Коли розбиваються iлюзii...

***
Найбільше болить,  коли розбиваються кришталеві замки самоілюзії...

Бо, ти вроді спочатку пручаєшся, говорячи собі : " Та ні, навіщо його будувати? Він буде ненадійним, бо фундаменту нема, лише пісок...Пісок самопереконання, самозаколисування, самонавіювання... 

 Але спокуса занадто солодка.... і...  починаєш будувати... і ... не можеш більше зупинитися....

 Відганяєш, мов надоїдливі мухи,  сумніви, і з  захопленням спостерігаєш як швидко він зводиться, росте...
 
  Вибудовуєш,  не шкодуючи прикрас,  в екстазі від кінцевого результату,  милуєшся веселкою, в яку він перетворює біле світло реальності...
 
А потім бац!

 Рвучкий подих вітру зриває спочатку  рожеві окуляри і ти бачиш, що замок не кришталевий, а скляний... А потім вихор вітру провокує  легкий зсув піску і замок падає...  і  розбивається на мільйон дрібних скалок... і вітер їх підхоплює й несе....

  І  ти стоїш.. сама...  серед пустелі... серед розкиданих уламків... І з порізаних рук тече кров... Але це дурниці :  кровить і порізане серце...
 
  Найнеймовірніше те, що великі і глибокі рани заживають швидше.
 
 Найгірші - оті невеликі, через тонкі і гострі скалки, що тисячами невидимих лез впилися в серце... Їх не знайти, не витягнути... Ранки від них маленькі, але дуже болючі, їх багато, вони постійно кровлять і не заживають... І доводиться вчитися жити з тим постійним болем, інакше ніяк...

 І це лише твоя вина, бо не оперлася, а піддалася ілюзії,  прийнявши її за реальність...
Бо так хотілося цієї ілюзії....


Рецензии