Black rosa черная роза

#розпечене_літо
4. BLACK ROSA
Спека розколювала землю, випотрошуючи з глибин останні краплини вологи, нещадно випалюючи кожну травину, висмоктуючи з повітря кожну молекулу кисню... Все живе намагалося знайти хоч будь-яку подобу тіні і заховатися там від розтопленої магми, що потоком з неба огортала і підминала під себе все, що траплялося на її шляху... Стрілка термометра перевалила за 43 °в тіні, і не збиралася зупинятися.  Здавалося, світ перенісся до свого первісного стану, коли жодна жива істота ще не потривожила своєю присутністю землю.


 Самотній будинок на околиці, з його темрявою за зачиненими віконницями,  здавався змученим і сумним. Сигнал есемески пролунав  вибухом в цій тиші. Розарія розморено простягнула руку, піднесла телефон до очей і різко, мов підкинена пружиною, сіла. Поклала телефон знову на тумбочку біля ліжка, склала пальці в замок і щосили їх стиснула. Закрила очі і застигла... Потім піднесла пальці, що раптово стали холодними мов лід, до скронь і теж стиснула їх з силою. Посиділа так ще кілька секунд, рішуче встала і включила світло. Глянула на себе в дзеркало і знову застигла на кілька хвилин. Від вогню що спалахнув в очах самій стало лячно. Опустила очі, взяла улюблену, кольору артеріальної крові помаду і щедро підмалювала губи. Ще раз глянула на себе в дзеркало, одягла великі чорні окуляри, за якими сховала жевріюче вугілля очей, взяла сумочку і тихесенько, щоб не розбудити своє спляче царство, вислизнула за двері так нікому нічого і не сказавши...

  ...Дві години дороги видалися дорогою до пекла: самотня машина на розпеченій зшаленілим сонцем дорозі, голі камені, почорнілі від частих невеликих пожеж... Добре, що хоч кондиціонер в машині не підвів і щедро посилав їй потік холодного повітря.

 Приємний жіночий голос зі смартфону сказав їй, що нарешті приїхали і мета її подорожі знаходиться справа. Трохи невпевнено вона відкрила двері з рекламою "Ампліфону" і під ніжний дзеленькіт дзвіночка увійшла в невеличкий кабінет діагностики слуху. Молодий хлопчина на мить відволікся від компютера  і глянув на неї з німим запитанням.

- В мене зустріч на 16.00...
Хлопчина хитнув головою і вказав на двері в наступну кімнату. Рішучим кроком, злегка похитуючи бедрами на своїх високих чорних підборах, Роза підійшла до дверей і рвучко  відчинила їх в такій звичній для себе манері. Перед очима постала простора кімната, обшита великими чорними поролоновими пірамідами, що вбирали в себе будь який натяк звуку.  За столом, в м'якому чорному шкіряному кріслі, в білому лікарському халаті сидів Анджело. Він глянув на неї своїми добрими, всерозуміючими, кольору легкого чаю очима за титановою оправою окулярів,  м'яко і привітно посміхнувся і піднявся з крісла, відразу закривши за нею двері на ключ. Тиша щільною ватою обклала її тіло, залізла в вуха і закрила рота. Взявши делікатним рухом Розу  за лікоть, Анджело підвів її в самий кут стіни, позаду стола, просунув руку поміж поролонових пірамід і в стіні утворився вузький прямокутній отвір.

- Двері в пекло, - несподівано пронеслося в голові.

Вона зайшла і оглянулася довкола.. Лампочки лед  втоплені між такими ж, як і в попередній кімнаті  пірамідами, рівномірно освітлювали сюрреальне кубічне приміщення. Сюрреальності надавала подвійна чорнопірамідальна поролонова обивка і підлога, що нагадувала перевернену порожню піраміду з вершиною у вигляді чорної каналізаційної решітки.  Порожня піраміда  була вистелена пластиковою плівкою, і посеред цієї плівки стояло масивне залізне крісло з прив'язаним у ньому тілом.

Вона впізнала це тіло, і її серце пришвидшено забилося , а в грудях розлилося тепло... І чим більше вона розглядала  це прив'язане, скрючене в позі закостенілого випотрошеного курчати тіло з перекривленим від жаху писком, так само криво заклеєним міцним срібним скотчем, із застиглим поглядом зафіксованого блефаропластом оком, тим тепліше ставало в неї в грудях.

- Ну,  привіт, Мауро... - тихо, але твердо, старанно вимовляючи кожну букву, промовила Роза. - Впізнаєш мене?

Око продовжувало дивитися на неї не змінивши свого виразу. Здавалося, що подвійні піраміди поглинули звук ще до того, як він вийшов з рота. Тоді вона підійшла ближче, зігнулася,  заглянула в це око своїм жевріючим вугіллям, потім наблизила свої кривавочервоні губи до його вуха і сказала:

- Привіт, Мауро... Ну от ми і зустрілися, як я і обіцяла... Бачу, ти не зовсім радий нашій зустрічі?...  Звичайно, вона ж проходить не так,  як ти собі уявляв.... Як ти казав?... "Я ще побачу тебе жебрачкою,  в сльозах і з простягнутою рукою,  після того, як ти за шматок хліба відсмокчеш в мене перед моїми друзями", - коли в супроводі твоїх прихвоснів  виселяв мене з мойого будинку. З МОЙОГО будинку!

 Око сіпнулося і з заклеєного міцним американським скотчем рота вилетіли звуки жертви, яка зрозуміла, що її чекає...

- Аааа, згадав... Звичайно згадав... Тут твій дядько - суддя тобі не допоможе... Тут він безсилий і законами не помахлює... Але я тут не для того, щоб подавати апеляцію в суд. Кому вона потрібна та апеляція... Правда ж?...

Око знову сіпнулося і засльозило.

- Я тут для того, щоб виконати твоє бажання, - продовжила вона:
- Побачити мене з простягнутою рукою... Хоч це і буде останнє що ти побачиш...

 Вона вирівнялася, витягнула з сумочки пачку сигарет і взяла одну. Анджело підніс їй запальничку. Закурила. Затягнулася жадібно і глибоко кілька разів так, що пів цигарки відразу перетворилося на попіл, і випустила дим в розчепірене око прив'язаного тіла. Ще раз затягнулася, простягнула руку з жевріючою цигаркою вперед , і повільно забичкувала її в застигле око....

 Тіло сіпнулося і забилося в конвульсіях від нестерпного шаленого болю, і навіть міцний скотч не зміг стримати божевільного крику, що сотнями герц виривався з грудей. Але  масивне залізне крісло витримало і навіть не зрушило з місця, а чорні поролонові піраміди з готовністю ввібрали в себе всі звуки. Тіло зімліло і зм'якло, перетворившись на мішок м'яса.

 Роза повільно повернула голову до Анджела, що весь час стояв позаду. 
- Кінчайте його, - ледь ворухнула вона враз задерев'янілими кривавочервоними губами, -  я йду...

  Хлопчина в кабінеті, щоб не  знудитися,  продовжував грати в якусь компютерну гру. Побачивши Розу запитав:
 -Синьоро, все в порядку?

- Так, все в порядку, слуховий апарат мені не потрібен,- тихо відповіла вона і, розправивши плечі, глибоко  вдихнула, наповнивши легені  свіжим від кодиціонеру повітрям і вийшла в розпечену магму...