені Яриною! Думаєш, я не помічаю?
І частково Мар’яна була права. Тому що, навіть, не віддаючи звіту самому собі, він часто зрівнював Мар’яну з Яриною.  І від цього приходив у відчай. Які вони були різні! І найжахливішим у цій історії стало  те, що змінити щось - було неможливо!
-Я піду від тебе! - знову в черговий раз вигукнула Мар’яна, коли вони повертались  від  батьків Остапа, котрі жили в іншому кінці села. Там вони залишили на вихідні Михайлика. Дорогою Остап  вирішив звернути на цвинтар. На дні підводи лежали два кущики бузку, котрі викопав у садку батька. Один  з них він планував посадити на цвинтарі,  біля могилки колишньої дружини, а другий - на подвір’ї. Мар’яна вмисне ступила ногою на молодий пагінець і зістрибуючи на ходу з підводи з гнівом вигукнула:
-Ти добре знаєш, що я ненавиджу бузок, і вмисне хочеш посадити його на нашому подвір’ї! Ти завжди, завжди  все робиш мені на зло!..
Важко зістрибнувши, вона швидкими кроками направилась стежиною до села.  Остап не зупинився, не став гукати її, як робив це раніше, а навпаки, махнувши батогом,  швидше погнав коней до цвинтара. Як він вже втомився від такого життя! Його руки трусились, а біля серця тиснуло і пекло. Здавалось він фізично відчував біль душі.
І коли знову опинився на могилі дружини - дав волю сльозам. Спочатку просив прощення у неї, а потім впавши на коліна, поряд з зарослим пагорбком, покликав до небесного Батька:
-Прости мене, Боже вічний! Безрозсудним я був, нерозумним! Все життя моє пішло шкереберть, через те що  не дослуховувався Твоїх слів! Я поламав не тільки свою долю! Знущаючись над подарованою Тобою дружиною, я не розумів що копаю яму і собі! А тепер пожинаю гіркий плід свого безумства та егоїзму!
Остап довго молився, доки сльози повністю не висохли, а на душі з’явився тихий спокій. Сьогодні він відчув всім нутром що Ярина простила  його. Обережно, ніби боячись порушити сон покійної, він вирив ямку, та лагідно посадив туди молоденький кущик. Ще раз підвів очі до холодного мрамору, глянув на погляд дружини спрямований до гілочки бузку і тихо промовив:
-Твоє бажання я виконав  ... тільки шкода, що все сталось саме так.
Того вечора він посадив кущ бузку і у себе на подвір’ї.
Мар’яна так і не повернулась до нього, а згодом і зовсім виїхала з села, покинувши церкву і вийшовши заміж за розвідного п’яницю. Остап не журився, що залишився без дружини. Останнім часом життя з нею насправді ставало нестерпним.
Так і жили вони з Михайликом удвох. Деколи, маленького бавили  дідусь з бабусею, але більшу частину свого часу Остап присвячував сину.
-Я буду для тебе добрим батьком і намагатимусь хоч якось замінити маму... Хоча, такої яка народила тебе, більше  не знайду - неодноразово примовляв Остап сидячи над ліжечком сина, коли той солодко спав. Цікаво, але Михайлик жодного разу не згадав Мар’яни, з тих пір як вона пішла від них. Видно її «старання» не стати мамою для малюка досягли успіху. А Михайлик підростаючи,  знав що матінка чекає його на небі, тому потрібно бути слухняним Богу, щоб мати зустріч з рідненькою.
Він виріс слухняним сином та справжнім християнином. Михайло служив Богу від чистого серця. Не раз з батьком вони роздумували  над тим,  як важливо ходити праведно перед Богом, щоб мати щасливу долю. І Остап невтомно молився за сина, щоб не повторив той батькових помилок.

Вже відбуяла з тих пір не одна весна, відносячи у минуле спогади і бажання. Неодноразово відцвітав бузок над могилою і на подвір’ї Остапа. Та щовесни, коли цвіте на цвинтарі пахучий кущ - поряд на пагорбку, як свідки вічної любові і прощення лежать фіолетові гілочки чудового бузку. Сюди їх, за сімейним звичаєм,  приносять вже внуки Остапа та Ярини.
~ДЛВ~