Ооо-йоооо-йой прибило прутями веков
Тягнуть за собою цей вічний життєвий оков...
Де радість біжить в другі края
А їй тоска в слід глядя истошно гласом печальним раняє свій послідній зов....
Тьма мовчить обслідуючи цю мить
З захопленням наблюдающих дрібниць
Вона охотно пиль стріхнула з сідниць
І обвівши тушью своїх чарівних зіниць
Охотно кинувши свій взор куди приведе
Цей оббитий печаллю ізраннений вовк
Який так скудно засів їй в серце
В прощальному танці ігравши свою роль...
Терпіння впало в нікуда мов розвіялася ця золота ігла яка душу так тонко берегла....
І сили вот вот згаснуть об розбиті берега
Де крихітно розцвітала сріблом окута мечта....
І там на дні спокоєм обвис
Бронзовий вінець дарованих життєвих границь...
Стишок 57
© Copyright: Степан Нагорняк, 2019
Свидетельство о публикации №219071300030
Свидетельство о публикации №219071300030
Рецензии