Вiчний дiм

З тих пір, як Сашко лишився сиротою, він почував себе зовсім нікому непотрібним. Довгими вечорами його тітка сиділа біля підсліпуватої лампи і з поїдженної  міллю вовни  в’язала шкарпетки та рукавиці. А наступного дня, тільки но світало, - виряджала Сашка з кошиком в’язаних речей до пристані. Вона надіялась на гарний заробіток , як винагороду за свій труд. Та ті шкарпетки були настільки жалюгідними,  що нитка , з котрої вони були плетені тріпалась і вилазила зовні грубими вузлами, тому ніхто не бажав придбати собі такий неякісний товар. І часто траплялось, що Сашко повертався додому пізно ввечері, а в кошику залишалась та сама купа  шкарпеток і рукавиць. Тоді тітка зчиняла такий гамір, що Сашкові доводилось міцно затуляти вуха і бігти куди очі дивляться. Вже не раз він ночував під мостом бурхливої ріки, або ж на пристані. І тітка, яка часто була напідпитку, а то й зовсім п’яною ніколи не шукала його.

Після тривожної ночі Сашко змушений був знову повертатись до вбогої хатини тітки, бо голод дошкуляв і у шлунку неприємно гуркотіло. Та сердита тітка, згадавши що він учора не приніс жодної копійчини додому - могла лишити його голодним на весь день. Тоді Сашко йшов до ріки, ходив взад і вперед на пристані , намагаючись випросити для себе копійчину чи бублика. Жалюгідний вигляд хлопчика викликав у декого з перехожих співчуття і тоді,  можна було надіятись на яку подачку,  за котру він купував собі поїсти. Та зустрічались і такі люди , у кого вигляд Сашка викликав огиду, бо ж  на ньому фактично і одягу не було, лише лахміття забруднене до того,  що навіть не можна було здогадатись, який колір воно мало від початку. От тоді він міг отримати ще й доброго стусана. Плачучи,  Сашко відходив подалі від людей,  сідав на лаву і плакав. А думки повертали його до подій трирічної давності.
Тоді йому було п`ять років, коли була ще живою мамуся. Він добре пам’ятав, як вмираючи, вона взяла його маленьку руку у свою вихудлу та тремтячу і тихо промовила:
-Синочку! Я піду від тебе , але не назавжди! Пам’ятай це, я чекатиму тебе на небі!
Тієї ночі мами не стало. Сашко погано пам’ятав похорони, чужих людей, котрих він бачив вперше, і які потім безжалісно роздерибанили усе що було у їхній хаті. А опісля  до нього підійшла тітка Галина, сестра давно покійного батька, грубо взяла за руку і мовчки потягнула за собою.
-Куди ви ведете мене? - розгублено мовив Сашко
-Куди, куди... - пробубніла тітка роздратовано, а куди ти хотів щоб тебе вели?
-На небо, я хочу на небо. Мама казала, що чекатиме мене там.
-Ти мабуть теж захворів релігією, як і твоя мати. Але ти ще досить малий, щоб закарбувати це у своїй свідомості. Я створю для тебе такі обставини, що швидко викинеш з голови подібну бредню.
Тітка швидше за все говорила сама до себе, бо хоча й була на підпитку, та розуміла, що малий нічого того не відає, про що вона тепер мовила.
І справді, місце де опинився Сашко, було далеко не схоже на рідну, хоча й убогу  його з матір’ю хатину. Тому він, щовечора лягаючи спати, молився до Бога, як вчила його мати і просив забрати його на небо.

Нині,  вже вкотре Сашко знову втікав від розлюченої тітки, котра була п’яною, та верещала на нього, через те що він не продав жодної пари шкарпеток.
Сашко добіг до річки, коли вже зовсім стемніло, і замість того, щоб піти спати під міст, як робив це зазвичай, він піднявся дерев’яними сходами мосту на верх. Всеодно спати йому не хотілось, та й осінній холод дошкуляв, весь час заповзаючи під убоге лахміття.

Глянувши зверху на воду, він здивовано вигукнув:
-Ой! Небо! Тут видніється чудове небо, хоча я дивлюсь униз на річку!
Які гарні зорі і місяць!!! А цікаво, чи бачить мене з такої висоти мама? Чи знає вона що я бачу небо, дивлячись у воду?

Сашко так захопився виглядом вечірнього неба, що непомітив, як небезпечно перехелився через поручень мосту і в наступну хвилину, голосно скрикнувши,  вже летів стрімголов у холодну річкову прірву!

Підозрілий плескіт води почув чоловік, котрий ловив рибу під мостом і відразу побіг до того місця, де чув,  як щось хлюпнуло. З жахом він помітив, що це був маленький хлопчик, і швидко роздягнувшись вже плив до того місця, де барахтався у холодній воді малюк.

Захлинувшись  холодною  водою, та добряче промерзнувши,  Сашко  отримав двостороннє запалення легень. Хвороба проходила з ускладненнями і вимагала тривалого та дорогого лікування.
Коли тітка дізналась, що племінник знаходиться в лікарні і для нього потрібні гроші -  відмовилась від Сашка, мовляв, коли вже так трапилось - видно така в хлопчини доля, і для малюка буде краще померти .

Сашко марив коли у нього була висока температура,  і навіть  не підозрював,  що він тепер лишився на цьому світі один,  нікому не потрібний. Його хатину тітка вже давно продала і пропила, а до своєї не бажала забирати хворого хлопчика.

Якось одного разу до нього підійшла молоденька медсестра і обережно  промовила :
-Сашко, а що, коли твоя тітка не захоче, щоб ти повертався до неї додому, куди ти хотів би піти, як видужаєш? Дитячі будинки приймають таких діток як ти. Спочатку хлопчик злякано затремтів, бо хоча і був маленьким, та наслухався неабияких жахіть, про такі заклади. Та й сам, не раз бачив на пристані хлопчаків, обдертих і побитих, котрі були втікачами з дитячих будинків.

Сашко подивився на медсестру оченятами повними страху, а потім погляд його поступово змінився і у тихій надії він проказав:
-Останнім,  що пам’ятаю перед хворобою, я бачив небо! Я так хотів би піти туди! От тільки не пам’ятаю,  як потрапити на вірну дорогу, що веде до неба! Єдине знаю, що там чекає мене матуся.

Очі медсестри заблищали і вона взяла руку Сашка у свою. Добре знаючи дорогу до неба, вона почала розказувати маленькому хлопчикові про Христа, про Його любов до маленьких діток. Довго вона говорила йому прості біблійні істини, поки хлопчик не зрозумів головного - дороги до спасіння. Сашко дуже зрадів, коли разом з медсестричкою помолився про те, щоб і для нього відкрився шлях до неба. Тепер він був впевнений, що не заблукає і добрий Бог приведе його туди, де чекає його матінка. Спаситель світу став Спасителем і для маленького Сашка.

І стінах лікарні Сашко вже провів довгих 4 тижні. Здавалось,  що здоров‘я його  налагоджується та потрібно терміново шукати будинок, куди можна було б відіслати хлопчика. Медсестра дуже тривожилась про його майбутнє, і весь час молилась щоб Господь влаштував Сашка у кращий  дім, бо ж до себе не могла його взяти, так як сама жила з вітчимом-п’яницею.
Вонаобережно підійшла до Сашка, щоб поговорити з ним ще раз  про дитячий будинок, і з жахом помітила, що йому знову  зле. Оченята хлопчика блищали від високої температури, і він марив.
-Спасителю! Мій любий Ісусе! Я вже йду до Тебе, йду! Знаю - Ти чекаєш мене у небі!

Медсестра взяла його гарячу,  як вуглинку,  руку у свою і заплакала. Вона стала гукати  лікаря, щоб надати хворому термінову допомогу, а Сашко тихо привідкрив повіки, ніжно посміхнувся і знову  заснув. Заснув на землі, для того щоб прокинутись у небі, і побачити того Хто подарував йому спасіння і вічний небесний дім!
~ДЛВ~