***

   В один прекрасний день вирішуєш очистити своє серце від почуттів...
   
   Навіщо вони?
Лише заважають жити.
Відволікають.
Болять.
Мучать.

   Встаєш перед дзеркалом. Набираєшся мужності. І... Розриваєш груди, розсуваєш кістки, щоб нарешті, добратися до серця і ... застигаєш від захвату, від краси отої дивної квітки, що сховала під своїм цвітом серце, обвила його стеблом і проросла в ньому корінням...

  Рука здригається. І, на мить, оте дике бажання звільнитися від почуттів, залишивши лише добре змазаний ідеально працюючий гідравлічний механізм для проштовхування крові по венах і артеріях, відпускає.. Але, коли, при новому поштовху, знову перехоплює подих і в очах проступають сльози, рішуче береш оту ніжну квітку і вириваєш її геть...

 Та справу не закінчено:
 Треба вирвати стебло, викорчувати всі, навіть найтонші корінчики, щоб із них нічого не відродилося. Це потребує неабиякого часу і зусиль... і терпіння... і...

 Від болю неможливо дихати, кров стигне в жилах, поки.... нарешті... все...

 Серце має вигляд якогось кривавого місива, і тоді починаєш тулити його докупи, зшивати, штопати і латати дірки....

Час іде...

 І от, нарешті, оте, що залишилося від серця, починає потрохи знову битися.

  Спочатку несміливо і нерівно, але з часом, все рівніше і рівніше, і, нарешті, пішло, як відремонтований годинник.

 Біль відступає. З гострого переходить в тупий, глибокий і ниючий.

 Зате дає дихати.

 Спочатку дихаєш нерівними, легенькими, короткими подихами, поверхнево, але потім все рівніше і глибше...

 І от, в момент переможного "Ураааа, нарешті! " помічаєш, що залишилося зернятко .

 Малесеньке.

 Сховалося десь там, в непомітних закавулках, але вже почало пускати нові корінчики і проросло стеблом...

 І росте воно швидше, вкорінюється ще глибше і ширше...

 І немає надії спекатися отої квітки.
 Бо вдруге таке не пережити.
 Вдруге оте серце не зшити...
 Бо просто небуде що зшивати.
 Від слова зовсім.