Розбiжнiсть у поглядах

ФЕНТЕЗІЙНА РАСА

- Мамо, а хто це там?
- Стережися, дитино моя, то - люди!

Нехай це буде схоже на яку завгодно казку, але ж поява групи людських істот у полі зору тварин, - та й самих людей теж, - це як неначебто десь поряд, так, що й побачити тебе можуть, з’явилися створіння з якоїсь агресивної фентезійної раси. Орків, Сил Темряви.

Та ось перевірте себе. Чисто умоглядно.
Уявіть: ви в густому лісі. І раптом помічаєте вдалині або звіра, котрий порпається там коло своїх справ, або ж людину.
І скажіть, - хто з них викличе більшу насторогу, відчуття небезпеки?
Людина просто незрівнянна за своєю здатністю викликати тривогу в усього, що її оточує.

Причина цього навіть не в тому, що людина, вона “за всіх звірів звіріша”, - це, скоріш, наслідок.
Причина в поєднанні двох її властивостей.
Людина, з одного боку, обдарована незмірно більшими можливостями, ніж тварини, якісно іншими. І вона ж володіє незмірно  більшим, якісно іншим, бажанням заволодіти всім навколо себе.

ГРУДКИ

І цікаво те, що розвиток людини є розвитком саме цього бажання, - заволодіти.
Наприклад, укладаючи угоду про прибережну територію з англійцями, нерозвинуті індіанці мали на увазі, що цією угодою вони просто дають тим дозвіл полювати на цих теренах.
А розвинуті англійці мали на увазі, що індіанці продають їм ці землі, і відтак вони будуть тут хазяями.
 
І ось, внаслідок розвитку бажання заволодіти, людина і природу на планеті нищить, і сама себе, як вид, постійно підштовхує до погибелі.
Тому можна сказати, що на малюнку зображена ситуація не зовсім реальна.
Мовляв, існує така собі чистенька природа Землі, а от на ній, посередині, якась виразка.
Насправді картина набагато сумніша.

Розвинута цивілізація покрила всю природу планети щільною мережею чорних цяток. А якщо точніше, - підмішала чорне та отруйне в усе її розмаїття.
Інакше кажучи, картина життя на нашій планеті просувається потроху до ідеального вигляду “чорного квадрата”. Перемога цивілізованої людини над природою, вище досягнення живопису, як казав про свій твір автор ще того “Чорного квадрата”.

Ми всі, власне, все це знаємо. Так, загалом.
Проте вважаємо, що нічим зарадити такому самогубству не в змозі. Ми ж усі такі, розумієте, безсилі перед сильними цього світу, а вони ж, розумієте, кермують у бік прірви...
Так от, усе насправді й близько не так.
Тому що дай нам, нині безсильним, силу, виявиться, що ми - звичайні містечкові розумаки, яким дали покермувати у всесвітньому масштабі.
А отже, каюк прийде всім нам набагато швидше.

Чому? А через те, що всі ми однакові: людина - це така грудка бажання усім заволодіти.
Чи то як більшість, - маленькі грудочки, або ж як “сильні” - о-от такі от шматовища. Сутність від цього не змінюється.
А також не кращає нічого й ніколи від заміни одного, “поганого сильного”, на іншого, “доброго”. Бо ж напрям, яким веде нас спільне для всіх людей бажання, залишається незмінним, - до прірви.

У НЕЇ ВСЕ ЯК У АПТЕЦІ

Тому може й не варт було так відразу й гудити малюнок.
Має він все ж таки рацію: ми, перш за все, сліпі. І не сліпотою очей.
Просто, засліплені нашим природним бажанням заволодіти, радіємо своїй “розвинутості”, не добираючи, куди цей розвиток нас приведе.
І всередині в нас од цієї сліпоти нічого не відгукується.

А що ж має там відгукнутися?
Ну, по-перше, наша здатність, якою ми й відрізняємося від тварин, - жахнутися того, що ж це ми робимо… З цим у нас поки що аж ніяк.
І по-друге, жодною мірою не пробуджується в нас відчуття, що всі ми, люди, - єдина “всесвітня людина”.

Загалом, якось там, деякою мірою, - нам це все ж таки відомо.
Але цей факт, він десь там, на краєчку мозку, на периферії, миготить, - з’явиться, померехтить і зникне. Аж ніяк ні на рішення, ні на дії не впливає.
А от у природи, у планетарної системи, цей факт не миготить.
Це тільки нам здається, що в природі все нестале, мінливе, метушливе.
І всі тільки й роблять, що один одним вечеряють.
Еге, а як же…

“Природа є системою систем”, - це ж не поет вирік, здійнявши очі, це ж вчений, дослідник, зробив висновок.
Тож якби нам відчувати, що усі ми, род людський, є її робочим елементом, і прокручуємося в її єдиній машинерії, - тоді й у нас би мерехтіння фактів припинилося. Бо відчули б систему.
А в в системі, знаєте, все точно, усе як у аптеці. 
Для неї немає “племен, говірок і достатків”.
А поки, що далі ми “розвиваємося”, то жити нам робиться все тісніше та сутужніше.

Розбіжність в поглядах у нас із системою, якій ми підпорядковані.
І можна бути впененим на всі сто, що вона цю розбіжність усуне.
Своїми засобами.