Баллада о партизанке

БАЛАДА ПРО ПАРТИЗАНКУ

 Свято прилетіло у село. До центру звідусіль поспішали люди.
 - Наші! Наші прийшли! – гукали збуджено.- Діждались рідненьких, - ясніли усмішки на щасливих лицях. Сіявся дощ, але ніхто з мусійківців не помічав похмурості того осіннього дня.
 
 - Чи не бачили мого Петра? – гукала схвильована жінка.

 - Синочки мої рідненькі! – проштовхувалась до солдатів бабуся. Не стримувала гірких сліз чорнява кругловида жінка. Як побачила червоноармійців, огорнув Поліну Овдієвну щемливий жаль… Це ж якихось кількох місяців не дожила до цієї радісної миті її Галинка. Стрічала нині б разом з усіма червонозоряних солдатів.

 - Годі, Полю, - втішала її Марина, старша сестра. – Свято ж нині.
 
А селом усе йшли і йшли втомлені недавнім боєм радянські бійці.
… Вибляклі очі гестапівця уп’ялися в дівчину. Крижаним холодом віяло од того погляду. Як виляски батога, сипалися питання:

 - Де базується загін? Скільки в ньому партизанів?
 Били партизанку жорстоко, будь-що намагалися вирвати зізнання. Та вона затято твердила: «Не знаю», і ще вище підводила голову у вінку короткого русявого волосся. А у незайманій блакиті широко відкритих очей – непокірність і зненависть. Знала, що живою звідси не випустять. Тож – мовчала. І попри оту безвихідь, на допитах трималася гордо, незалежно. А вороги казилися од безсилля. Не зламати оцього дівчиська! На  черговий допит привели матір, Поліну Овдієвну.

 - Пізнаєш дочку? – вказали на всю у кривавих синцях Галину. Замліло їй під грудьми, потьмарилось в очах. Ще трохи, і втратила б свідомість. Та перемогла у собі жінка слабість.

- Це не моя дочка,- вичавила над силу.

 - Брешеш!
Тоді до Галі:

 - Твоя мати?
Відповідає не вагаючись:

 - Ні!
На очах у матері почали шмагати Галину канчуками.

 - Думала, стане серце, - розказувала потім сестрі Поліна Овдієвна. – Але так треба було…

Крізь потьмарену свідомість ослаблої від катувань Галини вривалися яскравими острівцями ще недавні картини довоєнної юності. Тут, у вогкій камері, ті вимальовки щасливого життя видавалися якимось нереальними, мало не фантастичними. Взавтра її стратять, і згодом люди знайдуть на стіні камери смертників і її лаконічний, як вигук болю, прощальний напис: «Боролась, але не скорилась! Галя Корнієва, 1943 рік».

… Червневе сонечко ласкавилось їй на плечах, золотом вигравало у косах. Сповнена радісних почуттів, романтичних вимріянь, прошкувала Галя у Мусійки. Сьогодні здала останній екзамен за дев’ятий клас (вчилася у сусідньому селі Обуховичах). Тепер можна відпочити. Літо ж попереду. Та потьмарилося усе світле невдовзі. Чорним стало сонце «Війна!» - як неочікуваний удар грому. Вкотилася вона лихим нашестям і в Мусійки. Запанував тут фашистський «орднунг». Відправляли силоміць у Німеччину молодь. Схопили і Галину (жили вони тоді на хуторі під Макарівкою).
- Я теж з нею, - рішуче зазбирався батько Олекса Протасович. По дорозі на каторгу вдалося втекти. Ховалися у лісах, доки не натрапили на партизанів О.Є. Петрова. Батько, вчитель мусійківської школи Олексій Протасович Корнієв і його дочка, комсомолка Галина Корнієва, стали народними месниками.

… Вирядилася Галя, як на весілля. Вишита кофта, чорна напрасована спідничка. Неспроста. У неї завдання: вивідати в Обуховичах чисельність власівців, їх озброєння. Невимушено походжала, струнка, гарна, роздаючи лукаві усмішки, а чіпка пам’ять закарбовувала украй важливе. Бачили ту святково прибрану дівчину і в Термахівці, і у Красилівці, Соколах, Доманівці… Там розізнає все про кущ поліцаїв, а там – скільки німців у гарнізоні, а ще десь – про бажаючих іти в партизани. Блискуче провів загін імені Щорса операцію по знешкодженню власівців у селі Ордженікідзе. Знищили німецьку охорону (30 чоловік), і цілий ескадрон власівців перейшов на бік партизанів. Та сміливців переслідували два інших ескадрони. Зав’язався бій під селом Петрівське. До двохсот зрадників поклали месники. Рухалися великим трофейним обозом на Блідчу, щоб прорватись у Тетерівські ліси. Але на них там чекала ворожа засідка (як з’ясувалося пізніше, під час бою одному німецькому солдату вдалося непоміченим проскочити повз партизанів). Він і повідомив в Іванкові командування про те, що сталося в Орджонікідзе. Треба шукати обходу. Ось тоді і послав командир загону Петров Галю у розвідку.

 - Галю, роздивись гарненько, де можна пройти. Якщо спинять, скажи, що йдеш до родичів.
 
 - Так. Зрозуміла.

 - Дивись, будь обережною, - і в очах Олександра Євлампійовича промайнув смуток. Либонь, передчував щось лихе. Так і не дочекалися партизани Галини. Довелось пробиватися крізь вороже кільце з боєм.
Згодом щорсівці отримали наказ просуватися у напрямку Прип’яті. Там в оточенні опинились 148-ма і 8-ма дивізії. Загін Петрова, разом з іншими партизанськими загонами, допоміг вийти з оточення радянським бійцям і скоро сам влився у діючу армію.
 
 Про загибель Галі Корнієвої партизани дізналися пізніше… Точно вказати місце, де похована Галя Корнієва, ніхто на жаль, не може. Немає там ні могилки, ні обеліска. Але пам’ять людей зберігає назавше у своїх серцях образ відважної партизанки-розвідниці, шістнадцятирічної Галі Корнієвої.