Моветон Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2019/09/15/364


(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)

... Отроцтво Вадима прийшлося на ті «брежнєвські» роки, коли країна, немов  схаменувшись, виплеснула на екрани фільми про Велику війну, та й про її ветеранів згадала. Крім ювілейних медальок було і більш істотне: пільгова черга на придбання мрії кожного жителя могутнього Союзу - легковика «жигулі».    Медальки ті так  і валялися в серванті, припадаючи пилом. Дід Іван ніколи їх не чіпляв на груди, та й на мітинги переможні не ходив. Дід Іван чотири роки «провоював» … в полоні у німців. Ось так.

У родині це не було темною плямою, але в атмосфері загальної народної «побєдізаціі», було, так би мовити, певним «моветоном», чи що. Дід на той час виписував журнал «Україна і світ», де багато писалося про війну ту. Читаючи, він інколи дозволяв собі ядучі коментарі, які аж ніяк не збігалися з державним офіціозом, і у юного Вадима це викликало суперечливі почуття. Він був дитям епохи і навіть гадки не мав, що в школі можуть брехати, що газети можуть брехати, що з телевізора можуть брехати.

Але й дід Іван брехати не вмів. Він докладно і без пафосу одного разу якось розповів, як влітку 1941 року на патріотичному мітингу в Бродах хтось із солдатської маси, на виду у всіх, зняв кулею політрука, що роспинався в безглуздій агітації негайно взяти Берлін; і як той, перевалившись через поручні балкону, гепнувся мало не на голови натовпу. Сіра солдатська маса вражено відсахнулася на мить від трупа і байдуже рушила, хто куди. Як згодом виявилося, - прямісінько у майбутній уманський «котел».

Це не придумаєш, та й навіщо. Ні, дід не був антирадянщиком. Навпаки, дід Іван був комсомольцем в сталінську колективізацію, але ось про це він мовчав, ніби страждаючи якоюсь втаємниченою провиною. А підліток Вадик все допитувався у рідного діда, чи вбив той хоч одного німця? «Ні, не вбив, Вадику», - сподобився таки одного разу на відповідь дід Іван прискіпливому сопливому "патріоту" і незграбно спробував погладити онука по маківці. Вловивши при цьому дідів ніжний погляд, у щирість його відповіді неможливо було не повірити.

«Ну, й нехай. Але як вони посміли застрелити того політрука? - досадував про себе онук солдата-«негероя». - Він з наганом в піднятій руці повів би їх в атаку  на підступного ворога і загинув  героїчно в запеклому бою, а ворога розбили б потім! А вони його ... мов собаку скажену».

І дувся підліток Вадик на рідного діда за такі розповіді ...

http://proza.ru/2020/12/29/718

Російськомовна версія роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.