КАТЯ

1.
Вона сиділа притулившись скронею до вікна. Скло приємно холодило і відволікало від головного болю. За склом, наче кадри з фільму пролітали будинки, дерева, ліси, поля і озера. Та вона не помічала нічого цього. Вона була заглиблена в себе, в свої думки. Думала і передумувала тисячу разів останніх пів року і все намагалася зрозуміти : чому?

Чому він змовчав і нічого не сказав?.. Чому?.. Чому не сказав їй правду в очі і не закрив за собою двері?
..Боявся?... Чого боявся?... Скандалу?.. Сліз?.. Істерики і дурних звинувачень?.. А може просто не вважав за потрібне?..А може в його очах вона навіть не вартувала слова пояснень?... Дико. Дивно. Дико і дивно....

Вона знала, що не була завидною партією, тому сама йому говорила, що їхня історія приречена, без майбутнього, що йому потрібно думати про себе і влаштовувати своє життя, йти своєю дорогою. Була вдячна йому за те, що на мить став її промінчиком, їі сонячним зайчиком...

..Коли вона почула від спільного знайомого про весілля, то ні, не здивувалася,- якимось шостим відчуттям вона це відчула з того самого моменту, коли після слів "побачимось завтра" він пропав.

Вона відчула просто тупий удар в сонячне сплетіння. Удар, від якого перехопило подих і сталева рука, розриваючи плоть, нагло влізла всередину, зім'яла там все і затиснула міцно в кулак.

Шматок застряг в горлі і не збирався проходити в шлунок. І чай теж. І вода. Кулак не пропускав нічого. З цього дня їі тіло відмовилося від їжі.

Само.

Мозок кричав, пробував спочатку командувати, потім- вмовляти, скиглячи, хоча б на ковток води, але тіло пручалося всіма своїми клітинами разом і кожною окремо, і викидало з себе все, що з величезним зусиллям вдавалося туди протиснути.

З острахом вона дивилася на себе в дзеркало, на синці під очима, на ребра, що все більше і більше проступали під шкірою і розуміла, що довго так тягнутися не може. Розуміла розумом. Але тілу було начхати на всі ці роздуми. Воно не хотіло нічого і не піддавалося ні на вмовляння ні на молитви ні на страх.

І тоді вона вирішила:
Все.

Залишить все тут.

Абсолютно все.

Поїде світ за очі.

Будь де, в перше місце, де відкриють візу.

Почне все з нової сторінки.

З чистого листка.

З нуля.

  Через місяць, з паспортом в кишені, вона сиділа в бусі що віз її до Кракова, а звідти автобусом до Риму, до Вічного Міста...

-Ну що ж, Рим так Рим, "всі дороги ведуть в Рим",- промайнуло в голові, і від тієї думки вперше посміхнулася...

І от вона сидить в автобусі і тисячний раз ставить собі одне і те ж питання...

- Чому?, Чому він мені нічого не сказав???

 Від несподіванки вона підскочила і, мало не злетівши з сидіння, рвучко обернулася на голос : супутниця, втупившись кудись у порожнечу повторила мов ехо її думки:

-Чому?

Знеможена жінка з чорними колами під очима, заплакана, з порожнім поглядом, давно не фарбованим волоссям, в старих спортивних штанах з повитягуваними колінами, в брудних від землі кросівках на босу ногу перевела погляд з порожнечі на неї і знову повторила :

 - Чому? Чому він мені не сказав? я би зрозуміла... Я ж би його зрозуміла... Ох Василю, Василю... І вони мені нічого не сказали... Сказали тільки : жіночко, беріть вашого чоловіка і бігом везіть додому, якщо не хочете тут на місяць застрягнути...

2.
Автобус плавно продовжував котитися по дорозі, заколисуючи своїм спокоєм...

- То вже місяць, як я похоронила мого Василя... 32 дні... привезла з Києва... Він з кумом був... на заробітках... спочатку добре... потім пропав... не дзвонив... , - фрази вилітали короткі і важкі, наче камені. Згустки спресованого, спеченого болю.

 - Я кума питала... кум мовчав... 2 тижні... я до Києва.... нема... пропав... Кум очі ховає... я в міліцію... по лікарнях... по моргах... в Дніпрі знайшли... кажуть, втопився... сам...

 Супутниця закрила очі, переживаючи в мільйонний раз свою трагедію. Сліз вже не було. Давно виплакала. Залишився лише біль і здивування. Після хвилинної паузи вона рвучко повернулася і дивлячись в очі сказала:

- Я не вірю що сам... Кум казав, що Василь лишив роботу і пішов десь в бригаду особняки будувати... платили добре.. Зачав в карти грати... Багато грошей програв... Але міліція не хтіла нічо шукати... там якась дуже банда зав’язана. А в міліції мені кажуть :" Жіночко, як не хочете мати проблем, то беріть свого чоловіка і везіть додому хоронити." Один, якись добрий, дай Боже йому здоров’я, зробив мені швидко без волокити документи, поміг знайти машину і я поїхала...

  Вона слухала не перебиваючи монотонну сповідь супутниці і її біль, їі проблеми здавалися їй такими простими, дурними до непристойності, що вона аж почервоніла від внутрішнього сорому за себе.

- Ну чому, чому він не сказав мені? Я би зрозуміла.. Якось би викрутилися... То ж дітей сиротами залишив... Троє дітей... Тепер сама маю їх тягнути... Знаєте, мій старший такий розсудливий. Так різко подорослішав... А за найменшу переживала-м : дуже вже вона татова доця була...

І знову пауза... проїхали кордон з Австрією... Чепурні будиночки тішили око...

_ А знаєте, Бог таки існує... І люди добрі... Сусідка каже: " Ну і як тепер будеш? Їдь на заробітки. В Італію. Мені за місяць паспорт зробили... А вчора сусідка прибігає і кричить: " Збирайся! 5 хвилин маєш! Бус чекає!" ... А я ж на городі... то як була, в сумку трохи лахів покидала, та ще й по сусідах побігала, грошей позичила... Аж не вірю, що я тут... їду до Італії... Якось буде... А ви де саме їдете?

- В Рим...

-До когось, чи ...?

- Маю номер телефону... Казала коліжанка, що та жінка зустріне і допоможе з роботою. А ви?

- А я не знаю. Десь загубила з того всього адрес, де маю зупинитися. Вас як звати?

-Катя, а вас ?

- Віра.

- А давайте, Віро, разом до тієї жінки подзвонимо. Вона багатьох бере, роботи шукає.

- Дякую... Я ж кажу, що Бог є... Бачите, і вас менi послав...

-А мені вас,- подумала Катя, а в голос сказала:

- А давайте будемо на ти, шо вже з тими формальностями, - взяла Віру за руку і легенько стиснула її...

3.
Рим зустрічав рожево. Рожеве світанкове небо нависало над залитими рожевим світлом будинками, вздовж доріг рожевіли квітучі олеандри, здавалося, що вони рухалися в рожеві мрії рожевого майбутнього...

 Страх перед невідомістю відступив, і легенька надія вгніздилася в серце, надія, що все буде добре. Мусить бути добре.

 Автобусна станція Тібуртіна, незважаючи на ранішній час, вже здавалася вуликом, що гудів всіма голосами світу. Важке задушливе повітря ввірвалося в ніздрі і забило подих.

Пролетіла думка: "Так ось яке ти, повітря чужини.."

 Але часу на глибокі філософькі роздуми не було, треба було забирати сумки, шукати телефон і обмінний пункт. Катя тисячу разів прокручувала в голові інструктаж від Зені, точніше, від Зениної мами, що десь тут, в Римі, працювала в сім'ї "на дітях" : поміняти в обміннику 10$, піти в табач.. табач..., -витягнула папірчика- та-ба-ке-рію і купити "скеда телефоніка а дьєчі міля ліри" і подзвонити до Оксани.

Обмінник ще був закритий. Оглянулася. Відшукала поглядом Віру і пішла до неї. Віра сперлася до стіни і продовжувала дивитися на людський вулик відсутнім, якимось аж кататонічним поглядом. Витягнула з сумки пакунок з бутербродами і тицьнула їй:

-Їж, для роботи треба сили, а ти від Кракова ще нічого не їла.

-Не хочу.

-А треба. І, потім, не буду я їх викидати, щоб потім купувати. Закрий очі і їж. І я з тобою. В 9.00 відкриють обмінник. Потім будемо дзвонити.

... Нарешті дочекавшись черги до телефону, Катя сумлінно, вдесяте, набирала телефон з листочка, повторюючи, наче молитву кожну цифру, але у відповідь лише довгі гудки і шось незрозуміле "р..джуджібілє"... Добре, що з собою була пляшка води : від сонця і нестерпної спеки язик присох і не рухався .

Сонце завернуло на вечір, в перервах між дзвінками вони з Вірою вчили "Італійську за 30 днів". Катя була вже на десятому уроці, але в навколишньому галасі не вловлювалося нічого знайомого: суцільна тарабарщина.

Маленький лисуватий жвавий дідок підійшов і всівся біля них на лавочці і щось почав говорити. Здивованими, широковідкритими очима Катя дивилася на дідка і намагалася зрозуміти, що він від них хоче. Потім він побачив книжку в їі руках і почав тицяти пальцем в слова...

На табло висвітлило 18.00. B двадцятий раз Катя пішла до телефону… і... О! Щастя!  На другому кінці вона, нарешті, почула живий голос:

-Добрий день, я була на роботі. Десь через годину приїдуть і вас заберуть.