Навчання - шлях до истини...

         НАВЧАННЯ – ШЛЯХ  ДО  ІСТИНИ…

     Як часто ми, на своєму життєвому шляху, використовуємо той досвід та знання, який вироблений та випробуваний минулими поколіннями, який МИ, за звичаєм, називаємо – “НАРОДНОЮ МУДРІСТЮ”? Все наше життя пройняте цим – починаючи з раннього дитинства, коли наші батьки вчать нас спочатку самостійно ходити, а потім навчають першим словам та логічному мисленню… Вчителі в школі і викладачі в ВУЗах намагаються навчити нас вірно, правильно жити, вкладають в наші голови ті знання, які вже випрацювало людство!.. І от ми, потрапивши на самостійний життєвий шлях, відчуваємо себе дорослими, повнолітніми!.. Але тепер вже за наше навчання береться, і іноді дуже круто, наш головний вчитель – ЖИТТЯ!..

     І де б ми не працювали, в будь-якій професії, ми все життя вчимося, накопичуючи досвід – кухар біля плити, токар біля верстата, водій за рулем авто. Я ж маю намір зупинитися на професії пілота, тому що я сам присвятив своє життя цій професії! А в документах, регламентуючих підготовку та навчання льотного складу зазначено – кожний пілот, незалежно від посади, повинен час від часу, згідно затвердженим графікам, проходити навчання та перевірку знань в спеціальних УТЗ (учбово-тренувальних загонах). Зазвичай, пілотів направляли в УТЗ в зимовий період, коли спадала потреба в льотному складі для авіахімробіт.

     А зараз кілька слів про специфіку перебування пілотів в цих УТЗ. Ці учбові загони знаходилися в столицях та великих містах республік Радянського Союзу, а також при училищах та академіях аерофлоту, де були кадри викладачів, щоб навчати та контролювати знання і льотну підготовку пілотів Аерофлоту, а також була авіаційна техніка для навчання льотній майстерності. За весь час свого льотного життя мені довелося декілька раз відбувати цю повинність і не скажу, що вона була мені в тяжкість та й колеги-пілоти ніколи не скаржилися на це навчання. В зв’язку з тим, що місце мого проживання було пов’язане з Україною та Казахстаном, тож і навчання в УТЗ проходило в різних містах СРСР. Це були – Алма-Ата, Ташкент, Актюбінськ, Київ, Ростов-на-Дону.

     Після виснажливої праці на авіахімобробці полів, де не завжди комфортні умови життя та харчування, ці відрядження для навчання та покращення льотної майстерності з добре налагодженими умовами життя, добрим харчуванням (за рахунок Аерофлоту) приймалися, як винагорода за тяжку і доволі небезпечну працю і можливість культурно провести свій час поза буднями сільської місцевості. Навчання проводилися з ранку до двох-трьох годин дня, а після обіду ти вільний і тільки від тебе залежить де і з ким ти проведеш свій вечір. Зрозуміло, що всі ці спогади про навчання в УТЗ, насамперед для мене, абсолютно різні. Тож зараз хочу розповісти про своє перше відрядження в УТЗ в столицю Казахстану – Алма-Ату. Після першого року не завжди ситого життя в первісних умовах життя в Аральську Кзил-Ординської області, я раптом опинився в чудовому місті біля підніжжя гір, з напрочуд гарною архітектурою.

     Мене поселили в приватному будинку, в аеропорту, поряд з аудиторіями, де ми навчалися до обіду. Сніданок і обід теж в аеропорту, в службовій їдальні, де були дуже демократичні ціни, а якість страв для робітників аеропорту вище всяких похвал. Навіть зараз, згадуючи смак плову по-узбецьки, куксі по-корейські, бешбармак та лагман по-казахські – глитаю слинку, годували дуже смачно! Ну, а після цього, всі разом, дружньою компанією – в центр міста, в парк імені “28-ми Панфіловців”, щоб на повну використати свій вільний час для повноцінного відпочинку. В той рік на навчання прибули, в основному, молоді, не жонаті, тож і вільний час проводили разом. Тому що ми молоді, не пов’язані сімейними кайданами, заробляли своєю працею непогані гроші, тож і в витратах себе не обмежували. А в випадку фінансових скрут – бухгалтерія рідного авіазагону за допомоги “АВІЗО” завжди вишле аванс.

     Згадую зараз дуже смачні шашлики з молодої, соковитої баранини. А коштували вони (аж не віриться своїм спогадам) по 24 копійки за шампур та пиво “Жигулівське”, яке теж коштувало 24 копійки за півлітрову пляшку!.. О-о-о, скільки ж ми тоді цих шашликів з пивом перепробували?!.. А вже ввечері в ресторан з живою музикою!.. Більшість (так вже сталося) в нашій компанії були з України, от ми і замовляли завжди український репертуар і завзято підспівували, як могли – тужили по “рідному краю”… Але не тільки ресторанами запам’яталася мені красуня Алма-Ата. З якою насолодою відвідав і був захоплений балетом у виконанні казахських артистів, відвідав чудовий концерт Мусліма Магомаєва!.. А в 76-ому теж в УТЗ, з великим задоволенням відвідав (і не один раз) високогірний каток “Медео”, дивився чудові льодові шоу!.. Але особливо мене вразили концерти органної музики!

     Англійську у нас на навчанні в УТЗ, викладала молода вчителька. Вона намагалася прищепити нам любов до англійської мови та навчала нас не тільки технічним фразам для перемов з диспетчерською службою, але також вела з нами бесіди на любі теми. Вона, ненав’язливо, навчала нас культурі поведінки, культурі спілкування!.. Так одного разу вона розповіла, що в Алма-Аті німецькими спеціалістами зібраний та відкритий для слухачів сучасний оргАн і якщо хтось побажає, то вона зможе дістати квитки на концерт. Ясна річ, на двох таких концертах я зміг побувати! Я не є видатним знавцем музики та й музичної освіти не маю, але оргАнну музику обожнюю і куди б мене не закидала доля, я обов’язково розшукаю зал оргАнної музики та послухаю концерт… Це стало моїм нав’язливим улюбленим захопленням, хобі… З великим задоволенням згадую всі такі концерти в Кийові, Харкові, Москві, Вільнюсі, Ризі, в Марьяцькому костелі Кракова, в Варшаві, в Торуню (колишня столиця Польщі), в Гельсінкі!.. Ці чудові миттєвості мого життя назавжди зостаються в моїй пам’яті !..  Та все ж, самі яскраві спогади  про навчання в УТЗ пов’язані з Алма-Атою та Києвом, бо це ж столиці… Багато чудових спогадів про навчання в УТЗ-8 в Києві (довелося виїжджати туди не один раз). Та й контингент вже кожного разу був абсолютно різний – від сивих до молодих пілотів, а також відрізнялися рангами та посадами.

    Тому й проведення вільного часу було більш індивідуальним. Навчання групою, а вільним часом кожний розпоряджався згідно своїх планів. Я одразу ж складав перечень місць та концертів, на яких розраховував побувати. Тільки оргАнів в Кийові було три, та плюс театри, Палац “Україна”, чудовий цирк. І на першому місці, для мене, відвідання (і не раз) залу оргАнної музики в костелі св. Миколая, а також великого та малого залів оргАнної музики в консерваторії. Кілька раз слухав виступи Анни Герман в Палаці “Україна”. Навіть викликав  до Києва свого сина (він декілька днів нелегально жив в нашому гуртожитку), ми з ним ходили в цирк та до театру ім. Івана Франка.

     І зовсім інакші спомини виникають в моїй пам’яті, коли згадую місто Актюбінськ (зараз – Актобе)… Коли вперше потрапив в це місто одразу зацікавився історією його виникнення. Він виник в другій половині ХІХ віку, як фортеця, військовий форпост царської Росії і спочатку був заселений російськими військовими, а потім українськими переселенцями і нарешті став залізничною станцією на шляху з Москви до Ташкенту. Нещодавно, згадуючи минуле, за допомоги Фейсбуку, одвідав Актобе – був шокований побаченим, настільки він був перетворений в чудове місто… З зубожілого обласного центру місто виросло в сучасний супер-сіті з чудовою архітектурою, з сучасними супермаркетами, з новими театрами, ресторанами, кафе та клубами!.. А в той час, коли я вперше потрапив в Актюбінськ – для відпочинку в місті було тільки кіно, ресторан, де ми й були частими гостями у вільний від занять час.

     Так непомітно й пролітав час навчання – з ранку заняття, а ввечері, після чергового кіно, в ресторан – виправдовувати славне звання “мужнього льотчика”. Так і пройшло б це сіре, зовсім нецікаве, скучне перебування в УТЗ того року та доля вирішила трохи розважитися і сколихнути мої нервові клітини… Після завершення навчання, успішного складання екзаменів і заліків, перевірки інструктором льотної майстерності група вирішила, на останні в кишенях гроші, улаштувати в знайомому ресторані вечірку. А вранці, з доволі тяжкою головою та порожніми кишенями (добре, що мав на руках службовий квиток), зайняв місце в рейсовому  літаку Лі-2, який два рази на неділю виконував політ по маршруту – Актюбінськ – Челкар – Аральськ – Нукус. Політ та посадку в Челкарі благополучно та солодко проспав, а при підльоті до Аральська мене розбудив другий пілот і запросив пройти в пілотську до командира екіпажу.

     Отак тоді, розпочалася моя тодішня, незабутня пригода… Доволі молодий командир екіпажу розповів мені, що аеропорт Аральськ зачинений з-за сильного бокового вітру і літак, без посадки летить на Нукус!.. Коли до моєї, ще сонної свідомості дійшла вся ця інформація, я ледь не завив, в кишенях пусто, сам з ранку голодний, а в Нукусі потрібно ще й десь переночувати, вранці якось перекусити і тільки після цього долетіти до Аральська… Напевно, в мене було таке лице, що командир аж розсміявся: “Що - несподіване пробудження?” Авжеж, становище гірше нікуди. Довелося про все розповісти екіпажу… Командир простяг руку і заспокоїв: “Мене звати Мишко, а другий – Віктор, беремо над тобою шефство! Після посадки йдеш з нами обідати, а потім в готель, як член екіпажу – оформимо штурманом екіпажу. Згоден?” Я був в захваті і запевнив їх – якщо раптом їм доведеться заночувати в Аральську, вони будуть моїми найкращими гостями.

     Весь вечір пройшов чудово – з новими друзями прогулялися по Нукусу, посиділи та випили каву в якійсь кав’ярні. От тільки ночівля в готелю була дуже препогана – не давали спати клопи, покусали всього. А наступного дня, згідно розкладу, рейсовий Лі-2 злетів і дружній екіпаж узяв курс на Аральськ. Я, звісно ж, знаходився в пілотській та розповідав екіпажу про острови в Аральському морі, над якими пролітав наш літак. Я ж пречудово був з ними знайомий, не один раз сам літав на них. І от коли до Аральська зоставалося хвилин п’ять польоту, Мишко раптом повернувся до мене та розвів руки: “Юра, повинен тебе засмутити – аеропорт Аральськ тільки-но закрився з-за сильного, ураганного бокового вітру, ми повинні пролетіти його без посадки.” Я з недовірою, здивовано дивився на нього і подумав: “Може шуткує?” Але відразу відчув, як літак накренився і взяв курс на Челкар.

     То було вже занадто і неправдоподібно, хоч виплигуй з літака.
От і довелося покинути літак в Челкарі, а Мишко знову допоміг – віддав останній червонець, який я, через місяць, повернув йому через екіпаж цього рейсу! Та мої пригоди продовжувалися і надалі… Пасажирський рейсовий літак на Аральськ повинен бути тільки через два дні – тому пішов до диспетчерів розвідати, чи нема в їх планах якогось борту, що летітиме через Челкар на Аральськ. І таки мені повезло – на наступний день заплановано виліт військового гвинтокрила Ми-8, який повинен летіти в Ленінськ, на Байконур. Але поки що він стояв прив’язаний на стоянці і екіпажа не було та диспетчера запевнили – екіпаж не повинен відмовити.
Та до завтра ще потрібно десь переночувати, бо аеропорт денний і на ніч його замикають. Диспетчер підказав – звернутися до чергового міліціонера, щоб допоміг. Після розмови зі мною, міліціонер знайшов розкладушку і замкнув мене на ніч в будівлі аеропорта, а вранці відімкнув і випустив на волю. Коли я підійнявся до диспетчерів, командир Мі-8-го вже знаходився там і всі наперебій почали його умовляти підкинути мене (невдаху пілота) в Аральськ. Треба визнати – він дуже нехотя згодився взяти мене пасажиром (тільки під час польоту я зрозумів причину його коливань), а коли ми йшли до гвинтокрила, змусив мене дати клятву – сидіти на борту тихо, наче миша і нікому ні слова про цей політ, щоб не побачив, нікому нічого не розповідати. Ясна річ, я поклявся мовчати, як риба і чесно виконав дану клятву – тільки через піввіку вирішив описати той незабутній переліт!..

     Екіпаж складався з п’яти військових – командира, другого пілота, бортмеханіка, радиста та штурмана. Всі були офіцерами та озброєні особистими пістолетами і крім цього на борту знаходилися два автомати. Після знайомства з усіма, мене посадили на якихось ящиках біля ілюмінатора, одразу за пілотською. Двері пілотської були відчинені і я мав можливість бачити всю працю екіпажу. Після злету та набору 100 м, гвинтокрил узяв курс на Аральськ. Я добре знав цю трасу (неодноразово літав на Актюбінськ, тож через хвилин двадцять польоту раптом зауважив, що ми відхилилися від траси вліво та знизилися до 10-ти метрів висоти… Земля була вкрита свіжо випавшим снігом і я, раптом, побачив через ілюмінатор невеличке стадо сайгаків (голів двадцять). Поки гвинтокрил завис над ними, бортмеханік, через відкриті вхідні двері, з автомата, підстрелив з десяток сайгаків, а потім ми сіли поряд і хлопці за хвилин п’ять розпатрали і завантажили тушки сайги – був відчутний великий досвід мисливців!.. Але це було ще не все – рискаючи по степу, екіпаж натрапив на велику стаю вовків. Після такої охоти на борту були складені п’ять вовчих туш (вони здалися мені такими величезними та страшними, бо раніше в мене таких зустрічей з вовками не було!)

     І тільки після цього ми набрали висоту та понеслися на Аральськ. Друзі-вояки зсадили мене на злітно-посадковій смузі в аеропорту Аральськ і одразу ж понеслися в напрямку Тюра-тама (Ленінська). Що ж, навчання в УТЗ, для мене було завжди з задоволенням, навіть з пригодами!.. Зараз згадую канун 1975-го року. На душі свято, щасливий безмірно – після п’яти років вимушеної розлуки з небом (був відсторонений від льотної праці з-за хвороби і настійливо, наполегливо лікувався), отримав нарешті допуск до польотів та направлений в УТЗ Актюбінська.

     В групі потоваришував з пілотом з Кустанаю – Анатолієм Тичковим. До того ж нас зблизили наші жінки. Моя – Танюха поки що знаходилася в Полтаві, та ми планували, після мого відновлення на льотній праці, приліт її з сином в Кзил-Орду, де ми і хотіли жити та працювати. А у Толі якраз перед відрядженням в УТЗ відбувся шлюб і його жінка – теж Таня, поривалася до коханого!.. Тож у нас визрів план – викликати в Актюбінськ обох жінок, ми будемо гризти граніт науки, а наші половинки  хай спілкуються, потоваришують і заразом будуть нас кормити та доглядати за нами, а вечорами ми будемо разом культурно відпочивати. До того ж наближається Новий 1975-й рік, який теж можна разом відсвяткувати!..

     Як вирішили, так і зробили! Моя Танюха з трирічним сином Стасом, вилетівши на Кзил-Орду, зробила зупинку на недільку в Актюбінську, а Толіна Таня прилетіла з Кустанаю. Ми зняли два сусідніх номери в готелю, неподалік від УТЗ. Обідали та вечеряли разом, чудово зустріли Новий та провели Старий рік, а потім пішли на каток де й веселилися та розважалися майже до ранку!.. Син обожнював тьотю Таню, а ми сім’ями товаришували довгі роки! Якщо я вилітав на АХР, на Кустанай, обов’язково відвідував Тичкових з подарунками!!! Які ж то зараз теплі, добрі спогади про УТЗ!!! Зігріли мою, вже немолоду, душу!!! Де ж та МОЛОДІСТЬ? Все в минулому!.. На жаль…

Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ Ю. Й. – 2019-й рік
Переклад українською мовою  – 2025-й рік