Я почав вірші писати
В ту мить коли готовий був смерть приймати
Я їй благанно руки припідніс і з надією завис
Вона мене поцілувала і видимо дар свій передала....
З любов'ю мені тяжесть свою в руку положила
І своїм духом ніжно крах роздула
На вухо ласкаво шепнула і моє тіло содрогнуло
Від тоски печалі груди мої згнуло....
Задихаючись від болі впав я в небуття
Де холодом були обвитті чудесні берега
Немов стіна суть мою прогнула
І чорнотою мозг бережно затягнула....
Пустота манила взор в утопающий надзор
Уходяще время по щекам слізьми котилось
А як дурень машу іздалля зариваючи все глибше й глибше знання що дало мені це обвите життя...
Вона сміялась і сердечно мені улибалась
Знаки свої в подарок залишила
І ці края Божественним огнем освіщала
І я зі спокоєм приліг своїм крилом обнімаючи цю мить....
Стишок 62
© Copyright: Степан Нагорняк, 2019
Свидетельство о публикации №219072300150
Свидетельство о публикации №219072300150
Рецензии