Фейсбучна iсторiя

***
    Вона вже з півгодини з недовірою вдивлялася в монітор і відмовлялася вірити своїм очам:

-Не може бути! Це якийсь жарт! Злий жарт фейсбука! - говорила вона собі.

- Я ж поклялася ніколи не шукати, забути і не згадувати!

Але очі її не обманювали. З екрану на неї дивився він. З отим жартівливим поглядом примружених очей і посмішкою, що топила лід і відзеркалювалася на її обличчі.
І під фото ніби в насмішку писало:
- Можливо ви знайомі?

Знайомі...

Від спогадів серце тьохнуло і закалатало в грудях... Щоки залило рум'янцем...

Ще б пак, знайомі...

Дрижачою рукою клікнула маусом і перейшла на профіль...

Він... Це безумовно він...

Фото... Зайшла на фото і почала уважно їх передивлятися... Ох. Ось він разом з сім'єю... З доньками... Усміхається... Щасливий... Сонце в очі і в очах сонячні зайчики...

....Саме після цього фото поклялася більше ніколи- ніколи не шукати і забути. Як він казав?

- l am happy when you happy, baby....

Отож... я щаслива, коли ти щасливий... Прощавай і будь щасливим...

Стоп!... А це.... Дружина?... Чи ні... Чи... все-таки... вона.... Гарна... Чарівна посмішка...

Аж перехилилася через стіл і мало не влізла в екран, вдивляючись і порівнюючи.... Хотілося бачити, на кого він її проміняв...

- Незнаю... вроді вона.. не вона... якась інша... Може, якась родичка... А може й вона.... Ніколи ж її не бачила ... І... стільки ж років пройшло... Всі ми змінюємося... Життя...

Думки плуталися... Щоки зашарілися, запекли вогнем... Стільки років...

А може...

А що, як...

Та ні!!!!!

Це ж дурдом, даватися чути через стільки років! Це як впасти в дитинство.! ....І.... І що він собі подумає?... Що вона від нього хоче?
Та нічого! Слава Богу, в мене все добре... Чоловік... Мрія будь якої жінки: люблячий, турботливий, ніжний... І фінансово... нічого ж не бракує.

....Ану... наберусь мужності... Ну справді, годі себе вести, як мала дитина! Стільки ж років пройшло, стільки води стекло, стільки прожилося й пережилося... І ми вже не ті, вже інші. Дорослі. Мудріші.

Спробую...

Зайшла в месенджер...

Набирала і стирала... набирала і стирала... Боже! Та що ж я, як мала дитина! Нуж бо! Сміливіше. Вдихнула, видихнула і таким... невимушеним стилем ... вперед!

- Привіт! Ми колись були знайомі! Цілком випадково натрапила на тебе в фейсбуку і моя суто жіноча цікавість взяла гору над моїм здоровим глуздом. Як ти там? Як склалося життя ?
Затримала подих, закрила очі і ... клікнула, відправивши повідомлення. Все. Назад дороги нема.

А... може і не відповість... Може і не зверне увагу...

Решту дня ходила мов зазомбована. Час від часу підходила до компютера і заглядала, чи немає відповіді... Телефон сховала, бо боялася, що так і просидить на дивані з телефоном в руках в тремтячому очікуванні...
Нічого...

- Може він і не відповідає незнайомим? Я ж не відповідаю.... Так і висять роками деякі..
З цією думкою розслабилася і незгадувала більше.

Нарешті, день закінчився, посуд після вечері помитий, в блаженному стані після душу хлюпнулася в ліжко і за звичкою потягнулася до телефону, щоб переглянути останні новини. В месенджері повідомлення! Від нього!
Серце тьохнуло, як дурне, і мало не вискочило з грудей!

-Тепер нарешті знаю, як це, бо думала, що то все письменницькі фантазії, покепкувала сама з себе. Тикнула пальцем і відкрила повідомлення:

- Доброго вам дня. Ваше обличчя здається мені знайомим, а от ім'я нічого мені не говорить. Ми справді знайомі?

Серце почало повільно і голосно битися, віддаючи в скронях : бух... бух... Цей бухкіт заповнив собою всю кімнату, весь будинок. Стіни почали здригатися в такт, вібрувати, як підсилювачі звуку. Бух... Бух...Ліжко теж почало підскакувати в такт цьому бухканню ніби від землетрусу...
Притиснула руку до серця, намагаючись приглушити звук. Глянула на чоловіка, чи, бува, часом він не прокинувся від цього бухкання.

Боже... в голові запаморочилося... Пройшло стільки років, а нічого так не змінилося...

Зібрала всю свою волю в кулак і дрижачими пальцями, ледво попадаючи по буквах відписала:

- Вибачте, я помилилася. Ми не знайомі. Просто, ви дуже подібні на одну людину, яку я втратила багато років тому....

І, змахнувши сльозу, натиснула на "enter".


Він сидів і не зводив очей з монітору...

В соте перечитував відповідь і... не вірив. Не вірив очам...

Помилилася!

А, зрештою, що він очікував у відповідь на своє?

Що кинеться відразу розповідати де, як саме і коли познайомилися? Скільки зустрічалися?... Як кохалися?

- Ідіот! - лаяв він себе, - включив гордість і дипломатію...

Та впізнав він її, впізнав відразу, як побачив оте, таке рідне обличчя... Впізнав посмішку з отим кривим зубом, впізнав очі... Довго вдивлявся в ті очі... Губи посміхалися, а в очах сум. Його не обдурить та посмішка. Він знає, пам'ятає як іскрилися ті очі, коли вона, закинувши голову назад, голосно сміялася з його жартів.. І він відчував себе тоді майже напівбогом. Коли це було? Життя тому назад....

Осел! Чому не написав :
- Так! Звичайно я тебе впізнав! Хіба тебе можна забути?

Але написати так означало б здатися... Капітулювати... Визнати, що вчинив найбільшу помилку життя : втратив можливість бути щасливим... Якщо не рахувати доньок... Без них взагалі б життя здалося марним і порожнім...

Переглядав ті кілька фото, що були на її сторінці.... Мало їх... І друзів мало... За стільки років і навіть до сотні не дійшла. Не те що він...

- Напишу. От візьму... і ще раз напишу...

І як не відповість - так і бути, залишу її в спокої... Може, і справді не пам'ятає... Забула... Викреслила з пам'яті... Власне, можна зрозуміти її... є за що...

Швидко зібрався з духом і написав:

- Привіт. Вибач, відразу і не впізнав. Погарнішала, змінила колір волосся. Переглянув твої фото і впізнав. Дякую, що законтактувала. Як життя ? Як справи? Ти де?

Натиснув на Enter і виключив компютер. Так спокійніше.

     ....Не встигло зійти сонце, як вже відчувався гарячий наплив спеки. Вона спала без покривала, лише в шовковій сорочці, але прокинулася мокрою від поту. З полегшенням здерла її із себе, кинула до прання і вскочила під прохолодний душ. Вода стікала по тілу, охолоджувала його  даруючи свіжість і легкість. Вискочила з душу і не витираючись просто зав'язала на шиї улюблене парео... Вода з волосся стікала по плечах, але вона не звертала на це уваги. Єдиною думкою, єдиним бажанням було включити кавовий автомат і залити в себе звичну дозу кави, щоб з енергією розпочати день.

Поки автомат гудів приходячи в робочий стан, повідкривала всі вікна і двері на балкони, повідсовувала штори і попідливала квіти...

Нарешті! Зі шклянкою з подвійним еспрессо в правій руці з розгону всілася на диван у вітальні, лівою спочатку включила телевізор, а потім взяла телефон, щоб зайти у фейсбук...

   Серце раптово впало десь аж на перший поверх : Він !!! Знову повідомлення від нього. Рука здригнулася і гаряча кава вихлюпнулася на коліна... Навіть не відчула...

Прочитала.

Відкинула телефон.

Закрила лице обома руками і.... розплакалася...

Вона зрозуміла, що та срібна нитка, що зв'язувала їхні серця не порвалася. Можливо, стала тоншою, майже непомітною, але не перервалася.... І боліло отам, під серцем, бо нитка не хотіла більше розтягуватися і тягнула назад....