Закляття

В той день я був не в дусі. Кохана сказала вранці телефоном, що наше побачення скасовується: мовляв, ввечері мені не варто приїжджати. Мовляв, вона затримається на роботі, буде запізно, і хоче відпочити. Нічого страшного, якщо ми побачимося наступного дня. Отакої! Мене це не влаштовувало. Клятий краєзнавчий музей, в якому вона почала працювати! Наші сварки почалися саме через її нову роботу. Я хотів аби кохана перебралася до Харкова, де мешкав разом з батьками останні три роки, але Оленка ні в яку. Сказала мені, що квартира моєї бабусі замала для п’ятьох дорослих людей, що їй подобається працювати в музеї, що в її матусі діабет і таке інше.

— До біса твою роботу! — заволав я у телефон. — До біса! Я достатньо заробляю, аби ти… — і почув у відповідь довгі гудки.

Ввечері, покінчивши зі справами, я взяв таксі та поїхав до Оленки. Що таке двісті кілометрів, коли палко кохаєш!

Я приїхав до міста, коли вже сутеніло. Моєї дівчини вдома не було, і я пішов до музею, де вона працювала. Виявилося, що його двері замкнені, але у вікнах горіло світло, і за запнутими шторами майоріли силуети людей. Я вирішив дочекатися кохану. Вийде, тоді і побалакаємо.

Той краєзнавчий музей знаходиться у житлового будинку, збудованому багато років тому. Такі називають «сталінками». Квартири в «сталінках» просторі, а стелі високі. Колись в цій вельми імпозантній споруді, прикрашеній чотирикутною башточкою зі шпилем, мешкала місцева еліта. Передній фасад будинку виходить на дорогу, а під’їзди розташовані у дворі. Будинок потопає в зелені. Моє рідне місто взагалі дуже зелене. Колись його називали Склоградом, бо у нас була безліч заводів, на яких виготовляли скло та різноманітні скляні вироби, але у дев’яності роки минулого століття, більшість підприємств збанкрутувала, і на їхньому місці виникли пустирі. Майже усі заводи у нас побудували наприкінці ХІХ століття бельгійці та французи.

Краєзнавчий музей займає увесь перший поверх «сталінки». Вхід в музей знаходиться зліва. Біля високого ганку, обкладеного сірою плиткою, росте ялинка та сумує стародавній кам’яний ідол. Такі ж статуї — зазвичай їх називають кам’яними бабами — стоять і на в’їзді в місто.

Я чекав кілька років, доки моя кохана вивчиться, працював не покладаючи рук, аби зібрати гроші на власну квартиру, і от маю тепер — вона каже мені: «Сьогодні ввечері не приїзди, бо я втомилася!». Що вона робить в тому музеї? Тягає цеглу, чи що? Скоріше за все, в неї хтось з’явився. Я став їй не потрібен, от вона і вигадує різне. Шість років тому, повернувшись з армії, я отримав травму на місцевому заводі, і Оленка сказала тоді, що кохає мене і ніколи не залишить. Зараз же я був як огірочок і при грошах, але кохана віддалилася від мене. Чому вона не цінує мене? Чому не хоче переїхати?

Що гарного в цьому маленькому місті? Тут немає нормальної роботи для чоловіків та досить нудно. Влітку страшна спека та ніде скупатися. У маленькій річечці не водиться риба, бо вода забруднена відходами підприємств, які раніше містилися уздовж її берегів.

Стояти біля зачинених дверей музею поряд з кам’яним ідолом було якось не з руки, і я зайшов до кав’ярні напроти «сталінки». Сівши за столик біля вікна, я почав спостерігати за входом в музей. У кав’ярні грала музика, та клубочився сигаретний дим. У кутку танцювало кілька парочок, і хтось реготав. З’ївши щось, я заказав каву, а потім втупив погляд в освітлені вікна музею та став пригадувати розмову з коханою, коли приїздив до неї останнього разу.

— Ні, ти не правий, Тарасе, — казала Оленка. — Він — гарна та освічена людина. Він зараз пише дисертацію і…

— На яку тему? — запитав я, відчуваючи, як земля йде у мене з-під ніг.

— «Погребальні пам’ятники скіфської культури на території…».

— І що?

— Та нічого, але ж… саме на таких, як він, тримається земля!.. Я допомагаю йому збирати матеріал…

Якщо земля тримається саме на таких, як директор краєзнавчого музею, в якому працює Оленка, не дивно, що ми потерпаємо від землетрусів, ураганів та війн.

Оленчиного начальника звуть Варфоломій Ігорович Бредіхін. Це непоказний немолодий чоловік в окулярах з товстими скельцями, з довгою шиєю та з блискучими залисинами. Дружини він не має, хоча йому вже під сорок. Робота в музеї не дуже гарно оплачується, але гроші в Варфоломія Ігоровича, мабуть, є, бо Оленка казала мені, що він дорого й модно вдягається.

Бачив я того Бредіхіна. І був я в тому музеї. Одну половину тамошніх залів займають глиняні черепки, іржаві уламки та інший непотріб, а другу — опудала птахів і тварин, пожухлі гербарії, а ще — рушники з вишиванками та старі селфі, тобто фотографії. Отакої…

Випивши кілька кухлів пива і на додачу «криваву Мері», я відчув себе дещо краще, але образа на кохану до кінця не вгамувалась.

Нарешті я побачив, що вікно директорського кабінету згасло, і три постаті попрямували до виходу. Майнувши на вулицю, я підбіг до ганку та застиг поряд з кам’яним бовдуром.

За мить двері музею прочинилися, і я побачив Варфоломія Ігоревича власною персоною та двох дівчаток, однією з яких була Оленка. Вона, як завжди, посміхалась. Моя кохана виглядала чудово, в той час як друга дівчина нагадувала сіру мишу.

— Привіт усім! — бадьорим тоном сказав я.

Трійця застигла, втупивши в мене очі. Я додав з широкою посмішкою:

— Ходімо, кохана! Я скучив за тобою! Я мріяв опинитися в твоїх обіймах майже п’ять діб!

— Будь ласка, йдіть, — мовила Оленка, повернувшись до своїх супутників.

Варфоломій Ігорович запитав її:

— То ви прийдете завтра?

— Так, — відповіла вона, про щось думаючи.

— Ну добре, — сказав Бредіхін, — ми тоді підемо. До побачення, Олено Богданівно! Чекаю вас завтра! Якщо буде треба — дзвоніть!

— Добре, — відповіла дівчина. — До побачення!

Директор музею та сіра миша пішли.

Я підійшов до Оленки та запитав:

— Ти що, збираєшся на побачення з цим типом?

— По-перше, він ніякий не тип, а директор музею. А по-друге, у нас захворіла Сорокіна, і її треба підмінити, — с гідністю відповіла Оленка.

— Значить, завтра ти будеш зайнята?

— Так. До третьої дня.

— Але ж ти казала, що не будеш працювати по суботах та неділях!

— Казала, але так вже вийшло.

— Куди підемо зараз? До тебе?

Я знав, що коли настає дачний сезон, батьки дівчини щоп’ятниці від’їжджають на дачу. Отож, квартира лишається вільною, і можна не заморочуватися житловим питанням.

— Нікуди, — відповіла кохана, — бо я втомилась. Я ж попереджала тебе.

— Від чого ти втомилась? Ти ж казала мені, що в тебе не важка робота і що вона тобі подобається.

— Мені просто хочеться відпочити…от і все…

Взявши Оленчину долоню у свою, я зойкнув, бо об щось вколовся. Виявляється, безіменний пальчик коханої тепер прикрашала каблучка з камінцем, саме така, про яку вона давно мріяла, і яку я збирався подарувати їй на день народження.

— Звідкіля вона в тебе? — запитав я, міцно стиснувши дівочу долоню.

— Подарували.

— Хто? Бредіхін чи хтось інший?

— А хоч би й він! Ти поки що мені не чоловік, і тому я маю право… До речі, від тебе тхне горілкою! Ти знову взявся за старе?

Несподівано для себе я дав Оленці дзвінкого ляпасу. Моя наречена відскочила, подивилася на мене довгим наляканим поглядом та побігла до автобусної зупинки. За хвилину вона вскочила в автобус, який від’їжджав.

Я залишився стояти поряд з кам’яним ідолом. Судячи з прикрас на шиї та повненьких грудей, той був жінкою.

— Усі ви, баби, зрадливі та дурні, — сказав я, легенько клацнувши істукана по лобі.

Пройшовши по погано освітленому тротуару метрів зі сто, я раптом відчув, що за мною хтось іде, та озирнувся. Так і було — за мною рушила зграя котів на чолі з великою сірою кішкою. Ці коти були якимось неправильними. Їхні шиї прикрашали блискучі нашийники, а в очах палахкотіли жовті та зелені злі вогники. Побачивши, що я зупинився, коти вигнули спини та зашипіли, демонструючи гострі зуби. Тваринок було не дуже багато — п’ять чи то шість. Мені здалося, що вони замислили проти мене щось недобре. Народу поряд не було. Вуличні ліхтарі раптом заблимали та згасли. Я не звик відступати перед обличчям небезпеки і рушив на котів. З голосними криками та шипінням тваринки накинулися на мене. Це було щось! Гострі кігті та зуби впивалися мені в шкіру, рвучи її разом з футболкою та джинсами, а я хапав вусатих нападників і скидав з себе. Коти робили сальто у повітрі, приземлялися і знову атакували мене. «Кривава Мері» та спогади про колишню службу в армії додавала мені сил і снаги. Я спітнів та переповнився адреналіном. Врешті-решт, все скінчилося — я переміг. Ворог відступив, зникнувши у нічній пітьмі. Один з котів загубив нашийник, я підняв його та поклав до кишені.

Я подумав, що треба десь причепуритися, і пішов до давнього приятеля, який жив неподалік.

Мене зустріли гостинно. Дружина приятеля змастила мені йодом та перев’язала рани, а приятель налив гранчак біленької. Я розповів йому про сварку з коханою та про директора музею, який подарував моїй дівчині каблучку, яку хотів їй подарувати я. Товариш поспівчував мені та сказав, що не радить поспішати з весіллям, бо сімейне життя — то непроста річ, і треба все добре зважити перш, ніж прозвучить марш Мендельсона. Після того, як ми згадали часи нашої спільної праці на місцевому заводі, котрий, як і інші, згодом збанкрутував, і де я отримав травму, приятель попрохав мене піти. Він сказав, що в нього маленька дитина, а в котів, які напали на мене, може бути сказ. Мовляв, йому не хочеться ризикувати здоров’ям малюка, який спить у сусідній кімнаті, і буде краще, якщо я піду. Причому, не куди-небудь, а прямісінько до травмпункту.

— Гаразд, — сказав я, розуміючи, що мій друг має рацію.

— Я зателефоную тобі ранком, — сказав товариш, проводжаючи мене до дверей.

Було вже досить пізно. Аби скоротити дорогу, я пішов до лікарні навпростець, через пустир. У пітьмі майже нічого не було видно, то ж я спіткнувся об щось та впав. Підвівшись, я зрозумів, що заблукав й опинився невідомо де. Виплив місяць, посвітлішало. Переді мною тягнувся широкий степ з пагорбами. Не було видно ані кінця, ані краю цьому вільному простору. Ходила хвилями висока, густа трава. Котилося кудись перекотиполе. Я стояв на кургані поряд з кам’яним ідолом, схожим на того, що був встановлений біля краєзнавчого музею.

Десь спалахнув вогник. Я придивився — вдалині купчилися коні, вози та люди. «Хто вони? — подумав я. — Що роблять тут серед ночі?» Мені стало цікаво, та ще й як. Я попрямував до того табору. Наблизившись на безпечну відстань, я побачив не дуже охайних людей з довгим волоссям та у чудернацькій одежі. Вони сиділи біля багаття. Поміж ними вирізнялися висока струнка жінка з купою прикрас та кремезний чоловік у блискучому шоломі. Люди розмовляли на якійсь дивній мові. Підійти до них я не наважився. Як кажуть, береженого Бог береже. Спочатку треба було дізнатися, хто вони такі, а потім вже налагоджувати стосунки. Розпластавшись на землі, я підповз ще ближче та, сховавшись за купою каміння, почав спостерігати.

Сховатися — було правильним рішенням, бо згодом я побачив, як суворі бородані почали витягувати зі шкіряних мішків закривавлені людські голови. То було жахливе видовище, і тривало воно досить довго. Згодом висока струнка жінка з купою прикрас насупилась і, високо звівши гарні брови, почала щось говорити чоловіку в блискучому шоломі. Вона нібито звинувачувала його в чомусь, а усі мовчки слухали її.

Жінка була гарною та ошатно одягненою. Чоловік, до якого вона зверталася, виглядав як воїн. У нього на поясі висіли меч та кинджал. Деякий час чоловік мовчки слухав жінку, аж раптом розлютився й кинувся до неї, а та вдарила його по щоці. Деякі з людей скочили та почали щось кричати, а воїн в блискучому шоломі вихопив з піхов меча і встромив його жінці в груди.

У мене перехопило подих. Жінка зойкнула та впала… Я більше не міг дивитися на таке і заплющив очі. Мені потрібно було втрутитися й захистити жінку, але хіба я міг впоратися з двома десятками міцних озброєних чоловіків? Що ж робити? У мене на очах сталося вбивство, і я не зміг йому зарадити. Хто вони такі? Чому відтинають голови іншим? Може, це зйомка якогось історичного фільму і я даремно хвилююсь?..

По мені сковзнуло щось слизьке. Смикнувшись, я розплющив очі та побачив сіру стрічку, яка рухалась по моїй оголеній руці. Я хотів скинути змію, але не встиг і відчув болісний укол. Гадюка, що вкусила мене, підвела голову і втупила в мене блискучі злі оченята. В мене на шкірі, нижче ліктя, з'явилися дві маленькі червоні цяточки. Змія повела головою та засичала, а потім відповзла у траву і зникла. Я чув, що в подібних випадках треба якнайшвидше відсмоктати кров. Надавивши пальцями на ранку, я припав до неї ротом, аж раптом відчув ще один укол — на сей раз вже в другу руку й зойкнув від несподіванки. Голоси людей, які сиділи біля багаття, стихли.

Визирнувши зі схованки, я побачив, що патлаті бородані наближаються до мене, і, схопившись з місця, майнув уперед. Бородані, щось волаючи й розмахуючи мечами та сокирами, помчали слідом за мною. Мене наповнював жах, коли я згадував закривавлені голови, і тому я біг швидко, як ніколи. Врешті-решт, я опинився на високому крутому схилі. Аби спуститися по такому потрібна була мотузка, але ж її в мене не було. Отож, не вагаючись ані миті, я стрибнув у прірву.



***



Мене хтось тормошив. Невже вони таки наздогнали мене? Що ж буде? Невже я ніколи вже не побачу Оленку, батьків та друзів? Я розплющив очі. На мене дивилися гарна темноволоса жінка та підліток. А ще в мене боліла права нога.

На блакитному небі сяяло сонце. Я лежав у пилюці посеред роздовбаної дороги, з одного боку якої тягнулися багатоповерхівки, а з другого — поля соняшнику. Позаду жінки та підлітка маячив чорний джип. Отже, це були не дикуни, котрі мене переслідували, і ми були на околиці міста.

— Будь ласка, відвезіть мене до травмпункту, — попрохав я.

— Добре, — відповіла жінка, — відвеземо. До речі, що з вами трапилось? Вас шукають? Може, треба зателефонувати вашій рідні?

— Ні, — відповів я, — не треба. Я збирався зайти до травмпункту, але заблукав. Ніхто мене не шукає.

На місці жінки або підлітка я б зареготав, почувши, що хтось заблукав в маленькому місті, йдучи до травмпункту, але вони тільки мовчки переглянулися.

Я сяк-так піднявся та поплентався до машини, за кермом якої сидів чоловік з сивими скронями. В нього, як і в хлопця, було довге волосся, зібране на потилиці в пучок.

— Дякую, що зупинилися, — пробурмотів я. — Мені б до травмпункту…

— Немає проблем, — відповів чоловік, розглядаючи мене у дзеркалі заднього виду.

Джип рушив. За кілька хвилин я побачив, що машина прямує не до лікарні, а в іншу сторону.

— Куди ми їдемо? — запитав я.

— Не хвилюйтесь, — ввічливо мовила жінка. — Ми їдемо до нас. Якщо ви з'явитеся в лікарні у такому вигляді, у вас можуть виникнути проблеми. Вам треба у щось передягтися…

Мені це не сподобалось. Я побачив попереду автобусну зупинку.

— Ні, я не хочу перевдягатися! Висадіть мене на зупинці! Я доберуся в лікарню сам.

Але машина не зупинилась і натомість звернула вліво.

— Не хочете перевдягатися, то й не треба, — сказав чоловік, — я завезу додому дружину з сином, а потім відвезу вас. Дорога не займе багато часу. Ми живемо неподалік.

Ми в’їхали на Цинковий. Є такий район в нашому місті. Тут і досі мешкають колишні працівники одного збанкрутілого заводу. Деякі будинки в цьому районі непоказні, а інші доволі гарні. Їх збудували бозна коли, і деякі знаходяться в аварійному стані.

Незабаром я побачив ковану металеву огорожу, за якою виднілася старовинна двоповерхова будівля, оточена деревами. В цьому будиночку з великою верандою та мезоніном колись мешкали директора Цинкового заводу. В’їхавши на невеличке занедбане подвір’я, джип зупинився біля ганку.

— Зачекаєте трохи? — запитала мене жінка, виходячи з авто.

— Так! — відповів я.

Я вийшов з машини та сів на лавочку, а чоловік з жінкою зникли всередині будинку. Подвір’я здалося мені похмурим та непривітним. Тут не було ані доріжок, ані газонів, ані квіткових клумб. Лише щільно утрамбована земля, кілька дерев, густі кущі біля огорожі та ще кам’яні баби, які чомусь не стояли, а лежали на землі.

Я вирішив роздивитися ті статуї ближче. Їх було п’ять. Дві мали досить виразні риси обличчя, інші — ні. Серед них було двоє чоловіків та троє жінок. Жіночі статуї мали повні груди та багатий одяг. Одна щось тримала, друга мали роги на голові, шию третьої прикрашало намисто. Статуї чоловіків були екіпіровані по-військовому: вони були у шоломах та обладунках, з мечами, сокирами і луками. Одна з жіночих статуй нагадувала ту, що стояла біля музею.

З прочиненого вікна почувся тяжкий стогін. Я задер голову та прислухався, але все було тихо.

До мене підійшов син господарів будинку. Він запитав, вказавши на ідолів:

— Що, подобаються?

— Вони доволі цікаві, — відповів я. — Але чому вони тут? Це ж історична цінність! Їх треба відвезти до музею!

— Вони не справжні, — сказав хлопець. — Їх зробив мій батько. Він — скульптор. Ми, взагалі тут проїздом… Зняли цей будинок, аби ніхто не заважав таткові працювати… А яка з них подобається вам найбільше?

— Он та! — я вказав на кам’яну жінки з прикрасами на шиї. — У неї гарне обличчя. І вона схожа на кам’яну бабу, яка стоїть біля нашого музею.

— Але ж це жінка! — вигукнув хлопець.

— То й що? Тебе дивує, що мені подобаються дівчата, а не хлопці? — запитав я, зареготавши.

— Я б почувався некомфортно всередині кам’яної жінки. Навіть, якщо то була б сама цариця Амага. Раджу вам обрати чоловічу статую, — з серйозним виглядом відповів хлопчина.

— Чого б це? — знову здивувався я. — Хіба тебе народив чоловік, а не жінка?

— Я не це мав на увазі.

— Хтось захворів? — запитав я, вказуючи на прочинене вікно, за яким кілька хвилин тому пролунав стогін.

— Ні, усі живі-здорові.

Кинувши на мене швидкий погляд, хлопець пішов.

Я почав гадати, що мають означати його слова. І ніяк не міг второпати, чому маю почуватися комфортніше, опинившись всередині кам’яного чоловіка, а не жінки. І чого це раптом я маю там опинитися.

Мої роздуми перервав дзвінок мобільного. З Оленчиного номера мені телефонувала якась Ярина.

— Вибачте, що дзвоню вам, Тарасе, — сказала вона. — Я подруга Олени. Справа в тому, що ранком їй подзвонив ваш приятель, у якого ви були вчора. Він питав, чому ви не пішли до травмпункту, адже вас покусали коти. Оленка хвилюється за вас, але дзвонити першою не хоче, бо дуже гордовита. Може, ви самі їй зателефонуєте? Вона ж так вас кохає! Каблучка, яку ви бачили на її пальці, нічого не означає. Бредіхін не має до неї відношення. Олені подарувала її бабуся.

Знаю я цих подружок! Набрешуть купу всього аби вигородити дівчину перед хлопцем — і навіть не почервоніють. Я хотів виключити телефон, але замість цього відповів:

— Зараз не можу.

— Чому? Де ви?

— На Цинковому, в колишній директорській садибі. Стою біля кам’яних баб.

— Що? — почулося схвильоване. — Послухайте: негайно тікайте звідти!

— Чого б це? Мене обіцяли відвезти до лікарні. До того ж, у мене болить нога.

— Кажу вам — негайно тікайте звідти! Сховайтеся десь! Там недалеко є річечка. Можете сховатися в очереті, а краще — на дні ріки... інакше вас знайдуть.

— Це ж як? Вибачте, але у мене немає зябер: я не вмію дихати під водою!

— Це легко! Зріжте довгу очеретину та візьміть її в рота, отож зябра вам не знадобляться. Так робили колись козаки, ховаючись від ворогів… Послухайте, я більше не можу розмовляти. І ще: нічого там не їжте і не пийте, бо…

Позаду мене почулися кроки. Швидко вимкнувши телефон, я озирнувся — до мене прямувала господиня садиби. Похитуючи крутими стегнами, вона несла тацю, на якій стояли запітнілий глечик та кухоль.

— Така спекота, — сказала жінка, — хочете узвару? Я сама готувала. Він холодненький!

— Хочу, — відповів я, — але спочатку мені хотілося б… освіжитися, бо я вже не витримую. Ви розумієте, про що я ?

— Так, — відповіла господиня, поставивши тацю на лавочку. — Це на першому поверсі, перші двері наліво.

— Дякую!

Зайшовши в туалет, я замкнув двері та виліз через віконце назовні. Огорожа була височенькою, але біля неї ріс великий каштан. Мені було не дуже складно залізти на нього та стрибнути на дорогу, на якій не було ані душі... Будинок, з якого я вибрався, оточували руїни, навколо яких все густо заросло. За дорогою виднівся занедбаний сквер, а за ним знаходилися колишня траса для вантажівок та річечка, яка ділила місто навпіл.

До самого вечора я просидів в очереті і, навіть, деякий час переховувався на дні ріки, коли почув гуркіт автомобілю та розгнівані голоси людей, які шукали мене. Я не розумів навіщо їм здався, але вирішив не ризикувати. Як кажуть, береженого Бог береже. Мобільний я виключив та сховав в очереті, заздалегідь пославши Оленці СМС-ку, в якій вибачався за вчорашню сварку.

Я побачив кохану ввечері, коли нарешті зміг вибратися з Цинкового. Цей район вже років двадцять має погану репутацію. І судячи з усього, — недарма. Хто міг, звідти виїхав, залишилися лише ті, кому нема було куди подітися. В тому районі багато чого трапляється не тільки ввечері, але й вдень — достатньо почитати кримінальні новини в місцевій газеті.

***

— Те, що зі мною трапилось, якась маячня, — сказав я коханій після того як прийняв душ та попоїв. — Мені ніби хтось наврочив. У мене не йде з голови колишній директорський будиночок на Цинковому… Не знав, що його відремонтували.

— Відремонтували?.. Ні, любий, ти, мабуть, щось наплутав — рік тому його знесли! .

— Знесли?

— Так! Бо там збиралися безхатьки. А ще в місті ходили чутки, ніби в цьому будинку оселилися душі скіфів, які раніше жили в кам’яних бабах, які стояли на курганах. — Трохи помовчавши, Оленка продовжила розповідати: — Не всі ставилися з повагою до кам’яних баб. В кінці ХVІІІ та на початку ХІХ століття їх почали стягувати з курганів переселенці, які приїхали заселяли степ. Вони використовували їх як межові знаки, кутові опори в житлових та господарських будівлях. Про них точили коси, сокири і ножі. А деякі зі статуй виконували роль пугала на селянських городах, служили прикрасою поміщицьких садиб і навіть ставали тимчасовими замінниками дорожніх покажчиків. Коли ж, «кам'яні бовдури» ставали непотрібними, їх просто закопували в землю або знищували. Кам’яні баби не вічні. Вони вмирають, як і люди, але душі скіфів, що оселилися всередині них, — продовжують жити і далі. Вони переселяються в живу плоть. Отож, їм потрібні наші тіла. Як зараз кажуть — аватари… Коли в місті хтось зникав, почали казати, що його забрала якась скіфська душа, яка мешкає в тому будинку. Отож його і знесли. До речі, душі скіфів можуть вселятися не тільки в людей, але й в тварин.

Я розсміявся, не в змозі повірити в те, що розповіла мені кохана, і грайливим тоном запитав:

— Виходить, я міг стати аватаром для якоїсь скіфської душі? Добре, що твоя подруга подзвонила мені та попередила про небезпеку!

— Яка моя подруга?

— Ярина!

— Що? — Оленчині очі стали великими та круглими. — Вона не могла тобі подзвонити, бо зараз відпочиває в Турції!

— Справді? До речі, вона дзвонили з твого номеру і сказала, що сьогодні вранці тобі дзвонив мій приятель. Може, то була ніяка не подруга, а ти?

— Ні! Що за жарти!

— Може, мені дзвонив хтось із твоїх колег або знайомих?

— Це неможливо! Телефон весь час був при мені… Зараз я перевірю дзвінки…

Кохана дістала мобільний і почала водити наманікюреним пальчиком по екрану. Я теж вийняв телефон та почав роздивлятися вхідні. Виходило, що мені ніхто сьогодні не телефонував. Не було ніяких слідів дзвінків і в телефоні коханої.

— Дивно, — сказала Оленка. — Ти, мабуть, вирішив розіграти мене, Тарасе. Я майже повірила тобі. А ти, виявляється, все вигадав! Брехун! Думаєш, я не помітила, що на твоїх руках немає ані кошачих подряпин, ані слідів зміїних укусів? А те, що ти прийшов до мене у розірваному одязі, та що в тебе болить нога, мене не дивує. Ти, мабуть, десь упав, от і все!

— Не кажи дурниць! — вигукнув я, обурившись. — Я розповів тобі чисту правду!

— Не бреши! Ти ж і дня не можеш прожити без того, аби не випити. Ти, мабуть, наквакався вчора, був не в собі, і тобі все примарилось!

— Що? Хто тобі сказав, ніби я п’ю? Я тобі не п’яничка! Якщо я іноді й випиваю, то культурно і в міру!

— Люди кажуть інше.

— Які люди? Хто саме?

— Той, у кого є знайомі в Харкові! Вони багато чого знають про тебе! Він каже, що я наплачуся, якщо вийду за тебе! От!

— Хто каже?..

— Не має значення. Ти й справді дебошир, п’яничка та брехун!

— Ну, знаєш… Це вже занадто! Думаєш, ніби я повірив, що обручку тобі подарувала бабуся? У неї ж мізерна зарплатня! Звідки вона взялася? Хто її тобі подарував?

— Кажу ж — бабуся! Вона зараз підробляє. Оздоблює вручну мережкою та лиштвою жіночі вишиванки та продає їх в Інтернеті.

Задзвонив Оленчин телефон.

— Хто це? — вигукнула кохана здивовано. Включивши гучний зв’язок, вона поклала мобільний на стіл і подивилася на мене.

Сердитий жіночий голос у телефоні запитав:

— Що, знову сваритесь, дурні? Мені це набридло! Скільки вже можна!

— Хто ви така? — запитала Оленка. — І чому так розмовляєте з нами?

— Якщо будете і далі постійно сваритися, і справді перетворитеся на аватарів для декого! Це я вам гарантую, діточки!

— Хто ви така? — знову запитала кохана.

— Хто я така? А ти ніби не здогадалась! Теж мені музейний працівник!Ти бачиш мене майже кожного дня, але не помічаєш. До речі, твій хлопець у п’ятницю клацнув мене по лобі, і я його провчила. Він каже правду. Вір йому, а не Бредіхіну!

— От бачиш! — вигукнув я, кинувшись до Оленки.

— А ти, парубок, теж вір своїй дівчині. Вона в тебе хороша. Обручку їй дійсно подарувала бабуся.

Телефон вимкнувся.

— Дивись, — сказала кохана, взявши телефон та розглядаючи його, — у вхідних знову нічого нема!

Кілька хвилин ми сиділи нерухомо, а потім Оленка запитала:

— Кого це ти клацнув по лобі в п’ятницю?

Я зізнався:

— Кам’яну бабу, яка стоїть біля входу в музей.

— Так-так, — пробурмотіла кохана задумливо, — зрозуміло. Виходить, що то правда... — подивившись на мене, вона сказала: — Попереджаю, Тарасе, нам з тобою більше не можна сваритися, бо вона і справді може зробити з нас аватарів, а мені цього б не хотілося.

— Про що ти?

— Чув легенду про статую, якій ти дав шелбана ?

— Мені начебто ніхто її не розказував.

— Якщо не розказували, то слухай. Кажуть, ніби її створила скіфська богиня Табіті, яка оберігає домашнє вогнище. Нібито вона поселила в неї душу жінки, яка померла від нещасливого кохання, та наклала на неї закляття охорони любові. Якщо поряд з цією статуєю сваряться закохані, душа померлої жінки вивільняється і карає винуватця, а потім знову повертається в статую.

— Непросте в неї життя, — зауважив я. І помовчавши, додав: — До речі, Бредіхін тобі набрехав, що я приймаю зайве. Це в минулому… Я оклигався після тієї травми, і це мені ні до чого. Я тепер випиваю лише на свята або... коли ми посваримося. До речі, у цієї кам’яної жіночки є ім’я?

— Ні. Треба буде придумати якесь.

— Може, назвемо її Безіменною?

— Нехай! Аби воно їй сподобалось.

«Цікаво, — подумав я, — хто ці вправні містифікатори?»

Коли Оленка зібралася випрати мої джинси, то знайшла у кишені нашийник, який загубив один з котів. Згодом виявилося, що той нашийник зроблений з чистого золота. Отакої…

Після того ми з коханою не сварилися.