Збирач каштанiв

Він раптом посивів. Ну, як! Вранці прискіпливо втупився у дзеркало – і те, що здавалось сивиною деінде, раптом зафарбувало білим всю голову. Дивно! Кожного дня видивляєшся у різні дзеркальні поверхні, вікна, люстра, лобове скло машин, і не помічаєш змін. Аж раптом момент – сивина, зморшки, і вже - в задзеркаллі іншої вікової категорії.

«Хай буде», - мовив сам до себе, пригладжуючи волосся, і переключив увагу на ранішнє повідомлення від сестри.

«Приїжджай! - писала вона, - Я давно тебе не бачила. Зараз час дозрівання каштанів. У нас все добре, тільки Дені прихворів, і я прикута до його ліжка. Але моя подруга Настуся не дасть тобі сумувати…».

Денис, син, був ще той охломон – справді міг захворіти, а міг удати, щоб не ходити до школи. Для сестри він – світло у вікні. Вона, наївна, вірить всьому, що він говорить. Ну, то Бог з ним, не його справа.

Про подругу ніколи не чув. Щороку у сестри з’являється якась знайома, що готова приділити йому увагу. Потреба знайомити, зводити, мабуть, непереборна. Він їй вже не раз казав, що зусилля марні. Та даремно.

Вихідні, які маячили попереду, вирішили справу. “Поїду, - подумав, - попереду вихідні, хто, як не ти сам, зробить їх більш насиченими”.

У поїзді була задуха і непривітні попутники, які щось постійно жували. В дитинстві не помічаєш всіх незручностей залізниці. З часом це проходить.

Столиця зустріла непривітно - дощ заливав перон і вітер шматував все, що траплялося на шляху. Дістався до сестри безжально змокрілий, під «ахи» та «охи» перевдягався, пив чай. А на ранок сонце, неначе й не було погодного армагедону.
Його розбудили приглушені голоси на кухні, дзвін посуду. «Звичайний, спокійний чоловік, трохи зажурений, – переконувала когось сестра. – Пройдетесь, зайдете до кав’ярні. Що в цьому такого?»

Я заглянув одним оком на кухню, чим перебив цю жіночу розмову, пообіцяв швидко повернутися. Потім ми майже мовчки снідали і краєм ока поглядали один на одного. Що сказати, вона привертала мою увагу, була без зайвої косметики і крикливої жіночності, яку деякі намагаються аж занадто підкреслити.

Мовчазний батл продовжувався навіть тоді, коли ми опинились на вулиці.  «З вами цікаво мовчати», - наважився я пожартувати. Але вона не звернула увагу, продовжуючи неспішно крокувати.

«А знаєте, - продовжував я начебто вже сам до себе. – Я міг би вам розповісти про незнайомі сторінки цього міста, у якому колись мешкав, зводити вас до краєзнавчого, чи іншого музею. Але ми не будемо цього робити – старожитності сьогодні здаються несправжніми, а історія вигадкою».

«Все наше життя вигадка. – Вона раптом підтримала розмову. – Ви вигадали поїздку до іншого міста, я вигадала зустріч».

«Одні каштани справжні! – продовжила, і посміхнулась. – Ви любите гладку поліровану поверхню щойно луснутих каштанів?..».

Ми занурились у натовп, і приділяли більше уваги обличчям і розмовам, які на нас сунули. Здавалося, що життя, справжнє життя, саме в цих обличчях, а не поруч одне з одним, розділеним незручним мовчанням.

Коли зупинились на каштановій алеї, вона пожвавішала, підбирала, колола руки, дістаючи з наїжаченого зеленого дроту коричневі плоди. Її це тішило, і напруга між нами на деякий час спала.

«Бачите! Вони живі, молоді і лискучі, - майже кричала вона. – Але так само швидко потемніють, струхлявіють. І навіть міль ними не буде цікавитись».

«Знаєте, ходімо до мене! Ви ж приїхали у гості, а не дивитись на рештки нашої міської цивілізації», - її збудження не проходило, і я навіть наважився стиснути їй руку, щоб вгамувати цей незрозумілий шал.

Квартиру відкрила її матір, жвава невисока жінка, із всерозуміючих і демократичних. Звичайна у таких випадках суєта то затихала то з новою силою наростала. Ми пили вино, роздивлялись фотографії мені незнайомих людей. Так мимоволі пізнаєш життя якогось дяді Колі, тьоті Валі, яке чи то скінчилось, чи продовжується.

Мені постелили в окремій кімнаті, наче само собою було зрозуміло, що я залишаюсь на ніч. За вікном заструменів дощ, а незнайоме місце не давало впасти у сон.
Коли я прокинувся, світло за дверима ледь мерехтіло. І голос її матері втомлено переконував. «Ти розумієш, що ми залишаємось одні! Самотність – для більшості з нас. Ми робимо вигляд, відволікаємось, щоб не помічати. І це не робить нас ні кращими, ні добрішими. Подивись на мене, скільки років я сама. І спокутою за весь цей час – могло б стати твоє щастя».

«Мамо, мамо! Про яке щастя ти говориш. Ми завжди були поруч, і нам обом зовсім непогано. Раптом хтось виникає, і не з твоєї волі, а тому що так треба, ми співвідносимо його з щастям, якого, може, і в природі не існує… Він сивий, і сумний. І здається, йому не подобаються каштани…»
Я знову задрімав, а коли прокинувся, її постать стояла біля розчахнутого вікна у моїй кімнаті. Тьмяне світло увиразнювало її силует. Це могла бути Маргарита, яка збирається на відьомський шабаш, або втомлена жінка, яка готова злізти на підвіконня і пірнути в невідь.

Вранці вона проводжала мене на вокзал. Ми вийшли з запасом, щоб не було зайвих прощань з її матір’ю. Вона так само мовчала, я розкачував у такт крокам свою валізу.

«Ми говорили про несправжність, - нарешті промовив я, коли наблизились до перону. – Так от, страх, що все виявиться несправжнім, робить нас неспроможними наблизитись і зрозуміти одне одного. Ми вдивляємось у наших друзів і подруг, наче у стару світлину, намагаючись оживити відчуття, які вже в минулому, або які ще не наступили. І все марно, бо повірити у справжність людей, почуття, кохання, які можуть зникнути за мить – нам не під силу. У цьому, мабуть, проблема!»

«Тільки каштани справжні!», - сказала вона, нарешті подивившись мені прямо в очі.
Вже у тамбурі я глянув у вікно, але її вже не було. У кишені щось глухо стукнуло. Я занурив туди руку і відчув гладку круглу поверхню декількох каштанів. Дощ знову заливав перон і поїзд, який відходив.