Пострiл

2.ПОСТРІЛ #розпечене_літо

.... Був звичайнісінький сонячний день. Море сліпило смарагдовими переливами а небо синевою і, десь там, на горизонті, все зливалося в єдину безкінечність... Хвилі наввипередки набігали одна на одну з тим характерним шумом, що навівав тотальний релакс і насолоду. Діти сміялися і пищали  від захвату, захоплено, з обожнюванням слідкуючи за молоденькою білявою аніматоркою, яка щохвилі видумувала нові цікаві забави, зосереджуючи на собі всю їхню увагу.

   Під смугастими синьобілими парасольками лінивими моржихами лежали їхні матусі, щасливі, що не потрібно щомиті зриватися і бігти слідом за своїми чадами. Татусі сиділи в кріслах, мовби влаштувавши конкурс на найбільшого і найкруглішого живота і з виглядом експертів розсосолювали про політику, економіку і... жінок. Деякі повільно і безупину щось жували в намаганні спустошити бездонні сумки-холодильники, напхані всякою всячиною.

   Поміж лежаками снували одвічні продавці обвішані покривалами, рушниками, різноманітними пацьорками, шкарпетками і з горою капелюхів на голові в їх одвічному ритуалі зупинитися перед лежаком зі сплячою моржихою, постояти кілька секунд, розказати їй, яка вона "белла", намагаючись привернути увагу, запропонувати один зі своїх товарів і пошкандибати далі, в надії продати хоч що-небудь. Деколи їм щастило зацікавити одну з них, і тоді він розсипався компліментами поки вона ліниво міряла браслети натягаючи їх на свої товсті, наче сардельки руки... Тоді до них поволі підпозали інші,теж міряли, щось купували і радості продавця не було меж... І понад усією цією благодаттю запальним заїжденим ритмом гамселив черговий літній хіт. Словом, день як день.

 Шумна компанія наглих і впевнених в своєму праві на безкарність молодиків завалилася на пляж і пішла, регочучи і змітаючи все на своєму шляху .

  ... Одинокий постріл ножем розрізав сонце навпіл, день раптово зблід і потьмянів і тиша корками заклала вуха.
 ...  На якусь мить спочатку все завмерло, і,   враз, гарячково,  прийшло в рух.

   Моржихи заверещали божевільним криком скликаючи своїх чад, і, з несподіваною швидкістю, поволочили їх, своїх чоловіків і всі свої пожитки за собою до машин. Пляж спустів, осиротів  і своїми перевернутими лежаками,  похиленими чи викорчуваними  парасольками і розкинутими розпотрошеними смітниками став подібним на жертву катаклізму...

  І посеред цього безладу лежало тіло одного з тих наглих молодиків з діркою в плечах... З дірки витікала кров, яка, спочатку стікала вздовж хребта, збиралася озерцем на крижах і звідти цівкою текла під живіт, і вже там пісок, наче губка вбирав її  всю до краплини....

........ За столом похмуро сиділо п'ятеро мужчин і мовчки, зосереджено вечеряли запіканкою з картоплі, сардин, каперсів оливок і пекоріно,  стокафіссо і баккалою фрі, якими так славилася господиня. Доньки безшумними тінями  сновигали навколо столу, доносячи страви, міняючи тарілки, склянки, ножі і виделки, наливаючи воду і вино.  Господар підняв голову,  глянув на дружину і повів бровою. Вона шикнула донькам і стіл враз опустів, з'явилася чиста скатертина, повний кофейник, філіжанки і покрита памороззю плящина традиційної улюбленої господарем наливки " Vecchio Amaro del Capo".

 Жінки зникли і тиша згусла і стала подібна на  схожу на сироп наливку.

- Не добре.  Те, що сьогодні сталося - не добре, - порушив тишу низький, трохи тягучий і без емоцій голос господаря.

Тиша гойднулася хвилею до вікна, але завернула і знову наповнила кімнату.

Десь там, за вікном, надривно забзиніла муха в надії вирватися з тенет павутини...

- Відколи це в нас конфлікти вирішуються як в американських фільмах? Отак, посеред дня, на пляжі,  в людному місці?

... Муха знову надривно забзиніла, роблячи ще одну спробу вирватися на свободу...

- Захотіли зекономити? Якихось шмаркачів найняли? 500€...  Наркомани... - губи господаря  зневажливо скривилися, хоча голос і надалі залишався рівним і без емоцій.

-  Не добре це.... Ні, не добре....
І знову пауза...

-  Так от: по 10 тисяч всім власникам пляжів. Цих 2 місяці сезону їх весь рік годують, а ви їм хліб забрали. Тепер до кінця літа тут  жодного туриста не буде...
.....зекономити... авже-ж.... гм....

 Всі похнюплено продовжували мовчати.

...Муха  відчайдушно завелася в своїй останній спробі врятуватися... Раптово стихла.

За столом переглянулися.
- Дон Пепе, не було часу,- подав голос наймолодший з них, що, своїми окулярами в чорній квадратній оправі нагадував професора.

 Паморозь на пляшці розтопилася і почала стікати великими краплинами, повільно розповзаючись  навколо неї великою вологою  плямою.

Дон Пепе поволі відкоркував пляшку, налив собі пів килішка наливки і, прикривши від задоволення очі, повільно, з насолодою пригубив її, смакуючи. Закінчивши з наливкою перевів погляд на Професора: 
- Часу не було?... А тепер?... Знаєш, скільки часу в тебе тепер буде?... Всі наші ґешефти накрилися. В місті повно карабінерів, більше, ніж самих жителів. Гм.... часу в нього небуло.

  Професор знітився і затих з виглядом побитого собаки.

- Ідіть.

  Коли останній з гостей зник за дверима, Дон Пепе на своєму візку під'їхав до вікна і задивився на море...

 Легенько знову скрипнули двері.

- Інфаркт... чи аварія ?

- Аварія, нехай дружині страховка перепаде.

 Дон Пепе продовжував вдивлятися в злиту безкінечність, в одиноке вітрило,  в чайок...

... Муха за вікном більше не бзиніла...