Знайди мене. Частина 3. Почати спочатку...

За два дні до Старого Нового року Ольга відчула себе набагато краще і навіть зробила спробу вставати з ліжка, полегшено розуміючи, що слабкість та хвороба відступили. Увесь цей час поряд з нею, періодично змінюючи один одного, були Параска Степанівна та Олін рятівник Анатолій, котрий з особливим трепетом турбувався про нещасну жінку, котру помітив близько двох тижнів тому  на околицях села. Час від часу Ольга, червоніючи, ловила на собі пильний погляд чоловіка, котрий плекав до неї вже аж ніяк не дружні почуття. Жінка це чудово розуміла, однак, не могла відповісти йому взаємністю, адже не могла розібратися не лиш у власних почуттях, але й в тому, хто вона й звідки. Вона була в якомусь розумінні «жінка без минулого» і життя уявлялося Олі чистим аркушем паперу– свого минулого вона не знала, про теперішнє могла теж сказати досить мало, а майбутнє своє не знає ніхто з людей. Перші дні нещасна жінка відчайдушно намагалася пригадати хоча б щось зі свого минулого, їй приходили в снах якісь дивні образи, люди, фоном звучав дитячий плач та маленька дівчинка кликала: «Мамо! Мамо!». Ольга простягала уперед руки, йшла на той голос, однак, щось її віддаляло, несло назад та не дозволяло рухатися далі, хоч жінка упиралася, кричала, а потім… Просиналася від власного крику, покрита холодним потом та не в змозі перевести дихання.
-Олю, що трапилося? Як ти?- над нею миттю схилився Анатолій, котрий тримав у руці склянку води. Чоловік допоміг Ользі трохи піднятися и приклад склянку до її вуст, аби вона змогла зробити декілька ковтків.
-Все гаразд…- важко дихаючи, сказала жінка та безсило відкинулася на подушки, прикривши очі.
-Ти кричала уві сні дуже сильно. Вибач, що так вторгся до тебе в кімнату, просто сам дуже злякався. За тебе.
-Ні, це Ви вибачте, що розбудила.- важко дихаючи, жінка намагалася розслабитися.- Адже Вам рано на роботу, а я…
-Не думай ні про що, відпочивай! Головне зараз– це твоє здоров’я.- турботливо сказав Анатолій та погасив частину світла, а потім поклав свою долоню на тендітну Оліну руку. Відчувши себе в безпеці, жінка поринула в солодкий сон.
…Зранку Анатолій прокинувся досить рано. Оглянувшись навколо, чоловік зрозумів, що він заснув прямо в кріслі, у своїй колишній кімнаті, де зараз проживала Оля. Тут він помітив, що жінки в ліжку не виявилося, і миттю скочив на ноги. Оля ще дуже слабка і зараз з нею може статися все, що завгодно.  Ще мить потому чоловік почув з кухні звабливо смачні запахи та з посмішкою попрямував туди. Зайшовши на кухню, він побачив Олю, котра вже почувалася значно краще, ніж учора. Жінка, досить обережно рухаючись по кухню, готувала сніданок. На сковорідці вже смажилася картопля та яєчня, а аромат смачної, домашньої їжі вже розповсюдився по всьому будинку.
-А я це думаю– чим таким смачним так пахне з самого ранку?- з посмішкою запитав Анатолій, а Оля, здригнулась, так як голос чоловіка пролунав несподівано.
-Пробачте, я не помітила Вас.- почервонівши, сказала жінка і трохи відволіклася від роботи.- Ви сідайте, сніданок скоро буде готовий.- вказала вона у бік столу, а Анатолій, з задоволенням прийнявши запрошення, присів за стіл та почав з посмішкою спостерігати за жінкою.- Чому Ви так посміхаєтеся?- пробурмотіла, зашарівшись Ольга.- Щось не так? Ви проти, що я вдягнула Вашу сорочку?- вказала вона на сорочку Анатолія, яка була на неї на декілька розмірів більше.- Пробачте, я скину зараз і перевдягнуся в своє, просто… Просто в мене більше практично немає одягу, крім того, в якому...- не договорила жінка ключової фрази: «в якому мене знайшли».
-Ні-ні, про це навіть немає мови, ти можеш користуватися в цьому домі усім, що тобі потрібно!- говорив він делікатним, турботливим тоном, а Оля поставила на стіл сковорідку та взялася розкладати по тарілках сніданок, не підіймаючи погляд на свого рятівника. Відчувала себе жінка досить незручно, адже їй було не по собі від того, що вона приносить стільки клопотів абсолютно незнайомій людині.
-Ви… Ви вибачте, я завдаю Вам стільки клопоту і…- пробурмотіла вона, не дивлячись на співрозмовника, адже їй було дуже соромно за свою нічну істерику,  причиною якої стали нічні кошмари.- Самій не спалося і Вам не давала…
-Ти навіть не думай про це і не говори дурниць, я прошу тебе!- Анатолій навіть трохи розізлився.- Зараз головне– аби ти одужала і все прийшло до норми. І все буде добре, ось побачиш! Інакше й бути не може!- заговорив він веселим, підбадьорливим голосом, а Оля, закінчивши сервірувати стіл, присіла на стілець і надовго про щось задумалася. Вони з Анатолієм  взялися за трапезу і деякий час на кухні тривало мовчання. Декілька хвилин потому Ольга зрозуміла, що більше не може тримати в собі незрозумілу тривогу та вирішила виговоритися, полегшити душу та спробувати знайти відповіді на питання, котрі мучили її увесь цей час.
-Мені котру ніч поспіль сняться дуже дивні сни.- нарешті, заговорила вона після тривалої мовчанки.- І найстрашніше не те, що після них я просинаюся, вся покрита холодним потом, а те, що я зовсім не можу поясними їх…
-А що саме тобі сниться, ти можеш мені розповісти? Я не буду наполягати, це твоя абсолютно особиста справа, однак, треба знати всю проблему, аби знайти рішення.- мудрим тоном відповів Анатолій, пильно дивлячись на співрозмовницю.
-Я не можу пригадати, хто я, звідки, хто моя родина та де я живу і від цього мені дуже страшно, однак, увесь цей час кожної ночі мені сниться один і той самий сон.- дивилася Ольга кудись убік.- Ніби туман, я чую голоси. Дитячі голоси, вірніше, один дитячий голос та плач немовляти. Вони кличуть: «Мамо! Мамо! Де ти? Допоможи нам!», а я розумію, що це кличуть саме мене, я біжу до них на допомогу, але якась невидима сила, якесь тяжіння не дає мені цього зробити і мене тягне назад, я кричу, однак, цього крику ніхто не чує і ніхто не приходить мені на допомогу. Ніхто….
Губи Ольги затремтіли, а на очах уже з’явилися сльози відчаю. Вона відвела очі.
-І найстрашніше– це залишитися одній. Одній у цілому світі.- сказала вона, а Толя стиснув її руку ще сильніше в своїх мужніх долонях.
-Ти не одна, чуєш? Не одна!- почав палко переконувати він жінку.- Я з тобою і нікому, чуєш? Нікому не дам тебе образити!
-Я.. Я навіть не пам’ятаю свого імені, про що вже далі казати?- сумно посміхнулася Оля, а в голові Анатолія майнула думка.
-Ти знаєш, ти нагадуєш мені одну дорогу людину, на одну людину. Жінку котру я знав досить давно і котра мені була дуже дорога.
-Як звали ту жінку?- співчутливо запитала Ольга.
-Нінель.- сказав Анатолій, стиснувши руку Ольги та пильно дивлячись їй у вічі.- Я зватиму тебе Нінель.
*    *     *
Цей день виявився не дуже вдалим і Аркадій Нестеров знаходився в препаскудному настрої, будучи ладен вбити кожного, хто трапиться у нього на шляху. Тому він вирішив на сьогодні лишити усі справи та розслабитися у власній сауні- краса та ще й здоров'я додає. А якщо ще врахувати, що поряд з ним була чарівна, пишногруда секретарка Людочка, то ще й був шанс поспілкуватися з прекрасним в усіх сенсах даного слова.
Однак, довго насолоджуватися всіма привілеями прекрасного життя йому довелося недовго- у самий непідходящий момент пролунав дзвінок мобільного. Нестеров був ладен закинути його куди подалі, однак, побачив, що на екрані висвітилося ім'я його дорогої сестрички Лілеї, котра зараз знаходилася в героїчній розвідці в тилу ворога, якщо можна так сказати, і допомагала  дорогому братикові знайти компромат або хоча б якесь професійно слабке місце у вискочки Володарського (в приватному житті в нього на даний час таких слабких місць було вдосталь, однак, Нестеров вирішив поки що спробувати нейтралізувати конкурента на ниві професійній, а потім вже, якщо знадобиться, добивати його більш кардинальними способами). Адже, Аркадій був не з тих людей, хто діяв кардинально і необережно- життя навчило його педантичності та акуратності в діях (вихователька дитячого будинку Рогнеда Андріївна, котра завжди дуже уважно та трепетно відносилась дор Аркаші, зараз дуже раділа б тому, що цей в минулому розбишака, який завжди кудись поспішав, нарешті, оволодів тими якостями, котрих йому раніше так не вистачало!). Хоч і використовував він їх зараз зовсім не в тих справах, котрі б дали їй привід гордитися своїм колишнім вихованцем... Однак, не час для лірики!
-Ну, що там в тебе?- досить сухо відповів Аркадій на дзвінок коханої сестрички.- Тільки швидко! Май на увазі- в мене дуже мало часу!
-Фу, як некультурно, любий братику!- в слухавці звучав такий знайомий голос юної хижачки. Лілея зараз сиділа за столом просто в кабінеті у Володарського, закрившись та ключ та вульгарно закинувши свої чарівні ніжки на стіл (що навіть господар кабінету собі ні разу не дозволяв, не говорячи вже про сторонніх). Однак, ця красуня була аж ніяк не з тих, хто став би хвилюватися через правила хорошого тону- у розвідці всі способи годяться.- А я, до речі, до тебе, з чудовими новинами!- сказала вона таким інтригуючим тоном, що Аркадій навіть відчув укол совісті за те, що так налетів на сестру. Однак, сентиментальності з цього приводу він виявляти і не збирався.
-Добре-добре, маєш декілька хвилин! Що там в тебе?- не змінюючи тону, сказав він, однак, в ньому відчулись значно тепліші нотки, які вже більше сподобалися Лілеї.
-Так вже краще!- задоволено протягнула вона.- Отож, зараз переді мною комп'ютер з усією базою даних мого так званого "наставника". Тут є вдосталь цікавої інформації, яка могла б нам згодитися!
-Чекай! Ти- і біля комп'ютера Володарського? А де сам пан адвокат?- ошелешено запитав у сестри Аркадій, дивуючись її природній хватці та швидкості.- Як ти там опинилась? А конфіденційність?
-Конфіденційність, братику, руйнується, коли на горизонт виходить таке поняття, як довіра!- самовдоволено посміхнулась Лілея, затягнувшись сигареткою.
-Навіть так? Ти вже встигла втертись в довіру Володарського?
-Фу, братику, втертися в довіру– це якось занадто кримінально!- продовжувала балагурити Лілея, крутячись на кріслі начальника.- Не втерлася, а просто безкорисливо запропонувала допомогу шефові, котрий трохи прихворів. На людину стільки всього навалилося, який організм витримає?
-І про що це ти?- вмить насторожився Аркадій.
-Так, знаю, що я трохи переборщила з самодіяльністю, але тут не підкопаєшся. Я читала в одному детективі, що…
-Ти що робила?- ще більше здивувався Аркадій, адже знав, що сестра і література– речі несумісні.
-Ой, не придирайся до слів, я тебе прошу!- поморщилася Лілея.- Просто я знаю про одну диво-речовинку, яка, проникаючи до організму, робить шкоду, але при експертизі не виявляється!
-Ти тільки там не переборщи! Нам ще невигідно, аби Володарський зникав з поля зору так різко! Адже, після нашої останньої конфліктної справи це може бути занадто підозріло! Та й Владлена можемо підставити, а з такою людиною конфліктувати, сама розумієш, не можна!- нагадав Нестеров останню справу сестрі, в котрій він виступав на стороні захисту одного серйозного авторитета, з яким судилася власна дружина, звинувачуючи його в домашньому тероризмі. На стороні позивача був саме пан Володарський, котрий, сяючи своєю неповторністю та фанатичним бажанням справедливості, виголошував гучні промови про неможливість домашнього насильства над жінками.- Ха, і хто міг подумати, що пройде зовсім мало часу і саме від супермена Володарського, котрий так гучно кричав про те, що жінка– це свята та її треба поважати і ніяк інакше,  втече власна дружина, з якою вона увесь час воркували на публіці, немов голуб’ята!- сміявся вже захмелілий Нестеров, притискаючи до себе за талію чарівну секретарку.
-А життя– взагалі непередбачлива річ, мій любий братику!- почув він у відповідь голос сестри. Лілея засміялася і закрутилась у просторому кріслі.- Загалом, всю інформацію я  скину на зйомник диск, електронною поштою в такій справі користуватися ризиковано, сам розумієш!
-Квітко моя, я тобою захоплююся з кожним днем все більше! Ти скоро в своїй винахідливості перевершиш і власного брата!- тільки й зміг сказати Нестеров, кліпаючи очима.
-Ну, може, хоч зараз ти перестанеш бачити в мені лише маленьку, дурну дівчинку, котра тільки те й вміє, що спорожнювати твої кредитки в бутиках.- трохи ображено сказала Лілея, смішно надувши губки.- Давно вже треба було мені доручати якісь справи, а ти все казав, що я можу все зіпсувати! Ось зараз я нічого не зіпсувала, вірно?
-Поки що!- засміявся вже трохи захмелілий Нестеров, котрий спорожнив ще один келих благородного напою, а в слухавці почулося трохи ображене и протяжливе: «Щооо?!»- Та жартую я, жартую, сестричко! Ти в мене молодець! Продовжуй працювати у тому ж дусі!
-Ось так краще! Ось це я розумію!- похвально сказала Лілея.- Добре, Аркашо, більше говорити не можу, треба закінчувати справи тут, повертатися до свого кабінету та робити вигляд активною занятості, а то мало хто може сюди зайти!
-Ніколи б не подумав, що моя люба сестричка чогось чи когось боїться!- в’їдливо засміявся Аркадій у відповідь.
-Ну, аж ніяк не боїться, але ось викриття було б не бажаним! Тому я цілую тебе, бажаю всього найкращого і поки що буду відключатися! Справи-справи! Ти теж там, братику, не сумуй і чекай на новини! Бувай!- і на цьому Лілея поклала слухавку та самовдоволено посміхнулася, про щось на мить задумавшись. Поки що все йде точно так, як вона запланувала. Тепер їхня з братом зовсім не безневинна гра зайшла надто далеко і  права на помилку в неї немає….
*    *    *
Якщо ви думаєте, що маленькі діти нічого не розуміють і, нагодувавши їх казками-міфами, можна спокійно далі вирішувати свої нагальні неймовірно серйозні дорослі проблеми, то Ви глибоко помиляєтеся. Іноді в житті бувають такі ситуації, коли дитинству доводиться закінчуватися досить швидко, казці ставати не постійним дивом, в котре щиро віриш, а просто історією з яскравими малюнками на сторінках дитячої книги, коли починаєш розуміти, чому усі в будинку шепочуться в тебе за спиною та говорять з тобою зі штучною, натягнутою посмішкою, пропонуючи замість того, щоб відповідати на поставлене тобою запитання, увімкнути тобі мультик або скуштувати улюблене морозиво! Як Марічка колись любила морозиво! Ягідне, шоколадне, фруктове– завжди влітку вони з мамою ходили в улюблене кафе-кондитерську на набережній і її господар, дядько Хасан, завжди вгощав їх найкращим та найсмачнішим морозивом. Мама розповідала історії зі свого дитинства,  вони разом з Марійкою ділилися таємницями, шепотілися, сміялися, на що тато бурчав та жартівливо ображався, чому це вони не хочуть посвятити його теж у свої таємниці. Тепер татко ходить похмурий та мовчазний, зачиняється у своєму кабінеті, довго говорить з кимось по телефону або приймає похмурого дядечка, котрий приїжджає до них майже щодня та подовгу сидить з татом в кабінеті, про щось говорячи. Якось Марійка хотіла дізнатися, про що вони говорять так довго, однак, тато зразу трохи розсердився, а потім значно м’якшим голосом почав пояснювати, що це справи дорослих. Тато виглядав не просто втомленим, а дуже засмученим і було видно, що навіть говорити йому було важко, однак, він ніжно обіймав свою маленьку принцесу.
-Тату,про що ви говорили з тим дядечком? Чому ти кричав? Ви посварилися?- запитала того вечора у татуся Марійка, коли незнайомець знову завітав до їхнього будинку та вони з татом досить довго говорили в його кабінеті і навіть зачинилися на ключ, чого тато ніколи не робив, щоб їх не турбували.
-Це дорослі справи, сонечко…- тихим, хриплуватим голосом відповів Артем, з ніжністю дивлячись на донечку– єдиний промінчик світла, котрий зараз був у його житті.
-А я не маленька, ти сам мені про це говорив і не раз, хіба ні?- гарячково говорила Марійка, а в її оченятах блистіли слізки. Це були зовсім не сльози типових дитячих капризів, це були сльози від страху та невідання. Чому мені не можна знати, про що ви говорили?
-Такій хорошій, маленькій дівчинці зовсім не обов’язково знати про такі розмови. Це справи дорослих людей, чоловіків і зовсім не для такої ніжної принцеси, як ти!- м’яко, делікатно говорив тато, погладжуючи Марійку по світлому волоссячку!
-А я зовсім не маленька! Я вже доросла і смілива! Як принцеса-воїн!- стояла на своєму Марійка, в очах якої досі бриніли перлинки сліз.- Ти сам мені про це не раз казав і мама теж!- згадавши маму, дівчинка засмутилась ще більше.- Поки мама не поїхала, ми були всі разом, ми гуляли, ви читали мені книжки на ніч і ми разом співали Павликові колискові! А тепер мама поїхала і навіть не телефонує, щоб дізнатися про мої справи, а ти або на роботі, або сидиш з паперами в кабінеті і довго говориш з якимись дядечками, а мені завжди говориш; що в тебе мало часу! І до Павлика рідко заходиш, я сама це бачила! Ви нас розлюбили, так? Ми вас більше не треба?- раптом висловила уголос дівчинка одну зі своїх найстрашніших думок, а Артема немов підкинуло розрядом електричного струму. Раптом він зрозумів, наскільки винен перед донечкою, перед обома дітьми за те, що за усіма бідами та проблемами зовсім забув про них, скинувши всі турботи, що стосуються дітей, на маму і нянь. Однак, дітям потрібна не тільки турбота про харчування, чистоту, прогулянки. Їм потрібна ніжність та ласка батьків, їхня турбота та душевне тепло. Володарський зрозумів, наскільки егоїстичними були його вчинки по відношенню і до донечки, і до сина, котрі зараз страждають, напевно, найбільше за усіх них.
-Ніколи не говори так, сонечко, ти чуєш мене? Ніколи!- тремтячим голосом сказав чоловік і пильно подивився донечці у очі.- Ми з мамою любимо вас, сильно-сильно!
-Тоді чому мама так далеко? Чому поїхала і не сказала мені нічого? Вона завжди мені каже, коли їде і через скільки часу повернеться, а зараз…
-У неї з’явилися невідкладні справи, котрі треба вирішити негайно. А телефон вона загубила.- говорив навмання Артем.
-А ти звідки знаєш?- миттю крикнула бідолашна дівчинка, схопившись за слова тата, мов за рятівну соломинку.
-А мама... Мама телефонувала вчора ввечері!- навмання відповів Володарський, котрий вже майже ненавидів себе за те, що йому доводиться так брехати рідній доньці, котру він завжди вчив говорити лише правду. А сам, виходить, порушує це правило. Навіть якщо заважати на те, що це, якщо можна так назвати, брехня у ім’я спасіння. Спасіння тендітного дитячого серденька, котрому зараз теж довелося несолодко…
-Телефонувала?- буквально підскочила на одному місці Марічка.- Чому ти мене не покликав?- закричала дівчинка від радості, не в силі стримувати власні емоції.
-Просто тоді ти вже спала і ми вирішили тебе не будити.- ледве викрутився Артем.- Мама просила передати, що дуже любить тебе!
-Справді? Справді? А що вона ще казала?- підстрибувала на одній ніжці Марічка та пильно дивилася в очі таткові з таким благоговінням, ніби він її янгол-рятівник.
-Ще казала, щоб ти була гарною дівчинкою, слухалася няню та бабусю!- посміхнувся Артем, гладячи донечку по голівці та намагаючись, аби не показати доньці своє  погане самопочуття і не злякати її. Ще зі вчорашнього дня чоловік відчував біль у ділянці серця, однак, намагався  не надавати цьому досить великого значення, списуючи погане самопочуття на велику кількість проблем та приводів для хвилювання. Зараз він хворіти абсолютно не має права, адже на ньому тримається вся родина, юридична контора та найголовніше– пошуки дружини. Марічка пригорнулась до коханого татка, неначе маленьке злякане пташеня, шукаючи захисту.
-Я усіх-усіх буду слухатися, аби мама повернулася! Адже я її дуже люблю! І тебе люблю, татку!- говорила дівчинка. Артем міцно пригорнув донечку до себе і Марійка поступово почала заспокоюватися. Чоловік ніжно колихав доню та гладив по голівці, від чого вона задрімала. Обережно, аби не розбудити дівчинку (так міцно вона заснула уперше за весь цей час, адже щовечора засинала досить складно, а вночі просиналася з криком та сльозами, кличучи маму), Артем обережно переніс її в дитячу спальню, поклав у ліжечко та з турботливою ніжністю вкрив  одіялом та, поцілувавши у щічку, погасив частину світла та вийшов у коридор.
…І саме вчасно, адже як тільки чоловік покинув кімнату донечки, задзвенів гучною треллю його мобільний телефон. Відразу ж, відчувши щось лихе, недобре, Артем швидко, аби не розбудити шумом Марійку або Петрика, натиснув на клавішу виклику та відійшов у кінець коридору.
-Я слухаю.- швидко заговорив він.
-Артем Сергійович Володарський?- на тому кінці дроту почувся якийсь знайомий голос, однак, Артем не міг пригадати, де йому доводилося його чути.
-Так, це я, доброго дня! З ким я розмовляю?- запитав він, намагаючись приховати дивне тремтіння у своєму голосі.
-Вас турбує майор карного розшуку, слідчий по особливо важливих справах Роман Марчук.- відповів співрозмовник і у Артема всередині все похололо.- Пробачте, може, я телефоную доволі пізно і цей час вже не для дзвінків з приводу зустрічі, однак, справа дуже важлива і… Не хотілося б Вам говорити саме це, однак, іншого виходу немає!
-Що сталося?- ледве зміг сказати Артем, відчуваючи, що земля тікає кудись з-під ніг, а світ крутиться з неймовірною силою.
-Справа в тому, що Вам треба терміново приїхати до нас. Необхідно провести процедуру впізнання.- голос слідчого був сухим, повсякденним, було видно, що говорити своїм співрозмовникам такі страшні слова для нього вже було буденною справою, однак, для Артема, котрий увесь цей час жив однією лиш надією, ця страшна фраза прозвучала, немов грім. Грім, котрий  вбив в ньому останнє світло, вбив надію, яка сиротливо жевріла та підтримувала в ньому сили, щоб чекати та рухатися далі. Світ під ногами захитався та стало не вистачати повітря.
-Впізнання?..- хриплувато повторив  Артем, все ще надіючись, що це чийсь дурний жарт, що не неправда. Поганий зв’язок і через це не дуже добре чути співрозмовника.
-Так, саме так. На узбіччі знайдено труп жінки. Обличчя понівечено, тому, не можна сказати, вона це чи ні.  Також поряд буди знайдені речі, які, можливо, належать Вашій дружині і котрі були вказані у переліку особливих прикмет. На речах сліди крові. Тому, Ви розумієте, що на даний час Ваша присутність просто необхідна.- було видно, що зараз слідчому було теж досить важко говорити, однак, потрібно було виконувати свою роботу.
-Так. Так. Звичайно. Я зараз приїду.- Артем зібрав в собі залишки сил та мужності, щоб не зірватися. Щоб просто встояти на ногах. Щоб не впасти. Хотілося закричати, але він боявся налякати дітей. Та й сил на те елементарно не було. Перед очима пронеслося все, від початку до… Ні, він не хотів думати «до кінця», не хотів усвідомлювати, що це вже все. Що надії більше немає. Здавалося, що зникло світло. Що настала довга-довга ніч, а світанку не буде. Більше ніколи не буде. Лише ніч буде приходити та йти, навіть зорі та місяць зникнуть назавжди. Буде темрява.  Одна лишень безпроглядна темрява.
Він звівся на ноги. Треба йти. Потрібно влагодити всі формальності. Потрібно організувати прощання, похорон, потрібно, потрібно, потрібно… Мозок сам по собі генерував задачі, а серце не хотіло вірити. Воно билося шаленими темпами, віддаючи в скроні лише гучним стукотом: «НІ! НІ! НІ!»
….На дворі мела хурделиця. Мокрий сніг, немов хльосткий цупкий батіг, нещадно бив по обличчю, стікаючи по щоках розталою водою вперемішку зі сльозами. Володарський плакав. Напевно, вперше в житті плакав так, немов дитина, ховаючи у долонях обличчя. Існує прислів’я, мовляв, чоловіки не плачуть. Здається, це придумала людина, котра ніколи не любила, котра нічого не цінувала та не боялася втратити. І яка ніколи не втрачала. Сльози– це очищення, навіть якщо не позбавлення від болю, то хоча б спроба його полегшити, як спасіння, щоб не вибухнути зсередини.
Артем вів машину, доки слухалися руки. Потім зупинив її посеред пустиря, мовчки вийшов з автівки та сів долілиць, не зважаючи на холод, мороз та шалений снігопад. Потім підняв очі доверху та, довго дивлячись у небеса, спочатку, а потім закричав сильно, гучно, до хрипоти, не очікуючи відповіді:
-Чому?!! Чому ти мене покинула?!! Чому залишила мене?!!! Чому??!!- важко дихаючи кричав він і йому здалося, що в небі з’явився силует. Її силует. Котрий завжди буде поруч з ним…
-Чому?... Чому?- немов шалений, шепотів Артем, міцно заплющивши очі, з яких градом бігли сльози.- Адже я кохав тебе..Ми кохали один одного… Ти кохала мене.. Тоді чому покинула? Чому?..- безтямно шепотів убитий горем чоловік. Час для нього зупинився, як і планета. Бо його світ, їхній казковий світ зруйновано. Зруйновано, немов паперовий замок, залишаючи замість казки лише чорне попелище.
…А сніг усе йшов і йшов, боляче шмагаючи по обличчю. Він йшов по дорозі, не бачачи перед собою шляху. А в свідомості чомусь звучала пісня, лише їхня пісня:
Намалюю тобі зорі,
Що падуть з небес вночі...
І малюнок той складу,і в куточку підпишу,
Що ті зорі - то є ти...