Знайди мене. Частина 2. Iнша

Маски.
Навколо були лише маски. Самі лиш маски без єдиного людського обличчя. Гучна музика оргАну лунала в кам'яних готичних стінах, немов грім. Відчуваючи cебе чужою на цьому святі життя, вона блукала по величезній залі у відчайдушному пошуку виходу. На неї увесь час натикалися захмелілі від дорогого шампанського танцюючі пари, ніби й справді хотіли збити жінку з ніг. Тремтячі ноги підкошувалися, однак, щось заставляло Ольгу йти далі. Раптом кавалери і дами почали шоковано озиратися на неї, чоловіки ошелешено поправляли вуса або краватки, а жінки хихотіли, прикриваючи обличчя в блискучих масках віялами. В натовпі хвилею проносився вульгарний шепіт: "Це вона! Вона! Дивіться!" Тихий сміх у натовпі перетворювався на регіт і лише зараз Ольга зрозуміла, що сміються саме над нею. Дами, не соромлячись та забувши про будь-які правила пристойності показували в неї пальцями, їхню захмелілу веселість підбадьорював гучний краков'як і, танцюючи, люди знову сміялися.
-Дивіться на неї! Дивіться!
І лише зараз Ольга зрозуміла, що на ній зовсім немає одягу і саме її наге тіло стало предметом для загальних насмішок. Зірвавшись, вона бігла, не розбираючи дороги. Геть! Аби лише геть звідси, з цього пекельного місця! Аби якомога далі!
Вона бігла, бігла геть, зовсім не помічаючи дороги  і того, що відбувається навколо. Сяяли феєрверки, сміялися люди, дзвеніли келихи шампанського, снували туди-сюди карети, а вона все бігла. Бігла й бігла, а з її грудей виривався відчайдушний крик. Далі! Далі! Далі! Коли сили нарешті покинули Ольгу та вона впала на коліна і підняла повний болю погляд, то побачила, що знаходиться на березі моря, котрим якраз оволодів дуже сильний шторм. Хвилі немов шепотіли їй: «Забуття. Забуття. До нас. До нас.», а вона йшла туди, йшла, аби стати одним цілим з хвилями, злитися в океан і перетворитися на морську піну, як це сталося а русалонькою в казці Андерсена. В свідомості, де ще зовсім недавно вирував клубок неймовірних почуттів, зараз виникла повна пустка. Спокій. Хвилі. Лише хвилі, котрі шепотіли їй: «Все добре, дитино! Тихіше! Тихіше!»
…Шепіт хвиль перетворювався у чийсь ніжний, мелодійний голос, який заколисував, дарував спокій і вона відчула себе дитинкою, маленькою новонародженою дитинкою, котра ще нічого не знає, нічого не вміє. Стало страшно. Вона– маленька– проти всього жорстокого, великого світу. Що це? Що з нею буде? І чому, чому настільки страшно?
-Мммм… Аааа…- вона хотіла закричати,  просити, благати про допомогу, але з грудей вирвалася лише така лихо манлива хрипота, лише чимось схожа на людський голос.
-Що з нею? Як вона? Як вона, мамо?- почувся невідомий жінці, чоловічий голос, який зливався з якимось шумом.
-Вона марить. Її лихоманить.- той самий ніжний жіночий голос привів її до тями.- Тихіше… Тихіше, доню… Все буде добре….
-Де я?.. Де я?...- ніяк не могла зрозуміти Ольга, досі не відкриваючи очей.
-Ти в безпеці, донечко, в безпеці.- на чоло Олі лягла чиясь ніжна і прохолодна рука. Ледве відкривши очі та тяжко дихаючи, нещасна жінка  побачила зовсім невідомий їй інтер’єр. Це була кімната невеликого будинку, однак, досить добре умебльована. Стіни були оббиті деревом, а ліжко, на котрому лежала жінка,було зручним та досить просторим. Незнайома літня жінка схилилася над нею та турботливо поклала на її чоло, котре буквально горіло вогнем, свою ніжну, прохолодну долоню.
-Жар спадає, це дуже добре.- повідомила жінка, а чоловік, котрий стояв у неї за плечима, полегшено зітхнув та підійшов ближче, пильно вдивляючись у обличчя.
-Що з нею? Як вона? Може, треба було викликати справді Швидку? Чи я б й сам відвіз би її?- не вгавав чоловічий голос, а йому в такт звучали монотонні кроки- той самий мужчина ходив туди-сюди по просторій кімнаті.
-Толю, я повторюю тобі вкотре, що з такою пневмонією ми б встигли відвезти її лише до початку села! Й так Бог змилостивився над сердешною, що ти їхав та побачив її саме в той момент, інакше...- жінка лише скрушно похитала головою.
-Де я?... Де?- з грудей Ольги вирвався тихий, стражденний стогін.
-Приходить до тями... Нарешті...- Параска Степанівна  повернулась до Образів Матері Божої та Ісуса, котрі стояли біля ліжка, на котрому лежала сердешна незнайомка, та перехрестилася спочатку сама, а потім перехрестила й Ольгу. Нещасна жінка нарешті повністю прийшла до тями та слабким поглядом обвела кімнату.
-Де я?- вкотре повторила вона, облизуючи сухі від жару, спраглі вуста.
-Ти в безпеці, доню, в цілковитій безпеці. В хороших людей. Не бійся. Нічого не бійся. Все погане позаду.
-Ми нікому не дамо Вас скривдити! Все буде добре!- чоловік, котрий увесь цей час тупцяв на іншій половині кімнати, кинувся до ліжка хворої та взяв її гарячу руку, затиснувши її у своїх міцних, широких долонях. Літня жінка поглянула на чоловіка, котрий, не дивлячись на свій досить солідний вік та сивину на скронях, зараз виглядав, як збуджена, маленька дитина, котра пережила чималий страх.
-Зовсім з'їхав з глузду? Їй зараз тиша потрібна та спокій! Ти як, дитинко? Трохи легше?- запитала вона в Ольги, поклавши їй на чоло прохолодний компрес.
-Так.- тільки й змогла сказати нещасна жінка, а з її грудей вирвалося чи то зітхання, чи то стогін.
-Як Вас звуть, звідки Ви? Ви пам'ятаєте?- схвильвано запитав Анатолій, не зводячи погляду з жінки, а Ольга ж, почувши це запитання, лише безсило закліпала очима. Лише зараз вона з жахом зрозуміла, що не пам’ятає зовсім нічого- ні як її звуть, ні звідки вона, ні як тут опинилася..
-Не знаю.- прошепотіла вона, а її очі наповнилися неймовірним страхом. В голові була повна пустка.- Нічого. Зовсім нічого.- Не знаю.- повторила нещасна жінка та безсило закрила очі-ці розмови й так забрали в неї останні сили.
-А на цьому досить розмов, доню. Тобі потрібно відпочивати, відновлювати сили.- говорила жінка, а її голос був заколисуючим, дарував спокій та впевненість в тому, що ти в цілковитій безпеці. Ольга закрила очі та знову поринула в солодкий, міцний сон, неначе дитина.
…Вона не знала, скільки їй довелося проспати. Цього разу вона спала солодко, без страшних сновидінь, однак, вона бачила маленьку біляву дівчинку, котра тягнула до неї свої маленькі рученята. Ольга не знала цієї дитини, однак, відчувала неймовірне тепло від тілесного контакту, коли дівчинка брала її за руку та притискалася до неї. Цей сон дарував спокій та душевну рівновагу. Зник  той жорстокий натовп зі своїми сміхом та  глузуваннями,  а на зміну їм прийшло світло. Неймовірне світло, котре повільно заповняло душу, як наповнює старий, потрісканий глечик жива вода. Коли Оля вдруге відкрила очі та побачила перед собою вже знайому їй кімнату, то відчула значно більший прилив сил та навіть спробувала встати з ліжка, пильно оглядаючи кімнату. В її душі був неймовірний страх, немов у маленької дитини, котра знаходиться сама у незнайомому місці– без мами чи тата. Те саме було й з Ольгою, адже вона була зовсім сама, слабка, в незнайомому місці, а поряд не було зовсім нікого зі знайомих  та рідних облич. Але найстрашнішим було не це. Найстрашнішим було те, що жінка зовсім нічого не пам’ятала.
Приклавши руки до скронь та міцно заплющивши очі, Оля намагалася пригадати хоча б те, як опинилася тут, що з нею трапилося. Однак, перед очима було лише темне провалля та чиїсь голоси, вірніше, злорадний сміх. З того її чи то сну, чи то видіння. Ольга зробила спробу зробити ще декілька кроків, однак, в неї запаморочилося у голові та вона мало не впала, вчасно втримавшись за бильце ліжка.
-Доню, ну що ж ти?- та сама жінка, котра сиділа біля неї увесь цей час, підбігла до Ольги, підхопивши її під лікоть, та допомогла дійти до ліжка та лягти назад, вкривши наостанок теплою ковдрою.- Ти ще слабка дуже. Не треба тобі ще робити таких різких рухів! Ось, візьми, випий!- протягнула жінка Ользі наповнене дивним гарячим відваром горня. На смак воно було приторно- гіркуватим та боляче обпікало язик, від чого Оля ледве помітно поморщилася. - Несмачно, знаю. Однак, випити ти це все повинна до дна. Саме так ти відновиш життєві сили!
-Хто Ви і чому мені допомагаєте?- запитала Ольга, зробивши останній ковток і відкинувшись на широкі подушки. Жінка й досі намагалася збагнути, хто вона й як тут опинилася.- Як…. Як Вас звуть?
-Параска Степанівна, доню.- посміхнулася жінка.-Таке покликання в мене, доню, людям допомагати у скрутний час.- сказала стара жінка, очі якої світилися неймовірною мудрістю.
-Але ж… Ви мене зовсім не знаєте і….- розгублено говорила Ольга, скрутившись під одіялом клубочком– знову підіймалася температура, а тіло бив дрібний озноб. Знахарка відразу ж помітила зміни у стані хворої та, змочивши компрес у невеличкій мисочці, поклала його на чоло хворій.
-Хто ти така за документами, не знаю. Але головне знаю– ти хороша людина, котра потрапила у біду. І котрій потрібна допомога. А ми ж що, хіба звірі– кидати напризволяще того, кому допомога потрібна? Та й звірі б теж так ніколи не вчинили!- посміхнулася жінка.
-Найстрашніше, що я  сама не можу пригадати, хто я і звідки.- прошепотіла Ольга, пригорнувши руки до грудей.
-Ти, головне, зараз відпочивай, дитинко, а ранок вечора розумніший.- і Параска Степанівна дала  ще раз випити Ользі цілющого відвару, після цього жінка знову поринула в солодкий сон.
*      *     *
Як ви гадаєте, чим відрізняється успішна людина від простої людини? Статусом в суспільстві? Чималими статками? Безбідним життям та можливістю дозволити собі більше, ніж інші члени суспільства? Можливістю дозволити собі відпочити за кордоном, їздити на дорогих авто в костюмах від дизайнерів? Однак, не всі знають та розуміють, так би мовити, зворотну сторону медалі, те, що за все треба платити і нічого просто так в житті не дається. До недавнього часу Артем Володарський вважав себе абсолютно щасливою людиною, у котрої є все – родина, кохана дружина та чудові діти, робота, яку він любить, визнання та повага. З ним рахуються, його поважають, вважаючи спеціалістом високого класу. А вдома його завжди чекає кохана дружина та смачна вечеря. І хто ж знав, що ця чудова казка зникне, зруйнується в одну мить і на зміну сімейному щастю прийдуть сухі звіти детективів, тяжке зітхання мами, безсонні ночі, кава, яка вже перестала бадьорити, безперервний плач Павлика, котрому так не вистачало мами та не по-дитячому сумні оченята Марійки. Старша донька взагалі дуже вразила Володарського– за ці дні вона ніби подорослішала на половину своїх років: не плакала, не капризувала, не влаштовувала істерик, а переживала свою біль та тугу за коханою матусею глибоко в собі, міцно зціпивши зуби, допомагала турбуватися про Петрика, розповідала йому казки та не надокучала таткові капризами, як це роблять часто діти у її віці. Вирішивши брати себе в руки, Артем декілька днів провів виключно з дітьми, читаючи книжки з Марійкою та не спускаючи з рук Павлика. Потім, прослухавши черговий звіт детективів про те, що поки що пошуки не дають належних результатів, адвокат Володарський вирішив повернутися до роботи, адже юридична контора не могла знаходитися довго без керівника– справи завмерли, клієнти обурювалися і репутація падала. Багато хто, звичайно, входив у положення адвоката, щиро йому співчуваючи та пропонуючи свою допомогу, однак, Артем розумів, що його власні проблеми– це його проблеми, а питання клієнтів, за вирішення котрих він, до речі, отримує гроші і чималі, не можуть чекати і потребують вирішення саме зараз. До того ж, на роботі до голови менше лізли усілякі погані думки та страхи.
-Артеме Сергійовичу, сьогодні до Вас двічі телефонували з міністерства на рахунок юридичної консультації для нового законопроекту, також Березовський попросив записати його на прийом на наступному тижні та… Також до Вас сьогодні прийде на перший день практики молода студентка!- прощебетала  Юлія, його секретар, дуже мила та старанна дівчина, котра отримала свою роботу виключно за своїми професійними якостями і, до речі, виконувала її бездоганно.
-Студентка?- машинально перепитав Артем, котрий досі не прийшов до кінця до тями та не відразу зрозумів все почуте.
-Саме так.- почала тактовно пояснювати його старанна помічниця, котра чудово розуміла ситуацію свого шефа та те, як йому на даний час складно влитися в колію після того, що сталося– адже, про таємниче зникнення дружини відомого юриста говорили усі вищі юридичні і не тільки кола.- Аркадій Сергійович Нестеров ще на минулому тижні телефонував та просив узяти  до нас на практику його сестру Лілею.
-Сестру?- знову перепитав ошелешений Артем, розуміючи, наскільки сильно він відстав від життя.
-Так, вона навчалася та проживала в Варшаві і лише недавно приїхала до України, завершивши навчання  в Університеті імені Тараса Шевченка, закінчивши з відзнакою юридичний факультет. – говорила секретарка, а Артем лише кивав головою.
-Так-так-так, я згадав, минулого тижня я зустрічався з нею, зовсім з голови вилетіло.- Артем взявся масажувати собі перенісся– голова навіть розболілася від такого перенасичення інформацією, хоч і вже відомою.- Гаразд. Коли вона прийде, повідом мені, я введу її в курс справи.- сказав чоловік, проглядаючи папери та намагаючись зосередитися, а помічниця лише згідно кивнула.
…Близько опівдня біла юридичної контори «Володарський А.С» зупинилося шикарне, червоне «Шевроле». Звідти вийшла задоволена собою молода особа та, поставивши авто на сигналізацію, ефектно поправила зачіску. Після того, вона дістала зі своєї дорогої дизайнерської сумочки мобільний телефон останньої марки та декількома граційними рухами провела по екрану. Почулася черга довгих гудків.
-Алло, братику. Так, я на місці. Звичайно, все пам’ятаю, адже я в тебе розумна дівчинка, чи не так?- досить самовдоволено посміхнулася Лілея та ще раз подивилася на своє відображення в боковому дзеркалі власного авто.-Все, не можу більше говорити, потрібно працювати на благо Батьківщини! Ну, вірніше, на наше з тобою благо. Звичайно, коли щось цікаве буде в мене в руках, я відразу ж дам тобі знати. Все, до  зв’язку!- і, граційно повернувшись, дівчина попрямувала до офісу, добре пам’ятаючи всі настанови брата та порядок своїх дій на благо їхньої спільної справи.
…Коли Лілея увійшла до контори, то відразу ж перевела дух та зібралася з думками. Головне– притримуватися правдивого міфу, котрий вони склали декілька днів тому разом з братом для того (варто сказати, що основну частину плану таки придумала саме Лілея), щоб вивідати необхідну інформацію у Володарського, котра могла б допомогти їм, а самого власника цієї самої інформацію– потопити і бажано– потопити якомога глибше та швидше, адже, дівчина чудово знала, що її потенційний шеф– найбільша кістка у горлі її рідного брата, завдяки котрому вона має те, що є в неї зараз– коштовне вбрання та прикраси, квартира у центрі міста, дороге авто та чималі гроші як на кишенькові витрати, так і на те, щоб «здавати», якщо можна так сказати, заліки та сесії. А просто бути утриманкою та сидіти на одному місці та всьому готовенькому дівчині зовсім не хотілося і тому вона вважала своїм боргом допомогти братові нейтралізувати вискочку-конкурента.
Офіс Володарського не справив на дівчину належного враження, адже, якщо адвокатська контора її брата всієї своєї обстановкою та дорогими інтер’єрами чітко вказувала своїм клієнтам та відвідувачам на те, що вони мають діло з серйозним  юристом та професіоналом своєї справи, котрий знає толк не лише в юриспруденції, але й естетиці та, до того ж, знає собі ціну, то контора Володарського була досить простим, примітивним офісом, хоч і з досить дорогою оргтехнікою, однак, зі скромною обстановкою. Приймальня, сам кабінет юриста, вихідні від нього кабінеті інших працівників та кімната очікування, в котрій стояв кавовий апарат. Ніякого тобі міні-бару, більярдної– справжнісінька нудьга! «Отож, маємо справу з типовим офісним кротом- занудою!»– відмітила про себе Лілея, але, побачивши здалеку свого потенційного боса, відразу ж подумки виправилася. – «Одначе, з досить симпатичним занудою!»– самовдоволено посміхнулася сама до себе дівчина і самовпевнено  попрямувала просто до потенційного начальника.
Володарський саме віддавав розпорядження своїй секретарці– досить скромній інтелектуального вигляду сірій мишці, котрі зазвичай в такого типу офісах працюють так званими «чорноробами»: людьми, на котрих скидають усю чорну та клопітку роботу з паперами–, котра зосереджено  та скрупульозно записувала все у свій діловий записник.
-Тоді повідомиш всім про виробничу нараду завтра о дев’ятій і перетелефонуєш Рибчинському та підтвердиш зустріч на завтра о третій.- сухим голосом говорив Володарський, передивляючись теку з паперами, котру тримав у руках і навіть не дивився на свою помічницю, котра зосереджено фіксувала розпорядження боса та деколи з майже фанатичною відданістю кивала головою та переводила погляд на начальника.- Якщо телефонуватимуть з міністерства, терміново з’єднуй, я поки що буду в себе  і ще…
-Подвійний еспрессо з молоком та однією ложечкою цукру.- проторохкотіла секретарка, а Володарський ствердно кивнув та ледве помітно посміхнувся.
-Ось за що я ціную тебе, Юлечко, так це за те, що ти розумієш мене, як ніхто інший!- посміхнувся чоловік і в його голосі не було навіть натяку на те, що зазвичай буває в чоловіків, котрі роблять компліменти протилежній статі. Коли за начальником закрилися двері, Юля миттю заходилася виконувати доручення начальника і саме коли вона була заклопотана роботою, у приймальню самовпевнено закрокувала Лілея.
-Доброго дня! Ви до Артема Сергійовича по якій справі? Ви за записом?- суворий голос тієї самої сірої мишки , на котру Лілея навіть не звернула увагу, примусили молоду особу запинитися. Вона дещо глузливо подивилася на цю сіру мишку, пильно, з ніг до голови оглянувши її, особливо, відмітивши подумки досить скромний костюмчик, а потім, гордо піднявши голову, без стуку увійшла в кабінет Володарського, залишивши зануду-секретарку сидіти з відкритим від шоку ротом.
Володарського Лілея застала сидячим за своїм широким столом та пильно вивчаючим якісь папери. Вигляд в нього був зосередженим та стурбованим, навіть заглибленим в себе– ще б пак, від чоловіка дружина втекла і вже майже тиждень ні слуху, ні духу і навіть місцеві Шерлоки Холмси розводять руками.
-Доброго дня! Я Лілея. Лілея Нестерова і ми з Вами зустрічалися декілька днів назад з приводу проходження мною практики у його адвокатській конторі.- повторила доволі настирно дівчина, коли побачила, що на неї не звертають належної уваги, що дівчина завжди вважала по відношенню до себе найбільшим хамством, адже звикла з дитинства бути центром Всесвіту.- Ви сказали, що в мене сьогодні перший день проходження практики та щоб я приїхала до Вас рівно о десятій!- сказала Лілея, трохи безцеремонно підвищивши голос так, ніби Артем її не дочуває. І, як не  дивно, це спрацювало– тугодум Володарський відклав в сторону папери і перевів погляд на співрозмовницю.- Мені дуже приємно працювати саме з Вами!- відчеканила дівчина та простягнула долоню для рукостискання і в Артема не залишалося іншого виходу, ніж потиснути її, хоч чоловік так і знаходився заглиблений глибоко в себе і це, коли по правді, починало Лілею трохи дратувати, адже, вона звикла, що вся увага повинна належати саме їй.
-Добре, добре, Лілю, а…- хотів щось запитати Володарський, як тут його досить безцеремонно увірвали:
-Тільки, перепрошую, я не Ліля, а Лілея. Це трохи інші речі, вибачте.- трохи з натиском виправила його Лілея і, навіть знаходячись думками десь далеко, Артем зрозумів, що цій панянці палець до рота не клади. А Лілеї того часу, протягом котрого співрозмовник та потенційний роботодавець вивчав її обличчя, вистачило для того, щоб в свою чергу спостерігати за ним. І виявилося, що цей зануда зовсім не такий сірий, як їй здавалося. Чоловік, котрий сидів перед нею, володів досить специфічною, трохи східною зовнішністю, яка мала властивість притягувати до себе, невідомо навіть, чим. І всю цю картину доповнював досить хороший аромат парфумів, а Лілея дуже любила, коли чоловік випромінює гарний аромат. А тут все просто співпало– і те, що на даний час кандидат вільний, і зовнішність. Хоч, Артем не був тим типом чоловіків, котрі зазвичай приваблювали красуню, однак, було в ньому щось таке, що заставляло красуню йти проти правил.
-Вибачте. Я не знав. Вибачте. Так ось, вивчаючи схему Ваших практичних завдань, котрі мені передала секретар, я можу зразу сказати, що роботи саме за Вашим профілем у нас вдосталь. Справа в тому, що один з наших адвокатів саме веде низку адміністративно-земельних справ та справ, котрі стосуються розділення спадку, Тетяна Василівна, чудовий спеціаліст. Вона відразу введе Вас в курс справи та допоможе освоїтися. Її кабінет зліва, в кінці коридору і…
-А я думала, що братиму уроки юридичного досвіду саме у Вас!- не приховуючи розчарування, протягнула Лілея і навіть надула губки, не знаючи, що принесло їй розчарування більше– чи те, що доступу саме до справ Володарського, як це потрібно братові, не буде, чи те, що їй прийдеться мати справу не з симпатичним мужчиною, а з буркотливою тітонькою в окулярах, котра точно не дасть їй відпочинку та завантажить зовсім непотрібною інформацією. Але найбільше вона розлютилася через те, що її чари не справили на Володарського належного враження і він лишався так само сухим та неприступним. «Ну, нічого-нічого, ще не така крига скресала…»– похмуро подумала дівчина та рефлективно потягнулася до сумочки, де лежала пачка довгих дамських цигарок–  найкращого способу зігнати стрес або злість.- У Вас можна курити?- запитала вона, дістаючи з сумочки вишукану рожеву упаковочку.
-Так, звичайно.- кивнув Артем, зовсім не звертаючи увагу на звабливі рухи своєї співрозмовниці.- Так ось…- говорив він сухим, діловим тоном, в котрому не було ні натяку на те, що хитрощі дівчини справили на нього хоча б якесь враження.- Справа в тому, що зараз, на жаль, за сімейними обставинами, яки Ви, напевно вже знаєте…- тут прийшла черга Лілеї співчутливо кивнути голівкою для типовості ситуації.- На жаль, зараз я не маю змогу особисто бути куратором Вашої практики, тому як сімейні проблеми потребують при вирішенні моєї безпосередньої участи та присутності, тому, як я вже сказав, Вашою справою… Вірніше, практикою буде керувати інша, але теж досвідчена людина! Знаю, я обіцяв Вам особисто, однак, прошу мене вибачити, на даний час це неможливо.
-Я розумію, розумію.- кивнула Лілея, намагаючись напустити на себе якомога небайдужий до чужого горя вигляд.- Я розумію, Артеме Сергійовичу. Однак, яким би не було важким життя, треба рухатися далі, в новий день!- навмання сказала дівчина, вирішивши грати на почуттях вбитого горем потенційного вдівця та подивилася на нього повним співчуття поглядом.- Ви виглядаєте зовсім виснаженим, Артеме Сергійовичу.- тихим, розуміючим тоном сказала дівчина, пильно вивчаючи обличчя співрозмовника, котре було й справді виснаженим і навіть поклала свою наманікюрену долоню на руку співрозмовника, але потім різко забрала її, розуміючи, що це– зайве і  перегравати в такій  поки що, досить делікатній справі небажано.
Артем перевів ошелешений погляд на дівчину. Цей доволі відвертий жест, як для малознайомих людей, здався йому не тільки несподіваним, але й незрозумілим.
-Вибачте.- щиро невпевненим тоном пробурмотіла Лілея, зрозумівши, що це– зайве.- Просто… Ви знаєте, я не можу пройти повз чужої біди, навіть якщо вона мене й не стосується. Така ось я людина.-тоном невинного ягняти говорила хитра красуня і навіть закліпала оченятами.- І я відчуваю, що Вам  зараз, як ніколи, потрібна допомога, потрібно виговоритися, а поряд немає такої людини, котрій би можна було довіритися цілком та повністю.
-Пробачте, але це не Ваша справа. Це суто мої проблеми і я не хочу на когось їх скидати.- Артем миттю підібрався і почав складати на своєму робочому столі папери, які й без того були в повному порядку. В ту саму мить він зрозумів, що, можливо, сказав досить різко і це дівча, яке щиро готове йому допомогти, ні в чому не винне, однак, він не хотів ні від кого жалю та співчуття, хоча, виговоритися, вилити увесь той біль, який зібрався на протязі цих декількох страшних днів у чоловіка на душі, йому було просто необхідно, однак, поряд не було такої людини, надійного плеча– діти ще зовсім малі, а маму та няню не хочеться хвилювати, вони й без того самі не свої. А друзі… Їх у чоловіка на даний час практично не було. Багатьох відсіяв час, а деяких взагалі передчасно забрала назавжди жорстока доля… Єдиний близький, ще зі шкільної лави друг жив далеко за океаном і спілкувалися вони нечасто, а бачилися й того рідше,  все більше и більше віддаляючись один від одного. Єдиним та вірним другом, янголом охоронцем для нього була кохана дружина, котра… Ні, ні, він не буде, він не має права говорити про свою кохану Олечку в минулому часі. Він знайде її, обов’язково знайде і цей страшний, довгий сон, цей плід чиєїсь хворої неодмінно закінчиться. І вони неодмінно будуть щасливі разом зі своїми дітлахами….
-Ні-ні, я зовсім не збираюся, не смію лізти до Вас душу без Вашої волі, просто… Просто бачу, що Вам потрібна допомога. Просто людина, котра буде поряд, нічого не вимагаючи натомість.- Лілея намагалася бути якомога уважнішою та співчутливішою, а в її розумній голівці вимальовувалася досить непогана, нова комбінація. Комбінація того, як можна розумно та спритно поєднати, як-то кажуть, приємне з корисним. Володарський в тому стані, в котрому він знаходиться зараз– не бетонна стіна, котрою він завжди намагався здаватися в очах підлеглих, конкурентів або клієнтів, а простий, банальний дитячий різнокольоровий пластилін. Пластилін, з котрого, маючи вдосталь бажання та фантазії, можна виліпити все, що твоя душа забажає. Хоча, напевно, на даний час було б правильнішим сказати, що зараз цей пластилін був лише одних тонів– сіро-чорних, однак, тепер, за лічені хвилини Лілея вже мала зовсім інший план, котрий аж ніяк не заважав попередньому і навіть більше того– досить непогано та гармонійно його доповнював. Дівчина ледве стримала переможну та самовдоволену посмішку, розуміючи, що вона зараз буде не до ситуації.
-Ні. Ні. Я в порядку. В повному.- пробелькотів Артем, дивлячись десь повз свою співрозмовницю, хоч і розумів, що зараз його слова звучать аж ніяк не переконливо.
-Ви так себе до нервового виснаження доведете. Не можна так.- продовжувала грати турботливу сестру милосердя Лілея і навіть починала вірити сама собі, а від цього у неї починали просинатися нові ідеї та сили.- Нервові клітини не відновлюються і їх потрібно берегти. Особливо Вам, у Вашій ситуації!
-Якраз навпаки– в моїй ситуації, здається, це якраз і неможливо.- сумно посміхнувся Артем, дивлячись в одну точку, однак, Лілея була не з тих, хто так просто здається.
-Вам потрібно відновити життєві сили, котрі ще ой як Вам знадобляться! І для цього я знаю один рецепт!- діяла навмання юна комбінаторка, хоч їй і досить подобалося те, що правила гри встановлює саме вона.- Я знаю рецепт одного чудового трав’яного чаю, котрий відкрили світу тибетські лами.
-Тибетські лами?- сумно посміхнувся Артем.
-Саме так!- погодилася Лілея.- Хоч чай і не вирішить всіх проблем, однак, тонізує і поверне життєві сили, що Вам зараз просто необхідно!
-Дякую, звичайно, за турботу, однак, справді, це зайве!- Артем намагався відмовлятися, однак, настирна дівчина стояла на своєму:
-І чути нічого не хочу! Ви після першого ж ковтка відчуєте полегшення! Вам пощастило, що я прихопила його з собою! Одну хвилину!- і дівчина миттю зникла за дверима кабінету та попрямувала до офісної кухоньки. Побачивши, що нікого немає поряд, дістала з численних кишеньок сумочки невеликий пакетик з хитромудрим зіллям та швиденько закинула його в чашку. «Нехитра справа!»- подумалося їй і дівчина хижо посміхнулася сама собі, а поки так званий «цілющий чай» доходив до кондиції, подивилася в дзеркало, котре висіло в кімнатці, та задоволено підморгнула своєму відображенню. «Ну, що! Крига скресла, механізм заведено! Тепер ми побавимося на славу і на користь спільній справі!»– и хижа посмішка оскалом виникла на ангельському,  ще такому юному дівочому обличчі….