Стишок 64

Хто ти такий щоб так глупо рити в мертвий рой
Ведь там одна тоска по полю раняє свій зов
І вюга сумашедшу печаль в корнях возрождає
І сльози і вой тебе не спасуть в цій забутій глуші
Де привидами манять опустошенні душі....

Но ти не той і не та, тобі дарованне небесне почуття
В цих краях людей зустрічати і пилью надії вних чарівно вдувати
Краєм ока наблюдати як падші душі можуть опять літати....

Серце якусь невидиму мощь обрітає
І немов усе зле з дороги моєї змітає
Я немов воскрес і невірячи у це поніс за собою леденящий прогресс...

Вцьому рої ізраненні душі мені тягнуть оков
І я вдіваю його як Божий покров
Свою віру в пиль ніжно збираю
І в ці темні края так же крихітно роздуваю...

Смерті звісно же як подарок зустрічаю
Бо сили мої як ржаві пруттья висихають
Но є вона одна яка мені Богом дана
І мені вночі вяже свої таємні знамення...

Ведь готов я страшной смертью клеймо прийнять
І вічною темнотою узи свої знею звязать
Но мені шепчуть небеса і навіть падші Ангели забуття
Щоб я сили в собі віднайшов і зіркою в небо я зійшов....

Ведь мене і там і тут чекають
Роздувають свій очаг таємницею обгорнутий знаменний глаз,
Жмуть на газ зухвало мої відмірянні хвилини
Щоб я щасливо з розпротертими руками зустрів з радістю дарованні миттю мені залишенні години.....