Знайди мене. Частина 4. Нова сторiнка

З кожним днем Ольга (а якщо бути точнішими, Нінель– саме таке ім’я вона отримала завдяки своєму рятівникові) не тільки одужувала та приходила до тями, але й поверталася потихеньку до нормального, повноцінного життя– настільки активного, наскільки це може дозволити маленьке село, де всі, як одна велика родина та всі знають один одного. Увесь цей час вона жила в Анатолія, котрий відносився до неї досить уважно, хоч і не настирливо, зовсім не натякаючи на своє недвозначне відношення до жінки, яку покохав з першого погляду і робив усе, щоб вона відчувала себе в його домі максимально комфортно. А сама Нінель, котра вже поступово звикала до нового життя та нового імені, віддячувала чоловікові що підтримувала у його домі затишок, готувала смачну вечерю та допомагала в дрібних домашніх справах, хоч спочатку Анатолій і був проти того, аби жінка відразу так аж бралася до роботи, однак, коли побачив, що саме, займаючись якимось ділом, Нінель оживала та в неї загорялись очі, чоловік щиро радів, що вона, нарешті, повертається до життя. А в самої жінки було досить дивне відчуття, котре вона не могла до кінця зрозуміти. В неї не було ніяких відчуттів– абсолютно! Нінель сама собі здавалася маленькою дитиною, яка тільки пізнає світ, знайомиться з усім та радіє найменшій дрібниці. Цю всю ідилію нового пізнання світу порушували лише жахіття, котрі мучили нещасну жінку майже щоночі. Нінель плакала, хотіла бігти на допомогу, шукала, відчайдушно шукала маленьку дівчинку (а вона була абсолютно впевнена, що це була саме дівчинка і що вона кликала саме її!), однак їм заважав густий туман, котрий все далі й далі віддаляв жінку і дівчинку один від одного.
-Мені майже кожної ночі сниться та маленька дівчинка…- розповідала в один з днів власний сон Нінель Парасці Степанівній, своїй рятівниці, котра для неї стала практично другою матір’ю. Як не дивно, зближаючись з цією жінкою, Нінель не тільки відкривала їй душу та ділилася сокровенними думками, вона, до того ж, поступово вчилася її вмінням лікувати людей та декілька разів навіть виступала у певному роді асистентом.- Та дівчинка кличе мене, тягне до мене свої маленькі рученята, каже що їй страшно, а я серцем… Розумієте?... Серцем відчуваю, що повинна допомогти їй, біжу в той туман і нічого. Все миттю зникає. А коли я прокидаюся, то мені стає настільки страшно… І не лише страшно, мені ніби переслідує почуття провини, що я не можу допомогти цій дитині… Вона просить, кличе мене, а я…
-Це означає, що минуле не відпускає тебе.- відповіла мудра жінка, котра пильно дивилася на Нінель, котра стала для неї, як рідна донечка. Нінель пильно спостерігала за тим, як старечі, вже добряче побиті зморшками та життям руки подрібнюють рослини, заливають їх окропом та вправно виконують і різноманітні інші дії. Параска Степанівна завжди була доброю та дуже веселою жінкою, однак, її погляд…. В очах жінки завжди був неприхований смуток, особливо, коли вона дивилася на красуню Нінель– а її Ніночці було б зараз, напевно, стільки ж само, однак… Двадцять років тому трагічний збіг обставин обірвав життя її рідної кровиночки на операційному столі, коли її не встигли врятувати від травм, отриманих в автокатастрофі– дівчинка потрапила під колеса автомобіля. До того ж, автомобіля не останньої людини, секретаря парткому, тому вірні товариші по службі діло відразу ж зам’яли і все виставили так, що, мовляв, дитина сама вибігла на дорогу, а винні батьки– не догледіли за своїм чадом. Після того жінка замкнулася, перестала вірити людям і їй було потрібно багато часу та безліч моральних зусиль, аби розпочати життя з чистої сторінки. І вона змогла це зробити та знайшла сили в новому сенсі життя– в допомозі людям, адже це бабуся перед тим, як покинути цей світ, передала жінці свої знання, як, звертаючись до природи, можна допомагати людям та рятувати їх. І тому зараз до Параски Степанівни звертаються не лише односельчани, але й жителі ближніх та дальніх населених пунктів, до мудрої жінки їдуть не тільки за допомогою, але й за порадою та добрим словом, а вона в допомозі нікому і ніколи не відмовляє, ба більше– досить часто сама пропонує своїм  пацієнтам і не тільки– навіть простим подорожнім, котрі з певних причин затрималися у дорозі.
-А я б рада дізнатися про те минуле, згадати його, але все ніяк…- безсило та важко зітхнула  Нінель, а на її очі набігли сльози.- І це безсилля мене просто доводить до відчаю і лякає. Хто я, звідки? Раптом мене розшукують, чекають і… Та дитинка, котра мені сниться щоночі та просить про допомогу. Раптом я їй і справді потрібна? Я дуже хочу все згадати, однак, не можу…
-Всьому свій час, доню, всьому свій час. Час сіяти та час збирати. Час сміятися і час плакати. Час народжуватися і час помирати. Час забувати, але й час згадувати. Однак, не треба через страх перед минулим позбавляти себе шансу на щасливе майбутнє!- багатозначно сказала жінка, а Нінель відразу все зрозуміла.
-Ви про Толю?- запитала, почервонівши, Нінель, а Параска Степанівна ствердно кивнула.
-Він любить тебе, доню, дуже любить і це видно відразу, неозброєним оком!- посміхнулася  літня жінка.- Анатолій дуже хороший чоловік, хоч і доля була в нього теж, я скажу тобі, не з легких! Але він не здався, встав на ноги та став у нашому селі шанованим чоловіком. Усім допомагає, хто б його про це не попросив. І мужній, і роботящий– мрія кожної жінки!
-Так мрія, але серцю не накажеш.- похитала головою Нінель.- Я дуже вдячна йому за все, що він для мене зробив, за те, що врятував мене і бачу, що він до мене відчуває, однак, не можу відповісти взаємністю… І не знаю, як сказати йому про це… Не знаю…
-Ти просто не поспішай, моя хороша. Іноді життя може повернути зовсім не в ту сторону, яку ми очікуємо. Це як у книзі– іноді письменник вводить настільки несподіваний хід і для читачів, і для самих героїв!
-Це точно… А в мене взагалі унікальна ситуація– рукопис моєї історії, можна сказати, знищено. І чи можливо його відновити– невідомо…- сумно посміхнулася Нінель, ховаючи очі, і лиш тяжко зітхнула. Параска Степанівна нічого не сказала, адже зрозуміла, що тут всі слова зайві. Вона лише мовчки з материнською добротою посміхнулася та поклала свою долоню на долоню Ольги.
-Все буде добре, доню. Ось побачиш.- сказала вона і жінки обійнялися.
*     *    *
Лілея Нестерова була не з тих, хто так просто відмовляється від своїх планів або ж, здійснивши задумане, зупиняється на одній перемозі та просто радіє тому, чого вже досяг. Вона завжди прагнула до більшого і навіть не важливо яким це влаштовувалося шляхом– чесни чи не душе. Вбитий горем від втрати дружини Володарський, котрий на час відійшов від справ, не тільки не припиняв спілкування з дівчиною, але й доручив їй вести низку основних справ юридичної колегії. Лілея намагалася створювати видимість сумлінної діяльності, хоч і насправді усі «практичні завдання» за неї робили інші, а вона лишень видавала чужі роботи за свої. Володарський ж у силу того, що після похорону дружини скидався більше на зомбі, аніж на людину, мало на що звертав увагу, а тим більше, на те, як саме проводить час його підопічна Лілея, котру він знав ледве-ледве. Однак,  сама темнокоса красуня зовсім не розділяла таких думок з приводу їхніх взаємовідносин. Навпаки, скориставшись ситуацією, вона вирішила стати для Володарського розуміючим другом, завжди намагалася крутитися десь близько в той час, коли йому треба було виговоритися. Звичайно, терпіти маячню вбитого горем вдівця про те, де вони ї Олечкою гуляли і що вона одягнула на їхнє перше побачення, було завданням не з легких, однак, чого тільки не зробиш заради Справи. І з часом Лілея перетворилася для Артема не на практикантку-підопічну, а в доброго та завжди розуміючого співрозмовника, котрий завжди вислухає та допоможе порадою (в цьому дівчині допомагали декілька прочитаних книг по езотериці в юності (був у неї час, коли стало модно з розумним обличчям цитувати відомих психологів та ходити на так звані аутотренінги і тепер ці, хоч і невеликі знання можна було випробувати на практиці). «А, можливо, психолога– це моє?»- якось подумалося Лілеї, коли вона сиділа і курила, дивлячись на шефа, котрий, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, прийшов до неї якось увечері та заснув прямо на дивані, після сеансів так званого психоаналізу.
Ось і в той вечір Лілея зовсім не очікувала гостей. Підспівуючи під ніс якусь популярну мелодію, дівчина готувалася повести вечір наодинці з келихом вина та якимось легеньким фільмом, котрий абсолютно випадково упіймала по телебаченню. Замінивши традиційну вишукану чорню сукню на зручний домашній пеньюар та зібравши волосся в традиційний хвіст, дівчина зручно вмостилася на дивані і вже була готова поринути в інтриги екрану, як у двері раптово подзвонили. Лілея здивовано повела брівками та попрямувала до дверей.
-Це хто там так пізно? Братику, якщо це ти, то я тобі скільки разів говорила брати з собою ключі?- буденним тоном говорила дівчина і, відкривши двері, справді побачила свого брата, котрий був в досить веселому стані,а  в руках у нього була пляшка шампанського.- Ого, що святкуємо?- запитала вона в досить захмелілого брата.
-Пе-ре-мо-гу, моя зіронько!- по складах сказав Аркадій та почав крутити в руках ту саму пляшку.
-Яку саме перемогу?-здивовано повела брівками дівчина, пильно вивчаючи брата.
-А таку перемогу, моя дорога сестричко. Сьогодні пан Володарський подав у відставку та склав свої обов’язки голови колегії адвокатів!- тріумфально сказав Аркадій та ввалився в квартиру сестри,а  потім розкинувся на дивані, а  сама господиня квартири лишилась переварювати інформацію.
-Тобто, як це, склав обов’язки?- не могла повірити в почуте Лілея.
-А так! Очевидно, горе добре по мізках дало.- не без злорадства засміявся Аркадій і навіть задоволено потер руки.- Ой, давно я хотів, аби цьому вискочці показали його місце!
-І… Я здогадуюся, хто стане наступним головою!- з тихим тріумфом, інтригуючим тоном відповіла у такт брату Лілея, а Аркадій ствердно кивнув.
-Саме так, моя крихітко! Тепер нам відкриті усі доріжки!- Аркадій зробив декілька ковтків шампанського.- І до біса ці дурні ідеали, цінності! Гроші! Гроші, визнання і зв’язки– ось що керує світом!- з  тріумфом закінчив Нестеров, а Лілея подивилась на брата з багатозначною іронією.
-Не тільки!- повела брівками красуня, поправивши свою сукню.
-Це ти про що?- здивовано запитав Аркадій, ошелешено дивлячись на сестру і не знаючи, чого очікувати від неї в певний момент. А Лілея ж відставила в сторону бокал, піднялась з шикарного диванчику та підійшла до дзеркала, пильно та не без самозакоханості себе оглядаючи.
-Гроші, визнання– це безперечно, добре, однак, є ще одна рушійна сила, котра цим усім керує та рухає вперед!- загадково сказала Лілея, надувши губки та пильно оглядаючи себе у дзеркалі.- І саме цю силу я маю намір пустити в хід зараз.
-І яка ж це сила, Багірочко?- на автоматі запитав Аркадій.
-Жіноча сила. Краса.- театрально поправила волосся Лілея.- Я не просто нейтралізую Володарського, братику. Я одружу його на собі, аби тримати під повним контролем. Він мужчина доволі цікавий, красивий, не без сексуальності,хоч і той ще зануда. А коли усі його справи, як і майно, перейдуть під мій контроль, як законної дружини, тоді…- жорстока усмішка осяяла обличчя красуні.
-Тоді що?- запитав Аркадій, не відводячи погляду з сестри.
- Тоді я нейтралізую його. Вірніше, ми з тобою це зробимо. Швидко, чітко, непомітно. За нас та нашу справу.- і брат та сестра, самовдоволено посміхаючись та маючи повну впевненість у власній перемозі, підняли свої келихи.
*   *   *
Нінель. Жінка без минулого,  з золотими руками та чуйним серцем. Вже декілька місяців вона жила в будинку старої цілительки, яка вже в силу того, що роки брали своє, не мала тієї наснаги та міці, яка була раніше. Спочатку Нінель була просто помічницею та виконувала всі накази Параски Степанівни по догляду за хворими та наданні першої допомоги, однак, потім вона відчула в собі силу і самостійно лікували стражденних. Руки. Все відбувалося завдяки долоням. Навіть без дотику на відстані вона могла не лише виявити, яка хвороба спіткала того чи іншого пацієнта, долонями вона вгамовувала головний біль, заспокоювала немовлят, які страждали від кольок, а її добре серце та мудре слово неодноразово зцілювало і людські душі, які плакали, кровоточили, не мали сил далі йти.
-Добра ти, дитино! – сказала якось Нінель одна літня жінка, яка скаржилася на біль у серці.- І не лише добра, але й мудра. Напевно, чималий життєвий досвід маєш, теж побачила багато на життєвій дорозі.- хитала Ольга Пилипівна, сусідка, яка жила зовсім сама. Її чоловік загинув під час пожежі, старший син згорів від страшного раку, а його дружина і зовсім забула про свекруху, а молодший зараз був далеко. На Сході. Захищав рідну країну. Нінель відразу ж відчула прихильність до цієї літньої жінки. Можливо, тому, що вона, як і сама молода цілителька, була сама-самотиною на всьому білому світі. А ще…
-Напевно. Так. Дякую. Ідіть з Богом. Нехай Всевишній допоможе Вам!- казала Нінель, обійнявши Ольгу Пилипівну,  немов рідну. В її імені було щось магічне, те, що притягувало Нінель, завдяки чому в її пам’яті були якісь просвітки, однак… Минуле для неї так і залишалося закритою на тридев’ять замків, чорною книгою. Жінці навіть декілька разів снився один і той самий сон – після того фатального банкету, де вона з’являлась нагою, вона відчайдушно намагалася стукати в одні й ті самі двері невеличкого кам’яного будинку, тарабанила у вікна, смикала за замок. Однак, їй ніхто не відкривав, хоча, за дверима і чулися людські голоси. Потім лунав відчайдушний дитячий крик, голос-дзвіночок, який Нінель знала, чула, однак, не могла пригадати, звідки: «Мамо, це ти? Ти повернулась? Мамо! Мамо!». «Я тут! Тут!» - крик рвався назовні, роздирав серце і душу, однак вона була немов німа, вона не могла озватися до дітей, не могла заспокоїти той плач. Плач, від якого ридала і її душа. Провівши жінку, Нінель безсило опустилася біля дверей та сіла прямо на підлогу, наче дівча, обхопивши коліна руками. Згадати. Чому вона нічого не може пригадати? Чому вона може допомагати іншим, приборкувати чийсь біль, але безсила до власного. Знову перед очима виникав той самий сон. Вона і є нагою. Її душа оголена перед цим жорстоким світом і їй немає чим захиститися. Ні минулим, ні думками, ні спогадами. Вона чистий лист, аркуш. Лист, який нещадно жбурляє туди-сюди жорстокий вітер. І в неї немає сил його заповнити.
-Нінель? Все гаразд? – голос Анатолія, який повернувся з роботи, повернув жінку до реальності. Він, знявши теплу куртку- на дворі був вже початок березня, однак, досі стояли холоди- миттю опустився на коліна перед жінкою та взяв руки Нінель у свої. – Що сталось?
-Нічого. – хрипкуватим голосом відповіла Нінель, втомлено закривши очі.- Просто сьогодні був важкий день. Треба відпочити.
-Авжеж! Адже ти ледве стоїш на ногах! – занепокоєно сказав чоловік, обхопивши жінку за тонкий стан, чим допоміг їй піднятися. В ту мить по тілу чоловіка знову ніби пробіг електричний струм. Ця дивовижна жінка, сама того не знаючи, причарувала його, заполонила всі його думки. До того Анатолій вважав, що не мав права на любов, а кохання показало, що він не має права на вибір. Воно прийшло тоді, коли він сам того не очікував. Прийшло і заполонило, наповнило все його єство, наче чарівний нектар наповнює заржавілу чашу. Саме так почуття до Нінель заполонили зранену душу чоловіка. До того він вважав себе самітником, сторонився людей, а тепер він не уявляв ні одного свого дня без цієї жінки. Без цієї феї з пишним, каштановим волоссям, в яке йому хотілось заритись і забути про все на світі, він вже не уявляв свого, до цього часу порожнього життя, в якому майже не було сенсу. До того жінки не просто оминали його, а дивилися навіть з острахом та огидою на велета-горбаня. Лише Нінель, здається, цього не помічала, бо для неї його широкі, хоч і трохи викривлені плечі були єдиною опорою в житті.
-Я в нормі. А ти стомився після робочого дня. Тобі треба поїсти, бо ж я знаю про твої перекуси. Ходімо.- жінка трохи непевно звелася на ноги, боячись, що підступна сила під назвою «втома» знову звалить її з ніг. Така слабкість в неї бувала після того, як вона закінчувала черговий сеанс. Однак, чи сама присутність Толі давала їй сили, чи просто вдалося швидко прийти до тями (жінка навчилась керувати і власними відчуттями), але вона хвацько пішла, буквально полетіла в сторону кухні і Анатолій навіть не встиг перевдягнутися, як на маленькій кухоньці вже парував обід і на столі стояли різноманітні смаколики. Обід, який зготували руки коханої жінки. – Сідай, в мене вже все готово! Руки помив? Бери хлібчик! – так уважно та трепетно про нього турбувалась лише мама. Нінель метушилась біля стола дзиґою, неначе й не було тієї втоми. У Толі не було цілющої сили, однак, якась невідома енергетика його рук, рук, які принесли декілька місяців тому Нінель в цей будинок, допомагала їй. Зцілювала і окриляла. «Це кохання?»- тьохкало в серці. «Навіщо ти йому – невідома жінка без минулого?»- супився розум.
-Дякую. – Анатолій сказав лише одне слово і, перехопивши долоню своєї чарівною господині, ніжно притиснув її до своїх вуст. Це був перший настільки відвертий жест з його сторони за увесь цей час. Нінель вся почервоніла, але зрозуміла, що не може протистояти.
-Скоро твоя мама прийде. Вона пішла в ліс, за травами.- сказала жінка, акуратно висмикнувши свою руку. Після цього в повітрі забриніла незручна пауза.
-А тебе, значить, лишила на прийомному покої? – з посмішкою запитав Толя, який вже зайнявся трапезою. Нінель поставила ще один прибор і сіла поряд з ним, пильно дивлячись чоловікові у очі. Вона навчилась читати по очах. Інколи очі можуть сказати більше, ніж сама людина, навіть мимо її волі. Ще декілька місяців тому в них читалась туга та ховався-таївся біль. Зараз його очі сяяли. Так можуть сяяти лише очі людини, яка покохала.
-Ну, можна сказати, і так. – посміхнулась Нінель, яка знаходилась у цілковитому сум’ятті почуттів. Вона знала, що Анатолій кохає її, але… Відчувала неймовірну провину перед ним за те, що не може відповісти взаємністю. Нінель не знала, що було в неї там, в минулому житті, чи була кохана людина, можливо, навіть родина, але вона знала, що не має ніякого права робити боляче чоловіку, який врятував її життя, обігрів і дав прилисток. Чоловіку, який, не зважаючи на душевні та фізичні рани, не втратив віру у світ і продовжував творити добро та допомагати людям. Який так мало бачив щастя в цьому житті і радів навіть найменшій дрібниці, немов маленька дитина.
-Тоді наше селище може спати спокійно. З тобою не пропадеш. –браво сказав Анатолій, трохи зморщившись та зручніше вмостившись у кріслі. Весь день, не покладаючи рук– це давало свої плоди і зараз гули ноги і віддавали гарячими іскрами болю у спину.
-Спина? – запитала Нінель, від якої неможливо було нічого приховати, уважно дивлячись на свого співрозмовника.
-Пусте, минеться.- сказав Анатолій, відкинувшись на спинку крісла. Він вже звик до цього болю. З дитинства він став його якоюсь невід’ємною частинкою. Кажуть, що до болю не можна звикнути, але коли він переслідує тебе все життя, з дня в день, крадеться за тобою по п’ятах, як власна тінь, доводиться розділяти разом з ним свій власний простір, час та сили. Нінель відчула його стан, взяла за руку, щоб зігріти гарячими руками його холодну, як лід, долоню.
-Ходімо до кімнати, ти приляжеш. Тобі треба розслабитись, особливо, дати розвантаженням м’язам спини. І не треба зі мною сперечатися! – тоном суворої вчительки сказала Нінель і, взявши під руку кремезного Анатолія, який зараз здавався маленькою, беззахисною дитиною, провела чоловіка до його кімнати, де допомогла лягти на ліжко і врила пледом.
-Ось так. Ти розслабся, а я зараз принесу необхідний відвар. Він відразу ж зніме твою біль та втому. – сказала вона, а Анатолій, в свою чергу, заперечно похитав головою.
-Не треба.. Просто посидь зі мною. Це для мене найкращі для мене. – з посмішкою сказав Анатолій, не зводячи погляду з Нінель. Посмішка на його обличчі змінювалася гримасою болю. Болю від травми, яку він отримав в дитинстві, кого отримав удар по плечах, катаючись на санчатах. Тодішня медицина не творила таких див, як зараз, і тепер… Діти у селищі часто тікають, бачачи відлюдькуватого горбаня, і лише одиниці, які знають про добре серце Толі і не раз гостилися цукерками з його широких, як і душа чоловіка, долонь, знають, що він зовсім не Злий Горбань, яким лякають дітлахів деякі батьки, а добрий чарівник, який завжди знаходить хвилинку, щоб почастувати чимось місцеву дітвору і щасливий лишень від того, що зумів викликати у них на вустах посмішку. Люди з дитинства були з ним жорстокі, показували своє нерозуміння, відразу, вдавану жалість, за маскою якої ховався шок, однак, він продовжував любити їх. Любити, хоч ця любов і була нерозділеною. Адже, люди не винні в тому, що так сталось. І він сам не винен.
Анатолій ніколи не розповідав Нінель багато про себе. Лише деякі епізоди з дитинства в ті часи, коли вона приходила до тями після хвороби, ретельно оминаючи тему травми. А жінка і не розпитувала про це, бо знала наскільки це важко і для Анатолія, і для його матері. Коли Нінель отямилась від своїх думок, Толя задрімав, а на його обличчі була якась дивна посмішка. Така посмішка буває в дітей, коли вони засинають. В такі моменти говорять – янгол пролетів. Щоб не розбудити його, жінка ледве чути вийшла з кімнати і прикрила двері. В той час, у передпокої почувся скрип вхідних дверей. В будинок зайшла господиня дому Параска Степанівна з величезним кошиком, наповненим різноманітними травами, які їй вдалося зібрати в лісі, який ще ледве скинув з себе важкого зимового кожуха, але деякі лікарські рослини сиротливими билинками вже тягнулись до сонечка ніби відчували, що вони необхідні людям. Необхідні, як ніколи.
-Ви вже повернулися?- запитала Нінель, забираючи з побитих зморшками рук кошик з різноманітними суцвіттями.
-Так, доню.- Параска Степанівна, як завжди, по-материнські поцілувала Нінель в чоло.- Нині досить прохолодно, рослинки теж поховались від холоду, рано ще їм тягнутись доверху. Але те, що знайшла, нам згодиться. –з посмішкою доброї чарівниці примовляла жінка, перебираючи руками свою здобич. В свою чергу, Нінель нервово розтирала долоні, не знаючи, як сказати літній жінці про стан Анатолія, знаючи, як Параска Степанівна переживає за сина.
-Проходьте, в мене вже обід готовий. – натягнуто посміхнулась вона, але її співрозмовниця була недурною жінкою і відразу ж зрозуміла, що з Нінель відбувається щось не те.
-Нінулю, доню, щось трапилось? Ти якась схвильована…- говорила літня жінка, бачачи що на обличчі Нінель немає ні кровинки. Цей день виснажив її. Спочатку вона допомагала літній сусідці, а згодом, приводила до тями Анатолія.
-Та трохи день складним видався. Та й видно, що погода змінюватись буде. – якось ніяково посміхнулась Нінель.
-А де Толя? – запитала жінка, коли Нінель допомагала знімати їй пальто.- Вже повернувся?
-Так.- ствердно сказала жінка, вішаючи пальто в шафу. – Важкий був день, стомився, пообідав, і ліг задрімав.
-Знову спина. – літні жінка не запитувала, вона стверджувала. Нінель важко зітхнула і опустила очі, кивнувши, наче школярка, яка провинилася.
-Я… Дала йому зілля, зробила легенький масаж, він задрімав.- ледве чутно сказала жінка, заварюючи чай в старому, алюмінієвому чайничку. Замість того, щоб відпочити, Параска Степанівна почала поратися біля печі. Не так, як для справи, як для того, щоб Нінель не побачила її сліз. Запала глибока мовчанка, кожна з жінок займалась своєю правою, поки Нінель не побачила, як плечі літньої жінки почали здригатися від ридань. Відклавши в сторону всі справи, вона підійшла до літньої жінки та обійняла її за плечі. Вона е знала, які слова зможуть втішити згорьовану матір, тому чекала, коли  Параска Степанівна заговорить першою.
-Багато чого мені довелось пережити. Багато в чому я була не права, чинила неправильно. Знала. Знала, що за це прийде мить розплати. Але ніколи не думала, що… За це доводиться розплачувався не лише моїй донечці, але й синові…- сказала Параска Степанівна, витираючи свої сльози, а Нінель сиділа поряд з нею і гладила жінку по руці.
-Ваш син – чудова людина. Ви можете пишатися ним. – абсолютно впевнено сказала Нінель, відчуваючи, що в її серці таки є місце для Толі. І це була не лише вдячність. Це було кохання. Нінель не знала, чи відчувала його раніше. Але зараз це «раніше» не мало для неї ніякого значення. Важливим було лише «зараз»…
*    *   *
Чи варто казати про те, як погано дитині без мами? Незалежно від віку ми самі линемо до них за порадою, добрим словом, нам хочеться материнської ласки,яка захищає, дарує віру, зцілює зранену душу та надихає. А що вже казати про малесеньку дівчинку, дитину, якій мама на даний час – найнеобхідніша людина? Здавалось, що за ці декілька місяців маленька Марійка подорослішала зразу на декілька років. Психологи, яких запрошував Артем, розповідали йому багато випадків реакції дітей на втрату одного з батьків. «Але такого ми ще не бачили…» - розводила руками жінка- психолог, марно стримуючи сльози після бесіди з Марічкою, яка розповідала їй про те, що щоночі дівчинці приходить уві сні мама,  переконує її, що скоро повернеться і просить турбуватися про маленького братика. В бесідах з психологом дівчинка декілька разів вскакувала «Петрик плаче! Мені потрібно до нього!» і миттю мчала до дитячої. Дивно – але навіть тоді, коли няня з бабусею не могли впоратися з вередливим малюком, в якого вже почали прорізатися зубки, то варто було Марічці лише з’явитися, стиснути у своїй долоньці крихітне рученятко братика  та заспівати ту колискову, яку малюкові завжди співала мама, як він миттю заспокоювався і засинав.
-Як в тебе це виходить?- якось запитала в малої бабуся, коли вони разом вкладали малюка спати і Марічка обережно колисала Петрика, наспівуючи ту саму колискову. Дівчинка лише знизала плечима.
-Я нічого такого особливого не роблю, лише чиню так, як колись робили мама, щоб заспокоїти Петруся.- дівчинка раптом зітхнула та погладила братика по животику. – Знаєш, бабусю, мені спочатку було дуже погано, мені не вистачало мами, а потім я згадала про Петрика, про те, що йому в рази важче без мами. Я вже доросла, а він зовсім маленький і без матусиного тепла йому ніяк. І мені стало соромно… - сказала стиха дівчинка и похнюпилася.
-Чому соромно, сонечко? – запитала бабуся і погладила дівчинку по світлих кісках.
-Тому, що я вже фактично доросла, а дозволяла собі різноманітні капризи, замість того, щоб допомагати таткові та Петрикові, я ще більше дошкуляла татові своїми капризами! Як ти думаєш, він на мене не гнівається? – пара великих, блакитних очей дивилися жінці прямо в душу. Пара дитячих, синіх оченят, в яких не за віком вже було стільки болю та німого запитання – чому так трапилося? Чому мами зараз немає поруч з нею?
Гострий біль наповнив душу літньої жінки, коли вона поглянула на онучку, на дорослу маленьку людину. Зі слізьми на очах бабуся погладила дівчинку по світлій голівці, провела рукою по неслухняних кісках і ніжно поцілувала в чоло їхнє маленьке сонечко.
-Що ти, моя люба? Татко ні на що на тебе не може сердитися, адже він тебе дуже любить. Тебе та Павлика. Ви для нього – два ясних сонечка. – говорила жінка, погладжуючи дівчинку по голівці. Говорила і ледве стримувала сльози, дивлячись на двох своїх онуків, практично сиріток. Її син, їхній горе- татусь майже не цікавився дітьми з того часу, як зникла Ольга, та й раніше його не можна було назвати зразковим батьком, коли Артем списував  майже цілодобову відсутність вдома на надлишок роботи. Саме так, навіть у таких зразкових родин є свої скелети в шафі. Олена Михайлівна не раз скрушно хитала головою, коли маленька Марічка бігла на зустріч таткові, коли той повертався з роботи, чекаючи від нього уваги та тепла, а Артем в той час, поцілувавши донечку в чоло, вкотре скаржився на втому та надлишок роботи і йшов у свій кабінет. А про читання казки доньці на ніч вже навіть не було й мови. Спочатку Олена Михайлівна намагалась підтримати сина, допомогти йому впоратися зі своєю бідою, з їхньою спільною бідою, але коли вона побачила, як страждають діти – особливо, Марічка, Петрик ще був зовсім малям – вона зрозуміла, що так далі продовжуватись не може. Треба поговорити з сином. Поговорити і, як-то кажуть, вправити йому мізки. Зрештою, як би Артем не страждав через дружину, він не повинен забувати про те, що він батько.
Раптом, Олена Михайлівна почула шум у передпокої і зрозуміла, що син повернувся додому. Вона вирішила не відкладати з розмовою. Залишивши Марічку під опіку няні, яка почала читати дівчинці її улюблену казку, літня жінка спустилась на низ. І вона не знала, що її здивувало більше – те, що син не відразу її помітив, чи те, що він був не один. Не один, а з молодою, привабливою особою протилежною статі. Грудаста, розкута дівчинина з перших хвилин перебування в домі відчувала себе господаркою. Вона впевнено походжала будинком, проводячи наманікюреними пальчиками по численних статуетках та багатозначно пирхаючи. «А ця вся краса може абсолютно легко стати моєю, якщо я прикладу трохи зусиль!» - подумала про себе дівчина, після чого досить вальяжно сіла у широке крісло, закинувши ногу за ногу, та ліниво почала листати номер якогось популярного глянцю, котрий лежав на столі.
-Лілею, почувайтеся, як удома! Я організую каву і тоді ми з Вами зможемо обговорити всі робочі моменти. – почула Олена Михайлівна голос сина. З одного боку, жінці було дуже незручно підслуховувати чужі розмови, але терпінню жінки прийшов край. Вона рішуче увійшла у вітальню, і хотіла було щось сказати, однак, тут почувся голос Лілеї:
-Доброго дня! Мені, якщо можна, каву! І без цукру, будь ласка, я слідкую за своєю фігурою! – з натиском сказала дівчина, а господарка дому аж почервоніла від люті і від того, що ця юна нахаба прийняла її за прислугу.
-Послухай, дитя, по-перше…- почала вона, але її миттю перебив Артем.
-По- перше, мамо, познайомся, це Лілея, вона практиканка в моїй конторі, вчиться на юридичному. Я допомагаю їй набратися досвіду та адвокатської практики.- відрекомендував Артем свою гостю матері, однак, Олена Михайлівна аж ніяк не бажала здаватися гостинною.
-Дуже приємно. Зрозуміло. Сину, можна тебе на декілька слів? – делікатно, але з натиском сказала жінка і Артем відразу ж зрозумів,що мати налаштована серйозно і не на жарт, тому, перекинувшись декількома словами з Лілеєю, він попрямував до матері. Лілея ж, в свою чергу, усім виглядом показала, що її не на жарт образила безцеремонність господарів по відношенню до гості, однак, для неї це було, і якомусь сенсі, і в плюс. В той час одна з гувернанток внесла чашки з кавою та вийшла. Оглянувшись навколо і побачивши, що за нею ніхто не спостерігає, вона дістала з сумочки маленьку ампулу, акуратно відкрила її і вилила вміст в одну з чашок, яка мала належати Артему. Так само непомітно вона заховала порожню використану ампулу в сумочку і знову випросталась на дивані, наче нічого й не сталось.
-Мамо, я тебе слухаю. – сказав чоловік, уважно спостерігаючи за пополотнілою матір’ю, яка з німим докором подивилась на сина.
-Ти що ж це робиш?- з гіркотою запитала жінка, подивившись на сина таким поглядом, що йому вмить стало не по собі.
-Мамо, ти не подумай нічого поганого! Лілея – просто практикант, я допомагаю їй і… Ти ж знаєш, що мої почуття до Олі… - почав було Володарський, але мати його миттю перебила.
-Та до чого, чорт забирай, тут ця дівка?! Те, що ти привів її в наш будинок і вона себе веде тут  хтозна як – це півбіди! А те, що ти абсолютно забув про власних дітей…  - не закінчила жінка, щоб стримати сльози, яки бриніли в її голосі.
-Мамо, ти ж знаєш, що я працюю заради їхнього блага і… - почав було виправдовуватися чоловік, однак, ці тези звучали занадто слабко, після чого Олена Михайлівна продовжила:
-Працює він! А про те, що дітям окрім дорогих іграшок і цих ваших гаджетів, потрібна батьківська любов і увага, ти не забув?! – з гіркотою запитала вона. – Коли в будинку була Оля, вона хоча б трохи тримала тут порядок, а зараз… Ти знаєш взагалі, що відбувається з твоєю донькою?!
-А що з Марійкою? – здивувався Артем. – Мені няня ні на що не скаржилася, дівчинка повністю здорова і…
-Повністю здорова.. – гірко усміхнулась Олена Михайлівна, витираючи сльози: - А те, що вона плаче щовечора, це нічого не означає?! Чи ти і цю проблему повісиш на своїх новомодних психологів, які тільки душу дитині ятрять?! Те, що вона плаче щовечора і боїться, що й тато її розлюбить і покине, це так, рутина по-твоєму?! Їй батько потрібен! Любов твоя, а не няні і іграшки, невже ти не розумієш?!
Артем стояв, повісивши голову, неначе школяр- відмінник, який раптом отримав двійку з надважливого для нього предмету і навіть не знав сам, що сказати в своє ж виправдання. Він і справді відчував себе винним перед Олею, дітьми, матір’ю і, якщо взяти до уваги його адвокатський досвід, то він чудово розумів, що все його слова зараз можуть бути використані проти ж нього самого.  Однак, він таки шукав слова, якими міг пояснити свою поведінку.
-Я не знав цього. Мамо, ти знаєш, яка в мене робота, я повинен все сам контролювати. – Артем навіть трохи підвищив голос, бо нерви й справді здавали. – А плюс до всього пошуки Олі і…
-Робота в нього! Ми теж працювали, ми теж вас забезпечували. Ба більше – я сама тягнула все на собі після смерті твого тата! – схлипнула Олена Михайлівна. – Але пригадай, в мене завжди був час забрати тебе з садка, заштопати тобі сорочку, почитати казку. І ніякі няні, гувернантки та психологи мені не допомагали! Добре, ти можеш сказати, що ти батько, але сину.. – Олена Михайлівна зі слізьми на очах стиснула руку сина. – Зрозумій… Ти – єдине, що в них залишилося, єдиний їхній острівок щастя. Вони дуже потребують твого тепла, спілкування з тобою. Щоб ти знав, твоїй доньці не потрібні ніякі іграшки! Вона б все свої ляльки віддала лише за те, щоб татко поцілував її перед сном, я вже не говорю про те, щоб почитав казку! А як вона веде себе з Павликом? Наче доросла! Знаєш, що вона мені сьогодні сказала? – задала риторичне питання сину Олена Михайлівна, коли Артем відвів зволожені очі. – Що вона не має права плакати, бо їй треба турбуватися про братика! Дитині п’ять років, Артеме! А вона веде себе так, наче вони з братом одні в усьому світі! І це при живому батькові! – вже не стримуючи плач, говорила с гіркотою і біллю за рідних онуків літня жінка. В свою чергу, Артем нарешті знайшов в собі сили подивитись на маму.
-Пробач…- тільки й сказав він.
-Пробачення не в мене треба просити, а в дітей! В Марійки, в Павлика! Особливо, в Марійки! Хоча, вона не тримає на тебе зла, вона чекає тебе, дуже чекає. – Олена Михайлівна  хотіла було ще щось сказати, однак, тут почувся нагорі плач маленького Павлика, а за ним і ніжний голос Марічки, яка наспівувала братику колискову. – Там Павлик прокинувся, піду я нагору…- заметушилась жінка.
-Я з  тобою! – миттю скочив за матір’ю Артем.
-А ти куди? Вже займайся гостею! – махнула на сина рукою літня жінка і поспішила нагору.  Раптом, на сходи вибігла Марічка, яка тримала в руках одну з іграшок братика.
-Бабусю, там Павлик прокинувся… Ой, татку! – скрикнула дівчинка і кинулася в батьківські обійми. Артем присів на коліна і ніжно пригорнув до себе донечку. Найрідніше, найсвітліше та найдобріше створіння на цій землі, котре любить його більше за все на світі – не за його статки, не за статус в суспільстві, а за те, що він є. І яким би зараз Артем не відчував себе негідником, для доньки він завжди буде найкращим в світі. Олена Михайлівна піднялась нагору, до онука, а Артем і маленька Марічка ніяк не могли натішитися одне одним.
-Татку, а ти сьогодні прочитаєш мені казку на ніч? Побудеш зі мною? – засипала батька Марічка питаннями, майже не тямлячи себе від щастя, що тато тут, з нею. Артем хотів було відразу ж дати згоду, однак, подивився в сторону вітальні, де на дивані сиділа Лілея і всім своїм виглядом показувала, що їй неприємна така неувага зі сторони господарів.
-Сонечко, у нас зараз гості і ми повинні гостю поважати, правильно? – тактовно сказав донечці Артем і дівчинка ствердно кивнула. – Тому, ми зараз з тобою поп’ємо чаю, розважимо нашу гостю і підемо читати казку, так? – запитав він у донечки, Марічка ж, в свою чергу, ствердно кивнула. Вона була ладна на все, аби татко був поруч. Взявши дівчинку на руки, Артем увійшов у вітальню.
-Вибачте, Лілеє, що примусив Вас чекати. – сказав він, а дівчина відразу ж підняла голову на господаря дому та посміхнулась настільки засліплююче, наскільки могла. – Ось, познайомтеся, це моя донька Марічка!
-Дуже приємно, маленька принцесо! – Лілея старалась посміхнутися, подумки сиплячи на голову адвоката- ідеаліста лайкою. Вона так сподівалась зостатись з Володарським наодинці, як-то кажуть, в інтимній атмосфері, а зараз їй доведеться провести вечір і у компанії з його малою капризною шмаркачкою. Однак, вона відразу зрозуміла, що їй заради спільної справи треба вчасно себе опанувати і тому просто посміхалась малій. В свою чергу, Марійка відразу ж відчула нещирість намірів їхньої гості і тому, міцно вхопившись за таткову руку, насупилась і сховалась носиком в його плече.
-Марічко, привітайся з нашою гостею! Це Лілея, моя колега! – м’яко нагадав доньці правила хорошого тону батько.
-Добрий вечір, пані Лілю.- пробурмотіла дівчинка, смішно почухавши носик.
-І тобі доброго, принцесо! – криво посміхнулась Лілея, котру вже відверто дратувала ця мала. Вона дивилась на дівчину спідлоба, мов маленьке вовченя. – Як твої справи, сонечко?
-Нормально. – коротко сказала Марічка, всім виглядом показуючи, що продовжувати далі бесіду вона не має наміру.
-Ну що, підемо пити каву, а то вона вже, напевно, охолола? Тобі, сонечко, бабуся зараз принесе молоко! – весело сказав Артем донечці, намагаючись розрядити атмосферу. Та неохоче кивнула, притулившись до батька так, ніби її миттю хотіли від нього забрати. «А Володарський – непоганий мужик, тільки ці його два довіска..» - подумала про себе Лілея.  Ставати мачухою і брати на себе відповідальність за двох неповнолітніх дітей потенційного чоловіка аж ніяк не входило в її плани, хоча, багато обставлений маєток Володарських приваблював її, наче кішку приваблює шматок ласого м’яса. Так, звісно, Лілея ніколи не знала скрути в фінансовому плані і в дитинстві завжди була забезпечена всім навіть більше, ніж її ровесники, однак, як-то кажуть, щастя багато не буває. А щастя ця юна особа вимірювала саме в грошовому еквіваленті. «І чого не вистачало тій дурепі?!»- думала вона, посміюючись і згадуючи дружину Володарського.- «Взяти і просто так покинути такі хороми! Ну не дурепа ж?!» - думала вона. Ольгу Володарську вона бачила декілька разів, жінки пересікались на світських заходах і, варто сказати, Лілея завжди вважала дружину Володарського трохи дивакуватою. Вона завжди трималась якось осторонь, ніколи не підтримувала бесід левиць і трималась виключно за свого чоловіка. Навіть на шоппінгу чи процедурах краси її не побачиш, Ольга завжди була зайнята донькою, а потім і сином. І для чого? Щоб тепер так просто їх залишити? Лілея  почула, як нагору заплакало немовля и мимо волі поморщилась – добре, що в неї немає таких проблем.
-Це Павлик прокинувся! Я побіжу до нього! – крикнула Марічка, яка, здавалось, була нвіть рада тому, що позбавиться від товариства цієї неприємної тітоньки.
-Звичайно, біжи, сонечко! – відповів Артем, поцілувавши дівчинку в чоло. Лілея ж, в свою чергу, криво посміхнулась, вдаючи, що її розчулило побачене, хоча, по правді, напевно, не було в світі чогось такого, що могло б розчулити її по-справжньому. Таке почуття вона вважала неконструктивним і сопливим, але зіграти для справи було потрібно.
-Яка в Павлика турботлива сестричка! – медовим голоском сказала вона, однак, Марічка ніяк не відреагувала на її слова і, навіть відвернувшись, попрямувала нагору. Артему стало трохи соромно за поведінку доньки.
-Лілеє, Ви вибачте, вона просто ніяк не може прийти до тями після цього всього… Дуже важко сходиться з новими людьми! – намагався виправдатися Володарський, а Лілея посміхнулась йому у відповідь.
-Не варто вибачатися, Артеме Володимировичу, я все розумію! Дівчинці довелось багато пережити. До того ж, вона мене вперше бачить, однак, я сподіваюся, що нам вдасться знайти спільну мову. – багатозначно сказала дівчина, прямо натякаючи на те, що зовсім не проти стати членом цієї родини.  «А з дітьми якось впораюся! Нянь і закриті школи- інтернати ще ніхто не відміняв!» - подумала Лілея, яка звикла прораховувати все на декілька кроків вперед.  Вона планомірно наближалась до цілі звабити та нейтралізувати Володарського, тим самим прибравши з дороги брата одного з найбільших конкурентів. Далі все пішло саме так, як запланувала Лілея. Вони з Володарським залишилися наодинці. Його буркотлива матуся попрямувала нагору, до онуків, і зараз вони мали змогу лишитися тет-а-тет з Артемом. Володарський підніс до губ ту саму чашку з фатальним примісом, про який навіть й не здогадувався. Серце Лілеї якось збуджено затьохкало – такого в неї ніколи не було. Вона знала, що цього разу вона перевищила концентрацію препарату і тому ефект не примусить себе довго чекати. Однак, поки що Володарський лишався незворушним.
-Тож, Лілеє, які саме труднощі у Вас виникли при перегляді тієї справи? – перейшов чоловік відразу до справи, а Лілея, в свою чергу, поморщилась, адже, вона очікувала від чоловіка хоча б елементарних знаків уваги, як до жінки.
-Так, звичайно, зараз. Я просто так зачарувалась Вашою принцесою.. Де мої папери? – потягнулась Лілея до свого портфелика. – Ось. Це матеріали тієї справи. Я майже проробила лінію захисту, однак, мені треба з Вами порадитись.
-Так, звичайно. – якось криво посміхнувся Артем, відчувши, як шалено калатало в його грудях серце і стало не вистачати повітря. «Ось тобі і перевтома. Попереждали ж..» - сказав сам собі чоловік, однак, йому вдалося вчасно  опанувати себе, щоб не дати слабину перед дівчиною. Лілея теж відразу помітила зміну у поведінці свого співрозмовника і в її душі боролися зразу два різних між собою почуття. З одного боку, вона була задоволена тим, що її план втілюється в реальність, а з іншого… Якою б не була в дівчини ага до багатства і влади, але брати на себе такий тягар,  до того ж, в такому юному віці, як вбивство людини, дівчина не хотіла. Лілея чудово розуміла, які наслідки можуть бути від прийому того препарату і що інструкції не виключали навіть летального фіналу.
-З Вами все гаразд?- дівчина уважно подивилась на Артема, спостерігаючи за ним так, немов вчений, який наколов на булавку рідкісний вид метелика.
-Так… Все гаразд… Я просто втомився… Лілеє… Ви не образитеся, якщо… Ми продовжимо нашу розмову завтра? – прохрипів Артем, глибоко дихаючи і розстебнувши верхній ґудзик сорочки.
-Так-так, я розумію… Вам треба відпочити, та й донечка Вас чекає. Я залишу Вам папери і Ви подивитеся їх при нагоді, а потім мені зателефонуєте, гаразд?- заторохкотіла дівчина, квапливо схопивши свою сумочку. Вона відразу ж зрозуміла, що вже йшов незворотній процес і Володарський може відключитися просто зараз і їй було якось не по собі від того. – Мені вже час, не проводжайте мене! Гарного Вам вечора! – проторохкотіла дівчина і, забравши сумочку, побігла до дверей.
Тим часом, Артем, важко дихаючи, встав з дивана. Ноги тремтіли на підкошувались. Перед очима все пливло і здавалось, що світ втікає з-під ніг. В грудях пекло вогнем. На мить навіть стало якось страшно – з ним ніколи ще такого не відбувалось. Напевно, всі  переживання та турботи останнього часу давали про себе зняти. Тремтячими руками Артем зняв з себе краватку та, тримаючись за спинку дивану та дверні ручки, попрямував до дверей кабінету. В кабінеті у нього була аптечка. У Артема до того ніколи не боліло серце, однак, від відразу ж зрозумів, що це симптоми саме серцевої недостатності. «Глибоко дихай… Просто глибоко дихай…» - казав він собі, з великим зусиллям керуючи власним тілом та стараючись не впасти, щоб не налякати маму та доньку.
Вже в кабінеті його скрутило остаточно. Земля пішла з-під них. Пекучий біль в грудях розповсюдився по всьому тілу і Артем вже не міг втриматися на ногах. Перед очима у нього виник образ дружини, вона ніби солодко спала у ліжку. «Оля…» - прохрипів чоловік перш, ніж його свідомість відключилась, немов старий телевізор. Почувся глухий удар. Чоловік з абсолютно блідим обличчям повалився на підлогу…
*   *   *
-Артеме! – вона скрикнула це ім’я, вскочивши у ліжку серед ночі. Нінель не  розуміла, що це відбувалось там, уві сні, але знала, що кличуть її. «Олю.. Олю… Кохана… Допоможи…» - звучало, ніби через пелену. І вона бігла, вона знала, що змушена допомогти, знала, що її допомоги чекають, однак нічого не могла зробити. Оля. Це кликали її. Саме її. Сумніву не було. Ось чому це ім’я викликало в неї таку реакцію. Тому, що це було її власне ім’я. Ім’я Жінки Без Минулого. Оля. Ольга. Олечка. Однак, чомусь від цього імені в неї застигала в жилах кров і завмирало все всередині. Тому, що уві сні вона чула ще один голос, який кликав її. Уїдливий, солоденький голосочок пожадливого хижака.  Великі, масні руки, які ковзали по її тілу, і та посмішка. Жорстока, нещадна посмішка переможця, мисливця, в міцних руках якого все тріпоче поранена, знесилена жертва, у якої вже немає змоги боротися. Боротися за власне життя. Нінель сіла на ліжку, згорнулась калачиком і міцно вчепилась тремтячими пальцями в волосся, масажуючи скроні. Так, вона хотіла все згадати, однак, не з цього…  Не з тих моментів, які б кожен на її місці хотів би забути. Забути назавжди і ніколи до них не повертатися. Чому вона? Чому з нею? Чому саме зараз, чому в цю ніч? Темний салон автівки, гучна музика, запах спиртного, від якого неймовірно крутилась голова і ті сильні руки, від яких неможливо було викрутитися. І біль. Пекучий біль, що пронизав все її тіло блискавкою, гарячим, пекучим струменем. «Ну-ну… Ти ж гарна дівчинка, не пручався…» - знову той самий солодкий медовий голос лунав у вухах і розривав свідомість. А потім… Пустир, кров, холод і… Кінець. Незворотня мить. Напевно, це й була та мить, коли померла Ольга і народилась Вона Нова. Народилась Нінель.
Однак, навіть не ці страшні спогади зараз турбували жінку. В голові все лунав той голос, до болю знайомий голос, який просив, благав про допомогу. Вона знала цей голос, вона чула його безліч разів. Це був голос не просто її близької, а коханої людини. «Олю… Олю… Врятуй мене…  Допоможи..» - дзвінко лунало в її голові і, застогнавши, жінка знову почала тремтячими руками масажувати собі скроні. «Ти сильний… Ти впораєшся… Я з тобою… Вибирайся… Вибирайся…» - напружено подумки говорила вона зі своїм уявним співрозмовником.  В скронях неймовірно пекло, а перед очима з’явилась абсолютно чітка картинка: простора кімната з багатою обстановкою і чоловік, який лежав на підлозі без свідомості, схопившись за серце. Саме він кликав її. Саме він потребував її допомоги. І вона не має права зараз схибити.
-Господи, допоможи… Допоможи рабові твоєму Божому Артему… - шепотіла жінка і по її тілу вкотре пройшов розряд струму. Артем. Так, саме так звали чоловіка, того чоловіка, який кликав на допомогу. Перед очима, немов кінострічка, пробігли моменти: перша зустріч – в парку, грабіжники, відважний хлопець з великими карими очима. Гарна музика, свічки та блискуча каблучка на її безіменному пальчику. Потім простора дитяча кімнатка, голос дівчинки та плач немовляти. Саме ці дитячі голоси кликали її щоночі уві сні. Голосі її рідних дітей, її малюків, які зараз десь страждають без неї. – Господи… Господи… - плакала жінка. В кімнату квапливо вбіг сонний Анатолій, якого розбудив дзвінкий жіночий плач і миттю кинувся до жінки.
-Нінель! Нінель, що трапилося? – почав відчайдушно запитувати він, взявши жінку за руки. Пара карих, заплаканих жіночих очей якимось відсутнім поглядом втупилась в нього.
-Я не Нінель… - хрипло прошепотіла Ольга.
-Що?! Ти… Ти все згадала?! – ошелешений Толя не знав, як реагувати на це.
-Так… Я згадала… Я не Нінель… Я Ольга… Ольга… - пересохлими губами прошепотіла жінка. В ту мить все попливло у неї перед очима і земля захиталась під ногами. Ольга втратила свідомість, ковзновуши просто на руки Толі.
-Господи!! Сонечко… Нінель… Олю.. Отямся!! Отямся!!- почав несамовито кричати чоловік, легенько б’ючи жінку по щоках.
-Артем… Артем… Де ти?.... Знайди мене.. Знайди… - шепотіла жінка. А у Анатолія всередині все стиснулося. Тепер його Нінель не належала йому. Тепер вона з Жінки без минулого перетворилась в Ольгу. Перетворилась в саму себе, бо згадала все….
*   *  *
Він лежав долілиць на холодному кахелі просторового кабінету біля каміну. Як вдалося не вдаритися головою- було цілковитою загадкою. Артем хотів зробити хоча б подих, але в нього нічого не виходило- всередині все ніби горіло вогнем. Треба було вставати, опановувати себе, але в нього нічого не виходило. "Тобі потрібно взяти себе в руки... Ти не маєш права розкисати.. Заради матері і заради дітей. Ти- єдина рідна душа та опора, яка в них залишилася..." - вперто говорили йому залишки свідомості. В грудях неймовірно пекло, серце то шалено гупало, то затихало, перед очима пелена. Було страшно. "Це кінець?.."- запитав сам у себе чоловік.- "Це все?... Невже моє життя обірветься на настільки безглуздій ноті?... Що буде з дітьми?.. А мама?... Я був не найкращим сином, але... Їй потрібна опора..." У свідомості, яка грала у нього перед очима шаленим калейдоскоп проминали спогади. Правду кажуть, що коли людина опиняється на краю безодні, у неї перед очима пробігає ввсе життя. Знайомство з Олею. Весілля. Сімейні радощі і, нарешті, зникнення. В вухах, наче, набат звучали його ж слова: "Якщо Олі немає на цьому світі, тоді навіщо жити мені?!"- сказав він у відчаї в один з днів, коли пошуки коханої найкращими детективами столиці не давали ніяких результатів. Тепер до нього дійшло усвідомлення того, яку силу іноді мають наші слова. «Де ти?... Знайди мене… Знайди…» - чув він у вухах відчайдушний шепіт і цей голос він ніколи не зможе сплутати ні з чиїм іншим. Це був голос Ольги, його рідної Олечки, першого і єдиного кохання його життя, тієї, завдяки якій його серце билося і співало. І без якої воно почало нити, тиснути, не бачачи сенсу в подальшому існуванні. І, врешті-решт, втомилось. Втомилося без неї. «Це станеться… Просто зараз станеться…» - це була єдина абсолютно чітка думка, яка проминула в його голові перш ніж він остаточно втратив свідомість. Все навкруг накрила темрява і Артем остаточно втратив здатність відчувати…
…Марічці не спалося. Її вже півтори години тому вклали в ліжечко няня і бабуся, прочитали традиційну казочку, поцілували в чоло і побажали добраніч. Але сон не йшов. Обіймаючи улюбленого ведмедика, дівчинка ніяк не могла зрозуміти, у чому ж таки справа. А відповідь була, на перший погляд, проста- вона чекала на тата. Він завжди приходив до неї в кімнату для того, щоб побажати дівчинці на добраніч. І ця традиція була незмінною з дня в день, яким би татусь не був зайнятим – декілька хвилин перед сном для рідної донечки він завжди знаходив. Марічка вже почула далекий гуркіт авто і з вікна своєї кімнати побачила, що авто, на якому приїхала та неприємна тітонька, досить швидко поїхало з двору. Отже, тато вже звільнився і скоро прийде до неї. Однак, час йшов, а тата все не було. Незрозуміло, чому, але дівчинці захотілось плакати і чомусь стало страшно. Він повинен був вже давно прийти і зазвичай його нічого не затримувало. Дитяче серденько тривожно забилося. Раніше дівчинка дуже боялася темряви, однак, зараз тривога за татка була сильнішою. А раптом і з ним теж щось трапилося? Після зникнення матері дівчинці довелося досить швидко подорослішати і вона вже чудово розуміла все, що відбувалося і найбільше на світі боялась втратити ще й татка. Взявши під пахву свого улюбленого ведмедика, якого Марічці колись подарувала матуся, дівчинка встала з ліжечка і рішуче відшукала свої капці, а після того попрямувала до дверей кімнати і, відкривши їх, вийшла в широкий коридор. Спальня батьків поряд поряд з дитячими, однак, була закритою – це означало, що татка там не було. Здалеку, з другої дитячої донісся плач- це прокинувся Павлик і чувся голос бабусі, яка намагалася заспокоїти малюка. Якби така ситуація трапилася раніше, Марічка, не думаючи, відразу ж побігла б допомагати бабусі з малим, однак, зараз для неї було більше важливим знайти татка, переконатися, що з ним все гаразд і відкинути, нарешті, всі жахіття, які їй привиділися щойно. А бабуся, до того ж, не раз бурчить, що Марійка тільки заважає і путається під ногами, тому до братика дівчинка вирішила зайти раніше, а зараз, в першу чергу, знайти татка. І нехай він розізлиться, нехай вона, Марічка отримає на горіхи за те, що й досі не спить, але вона хоча б переконається, що все гаразд…
От, як вона й очікувала, в татковому кабінеті ще світилося. Отже, він просто затримався знову за своїми невідкладними справами, переглядаючи папери, і знову зараз суворо запитає дівчинку, чого це вона досі не спить. Двері в кабінет були наполовину привідкриті і дівчинка тактовно постукала.
-Татку, ти зайнятий? До тебе можна? – дзвінко запитала дівчинка, відчуваючи, як гупає її маленьке серденько. Вона постояла декілька секунд, однак, відповіді так і не почула. Натомість, дівчинці почувся якийсь незрозумілий чи то стогін, чи то хрип. Марічка злякано затряслася всім тілом, однак, відразу ж зупинила себе і примусила опанувати свої страхи. Потім відкрила двері і…
-Татку?- несміливо запитала вона.  – Татку, ти спиш?
…Неподалік від дому Володарського зупинилась дорога автівка. На вулиці лив шалений дощ і через це видимість була порушена. Не можна було точно роздивитися, хто саме сидить за кермом авто. Однак, по обрисах постаті, по кремезних плечах відразу ж можна було уточнити, що це був саме чоловік. Машина не рухалась, чоловік сидів на місці водія і нервово тарабанив пальцями по керму, явно чогось очікуючи. Нахмуривши чоло, він поглянув на дорогий годинник на своєму зап’ястку. «Запізнюються. І вони ще вчитимуть мене пунктуальності. Ідіоти!» - нервово, крізь зуби сказав чоловік і дістав з кишені пальто дорогий телефон. Після декількох порухів по великому сенсорному екрану, чоловік підніс телефон до вуха, нервово відраховуючи сигнали вихідного виклику. «Дістав… Ніколи не можна надіятися..» - сам до себе сказав чоловік, як раптом телефон «вжикнув» і на іншому кінці дроту почувся сонний чоловічий баритон.
-Я слухаю…- говорили нервово, невиспано, яскраво виражаючи своє незадоволення досить пізнім дзвінком.
-Це я. – чоловік не витрачав час на церемонії представлення  - він чудово розумів, що на тому кінці дроту його відразу ж чудово впізнають. Рука з золотим перснем нервово барабанила по керму. – Чорт забирай, я чекаю вже півгодини. А ви знаєте, наскільки дорогий мій час!
-Вибач, але…- почав було виправдовуватися його співрозмовник, однак, чоловік його жорстко перебив:
-Ніяких «але»! Які можуть бути «але», якщо ми домовилися працювати разом! І що тепер?!
-Заспокійся! Не варто зайвих нервів! Лілея – ще зелена, так, але вона ніколи не підводила! Не дивлячись на молодість, вона дуже кмітлива! – ще ні перед ким Нестеров так не розпинався, немов школяр, який виправдовується перед батьками через двійку. Але ця людина була значно впливовішою і успішнішою за нього, в певних колах його співрозмовник мав незаперечний  авторитет, його не лише поважали, але й боялися. А мати такі зв’язки у своїй справі для Нестерова було на вагу золота, тим більше, якщо врахувати те, що досить давно він почав грати далеко не в дитячі ігри і вже, можна сказати, загрався і в даній ситуації йому, вірніше, їм з сестрою «дах» був аж ніяк не зайвим.
-«І дуже приваблива…»- подумки сказав про себе чоловік, ласо облизнувшись. Навіть не дивлячись на те, що його серцем вже багато років володіла зовсім інша жінка, він не міг пройти повз такої красуні. Звичайно ж, Він знав про план, розроблений Нестеровим та його сестрою і про те, що саме вона має звабити Володарського і, взагалі, виступить головною шаховою фігурою в цій грі та впевнено налаштована виключно на перемогу. Однак, разом з тим, Він скреготнув зубами, уявивши цю кралю в обіймах Володарського. «Цьому вискочці завжди й в усьому трапляється все найкраще! Особливо, якщо справа стосується жінок! Тут, як медом помазано! І що вони знаходять в цьому тихоні?!» - зі злістю скреготнув зубами чоловік, однак, вчасно себе опанував. Варто забути про власні амбіції і кинути всі зусилля виключно на справу. Тоді їх точно очікує успіх.
Поки чоловік подумки вивчав ідеальне тіло своєї нової спільниці, біля машини крізь дощ почувся чіткий стук жіночих підборів. Мобільний чоловіка тренькнув, сповіщуючи власника про нове повідомлення в месседжері. «Я біля твого авто. Відкривай двері. Не телефоную, аби не привертати увагу. Л.» «Яка розумниця! Мало того, що красуня, так ще й розумниця!» - задоволено подумав чоловік і, відкривши двері та захопивши парасолю, пішов особисто зустрічати свою юну, але таку кмітливу не за роками спільницю. Побачивши чоловіка, Лілея з гідністю посміхнулася, розуміючи, що володарка ситуації зараз вона, адже саме вона зробила фактично неможливе.
-Ну, що там? Ти знаєш, я не люблю, коли тягнуть…- почав він, але його миттю перебили.
-Я знаю, кого і за що тягнуть, сама тягнути не буду і тому зразу перейду до головного. – Лілея говорила помітно збуджено, адже якою б цинічною та холоднокровною вона не була, але вбити людину або хоча б замахнутися на людське життя – це вам не жарти. – Одним словом, все зроблено – Володарський нічого не підозрюючи, прийняв еліксирчик і, я думаю, що подіє він швидко.
-В цьому сумніву немає? – досить жорстко запитав співрозмовник, а Лілея з задоволенням заперечно похитала головою.
-Ображаєте, шефе! – хижо посміхнулась вона. – Все перевірено за провідними медичними показниками! На перший погляд, все виглядатиме природно – у вбитого горем вдівця заболіло серденько, він трохи переборщив з ліками, що не пішло йому на користь…
-А…- почав було чоловік, але його перебили і тут.
-Навіть якщо все зайде занадто далеко… - тут голос дівчини почав зриватися, однак, вона вчасно себе опанувала. – При розтині нічого не помітять. Банальний серцевий напад. Все. А в його випадку це природно...
-Чудово! – на обличчі чоловіка з’явилась не просто хижа, а радісна, переможна посмішка і він навіть замугикав щось собі під ніс. Така поведінка вразила навіть цинічу Лілею – це означало, що їй хоча б щось людське ще було притаманне. Він подивився кудись в далечінь і задоволено забарабанив пальцями по керму. Лілея вражено подивилась на співрозмовника, але приховала свій шок за скептицизмом.
-Тобі його зовсім не жаль? – запитала вона, намагаючись пустити у свій голосок якомога більше іронії. – Але ж він не чужа тобі людина…
-Жаль?!- повітря сколихнув жорстокий чоловічий сміх. Рубіновим вогником в темряві салону дорогої автівки спалахнула цигарка. Від такого сміху стало не по собі навіть Лілеї.- А мене хто-небудь жалів в цьому житті?! Коли я в інтернаті на дірявому ліжку спав?! Коли мене усиновила родина пияк лише для того, щоб я був у них рабською робочою силою?! А в цей час мій… - чоловік скрипнув зубами. – Братик, як сир у маслі, катався – і освіта йому, і любов! Та цей тепличний матусин синочок і життя не бачив!- гнівно крикнув чоловік, а його вилиці заворушились від люті.-  Тепер кожен отримає сповна! Те, що заслуговує! – чоловік на мить замовк, а потім поглядом володаря оглянув свою супутницю з голови до ніг, особливо закцентувавши увагу на пишному бюсті, а Лілея відразу ж помітила цей його погляд і вкотре розіграла ситуацію на свою користь.
-В нас обох був деньочок не з легких. Може… - дівчина звабливо всміхнулась.- Поїдемо і розслабимося, м?
-Принцесо, а тобі неможливо відмовити! – сальною посмішкою знову ковзнув чоловік по всіх принадах своєї співрозмовниці.
-Ну, тоді… Як завжди, до тебе? – посміхнулась Лілея, миттю забувши про всі свої «подвиги» та муки сумління.
-А це ми з задоволенням! – сказав чоловік і через мить машина, загуркотівши мотором, зрушила з місця.
*    *  *
-Нінель… Точніше.. Олю, я не розумію, куди ти зараз збираєшся проти ночі? – намагався вгамувати Ольгу Анатолій, розгублено спостерігаючи за тим, як жінка квапливо бігає туди-сюди по кімнаті, одягаючись. Було чутно, як по шибках барабанить дощ. – На вулиці темрява, дощ, вітер…
-Це неважливо… - важко дихаючи, відповіла жінка, на мить зупинившись. –Я повинна йому допомогти! Я повинна зробити хоча б щось!
-Що? Що ти можеш зробити? – говорив Толя з Ольгою, наче з маленькою дівчинкою.
-Не знаю. Я просто відчуваю, що йому погано… - збуджено торохкотіла жінка, застібаючи блискавку на светрі. Анатолій, в свою чергу, втомлено зітхнув.
-Добре. І куди ти підеш? Шукати в темряві примарного страждальця? Олю, ми ж не маленькі діти! – говорив він, в той час, коли жінка просто дивилася в одну точку.
-Я знаю, що ноги приведуть мене самі. Я бачила там, уві сні будинок. І він мені знайомий. Не просто знайомий. Я там раніше жила. – чеканила Ольга, немов робот і від її тону Анатолію стало трохи не по собі – він навіть було подумав, що жінка через нічні жахіття втратила здоровий глузд. Хтозна, що їй довелося пережити там, в минулому житті і який відбиток ці спогади залишать на її психіці та здоров’ї. Толя рішуче встав з краю ліжка, підійшов до жінки і ніжко взяв її за передпліччя, а потім пильно подивився в очі.
-Сонечко, ти впевнена? – м’яко запитав він.
-Абсолютно! – Ольга всім своїм виглядом показувала, що всі ці запитання її бісять. – Я давно хотіла згадати минуле, нарешті, це сталося!
-А ти впевнена, що була щаслива там, в своєму минулому? Що була щасливою Оля? – запитав він і, судячи з розгубленого вигляду Ольги, зрозумів, що поцілив в саме яблучко.
-Я… Я не знаю.. Однак, якщо в мене були діти, то напевно була… Адже, материнство – це апріорі щастя… - стиха сказала вона.
-А зараз ти нещасна? -  раптом запитав Анатолій, не зводячи пильного погляду.
-Ти про що?.. – запитала  Нінель, у якої забило дух.
-Ти нещасна поруч зі мною? Що ти відчуваєш, моя Галатеє? – з гіркою посмішкою запитав Анатолій. Ольга ковтнула клубок, який стискав її горло.
- Знаєш, я достеменно не пам’ятаю свого минулого, однак… Знаю, що в теперішньому, як би не повернулося моє життя, навіть якщо в нього увійде минуле, ти займатимеш в  ньому особливе місце.. – прошепотіла жінка, пильно вивчаючи кожну рису його мужнього обличчя, вдивляючись в завжди такі засмучені очі. І такі вже настільки рідні для неї… Вона провела рукою по його щоці і зрозуміла для себе, що любить його. Це не було коханням поки що, не пашіло пристрастю, це почуття лише зароджувалося, неначе маленька брунька навесні, готуючись скоро забуяти квітом. Так і кохання готувалося пустити плоди в її серці. Кохання до чоловіка, який її врятував, який ніс на руках прямо до будинку, чоловіка, з рук котрого вона пила цілюще зілля і приймала їжу, котрий серед зими приносив квіти до її ліжка, щось розповідав та переконував, що треба жити і рухатися  далі, коли вона сама не була впевнена, напевно, ні в чому.
-Нінель.. Олю… Кохана.. – майже благоговійно видихнув Толя та припав своїми губами до її вуст. Як же довго він чекав цієї  миті! А Ольга й не пручалась. Вона буквально розтанула в його міцних, але водночас таких ніжних обіймах. Притулившись до його плеча, вона відчула спокій та захист і врешті-решт, дала волю своїм емоціям. З очей жінки потекли сльози. Сльози відчаю. Сльози материнського болю.
-Толю… Допоможи мені…. Допоможи, благаю…-  зі слізьми на очах говорила жінка. – Я повинна їх знайти, повинна знайти свою родину. Я знаю, це в нашій сьогоднішній ситуації може звучати корисливо або…- додала жінка, однак, Анатолій не дав їй договорити.
-Не говори такого! Ніколи не говори, ти чуєш мене? Я допоможу тобі завжди і в усьому!- він присів і взяв жінку за руки. – Я завжди буду за тебе і в тебе за спиною завжди буде міцна стіна, незалежно від твого відношення до мене і… Я не буду вимагати взаємності, я просто хочу тобі сказати, що ти завжди та в усьому можеш на мене розраховувати. Завжди. – і з цими словами він ніжно прижав руки Олі до своїх вуст.
-Дякую тобі. І обіцяю… Незалежно від минулого… Незалежно від того, що було і є в моєму житті. В своєму серці я вже виділила тобі місце… Особливе місце… - ледве чутно додала Оля і вони з Анатолієм знову злились у поцілунку.