помста

ПОМСТА
   Він сидів в своєму інвалідному візку в кафе на центральній площі, якраз навпроти церкви, неспішно попиваючи каву лівою рукою. Ранковий бриз ніс в собі аромат моря і залишав на губах ледь вловимий присмак солі, що змішувався зі смаком міцної кави без цукру. Приємна вранішня прохолода ще не змінилася сухим повітрям розпеченої бруківки і стін, тому було справжньою насолодою підставляти лице подихам вітру в тіні кафе.
 
   На колінах в нього була рушниця і вказівний палець правої був наче приклеєний до спускового гачка, готовий в будь-яку мить зробити рішучий останній рух. Часу було вдосталь. До закінчення месси* залишалось ще принаймі з пів години.
Він ще і ще раз згадував, з чого почалася файда, і злість знову і знову закипала в серці, стискала його, і, як відгомін, вказівний палець напружувася ще більше. В якийсь момент здалося, що постріл прогримить лише від самої думки про помсту.

...В той день, коли, нарешті, знайшли закопане серед апельсинових плантацій тіло Батька, і скам'яніла Мати , мов кліщами, стискувала його руку, пройшло 30 років. Бажання помсти встигло охолонути, загартуватися і стати твердішим від сталі.

- Помста- це блюдо, яке подають холодним. Будь стриманим. Не давай емоціям домінувати над тобою, - саме так вчив Батько, приборкуючи його гарячий рвучкий характер.
Батько…
При спогаді в серці защеміло...
Людина честі.
Справжня.
Слово якої - кремінь..
Мало їх таких залишилося.
Вимирають, мов динозаври...
Він був одним з останніх...
З тих, для кого дружба було не простим словом.
З тих, які в ім'я дружби готові були на все...

Свого часу Батько був найбагатшою і найповажанішою людиною в окрузі.
І найвпливовішою.
Населення всього містечка працювало на його землях і він піклувався про них, як про свою сім'ю, свою родину. Будучи батьком 9 дітей, він просто купив будинок під школу і відремонтував його, щоб всі діти містечка мали де вчитися. Таким він був. Людина широкої душі і щедра серцем.

   Найкращий товариш Батька не був таким успішним як він. Ні, він брався за будь яку роботу, але любов до гарного життя швидко осушувала його кишені. Висмоктувала з них останню ліру. Тому щоразу доводилося бігати до друга по допомогу. От і з черговою своєю авантюрою - кінотеатром, теж "пролетів"... Тобто не так щоб зовсім, але звичка тратити більше, ніж заробляти, взяла своє, тож борг перед другом знову виріс.

   Батько згоден був великодушно виплатити всі заборгованності друга за однієї умови: приміщення кінотеатру переходило до нього у власність. І все. Всі рахунки , всі борги закривалися. Анулювалися. Той ставав вільним і чистеньким як перший сніг, і міг і надалі залишатися і працювати директором. За зарплатню. За хорошу зарплатню. Але чорна змія заздрощів, яка вже давно ворушилася в цьому невдячному серці, збунтувалася.

...Через кілька днів Батько не повернувся... Вранці він виїхав на щоденний об'їзд своїх земель і... не повернувся... Ні ранком наступного дня, ні ввечері, ні ще одним ранком... Шукали всім містечком...  Мати почорніла з горя і не відходила від вікна, чекаючи хоч якоїсь звістки. В будинку було тихо і траурно і лише улюблений пес рвався геть, шаленіючи, вертався і, знову рвався геть, кличучи кудись за собою. На 4-й день Мати не витримала, випустила пса і сказала : " Ідемо за ним".... Відчувши волю пес щодуху кинувся навпростец через кущі, пустирі, туди, де золотилися апельсинами дерева. Вони всі одним гуртом бігли за ним, ледве встигаючи. Десь, майже по самій середині апельсинової плантації пес нарешті сів, підняв морду і тужливо- жалібно завив.

- Копаємо тут,- сказали карабінери.
Вони не відступили і на крок, поки все не закінчилося: він, шістнадцятирічний юнак і Мати...

  Багато води спливло з того часу... Обов'язки голови сім'ї, весілля і після нього аварія, що зробила з нього інваліда... Але він ніколи не забував про свою клятву, дану на краю розритої могили... І ось, час настав...

- Котра година?,- спитав він в підбіглого на кивок голови офіціянта.
- Майже 8.00, Дон Пепе,- швиденько відповів той.
- Час,- сказав він і відсунувши холодну філіжанку виїхав з-за столика.

   Двері церкви відчинилися і з них вийшло дві жінки, що про щось жваво  розмовляли між собою. Раптом, ранок роздерли два постріли, що злилися в один, народ не встиг оговтатися, як посеред площі лежало два закривавлених тіла. Площа вмить обезлюдніла. Наче невидимою рукою позакривалися всі вікна і поопускалися персіяни**... ні душі... Місто наче вимерло Вибіг сивий мужчина і кинувся до жінок, рвучи на грудях сорочку в розпачі. Невеличка площа враз стала тісною від наїхавших машин з мигалками. Були всі: поліцаї, карабінери, швидкі, і пожежники. Сивого мужчину з інфарктом повезли в лікарню, закривавлені тіла жінок в морг...

  -Що тут сталося?, - спитали карабінери в Дона Пепе, що з незворушністю сфінкса спостерігав за всією метушнею. Рушниця з його колін зникла якимось незбагненно чарівним способом і він знову посьорбував гарячу каву, яка ніби матеріалізувалася перед ним, бо від офіціянта не залишилося навіть сліду...

- Не знаю, пане марешалло***, ви ж знаєте, що після аварії крім ніг я ще й зір втратив ,- на, мов виточеному з кременю, обличчі не здригнувся жоден м'яз.

.... Годинник видзвонював 15.00, коли Дон Пепе в'їхав до шпиталю на своєму інвалідному візку... Проїхавши довгими коридорами він зупинився пред дверима в відділ інтенсивної терапії... Карабінери під дверима були чимось дуже зайняті і не помітили, як двері безшумно відчинилися і постать на візку зникла за ними.

  Дон Пепе під'їхав до ліжка і пильно вдивився в це, колись таке знайоме, обличчя. Сиве, майже біле волосся, глибокі зморшки різко підкреслювали кожну рису... Таким міг би бути його Батько...  Хворий, відчувши на собі важкий погляд, відкрив очі і тваринний жах перекривив його і спаралізував.

- Ти сьогодні не доживеш до заходу сонця,- слова цвяхами вбивалися в свідомість, - помреш в муках і складеш компанію своїм сестрам, щоб їм не було так страшно без чоловічого супроводу.

  Насолодившись спотвореним від жаху обличчям Дон Пепе розвернувся і виїхав з палати.

   Божевільний крик розірвав тишу лікарні. Прибіг лікар.
- Лікарю ! Лікарююю!!! Він... Він ... Він сказав, що я не доживу до заходу сонця !!! Швидше кличте карабінерів!!!
- Шшшш, заспокойтеся, в вас просто шоковий стан...галюцинації... тут нікого не було, ви бачите фантазмів... не хвилюйтеся... зараз я дам вам заспокійливе, щоб заснути... - і лікар поволі ввів шприцом у крапельницю ретельно підготований ним самим коктель з медикаментів...

месса* - служба Божа
персіяни** - жалюзі
марешалло*** - військовий чин, що дорівнює прапорщику
Л.О.