Генерал Бутовський

Наш видатний земляк – генерал О.Д.Бутовський (1838-1917).

Глобинці і лубенці по праву можуть гордитися своїм знаменитим, на жаль довго замовчуваним, земляком.
Видатний спортивний діяч, один із засновників сучасних Олімпійських ігор, член Міжнародного Олімпійського Комітету (МОК) 1894 року, генерал-лейтенант російської імператорської армії, вчений-педагог Олексій Дмитрович Бутовський народився 9 червня (за старим стилем) 1838 року, в с. Пятигірцях,  Лубенського повіту, про що свідчить наступний документ: «Iюня, 9 дня 1838года, Кременчугскаго уезда деревни Пелеховщина, у отставного штабсъ-капiтана Дмiтрия Петрова Бутовскаго и законной жены его Надежды Стефановой,оба православнаго вероісповедания, родился сынъ Алексий; крестилъ въ селе Юсковцах, Лубенскаго уезда, священнікъ Іоанн Яновскій, того месяца 28 числа. Воспріемниками были деревни Пятигорецъ Полещукъ, подпоручікъ Алексий Стефанов Рейзер, дочь Стефана Анна».
Рід Бутовських в наших краях просліджується з 1739 року, від сотника Чигирин-Дібровської сотні Лубенського полку Олександра Бутовського (1703 р.н.), на честь якого назване с.Кирияківка, онук, колезький реєстратор Петро Кириякович (1772 р.н.), на його честь назване с. Петрашівка (обоє Глобинського району), правнук, штабс-капітан Дмитро Петрович (1805 р.н.), та правнук генерал-лейтенант інфантерії Олексій Дмитрович Бутовський.
Хрещення останього відбулося в Юсківцях тому, що, по-перше, коли народився син, Дмитро Петрович перебував на службі у Польщі, як сказано в документі, «уволен со службы 23 ноября 1838 года, по домашним обстоятельствам, в чине штабс-капитана». По-друге, дружина Дмитра Бутовського (дівоче прізвище Рейзер) була родом з Пятигірець Лубенського повіту, власником якого був ії брат, Олексій Степанович Рейзер, на честь якого Бутовські і назвали свого первістка.
Всіх інших дітей Бутовських: Ольгу, Федора, Миколу та Євгенія, хрестив у Кирияківській Олексіївській церкві, побудованій у 1837 році, священник Кирило Гнатович Стаховський.
Це була глибоко патріархальна, провінційна сім’я, але з найкращими рисами цих понять. Родина Бутовських з покоління в покоління давала особистості непересічні, як правило, доблесних воїнів. Дід Олексія Дмитровича героїчно загинув при обороні Севастополя, а дядько Іван Григорович бив Наполеона. Був ординарцем у Кутузова, Багратіона, зустрічався з Платовим , Беннінгсеном. Після відставки оселився в Пронозівці (тепер Глобинського району), спочатку в простій селянській хаті, а потім у новозбудованому будинку, де прожив до смерті у 1870 році, проживши 86 років. Мав літературний хист. Переклав французьку п’ятитомну «Історію хрестових походів» Мішо, «Думки» Паскаля та інші твори.
Старший його син  Олександр мав звання камер-юнкера, довго працював агентом російського міністерства фінансів у Парижі. Потім був директором департаменту мануфактур і торгівлі. Був одружений на княжні Шаховскій. Мали дочку Олександру, в заміжжі графиня Толстая (одна з ії правнучок, до нинішнього часу, проживала в Крюкові-на Дніпрі, по вул. Олександріїнскій). Мав придворне звання єгермейстера. Відмічений в енциклопедії Брокгауза і Ефрона як автор першого російського політекономічного твору «Опыт о народномбогатствеили о началах политическойэкономии».
Другий син, Віктор Іванович Бутовський, був директором художньо-промислового музею в Москві. За його ініціативою створений «Строгановский иконописный лицевой подлинник».
Третій, Леонід Іванович, був учнем другого випуску школи Правознавства. Майже все своє життя займав посаду управителя справ у Смольному інституті. Залишив книжку патріотичних і релігійних віршів. Помер у 80-х роках XIX століття.
Четвертий, Юлій Іванович, був гірничим інженером, і у молоді роки служив на золотих копальнях Сибіру. Пізніше викладав у Технологічному інституті Санкт-Петербурга.
Було ще два сина у Івана Григоровича: Аркадій і Платон.
Аркадій Іванович був здібною і дотепною людиною. Він написав маленькі оповідання з Російської історії для дітей, але безладне і розгульне життя передчасно звело його в могилу.
Платон Іванович став жертвою нещасного випадку. Ломовик, виїжджаючи з воріт, ударив його голоблею у висок і він помер на місці.
Дочка Олена була одружена за Тимковським. Він був причетний до справи Петрашевського, довго жив у Сибіру, там зійшовся зі старообрядцями, і був помилуваний тільки Олександром ІІ.
Рідний брат Олексія Дмитровича - Микола був не тільки генералом від інфантерії, але і талановитим військовим літератором.
Двоюрідний брат Петро Михайлович, проявив себе принциповим і бездоганно чесним обер-прокурором в Сенаті.
Дитинство Олексія Дмитровича Бутовського пройшло на придніпровських просторах у с. Пелехівщині (тепер Глобинського району), в родовому маєтку батька.
Виховання хлопчиків у сім’ї велося мало не з спартанською жорсткістю. За традицією їх готували до військової служби, тому заохочувались ігри, всілякі тілесні випробування і самостійність. Олексій та його брати багато часу проводили на природі, самі ходили на полювання, на рибалку, їздили на конях, в осінні бігали босі купатися – загартовувалися, а перші уроки фехтування отримали від батька- професійного інструктора.
Коли Олексієві ледве виповнилося десять років, його віддали навчатися до Полтавського Петровського кадетського корпусу, який діяв у м. Полтаві з 1840 по 1919 рік. Це був закритий військовий заклад з однорічним курсом навчання до якого приймали дітей дворян віком 10-18 років. На запитання екзаменатора хлопчик відповів лаконічно і точно. Напам’ять знав уривки із Вольтера, Гоголя, Гюго. Непогано грав на флейті. Разом з сестрою Ольгою, чудовою піаністкою, брав участь у концертах, на яких вони грали популярних тоді серед молоді Беліні, Доніцетті, Россіні. Проте шаблею володів і на коні скакав ще краще… Виділявся вправністю і почуттям ритму і на паркеті. Уроки танців юним Бутовським давав дядько Іван, який знав всі старі і новомодні танці того часу. Він завіряв, щопід час Тільзітської зустрічі Олександра І з Наполеоном вальсував з королевою Луїзою, а та виділила його з усіх кавалерів.
У 1857 році Олексій Дмитрович закінчив Костянтинівське Імператорське артилерійське училище. За розуміння військової справи і відмінне фехтування шістнадцятирічному Олексію присвоїли звання прапорщика. Спочатку він був викладачем фортифікації Полтавського кадетського корпусу, потім направлений на службу в лейб-гвардії Павловський полк.
У ті часи Росія просто марила реформами. Після скасування кріпосного права більшість світлих голів думала про справжні перетворення в усіх сферах. Не залишився осторонь і Олексій Дмитрович. Бо юнаком прочитав записані батьком слова зроблені ним після роботи в комісії по селянській реформі: «…да будет воля Божья, да направит Бог дела наши к прямому, а не мечтательному благучеловечества». Ця фраза стала девізом всього життя Олексія Бутовського, хоч не раз його почуття відповідальності наштовхувалось на нехлюйство, лінощі, - справжню нашу кару Господню.
Саме тоді Бутовський виокремив значення фізичної підготовки в армії, наголошуючи, що вона повинна бути науково обґрунтованою, цілеспрямованою. Він наполягав, аби його перевели зі стройової служби до навчальної. Його запитували: « Навіщо це вам, Олексію Дмитровичу? Адже з каре рою у вас благополучно». Відповідав: «Доблесть начальника не в тім, щоб повести підлеглих у смертельну атаку. Перемагає той, хто виживає. А за такої виучки, як у нас, більшість солдат просто приречена на неминучу погибель!»
Ця ідея знайшла підтримку у керівництва армії і молодого офіцера переводять у військове училище Санкт-Петербурга. Там Бутовський викладав фехтування, стрільбу, гімнастику та плавання. Ці заняття він проводив практично, захоплюючи вихованців правильністю дій. Він був не високого зросту, худорлявий, але мав чіткі, швидкі рухи, виняткову витривалість, що робило його різнобічним, неабияким спортсменом.
Він стає головним авторитетом в області фізичного виховання, порушуючи питання введення обов’язкового викладання цього предмету в загальноосвітніх цивільних навчальних закладах. За його ініціативи при Міністерстві освіти створюється спеціальна комісія, стараннями якої фізична культура була введена в програму звичайних шкіл, а потім і в інші цивільні навчальні заклади.
У 1871 році Олексій Дмитрович закінчує Миколаївську військову академію і отримує призначення на посаду педагога в Санкт-Петербурзьку військову гімназію. Молодим юнкерам небагатослівний і знаючий справу учитель сподобався. Його уроки фехтування мали неабиякий успіх. Але Бутовський, на той час уже полковник, відчуває – цього замало. Став проситись у відпустку. Не для відпочинку, а для поїздки за кордон і вивчення фізичного навантаження й інших тілесних вправ, якими виховують солдат у Західній Європі. Педагоги Швеції, Фінляндії, Німеччини, Швейцарії, Франції, Іспанії, Англії – зустріли свого колегу-фізкультурника більш ніж доброзичливо. Їх обеззброювала щирість і добродушність Олексія Дмитровича. Усе, що бачив і чув – записував у зошит. Розуміючи, що перші викладачі фізкультури не мають ні практичного, ні теоретичного досвіду, він пише біля 70 посібників і серед них основоположні:  «Как мы должны учить солдат», «Наставления для производства гимнастических упражнений в гражданских учебных заведениях», «Ручной труд и телесное развитие», «Записки по истории и методике телесных упражнений», та інші.Він був прихильником ідеї свого сучасника, однодумця, основоположника наукової системи фізичної освіти П.Лесгафта. У них був спільний погляд на найскладніші питання взаємозв’язку розумового, морального, естетичного і фізичного розвитку особистості.
Згодом Бутовського призначають директором Центральної Імператорської Школи військової освіти Головного Управління військових закладів, що посилило його вплив. Енергійний генерал взяв участь у створенні Товариства сприяння фізичному розвитку. При цьому він знаходить час для наукових праць і в інших сферах. Блискуча освіта, глибокі знання, в тому числі знання п’яти мов, а французької – ідеально, дозволили генералу видати праці з історії, і, зокрема, історії мистецтва, каліграфії, геральдики, навіть співів. Уже в солідному віці він реалізував багаторічне зібрання роду всіх Бутовських у книгу «В родном гнезде». Заключна фраза цієї книги була такою: «Буду думать, что сделал свое дело, если эти воспоминания пробудят интерес к старым судьбам нашего рода. Питаю надежду, что кто-нибудь из потомков продолжит эту хронику, и передаст ее, в свою очередь, последующим поколениям. Знание судеб своего рода – великое знание».
З кров’ю батькаі молоком матері Олексій Дмитрович ввібрав в себе непримиренну відразу до насильства. І якщо захищати Батьківщину почесно, то сприяння розпаленню воїн він вважав гріховною справою. Олексій Дмитрович відвідував церкву, співав навіть в церковному хорі.
Гі де Мопассан висміював військовиків-тугодумів. Граф Толстой закликав: « Не противится злу насилием». Альфред Нобель мріяв створити зброю такої руйнівної сили і потужності, щоб усі гармати відправити в музеї. Бутовський з ним категорично не погоджувався і застерігав: «Наявність масової смертоносної зброї спонукає занадто цікавих випробувати ії на практиці. Тут потрібно щось інше… Людство має винайти віддушину для виходу емоцій і енергії… Щось на кшталт змагання, але не руйнівної властивості».
У 1892 році, під час поїздки до Парижа, генерал-майор Бутовський познайомився з великим французьким мрійником (так його звали позаочі) бароном П’єром де Кубертеном. Той із запалом розповідав: « У древніх еллінів був оригінальний засіб протистояння війні – Олімпійські ігри. Якби ми змогли їх відновити… У XVIIіXVIII століттях  людство вже намагалося це зробити. При дворах Людовіка-Сонце і Катерини ІІ проводили показові змагання легкоатлетів і візників на колісницях. Але, то була суцільна розвага – не більше…» Незважаючи на те, що Бутовський був на 25 років старший за Кубертена, вони швидко знайшли спільну мову і взаєморозуміння з ключових проблем, яким присвятили життя.
Тому генерал Бутовський у 1894 році опинився серед запрошених на Міжнародний атлетичний конгрес в Париж, якому судилося стати історичною віхою в історії сучасного олімпійського руху. Хоч йому приїхати і не вдалося, але у прийнятому рішенні про створення Міжнародного Олімпійського Комітету від Росії, до перших його 13 членів, було включено генерала Олексія Бутовського . Першим Президентом МОК став грек ДимитросВікелас, генеральним секретарем – П’єр де Кубертен.
Меценати грошей на підтримку фізкультури не давали. Одному Богові відомо, скільки сил поклав Олексій Дмитрович, скільки листів і написав до найвищих осіб. Звертався навіть до Государя Імператора. Сподівався, що на Перших Олімпійських іграх наші спортсмени покажуть себе не гірше за інших. Але Одеському фізкультурному товариству(воно мало представляти країну на Олімпіаді) зібраних грошей вистачило лише на квіток до Константинополя. Відмовну депешу Бутовський отримав у Афінах, куди він поїхав як член МОК. Прочитав і засмутився.
У квітні 1896 року на Першу Олімпіаду сучасності до Афін прибуло 245 спортсменів із 14 країн світу та 70 тисяч глядачів. Свої враження від Олімпіади О.Д.Бутовський виклав у книзі «Афіни навесні 1896 року», яка вважається одним з найцінніших документів з історії Олімпійського руху. Він писав: «Ми, як ініціатори Олімпіади, дуже боялися невдачі. Я називаю Олімпійські ігри подією тому, що такими вони є тепер, по їх закінченню саме оцінку події одержали вони майже в усіх кореспонденціях, які розходилися в той час з Афін в усі кінці Землі. Насамперед Олімпійські ігри вдалися. Усі ми, хто мав до них хоч якесь відношення, їхали сюди з сумом».Повернувшись з Афін в Санкт-Петербург, Бутовський став ще активнішим пропагандистом олімпійських ідей, доводячи необхідність участі Росії в міжнародному олімпійському русі і створенні Національного Олімпійського Комітету. НОК Росії був створений у березні 1911 року.
На вимогу Бутовського з 1913 року стали проводитися Імперськи олімпійські ігри. До речі, перші змагання були проведені в Києві на «Спортивному полі» ( сьогодні це район метро «Лук’янівська»).
У середині 20-х років минулого століття про них згадали організатори першої Всесоюзної Спартакіади. А про першого олімпійця забули.
У 1900 році Бутовський пішов з посади члена МОК, запропонувавши замість себе від Росії дві кандидатури на вібір. Але П’єр де Кубертен, для якого російський соратник був великим авторитетом, виходячи з принципу «Бутовський поганого не запропонує», затвердив одразу обох. Це були граф Георгій Рибоп’єр, володар двох кінних заводів, великий російський капіталіст і князь Сергій Белосєльський-Бєлозерський, генерал-майор царської свити. Государ пропонував на цю посаду свою кандидатуру – грузинського князя Дадіані.
Г.Рибоп’єр пропрацював у МОК 13 років,С.Белосєльський-Бєлозерський – 7.
Відійшовши від активної участі у суспільному і спортивному житті літній генерал Олексій Дмитрович Бутовський значну частину часу проводив у родовому Пелехівському маєтку. Тут було побудовано однорічну початкову школу, а у 1903 році на кошти його дружини Ганни Василівни відкрито теслярсько-токарну навчальну майстерню. Вона привезла у село майстра-учителя, німця Рейнольда Пемпеля, який завідував майстернею до 1910 року, потім завідувачем був Віктор Михайлович Майборода, дядько майбутніх братів-композиторів.За високі заслуги перед Батьківщиною генерал-лейтенант О.Д.Бутовський був нагороджений російськими орденами Святого Олександра Невського, Білого Орла,Святого Володимира, Святого Станіслава, Командорським Хрестом грецькогоордена Спасителя, багатьма медалями.
Помер О.Д.Бутовський 25 лютого (за старим стилем) 1917 року в Санкт-Петербурзі. Там і похований.
Після громадянської війни останні з роду Бутовських знайшлися в Таджикистані. У 1937 і 1941 роках їх «запросили на розмову до кабінетів», а реабілітували 1990… Посмертно.
У 1994 році у Петербурзі під час проведення Ігор Доброї волі за участю Президента МОК Х.А.Самаранча було відкрито пам’ятника організаторам і зачинателям міжнародного Олімпійського руху французу П’єру де Кубертенута нашому землякові - Олексію Дмитровичу Бутовському.
У 1993 році Банк Росії випустив пам’ятну монету номіналом 10 руб. З серії «ОлимпийскийвекРоссии», на реверсі якої Портрети Кубертена та Бутовського.
У 2006 році, в Полтаві, біля стадіону «Ворскла», було відкрито пам’ятник О.Д.Бутовському. Його іменем названа Полтавська обласна гірськолижна дитячо-юнацька школа олімпійського резерву.