На жизненном пути

На життєвому шляху.
 
Спекотного суботнього дня піонерський табір, що у Будищах, жив, як завше, за усталеним розкладом: туалет, лінійка, підняття прапора, сніданок. Довгий, червневий день збувався у табірних заходах. Наступного, недільнього - запланувалася екскурсія до Чорного лісу…
 
Розмірений, суворий голос диктора Левітана з репродуктора в одну мить перекреслив всі плани: «Війна» - як неочікуваний безжальний присуд. «А як же діти?» - бідкалася вихователька Марія разом з обслуговуючим персоналом, стривожені почутою вістю. Певно, вже батьки поспішають швидше забрати дітей, і вже самі хай вирішують, як чинити з ними: чи залишатися на місці, чи податись у евакуацію. Марія одразу вирішила, нікуди з Корсуня не рушить – будь, що буде. У неї на руках слаба мати.
 
Вже в серпні німці повністю окупували Черкащину (окупація тривала два з половиною роки). Кращі будівлі у Корсуні зайняли під комендатуру, управу, госпіталь (палац князів Лопухіних). Колгоспи перетворили на громадські господарства, населення обклали грошовими та натуральними податками. Здану на заготівельні пункти сільськогосподарську продукцію окупанти вивозили у Німеччину. За час окупації на Корсунщині було розстріляно і закатовано 2897 осіб, а на примусові роботи до Німеччини вивезено 5589 хлопців і дівчат.
 
Марія Федоренко влаштувалася вантажницею на продовольчу базу. Мала зріст вище середнього; широке вилицювате лице, вінчало коротке темне волосся, за модою тридцятих років. У свої двадцять чотири роки завиграшки вергала лантухи з зерном, цукром, борошном. Тож влада поки що Марію не чіпала, хоч взимку сорок другого року на єврейському базарі (скроч. «Євбаз» у Києві), куди поінколи подорожувала, щоб щось роздобути з харчів, потрапила у облаву (німці влаштовували часто облави з метою захоплення молоді, жінок, для відправлення у рабство). Тоді їй пощастило: знайшла притулок у якоїсь жінки добродійки. Вдруге її таки запопали, тікала вже з потягу.
 
На продовольчій базі познайомилася Марія з русявим парубком Олексієм. Він був зв’язаний з підпіллям. Ублагав якось взяти Марію листівки, які вона потім потихеньку десь розповсюджувала. Все йшло наче помаслу. Та не все так сталося, як гадалося. Марія з необачності, чи мо з яких інших міркувань припустилася помилки. Хоч які панували нестатки (жили впроголодь), все ж вигодували з матір’ю такого-сякого кабанчика. У грудні вирішили його заколоти. Та за окупаційної влади на те треба було мати дозвіл. Проте Марія знехтувала забороною, ризикнула. Покликала увечері колія Якима. Смалили у сінях. Сморід смалятини розносився навсібіч. І хтось таки з сусідів доніс у поліцію. Невдовзі з’явилися два поліцая з німцем. Почали робити обшук. Цибатий поліцай Карпо, зовсім випадково намацав пачку листівок за портретом Шевченка. Жінки зполотніли. Стара Клавдія упрохувала другого поліцая Омелька: «Не губіть Марії! Згадай як я рятувала вашу сім’ю у голод…» Той тільки безпорадно розвів руками, мовляв нічим не можу допомогти. А німець-єфрейтор вже наставив шмайсера на перелякану Марію.
 
- Партизанен, будем стріляйт, ершіссен. Ферштейн?
 Отже Марії інкримінувалося два злочини, перший - щодо коління кабана, другий – виявлення листівок. Оцей другий важив значно більше, мав коштувати їй життям. Повели у в’язницю. М’ясо й сало, звичайно конфіскували. Марія вже була тяжкою од Олексія. Першого дня не допитували. Це сталося на завтра.
 
- Звідки листівки? Назви спільників.
Марія мовчала, потім здобулась на слово: «Хтось укинув у кошик на ринку».
 
- Брешеш, сучко! – і посипалися дошкульні удари ременем. Били поки знепритомніла. Укинули в камеру. Од побоїв, відчаю, страху, безвиході рвала на голові волосся. Почалися передчасні пологи. Перевели жінку у інше відділення шпиталю. Невдовзі розродилася дівчинкою. Наближалося католицьке різдво (25 грудня), це й врятувало Марію. Німецьке начальство у повному складі вирушило у Білу Церкву на святкування. В’язницю, шпиталь, інші служби полишили на поліцію. Чергував у шпиталі того дня знайомий поліцай Федько. Жінки-санітарки у великих кошиках разом з брудною білизною винесли за огорожу немовля. Здолати мур допомогли і Марії, ще слабкій після пологів. На щастя – є таки Бог! – ніхто з сторонніх не трапився їм на шляху. Швиденько, де пригинці, а де впрост, добулися оселі Федоренків.
 
- Тітко Клаво, хутчіш сховайте їх, - вказуючи на Марію з дитинкою, поквапили жінки стареньку Клавдію. Вона заметушилася влаштовуючи криївку. Нею став льох у другій половині хати (з самого початку окупації, німці влаштували там тимчасову конюшню). Клавдія накидала у льох лантухів, старих куфайок. Поверху притрусила ляду кінським послідом. Наступного дня інша зміна охорони доповіла старшому про зникнення арештованої. Вдерлися поліцаї до Федоренків, і до баби Клави:
 
- Кажи, старе стерво, де сховала дочку?

 - Ой, лишенько, присяйбі, не відаю, вона ж десь у вашому допрі, либонь…
Так і не вкмівши якихось підозрілих слідів, вовкулаки випхались ні з чим, несолоно сьорбавши…

Усі оці перипетії переповіла Марія своїй донечці Оленці, коли виповнилося їй чотирнадцять років. Згадувала: «Як прийшли поліцаї з обшуком, тремтіла кожною клітинкою свого єства, затуляючи рота дитинчаті, тобто тобі, Лєно. Не дай Боже, щоб почули якогось поруху. Отоді вже – гаплик! Але хвала Господу, пронесло».
… Настав 1944 рік. Розпочалася широкомасштабна Корсунь-Шевченківська битва, прирівнювана до Сталінградської. Усе навколо гуло, двигтіло. Снаряди і міни розривалися недалеко од хати Федоренків, обсипаючи стіну осколками. Клавдія ховалася за комином на печі. По закінченні боїв радо стрічала червонозоряних визволителів.

- Діждалися нарешті вас, рідненькі, - вітала солдатів.
Вийшла із схованки і Марія з маленькою Оленкою. Але не минулося їм так безслідно перебування у затхлій, вогкій, вкритій пліснявою ямі: у Марії почалася після пологова гарячка. Лікував Марію військовий лікар. А дитина взялася золотухою. Рятували якимись мазями, ліками. Лікування продовжувалося в інституті Філатова, в Одесі. Олена потрапила до відомого професора-окуліста, учениці Філатова, Людмили Терентіївни Кашинцевої. Гоїлася недуга тривалий час. Відтак вдалося здолати ту очну хворобу. Одгриміла страшна війна. Почалася відбудова господарства. Та не забарилася у дорозі нова біда: голод 1946-1947 років. Останню надію покладали Федоренки на недогодованого кабанця, котрого викрали злодії. Хатні двері наніч замикалися з середини на начебто надійні запори. Та крадії віднайшли інший спосіб проникнення в оселю. Розібрали кулики, якими покривалася хата, і незабаром опинилися у сінцях. Там, у кутку, своєрідному барлозі, порохкував, ще не увійшовши в силу, веприк. Двері до приміщення бандити підперли кілком, та й заходилися смалити на місці тварину.

- Люди добрі, рятуйте! - ґвалтувала у розбиту шибку вікна Клавдія.
Та хто там прибіжить на порятунок глупої осінньої ночі. Мала чотирьохрічна Оленка перелякалася усмерть. З тої пори, ляк так і не пройшов.
Голод все вимогливіше стукав у двері обійсть черкащан. Марія покинула вчительство, і подалася у колгосп обліковцем, щоб заробити соломи на хату (час вже перекривати), і отримати продовольчі картки, бо службовці, як це не парадоксально, позбавились цього права (більше трьох мільйонів черкащан не отримали цих карток).

По ті хлібні грами до магазину ходила Оленка. Непомітне, крихітне дівчатко губилося у довгій черзі сільчан. Отримавши хліб, третину пайки одщіпувала по дорозі. Голод Лєна вгамовувала всілякими їстівними рослинами, особливо смакувала акацієвим цвітом. З щавлю, кропиви, мати варила борщі. Якось, навпіл з горем і бідою випростались з лабет голоду. Марія, перебуваючи постійно на заробітку у більш заможних селян (жала жито, пшеницю, інші роботи), брала з собою і Оленку (хоч інколи куштувала смачного обіду). Ще змалку призвичаювалося дівча до праці; у людей літньої пори наривала відрами вишень; вдома – доглядала бабцю Клаву і виконувала все, що загадувала їй ненька. Заготувати сухого бур’яну, соняшне чіння, на паливо, наносити води з криниці, що – під горою. Якось пішла по воду, хотіла зачерпнути через цямрину, та не вдержавшись, шугнула головою до низу, води там було обмаль. Малу сопливицю устиг підхопити дядько Федір, який перед її приходом наповнив водою діжку. Озирнувшись, як вже від’їжджав, не побачив малої. Варила Оленка і борщ, тільки не запам’ятала технології готування. Мати вирушила з хати, та й пішла собі: «Мамо, що за чим вкидати?» - питала навздогін. Марія лиш махнула рукою, облиш мовляв.

Лєна Федоренко вибилась у миловидну гарненьку дівчину з темно-каштановим волоссям, і сіруватими очима. Позаду – середня школа. В Черкаському педінституті студенти, особливо хлопці, називали її за невеликий зріст, мініатюрність, міс Олден (з «Американської трагедії» Т. Драйзера). Непомітно злинули чотири роки навчання, і ось Олена Олексіївна Федоренко - дипломований викладач російської мови та літератури. За розподілом втрапила на Полісся в одне з мальовничих сіл. Там знайшла свою долю, блакитноокого Олександра. Правда, недовго пробули разом: пішов передчасно чоловік з життя. Залишились донечки Тетянка і Оксанка.
Виховуючи вже своїх дітей, ставлять за приклад вимогливу, строгу, мудру бабуся Олену, що пройшла, сповнений усіляких випробувань, життєвий шлях.