Знайди мене. Частина 5. Над прiрвою..

Так дивно. Артем дуже багато чув про те, що відбувається з людьми, коли вони опиняються на межі життя і смерті, однак, не думав, що насправді це настільки легко і страшно одночасно. Він лежав долілиць на підлозі в кабінеті і відчував, як поступово леденіють кінчики пальців, як жар в грудях розповсюджується по всьому тілу, ніби спалюючи все зсередини. Було лячно, хотілося кричати, кликати на допомогу, однак, в нього не було сил зробити навіть елементарний подих. Він був ніби у вакуумі, все бачив, відчував, але реагувати на зовнішні подразники не міг.
«Я не можу так ось просто померти. Я не можу так ось просто піти. Не маю права. Заради Марічки, заради Петрика, заради мами. Я потрібен їм»- кричав внутрішній голос, а сам чоловік продовжував відчайдушно чіплятися за життя. Він все прекрасно чув,чув, як відкрилися двері кабінету, чув тихі дитячі кроки, несміливе: «Татку, що з тобою?! Ти втомився?! Ти спиш?!», те, як дитячий голосочок від жаху почав зриватися та переходити в плач, як маленькі ніжки залопотіли по підлозі, щоб покликати на допомогу.
-Бабусю… Бабусю.. – задихалася від сліз та страху Марічка, оченята якої були величезними, а по щічках градом текли сльози. Бабуся в той момент разом з гувернанткою складали меню на завтра для дітей і літня жінка дуже здивувалася тому, що онучка досі не в ліжечку.
-Так, юна леді, а це що таке? Чому ти досі не спиш?! Що сталося, сонечко?-  занепокоєно запитаа жінка, дивлячись на німий жах у очах дівчинки.
-Там… Тато… Лежить…- плакала дівчинка, тремтячим голосом показуючи маленьким пальчиком в сторону кабінету.
-Як лежить?!- сполотніла жінка.- Він заснув?!- ніяк не могла зрозуміти, про що говорить онучка, однак, материнська серце тривожно кольнуло і жінка перевела дихання.
-Юлю, потурбуйся про Марічку, я зараз… - сказала гувернантка і попрямувала до кімнати сина.
….На перші декілька хвилин, коли вони вбігли до кабінету, Олена Михайлівна подумала, що це неправда, мара, жахливий сон. Її син Артем лежав посеред кабінету в безладній позі. Було відразу ж ясно, що це – батько Артема помер раптово, від серцевого нападу. У жінки перед очима досі були ці страшні картини і зараз… Ні, неможливо, щоб це відбувалося з її синочком, кровиночкю.
-Артеме! Синочку! Що з тобою? – безтямно закричала нещасна жінка, впавши навколішки біля сина. Жінку трясло, здавалося, що все, що зараз відбувалося, страшний сон. Вона цілувала долоню сина, била його по щоках, плакала. На мить Артем пришов до тями, видав якийсь хрип, а потім знову провалився у пітьму.
-Що з ним? – злякано кричала гувернантка, в якої на очах теж виступили сльози.
-А ти чого стоїш?! – крикнула Олена Михайлівна.- Викликай Швидку! Негайно! Синку… Синочку… Потерпи… Зараз все буде гаразд..
….Так дивно. Дивно і страшно. Артем чув, бачив все, що відбувалося, однак, нічого не міг вдіяти, нічому зарадити. Артем ніби спостерігав за всім, що відбувалося, зі сторони. Він бачив ридаючу матір, коли Олена Михайлівна плескала, ридаючи, сина по щоках, бачив плачучу Марійчку, яку няня дарма намагалася відвести і вкласти спати, чув голос покоївки, яка викликала «Швидку» для господаря дому голосом, який постійно зривався, чув гул самої карети «Швидкої Допомоги», голоси лікарів, які страшним гулом накладалися на голосіння його матері. Все відбувалося, наче в високо бюджетній Голівудській мелодрамі, і Артем розумів, що не хоче йти з життя просто зараз – так пафосно, гучно, трагічно. Не так він хотів закінчити своє життя, не в той час, коли, здавалося, попереду стільки успіхів та звершень. Він відчайдушно кричав, хотів заспокоїти матір, однак, усвідомив, що того крику насправді ніхто не чує. Всі скучкувалися над його нерухомим тілом і намагалися хоч якось допомогти.
-Розійдіться! Будь ласка, відступіться на декілька кроків. Нам необхідно оглянути пацієнта! – почувся м’який і наполегливий голос фельдшера «Швидкої допомоги». Лікар нахилився над Артемом і почав оглядати нерухомого чоловіка, в надії почути пульс. – Пульс є, але слабкий. Давайте два кубики Адреналіну.- сказав він і його колеги миттю начали виконувати доручення. Потім фельдшер подивився на ридаючих жінок. – Так, шановні, я прошу Вас, покиньте кабінет, нам треба працювати!
-Ні! Я нікуди не піду! Я буду з ним! Артемчику! – Олена Михайлівна кинулася до сина, але її вчасно зупинили дві пари чоловічих рук.
-Шановна… Жіночко.. Будь ласка, ходімо зі мною, Ваш син в надійних руках, йому допоможуть.- м’яко сказав один з лікарів і йому вдалося вивести нещасну жінку за двері. «Другий» Артем хотів було ринути за матір’ю, однак, його ніби затягнуло в пелену. Він опинився у якомусь незнайомому місці, наповненому не то димом, не то туманом. «Це все? Все закінчилося? Невже для мене це кінець?!»- подумав він, здивовано роздивляючись навколо, неначе дитина, яка опинилася в незнайомому для себе місці. Один Бог знає, скільки часу він провів ось так, розгублено блукаючи, аж доки не почув голос, який кликав його…
-Артеме…- це був не просто знайомий, а до болю рідний голос. Голос, який він впізнав би серед багатьох інших. Голос жінки, котру він кохав і кохає все своє життя. Голос жінки, яка складала сенс його існування, яка була його всім, сонцем, повітрям, життєдайним джерелом. Озирнувшись, Артем побачив, що Оля стоїть в двох кроках від нього, однак, чомусь не наважується підійти. Така ж красива, ніжна, тендітна, в білій, легкій сукні та з пасмами волосся, що спадало на плечі- такою вона була на їхньому першому побаченні і такою назавжди закарбувалась у його серці.
-Олю.. – майже благоговійно прошепотів Артем, поступово наближаючись до жінки. Як довго він мріяв про цю зустріч, з яким солодким болем на серці він чекав її. Здавалося, що Артем ось-ось збожеволіє від щастя. – Я так чекав… Так чекав нашої зустрічі… Хоча б тут ми будемо разом.. – сказав він, протягнувши руку на зустріч коханій, однак, Ольга навпаки відвернулась і наче відсахнулась від чоловіка.
-Не зараз,  Артеме, не зараз… - ледве чутно сказала вона, здавалося, що жінка кудись поспішає. – В нас мало часу…
-Але чому?! Чому?! – ніяк не міг зрозуміти Артем. – Я так довго чекав цієї зустрічі. Я знав, що знайду тебе. І навіть те, що мені доведеться піти з життя раніше…
-Ні, Артеме…- перебила його Ольга, яка все так само трималася на дистанції, ніби її щось стримувало і вона не могла підійти до коханого. – Для тебе поки що ці двері закриті. Саме тому я тут…
-Закриті?! Як це?! Як так відчайдушно намагався знайти тебе, бути поряд, що…
-Ти повинен жити, Артеме. Повинен. – говорила Оля, дивлячись йому прямо у вічі. - Повинен жити ради наших дітей, заради нас…- нарешті вона наблизилась і навіть легенько провела рукою по його щоці. За мить до того Артему здалося, що в ту мить в нього пробіжать по тілу мурахи, однак, він відчув легкість і навіть тепло. Те тепло, неймовірне тепло, яке завжди випромінювала його Оля. Від того тепла одночасно ставало і легко, і щемно на душі.- Ти повинен бути щасливим…
-Моє щастя неможливе без тебе. – сказав Артем, дивлячись Олі прямо у вічі, і раптом його голос затремтів. Ольга, в свою чергу, сумно посміхнулася, однак, у цій посмішці було і якесь дивне світло.
-Ти ще будеш щасливий… - сказала вона кришталевим голосом. – Ти повинен жити заради наших дітей…
-Я розумію.. Розумію, кохана… Обіцяю, боротимусь заради них, просто… Я досі не змирився, що ти так раптово пішла і.. – почав було Артем, однак, Оля його не перебила.
-Я нікуди не пішла. – якось на диво спокійно відповіла Оля.
-Не пішла?... – ледве чутно вимовив Артем, який не знав, чого очікувати. –Але ж…  - він не знав, як реагувати на слова коханої.- Я бачив твій…
-Так, ти бачив тіло, але ніхто ні на що не може дати точної гарантії. Я жива, я на землі і тримає мене саме твоє кохання і наші діти. Однак, без твоєї допомоги мені буде складно. Тому, я прошу тебе – доклади всіх зусиль, живи! Живи заради дітей – їм так необхідний батько. Живи заради нас – ти необхідний мені. – Ольга дивилась прямо у вічі коханому і Артем готовий був поклястися, що бачив на її повіках сльози. – Мені ніяк не обійтися без твоєї допомоги. Знайди мене, Артеме…  Знайди…
У Володарського перехопило подих. Перед ним знову постав вид кабінету, де лікарі досі намагалися привести його до тями. Киснева маска на обличчі, численні провідки кардіомонітора, голоси медиків. «Розряд!» - після цього крику тіло Артема вигнулося дугою.
-Тебе не відпускають. Тебе тримають. Тримають вони і тримаємо ми – я і наші діти. Не дивлячись ні на що, ти повинен вчепитися за життя, дати собі другий шанс. Собі і нам. Живи. Я благаю тебе! Живи! – Ольга подивилась коханому просто у вічі. – Ти потрібен нам! Ти потрібен своїй матері! І ти потрібен, щоби докопатися до правди і наказати негідників! Ти повинен захистити наших дітей!
-Олю, ти про що?- у Артема забило дух. Знову запала тиша, яку раз за разом розривали гучні голоси медиків.
-Про те, що диктує тобі твоє серце. І воно говорить правду. Моє зникнення – це не просто вибрики моєї хворої свідомості. Мені боляче, Артеме. Дуже боляче. – Володарський з жахом побачив, що по щоці жінки потекла кривава сльоза. А луною пронеслися картинки з минулого – темрява, авто і відчайдушні крики, які доносилися звідти. «Не треба! Не треба!» - відчайдушно кричав жіночий голос. Всередині Артема все похололо. Він впізнав цей голос – це був голос Ольги. Його коханої дружини, яка відчайдушно пручалася, намагалася вивільнитися від міцних чоловічих рук.
-Ну ж бо, кралю, будь розумницею! – чийсь солодкий голос прорізував порожнечу. Голос господаря ситуації, володаря світу, який вважає, що схопив Бога за бороду і що йому абсолютно все зійде з рук. Голос, який був Артему знайомий. Знайомий до болю. Він затремтів від люті.
-Не треба! Не треба! Благаю! Не треба!-  відчайдушний жіночий крик настільки різав слух, розривав все всередині, що Артем мимо волі закрив вуха руками і закрив очі. А, піднявши погляд, він побачив в автівці жінку. Свою Олю. Олечку, яка відчайдушно кричала та пручалася в руках жорстокого тирана, який задоволено сміявся. Заливався гучним сміхом переможця.
-Не треба! Не кричи, крихітко! Ти ж все чудово знаєш! Я кохаю тебе. Кохаю все багато років. І я хочу зробити тебе щасливою. Я не такий, як твій розмазня Артемчик, хоч ми і рідні по крові. – солодкий голос різав слух і Артем хотів було кинутися вперед, але вчасно згадав, що насправді він нічого зробити не може. Він тільки дух. Він може тільки спостерігати. Ноги тремтіли і підкошувалися і Артем впав на коліна, великими від жаху і люті очима спостерігаючи за тим, що відбувається. Гарячі сльози відчаю, люті і безсилля котилися по його щоках.
-Покидьок! Покидьок! Покидьок! – гнівно хрипів він.
-Все буде інакше, я тобі обіцяю…. Ми поїдемо з тобою далеко-далеко і нас ніхто не знайде… Ти будеш моя, лише моя… Все стане на свої місця… - пристрасно шепотів водій автівки, не відпускаючи з обійм свою полонену.
-Відпусти мене! Чуєш, покидьку?! Відпусти! Я не люблю тебе і ніколи не зможу покохати! – кричала жінка, лупцюючи тендітними ручками свого ґвалтівника.
-Звичайно, ти  кохаєш його! Свого безцінного Нарциса! І готова плекати його самолюбство ще багато років?! Чи не так?! Тобі не личить бути рабинею, Олечко… Ти повинна бути королевою, впевнено сидіти на троні, а не трястися над родинним вогнищем у тіні свого коханого Артемчика. Цей покидьок не кохав тебе. Ніколи не кохав. Він лишень користувався тобою. – голос чоловіка поступово змінювався хрипом. –Я готовий тобі дати те, чого ти так хочеш, хоч і боїшся зізнатися в цьому самій собі… Ти моя… Тепер ти моя…
-Мерзота..- хрипів Артем, стискаючи руки в кулаки.
-Тепер ти розумієш, чому тобі треба лишитися. – почувся голос Олі. – Я одна на цьому світі, Артеме. Одна – однісінька, як сирітка. В мене є лише ти. Ти і наші діти. Ви – сенс мого життя і саме заради вас я знайшла в собі сили боротися. Повертайся, коханий. Повертайся. І допоможи мені… Знайди мене… Знайди… Знайди…
Ці слова повторювалися луною і Артема раптом закрутило, понесло кудись вітром… Зникла Оля і зник той туман, в котрому вони знаходилися. Чоловік намагався кликати кохану, однак, йому ніхто не відповідав, тільки сильний порив вітру, шквал тягнув його кудись вниз, Артема ніби засмоктувала велика чорна діра. Їх з Олею знову розлучили, однак, Артем був абсолютно впевнений, що це ненадовго. Що скоро він її знайде і ті, хто завдав болю коханій, отримають за свої вчинки сповна. Бажання розплати та пошуку коханої – хіба маленька мотивація для того, щоб жити?...
…Крізь пелену Артем чув голоси. Вони зливалися в один соціальний калейдоскоп, який було неймовірно важко розрізняти та ідентифікувати голоси. Артем серед цих криків почув відчайдушний плач матері, яка раз за разом вигукувала «Сину! Синочку!», зляканий голосочок Марічки, вмовляння няні, яка намагалася відвести в дитячу… А на голоси дорогих Артему людей накладалися крики лікарів «Швидкої Допомоги», які лунали наче в кіно…
…-300! Розряд!...
…-Пульс є!...
…-Давайте кисневу маску!
-Артеме! Синочку!- мамині риданні боляче різали по серцю, яке нарешті билося. Билося завдяки коханню. Артем був впевнений, що він знайде Олю. Тепер точно знайде.
-Все буде добре… Все буде добре… - заспокоював жінку один з медиків.
-Як він зараз? Як мій син? – запитала у лікаря жінка.
-Зараз нічого чіткого сказати ми не можемо. Потрібно терміново в лікарню. Необхідна екстрена терапія і ретельне обстеження. Стан нестабільний. – сказав фельдшер Олені Михайлівні, поки інші медики ставили Артему крапельницю.
-Я… Я поїду з Вами, я… Мама Артема…- тремтячим голосом сказала жінка, не відпускаючи руки сина.
-Добре, тоді збирайтеся і в авто. Нам не можна втрачати час. – сказав лікар.
-Так, звичайно. – витерла сльози жінка і взяла сина за руку. – Я тут, мій любий… Я з тобою…- говорила вона, не відпускаючи руки сина. Долоня Артема була абсолютно холодною і Олена Михайлівна намагалася її зігріти і таким чином, передати всю свою материнську любов. Тим часом, сам Артем все чув, однак, не міг нічого сказати. Йому здавалося, що поряд з ним Оля. Вона йде поруч з ним разом з лікарями, тримаючи за руку. Вона поруч і все так, як було завжди, коли Оля була з Артемом в миті злетів і падінь, в миті щастя та смутку, успіхів та розчарувань. І саме вона зараз рятувала його життя. І це було ніщо інакше, як сила безмежного кохання. Кохання, яке не згасло з роками, а стало лише більшим. І він знав, відчував серцем, що відшукає її, вірив, що вона жива. І яскравим світлом, яке, власне, і провело його від пітьми назад до світла  був голос Олі та її заповітні слова, благання, сильні, неначе молитва: «Знайди мене…»
«Я відшукаю тебе… Відшукаю. Кохана… Я боротимуся заради нас… Присягаюся…» - подумки поклявся Артем. Він не міг говорити, на його обличчі була киснева маска, однак, неймовірне бажання жити було сильнішим за будь що. Жити заради кохання. Заради дітей. І Артем не має права здаватися. Не має заради них…
•   *   *
-Артеме… Артеме… - Ольга металась по ліжку, знемагаючи від жару. Біля жінки були Анатолій та Параска Степанівна. Толя тримав жінку за руку і погладжував по голові. Його обличчя спотворила гримаса болю та відчаю – для чоловіка було легшим переносити власний фізичний біль, ніж спостерігати за тим, як мучиться його кохана.
-Тримайся, Олю.. Тримайся… - говорив чоловік, міцно стиснувши зуби, в той час, коли Параска Степанівна готувала зілля, змінювала компреси на чолі у Ольги. На дворі вже світало, поки що сиротливі промінчики світла віщували про настання нового дня, а також, про те, що біля Ольги вони просиділи майже цілу ніч, з того моменту, коли вона ослабла на руках в Анатолія, втративши свідомість, і чоловік ніяк не міг привести її до тями – кричав, плескав по щоках, аж доки не покликав матір, яка на той момент ще не спала, а лише закінчила читання вечірніх молитв- жінка завжди лягала спати досить пізно.
-Ммммм… Мммм… - стогнала Оля. Перед її очима знову і знову виринали ті страшні, неприємні епізоди з минулого. Автівка, темрява, уїдливий сміх, широкі, спітнілі долоні, розкидані по салону авто фото, на яких був зображений її чоловік в компанії напівроздягнених дівчат. Чому вона згадала саме це? Чому згадала ті моменти, які більш за все хотіла забути? На ці картинки накладалися голоси… Голос Артема, її чоловіка, який кликав її, Олю, і голоси дітлахів «Мамо! Мамо!». Так дивно… Вона згадала той бруд, який трапився з нею в той фатальний день, згадала свого ґвалтівника, згадала чоловіка, який зрадив їй, однак, не могла згадати личка своїх янголят, своїх діточок… Лише відчайдушні вигуки: «Мамо! Матусю! Ми тут! Невже ти нас забула?! Мамусю!» І така гіркота наповнювала душу Ольги після цих слів, що вона ніби безсило падала на коліна і тряслась у відчайдушних риданнях. «Мамо! Мамо! Ти де?!» - кликали її. Крик змінився на плач. Ольга була готова бігти на зустріч своїм малюкам, однак, тут просто перед нею з’являвся він. Її кат. Той самий монстр, який там, в автівці перекреслив, знищив все її життя, позбавив Олю родини та минулого. «Ти куди зібралася, лялю?» - запитував він солодким тоном, тоном мисливця, який чудово розумів, що жертва вже нікуди від нього не дінеться. – Ні! Ні! Ні! – відчайдушно кричала Оля, котра неспокійно металася по ліжку, знемагаючи в мареннях. Параска Степанівна тихо прошепотіла молитву, поклавши свою прохолодну долоню на чоло нещасній.
-Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє…- шепотіла жінка, з болем в душі дивлячись на Ольгу, яка стала для неї, неначе рідна донька.
-Що з нею?! Невже давнє запалення дало свої ускладнення?! А я ж попереджав її… Чи це наслідки травм?! Можливо, її краще відвезти в лікарню?! – раз за разом запитував Анатолій, схвильовано дивлячись на Ольгу.
-Толю, тихше, їй зараз потрібен спокій. – наче на маленького, прикрикнула Параска Степанівна на сина. - Лікарі тут зараз не допоможуть… - з болем сказала вона.
-А що ж тоді?! Що робити?! – запитав Анатолій, нервово розтираючи долоні. «Ти не  можеш померти… Не можеш…»- раз за разом повторював він, з жахом дивлячись на те, як тіло Олі зводила судоми.
-Медицина тут не допоможе… В неї душа хвора, а  тут ніякі мікстури не допоможуть….- прошепотіла Параска Степанівна зі сльозами на очах, вимірюючи Олі пульс. Ольга стогнала, її морозило. – В неї жар… Принеси мені, будь ласка, з кухні чистий рушник і розведи трохи оцту з водою…
-Так, звичайно. – здається, Толя був навіть радий тому, що йому дали хоч якесь доручення, адже він так хотів бути корисним. Зібравшись в купу та відкинувши в бік всі хвилювання і страхи, чоловік рішуче попрямував на кухню, а Параска Степанівна, в свою чергу, почала активно розтирати гарячі руки Ольги, яка тихо стогнала.
-Артеме… Артеме… - тільки раз за разом повторювала вона. – Борися… Борися… Знайди мене… Знайди…
-Все буде добре, доню… Все буде добре… Тримайся… - говорила стара цілителька ніжним, заспокійливим голосом. В свою чергу, Толя міцно зціпив зуби, зосередившись виключно на стані Ольги, тримаючи її за руку. В його душі вулканом вибухали почуття і свідомість атакували думки. Рано зрадів…- сміявся над Анатолієм хтось. – Думав, що вона – твоя Галатея, твоя Нінель? Ким ти себе уявив, вискочко? Подумай – хто ти, а хто вона? Місцевий відлюдько-жебрак і столична пані… Ви не того поля ягоди, вона кохає свого чоловіка, з яким у неї двоє дітей і просторий будинок, вона кохала його завжди, навіть коли не пам’ятала. Бо не пам’ятав її мозок, а серце амнезією не страждало…. Можна перекреслити минуле, можна стерти на час пам’ять, можна навіть відібрати життя. Але кохання вбити нікому не під силу. Навіть часу. Якщо кохання минає з часом – можливо, це і не було коханням…
Толя вийшов на ганок, навіть не вдягнувши куртку, дістав з кишені пачку цигарок та черкнув сірником.  В непрохідній темряві, яку вже потихеньку вибілював світлими тонами світанок, блимнув сиротливий вогник. Чоловік зробив затяжку, втягнувши в себе цигарковий дим. Якщо чесно, чоловік не палив практично ніколи, так само, як і не смів торкатися до випивки, «Прилуки» в його кишені були просто так, пригощати товаришів, однак, саме зараз, в цю хвилину слабкості, яку чоловік просто ненавидів, він не знайшов іншого виходу, як закурити. В цього немає нічого хорошого, але іншого способу для того, щоб впоратися зі своїми почуттями, чоловік не бачив. «Якби цією ж цигаркою випалити назавжди з серця цю ідіотську любов. Взагалі, як почуття. Назавжди. Воно тільки заважає жити. Воно виснажує. Блокує свідомість. Вбиває зсередини, немов оці самі цигарки. Немов наркотики. Вони теж викликають залежність, дарують насолоду і ейфорію, але, разом з тим вбивають тебе….» - думав чоловік, раз за разом випускаючи дим.
-Ах, ось ти де? – почув Анатолій у себе за спиною голос. Це була Параска Степанівна.  Чоловік швидко виструнчився і навіть викинув цигарку, адже скільки б йому років не було, все одно він в якомусь розумінні боявся і дуже шанував цю жінку – рятівницю, порадницю, матір, яка володіла неймовірною мудрістю. – Знову смалив? – скрушно похитала головою старенька і Толя зрозумів, що тепер йому не відкараскатися від розмов на пояснень.
-Та так.. Хотів зняти стрес.. – пробурмотів він, навіть не дивлячись на жінку. Чомусь йому стало настільки соромно, як буває хлопчаку перед мамою після двійки в школі або бійки.
-І навіщо? Адже, сам знаєш, що це не найкращий вихід. – Параска Степанівна подивилася сину просто у вічі і все зрозуміла без слів. Анатолій відразу ж «піймав» жінку, з дитинства вивчивши не лише її здібності, але й характер.
-Не найкращий, але іноді єдиний. – сказав Толя, пильно дивлячись в одну точку і не дивлячись на матір. Він чудово розумів, яка їх зараз чекає розмова і що її ніяк не уникнути.
-Це  через Олечку.. –скрушно похитала головою Параска Степанівна, якій було неймовірно шкода сина.
-Це через мене. – пробурмотів Анатолій, роблячи ще одну затяжку, а потім сердито викинув цигарку. – Оля тут ні до чого. Вона не винна, що я такий ідіот…
Параска Степанівна, в свою чергу, сумно посміхнулась.
-Ти хочеш сказати, що кохання – це дурниці? – запитала вона.
Толя сховав руки в кишені і відповів не відразу.
-Можливо, й не дурниці, але особисто мені це почуття не принесло нічого хорошого. І їй теж. – сказав Толя, відвівши очі і Параска Степанівна, хлипнувши, витерла зложені очі. Вона чудово розуміла, що Анатолій зараз говорив зовсім не про Олю… Вона зітхнула і поклала руку йому на плече.
-Толю, ти ні в чому не винен. – стиха сказала вона, дивлячись на прийомного сина, який міг стати її зятем…
-Винен. І я це чудово знаю. Я з дитинства морочив їй голову своїм нав’язливим фанатизмом, а вона завжди була добра зі мною. З самого дитинства. – говорив Толя, дивлячись кудись в далечінь. Епізоди дитинства та юності пропливали перед його очима, немов кінофільм. Хоча… Навіть і в фільмах не можна побачити того, що було в його життя. Зараз кінематограф, який побудований на пафосі та пропаганді красивого життя, стає вже далеким від краси справжніх почуттів. – Вона була моїм янголом. Янголом – охоронцем…
-Моїм теж… - ледве стримуючи ридання, прошепотіла Параска Степанівна, згадуючи світлий промінчик свого життя – донечку. Не стримавшись, Толя обійняв жінку, але не смів дивитися на неї. Її материнське горе йому здавалося сильнішим за його почуття. Так, він кохав Ніну, але… Чи це справді було коханням, якщо він навіть не вберіг її? Ту, єдину, котра не насміхалася над ним, котра допомагала йому, сміялася та плакала разом з ним… Ту, яка лізла у бійку зі старшими хлопчаками, які задирали Толю, хоча мало б бути навпаки. «Так, ти не такий, як вони, ти особливий. Але особливий по-особливому!»- говорила зведеному братові маленька Ніночка. – «Ти добрий та сміливий, а вони тільки і вміють, що прикидатися героями! В тебе велике серце і це зараз найцінніше!» - говорила мудра не по роках дівчинка зведеному брату, коли вони збирали в лісі трави для маминих відварів. А потім… Потім вони були разом завжди – росли, раділи та сумували, ділили навпіл радощі та переживання. Йшли роки і Ніночка з тендітної дівчинки перетворювалась в справжню красуню з глибокими синіми очима та каштановими кучерями. А Толя полюбляв малювати. Він часто брав до рук олівець та старий зошит і зображав на малюнках портрет молодшої сестри. Їхня родина жила в невеликому достатку і Ніночка часто плакала через те, що дівчата у школі насміхались через її поношені светрики та старомодні спіднички. «Хіба це важливо?»- втішав зведену сестру Толя, який в душі був готовий особисто придушити кожного з них, з тих, через кого з оченят його Ніночку зараз лилися гіркі сльози. – «В тебе є своя, натуральна врода, в тебе є велике серце. Ти неймовірна…» - казав він сестрі. «Я інша. Не така, як вони..»- схлипувала Ніна, на що Толя сумно посміхався. «Я теж інший, ти забула? І мої параметри вже не виправити…» - з сумною посмішкою казав хлопець, змінюючи позу для сидіння через те, що страшенно розболілася спина. Почувши ці слова, Ніночка миттю знітилася та опустила оченята – їй стало неймовірно соромно через те, що вона розкисла саме перед Толею, якого доля обдарувала ще менше. А хлопець навпаки – усміхався та витирав сльозинки сестри своїми широкими пальцями. «Ти неймовірна. Твоя краса значно глибша та сильніша. І все в тебе попереду, ось побачиш. Ти обов’язково зустрінеш того, хто кохатиме тебе, кохатиме всім серцем. І будеш дуже щаслива..» - казав Толя і вперто в той час відганяв від себе думки, які атакували серце і примушували його болісно стискатися. Ніна – просто сестра. Молодша сестричка, не дивлячись на те, що їх не поєднували кровні узи. Вона ніколи не зможе покохати його по-справжньому, а він, в свою чергу, не повинен ламати її життя, однак… Звідки Толі було тоді знати, що життя його Ніночки, його янгола посміє обірватися так передчасно і жорсткого?... Що жорстокі покидьки не просто познущаються над нею, але й віднімуть життя. Згадуючи той фатальний день, процедуру впізнання, суд, який дав тим покидькам лише невеликий термін ув  Толя запалив ще одну цигарку. Очі защипали зрадницькі сльози.
-Сину, не треба… - ніжна рука Параски Степанівни лягла йому на плечі і він накрив її своєю широкою долонею.
-Я досі не можу собі вибачити… - глухо сказав Толя. – За те, що не вберіг, за те… Що поклявся бути турботливим братом, а сам… - він чудово знав, що для Параски Степанівни ці спогади теж важкі та болючі, однак, нічого не міг з собою вдіяти. Толя закрив долонями обличчя і важко зітхнув.
-В кожного з нас своя доля, синку. Життя кожного вже розписане там, на небесах. – голос літньої жінки також тремтів від сліз. – Хоча.. Я теж до кінця так і не змирилася з тим, що моя Ніночка стала нашим янголом так рано…
-Знаєте… - глухим тоном сказав Толя. – Я до Олі прикипів душею не тільки тому, що в неї зараз крім нас по факту нікого немає, я… - чоловік перевів дихання. – Просто боявся… дуже переживав спочатку… Не знав, як Ви приймете Олю… Тобто, Нінель…
Параска Степанівна нічого не відповіла, а тільки зі сльозами на очах обійняла сина. Вона навіть не уявляла, наскільки сильною була його прив’язаність до її покійної доньки. «А це ж була не просто прив’язаність…» - раптом кольнуло усвідомлення в серце. Вона дивилась у повні смутку очі Толі і не знаходила слів. Вперше в житті не знаходила слів…
-Добре, Ви… Мамо… Вибачте мене за цю хвилинну слабкість, я піду…. Почергую біля Оля, в Ви… Приляжте, відпочиньте… - глухо сказав він, намагаючись прогнати несподівану слабкість та меланхолію. Він – старший чоловік в будинку, він повинен дбати про своїх жінок і не має права на слабкість. Толя навіть поправив пухову хустину на плечах у матері і, обійнявшись, вони пішли в будинок.
..Жар у Олі майже спав. Дихання стало тихим та розміреним. Коли Толя зайшов в її кімнату і сів поряд, жінка вже спокійно спала, лише іноді з її вуст лунав тихий стогін. Вклавши відпочити матір, Анатолій розумів, що сам заснути вже не зможе. Йому треба бути з Олею… Зі своєю Нінель…  Він не може, не має права її залишити одну. Тим більше, що зараз від потоку думок, почуттів та спогадів він і сам не може заснути. Толя обережно, щоб не розбудити, взяв руку Олі в свою широку долоню, а другу свою долоню обережно поклав жінці на чоло. Гарячки вже не було і це вселяло надію на те, що зранку вже все буде гаразд. Обов’язково буде і ніяк інакше. Вона і так занадто багато пережила на своєму життєвому шляху і заслуговує на щастя…- думав Толя, з любов’ю дивлячись на Олю, яка вже солодко спала і навіть посміхалася уві сні. Жахіття більше, хвала Всевишньому, не мучили жінку. Її тихе та розмірене дихання навіювали спокій і йому самому. Тепер все буде гаразд. Оля в безпеці. Він не дасть нікому її образити. Він оберігатиме її спокій, її сон, він захистить її від жорстокого світу. «Я поряд, моя рідна… Я поряд…» - мовчки розмовляв з коханою Толя, тримаючи її за руку і несподівано задрімав і сам, коли почало сходити сонце, як передвісник нового дня, який забирає з тобою всі тривоги та переживання дня вчорашнього і дарує новий шанс і нову чисту сторінку… Сторінку нового життя…
*    *   *
Всю ніч Олена Михайлівна провела в лікарні, в прийомному відділенні, очікуючи новин про стан сина. На дворі вже висвітлював все навколо ранок, початок нового дня, а сама жінка вже теж буквально валилася з ніг, однак розуміла, що їй потрібно триматися заради Артема, заради онуків. «У них ж немає нікого, крім мене..» - тихо ридаючи, думала жінка. Вона плакала та молилася. Молилася за спасіння сина. «Я знаю, що багато натворила в цьому житті. Але, Господи, накажи краще мене, аніж його…» - ридала Олена Михайлівна. Перед очима виникали, наче кіноплівка, картинки з минулого. Дитинство Артема, довгожданого малюка. Ось він робить перші кроки. Ось маленький Артемчик простягає свої крихітні рученята зі щирим: «Я люблю тебе, матусю» Ось він на шкільній дошці пошани, як один з найкращих учнів школи. Ось він втішає матір через декілька днів після похорону батька: «Мамо, я вже дорослий! Я піклуватимусь про тебе!» - говорив Артем, тримаючи материні руки в своїх хлоп’ячих долонях, а Олену Степанівну в ту мить переповнювала гордість – не дарма прожите життя, син росте справжнім чоловіком. Ось Артем не спить ночами, сидячи над підручниками. Йому були не цікаві розваги та спокуси молодості – для хлопця важливим було отримати гідну освіту, щоб забезпечити матір та свою майбутню дружину. «Мамо, ще трохи і я лягаю…» - насилу відірвавшись від книг, казав хлопець, коли Олена Михайлівна вже в буквально наказовому порядку прийшла перевіряти, чи син не збирається лягати спати, адже завтра вранці на залік. Як в один з днів Артем з сяючими очима поцілував маму в щоку і зізнався, що він – найщасливіша людина на світі. «Я нарешті зустрів її, мамо! Оля неймовірна! Вона чудова дівчина і обов’язково тобі сподобається!» - казав Артем, а Олена Михайлівна, в свою чергу, щиро раділа щастю сина, адже йому стільки всього довелося пережити. Олена Михайлівна нікому цього не розповідала, однак, Олечка зустрілася на життєвому шляху її сина в один з найскладніших моментів – незадовго до їхнього знайомства Артем втратив найкращого друга Павла, на честь якого, власне, і назвав згодом свого молодшого сина. Вони їхали в одному авто, за кермом був саме Павло і в момент зіткнення він повністю взяв удар на себе. Сам Артем відбувся лише струсом і переломом ноги – правда, вона в нього зрослася не дуже добре і чоловік до сих пір накульгував і періодично відчував втому – через недовгий період реабілітації майже відновився, однак, Олена Михайлівна чудово знала сина і відчувала, який важкий тягар лежить у нього на душі… Артем ніби й посміхався, жив,  як зазвичай, але материнське серце безпомилково відчувало біль його душі. І цю пустку змогла заповнити лише Оля, з’явившись у його житті. Жінка щиро полюбила невістку, немов  рідну, здавалося, що у їхній дім нарешті прийшло щастя, однак, як виявилося, досить рано раділа… Їхнє щастя теж лопнуло, неначе мильна бульбашка. Олечку вона любила, неначе рідну доньку і за невістку в жінки досі боліло серце, яке, як і серце Артема, не вірило, що Оля загинула, хоча, слідство надало незаперечні докази її загибелі. «Материнське серце  не обдуриш…» - казав Ользі Михайлівні внутрішній голос. «Артеме, синочку… Борися… Живи… Дихай… Дихай, живи, рідний… Заради мене, заради діточок… Заради Олечки… Борися, сину… Господи, допоможи йому…» - молилася жінка, з очей котрої градом котилися сльози. Минула, здавалося, ціла вічність, коли жінка отямилася і побачила, що до неї наближається силует чоловіка.
-Тітко Олено! Як Ви? – чоловік тут же підійшов до жінки і обійняв її. Найріднішу людину, яка в нього залишилася тепер на цьому світі після смерті батьків та дядька, який взяв його на виховання. Який дав йому освіту, не дозволив хлопчині скніти в дитячому будинку. Який виховував його на рівні з власним сином,  бо відчував провину перед племінником. Провину за те, що не відразу забрав його додому, за те, що не спілкувався довго з його батьком, зі своїм братом.
-Борю! – жінка кинулася обіймати племінника, якого любила, немов рідного сина. Якого колись пригріла біля свого материнського крила, немов налякане, поранене пташа. Борис, як і його двоюрідний брат Артем, який зараз боровся за своє життя, теж пробився по життя, зробив кар’єру – правда, в сфері криміналістики, а не юриспруденції і зараз з успіхом викладає в одному з університетів Мюнхена, де отримує освіту українська діаспора.
 –Що з Артемом, тьотю?- стурбовано запитав чоловік, навіть не вдаючись до церемоній, які доречні при зустрічі після довгої розлуки – в цьому випадку, вони були недоречні. Олена Михайлівна вся тремтіла, Борис взяв жінку за побиті зморшками руки, допоміг сісти на стільчик, якій стояв в коридорі в зоні очікування, а потім підбіг до автомата і повернувся через миттю, тримаючи в руках пластиковий стаканчик з водою.- Ось, випийте…- він буквально всунув в тремтячі руки жінки паперову тару з водою і навіть допоміг їй зробити декілька ковтків, бо руки не слухалися нещасну, вбиту горем матір.
-Все погано, сину…- заплакала жінка. – Артема відразу ж відвезли до реанімації, ніхто з лікарів й досі не виходив, а я ось… Сиджу, чекаю… Чекаю… - на обличчі жінки знову з’явилася гримаса болю та відчаю і плечі затряслися в безсилих риданнях. Борис, в свою чергу, обійняв жінку.
-Я приїхав, як тільки зміг! Прилетів сьогодні по обіді, телефонував Вам додому, спочатку ніхто не брав слухавку, а потім покоївка відповіла на дзвінок і розповіла про те, яка трапилася біда.- говорив Борис, обіймаючи тітку.
-Артем так на тебе чекав. І Марічка теж. Все говорила, що дядько Борис навчить її робити паперового змія. І Оля… Планувала спекти свій фірмовий пиріг.. – останні слова Олена Михайлівна не договорила, знову заплакавши. Вона згадала, наскільки щасливими були її син та невістка буквально декілька місяців тому. І як все зараз… - Господи, якщо я інколи вчиняла неправильно, то наказуй мене. Чому страждають мої діти?! Чому?! –плакала жінка.
Борис обіймав жінку, а на його обличчі була якась незрозуміла гримаса, на котрій при бажанні можна було прочитати цілу палітру почуттів – від болю та співчуття до якоїсь тваринної, нездорової радості, злорадства. Однак, він всіма силами намагався приховати той другий відтінок почуттів, адже, йому зараз треба бути вбитим горем родичем. Його брат на межі життя і смерті, племінники можуть у будь-яку мить лишитися сиротами, тітка вбита горем. Тут якраз потрібен благородний рятівник, яким і буде Боря. Він візьме під своє крило майже осиротілу родину брата, а заодно, і його справу та статки. Нарешті, він отримає все те, чого заслуговував, те, що вже давно повинно було бути моїм.
-Тьотю, не побивайтеся… Вам зараз потрібно берегти себе, не забувайте про це… - втішав Олену Михайлівну чоловік і навіть провів рукою по сивому волоссю. – Вам не можна хвилюватися. Можливо, покликати лікаря, щоб він оглянув Вас?
-Не треба. Зараз мова не про мене, зараз головне – Артем… - глухо сказала жінка, а Бориса знову кольнуло. Артем. Завжди і в усьому Артем. Центр уваги, пуп землі. З самого дитинства йому ставили в приклад його обласканого, тепличного братика, якому ні в чому не відмовляли. На родинних святах вся увага була Артему, Артем благородно ділився з Борисом своїми іграшками та речами, однак, Борис це не сприймав, як братську любов і турботу, а, скоріше, як приниження, як дар бідному з барського плеча. Як завжди, Борису вдалося вгамувати спогади і опанувати себе. Хорошим  актором він навчився бути досить давно, розуміючи, що, якщо бути хитрішим, забути про власні амбіції і хоча б трохи підлаштуватися під навколишній світ, можна досягти успіху. Якщо простіше, цю рабську аксіому можна було розшифрувати інакшими словами «з вовками жити – по-вовчому вити..»
-Так, без сумніву, здоров’я Артема зараз грає чи не найголовнішу роль, однак, Ви не забувайте, що Вам необхідно берегти себе заради Артема і малюків. – сказав Борис і раптом посміхнувся. – І потім, Артему стане краще, і саме в мене він запитає, чи я турбувався про Вас. І що я йому відповім на те?- запитав він у жінки, ніжно погладжуючи її побиті зморшками долоні. Здається, саме ці слова майже повністю переконали Олену Михайлівну і вона витерла очі.
-Так, синку, ти маєш рацію.. До того ж, там Марічка і  Павлик самі, з ними няня, однак, вони не заснуть, я це знаю. Особливо, Марійка, вона так злякалася. – жінка знову схлипнула.
-Отож! Малюкам ми зараз потрібні більш за все, так що… Так що, збирайтеся і поїхали! – почав було Борис, але Олена Михайлівна його перебила.
-Ні… Зараз я нікуди не поїду… Я повинна дочекатися лікаря, поговорити з ним, переконатися, що з Артемчиком все гаразд…- жінка переминала тремтячими руками носову хустинку. Борис поклав свою долоню на долоні жінки.
-Ось якраз лікар іде… - сказав він і вони разом з Оленою Михайлівною встали. Літня жінка подивилася на медика, наче на Господа Бога, на останню надію.
-Лікарю, прошу Вас, скажіть, як зараз мій син? Що з Артемом?!- буквально закричала жінка. В свою чергу, лікар втомлено зняв окуляри та помасажував перенісся.
- Що я можу сказати? Поки що стан досить небезпечний та непевний – у Вашого сина гостра серцева недостатність і… - медик зітхнув. – Його щастя, що «Швидка» встигла вчасно, інакше…- лікар багатозначно замовчав, в той час, Олена Михайлівна похитнулась і зблідла, а Борис вчасно піймав жінку та з докором подивився на лікаря – мовляв, хіба можна такі новини повідомляти прямо в очі літній жінці? Зрозумівши свою помилку, лікар тактовно прокашлявся. – Кхм… Вибачте… Я просто хотів сказати, що Ваш син буквально в сорочці народився. Кризову межу вдалося подолати, однак, зараз все дуже непевно…
-Мені… Можна його побачити? – запитала Олена Михайлівна, а лікар, в свою чергу, заперечно похитав головою.
-Ні в якому разі! Ваш син зараз в реанімації, а там відвідування суворо заборонені- це по-перше,а  по-друге, йому зараз потрібен спокій, а також сили, тому що доведеться провести низку обстежень. – лікар багатозначно подивився на Олену Степанівну. – Мені варто задати Вам декілька питань. – сказав він.
-Так, звичайно.- миттю підібралася жінка, подивившись на лікаря.
-Справа в тому, що…- медик ретельно підбирав слова. – Справа в тому, що такого роду напади не бувають просто так, на рівному місці.. Скажіть, у Вашого сина раніше серце боліло? – запитав він у Олени Степанівни, а та, в свою чергу, розгублено та заперечно похитала головою.
-Ні… Принаймні, мені він не скаржився… Його батько помер від серцевої недостатності… Це так раптово тоді відбулося… Так само, як зх. Артемчиком…  Глухий удар – і…. – після цих слів літня жінка знову затряслася в риданнях.
-Це все зрозуміло, однак… - медик зараз виглядав детективом, який шукає важливу зачіпку у справі, яка може бути ключовою у розв’язці карколомного ребусу. – У Вашого сина був напад такої сили, які бувають в людей, які тривалий час страждають на серцево-судинні  захворювання і приймають сильні ліки. – слава Богу, що ніхто не помітив, як після слів медика зблід Борис. Чоловік нервово заскрипів зубами – тільки цього не вистачало… Але ж ця лярва присягалася, що все чисто і що комар носа не підточить. Якщо буде експертиза і в крові виявлять препарат, то… А, власне, чому саме на нього має впасти підозра? По-перше, це зробив не він, по-друге, вони з братом вже декілька років не спілкувалися і він точно випаде з числа підозрюваних. «І потім…»- хаотично прикидав на ходу Борис. – «Навіть якщо концентрація препарату висока, так само висока і вірогідність того, що Артем сам переборщив з дозуванням. У змученого  пошуками дружини, вбитого горем Володарського після всього пережитого є висока вірогідність такого роду хвороб- організм і нервова система не залізні, так що… Беремо себе в руки і продовжуймо грати роль зразкового та турботливого родича…» - сказав сам собі Борис.
-Скажіть, можливо, потрібні якісь додаткові препарати чи, можливо, потрібно проконсультуватися ще з кимось? – запитав Борис у медика. – Я брат Вашого пацієнта, тому… Для Артема мені нічого не шкода. Будь-які спеціалісти, препарати, зв’язки. – торохкотів Борис, пильно дивлячись на медика.
-Зараз хворому потрібен лише спокій. Наслідки нападу ми зняли, криза минула і організму потрібно дати просто відновитися і ще…  - лікар подивився в сторону Олени Михайлівни, яка ледве стояла на ногах, покликав медсестру, щоб вона допомогла жінці і багатозначно подивився на Бориса. – Можна Вас на хвильку? – покликав він чоловіка.
-Так, звичайно.. – відповів Борис і попрямував вслід за лікарем. Вигляд у медика був дуже стурбований і Борис вже, в принципі, здогадувався, про що піде розмова і, якщо по правді, то навіть трохи хвилювався, за що дуже сварив себе подумки. «Заспокойся, дурню!» - лаяв його внутрішній голос. – «Навіть якщо вони доведуть свої підозри, то твою причетність до цієї справи довести буде практично нереально. Ти нічого не робив, а Лілея зі своїм братиком в тебе на такому гачечку, що не здадуть тебе при будь-якому розкладі, навіть рятуючи власну шкуру – твої зв’язки знайдуть їх скрізь!» - самовдоволено подумав Борис
і ледве стримався, аби приховати переможну посмішку. Однак, чоловік ні на мить не забував про те, що для того, аби перемогти всіх мерзотників, які отруїли його життя, йому потрібно зіграти свою роль від початку і до кінця, тому зі стурбованим виглядом подивився на медика. –Про що Ви хотіли поговорити лікарю? – запитав він.
-Справа в тому… - медик багатозначно переминав в своїх руках течку з історіями хвороб. – Ви знаєте, це справа дуже делікатна, однак, разом з тим, і дуже серйозна, тому, я відкликав Вас в сторону, щоб поговорити саме з Вами. Не варто поки що зайвий раз хвилюватися матір пацієнта…
-Так… - активно закивав в знак згоди Борис. – У тітки також досить слабке здоров’я – хворе серце, ще з моменту смерті дядька. І якщо вона зараз втратить Артема… - чоловік важко зітхнув і похитав головою. В ту мить йому було глибоко начхати на те, що, можливо, його слова пролунають досить нетактовно. Він просто підводив медика саме до тієї теми, про яку хотів почути – чи є ризик для життя його брата.
Лікар зітхнув і зняв окуляри.
-Не хотів Вас лякати, однак, ризик таки є… Ми ще не провели ретельного обстеження і не можемо описати детальну картину, однак, зараз я можу точно сказати тільки одне – серце у Вашого брата на даний момент дуже слабке…
-Так… - захитав головою Борис. – Йому зараз довелося пережити чимало всього…
-Я розумію.. Мені вже все розповіла його мати і я щиро співчуваю Вашій родині… - скрушно похитав головою медик. – Однак, зараз пацієнту варто подумати про власне життя. Поки що його серце настільки слабке, що найменше хвилювання може просто його вбити. – медик замовк, а Борис, в свою чергу,  напустив на себе якнайбільш стурбований вигляд. Хоча, насправді, він, як би це дико не звучало, навіть зрадів таких новинам. Це означало, що на даний час нейтралізувати Артемчика буде простіше простого. А потім і зі старою його розібратися – з цим зайвих клопотів не буде, бабуся і так на ладан дихає. «Отже, рано я здався. Хм… А Лілея таки не зовсім пролетіла… « - подумав він. – «Навіть якщо їй не вдалося прибрати мого братика, зате, нейтралізувала вона його надовго. А за цей час щось точно придумаємо..»
-Господи… Тітка Олена не переживе цього… І діти… Як їм бути? – драматично пробурмотів він.
-Ось якраз на рахунок Вашої тітоньки я хотів Вас попросити… Вмовте її поїхати відпочити, інакше… З її здоров’ям…. Самі розумієте…
-Так, я все зрозумів. Не хвилюйтеся, я це беру на себе. І так, ось мій номер телефону, якщо щось знадобиться, відразу ж звоніть. – простягнув Борис медику візитку. Останній красивий жест турботливого родича. Ніхто не підкопається. А номерочок телефону насправді ж, ясна річ, не «офіційний», а «лівий» - не варто зайвий раз «світитися», яким би не був міцним успіх, зайвий раз перестрахуватися не завадить. А так, Борис вбиває двох зайців – цей лікарчук допоможе йому знати останні новини про стан брата і, сам того не знаючи, дасть сигнал для більш радикальних дій. А з другого боку, такі «широкі» та «щирі» жести зведуть нанівець всі можливі підозри в сторону Бориса. Хто-хто, а люблячий брат аж ніяк не міг би заподіяти шкоди своїй родині, людям, які дали йому притулок, виховали і вивели в люди. «Благодійники бісові…» - подумав чоловік та люто скреготнув зубами. Слава Богу, медик цього не помітив – занадто вже був заклопотаний.
-А зараз, вибачте, мені час. Потрібно до хворих. Я триматиму Вас в курсі. – лікар навіть поплескав Бориса по плечу і попрямував далі по коридору, по дорозі перемовляючись з однією з медсестер. Борис деякий час постояв на одному місці і, потерши стиснуті в кулак пальці, попрямував до Олени Михайлівни. Зараз жінка, в якої геть не було сил через пережиті стреси, сиділа на стільчику в коридорі, неживим поглядом втупившись в одну точку, і мляво слухала те, що говорила жінці медсестра.
-Дякую…. Я буду з нею…- сказав Борис молодій дівчині (досить привабливій, до речі) і присів біля тітки, взявши її за руку. Молода дівчина-медик багатозначно кивнула Борису, мовляв, можете розраховувати на мене,  та попрямувала на свій черговий пост. – Тьотю.. -  стиха заговорив Борис, тримаючи Олену Михайлівну за руку. –Тьотю, поїдемо додому? Вам потрібно відпочити…
-Ні… - прохрипіла жінка, слабко захитавши головою. – Я не можу… Мені треба бути з сином… Там Артемчик… Я йому потрібна…
-З Артемом зараз медики, він під ретельним доглядом. Не хвилюйтеся. Якщо що… - почав було Борис і раптом замовк, побачивши, як сіпнулася від його слів тітка. – Тобто, я хочу сказати… Це чудова клініка… Артем під ретельним доглядом, а ось Вам варто відпочити…
-Не можу… Я не зможу заснути… Не зможу… Я вдома, а Артемчик тут, серед цих всім апаратів.. –говорила жінка і раптом її голос знову почав здригатися від ридань. – Якщо… З Артемом щось трапиться, я… Я не переживу… Просто не переживу… Він – єдине, що в мене лишилося… - і Олена Михайлівна знову гірко заплакала, затуливши долоням обличчя, а Боря, в свою чергу обійняв тітку і пригорнув до себе.
-Не кажіть так! Не кажіть, тьотю! А Ваші онуки – Марічка та Павлик? Ви їм зараз дуже потрібні! – сказав Боря, ховаючи за турботою маску гніву, яка в ту мить спотворила його обличчя. Чи то, більше, напевно, заздрості… Однак, він швидко це приховав за образом болю та співчуття і, варто сказати, що його слова таки справили на жінку належне враження. Вона підвелася, Борис побачив, що Олена Степанівна ледве стоїть на ногах і відразу ж підхопив нещасну, вбиту горем жінку під руку. –Обережно… Я допоможу Вам… Ходімо.. Все буде гаразд…- і, щось приговорюючи, він повів жінку на вихід з лікарні.
*   *   *
Після нічних жахіть Оля поринула в глибокий сон без сновидінь і все завдяки тому зіллю, яке дала випити нещасній Параска Степанівна для того, щоб змучена свідомість нещасної хоча б трохи відпочила. Тяжко зітхаючи, Параска Степанівна сиділа біля ліжка нещасної та гладила її по голові, шепочучи молитву. Толя ходив туди-сюди біля дверей і не наважувався зайти, потім безсило опустився на стару софу, яка стояла у вітальні і сховав обличчя в спрацьованих долонях. Зараз чоловік відчайдушно молив Бога тільки про одне – аби з Ольгою було все гаразд, аби вона подолала цю кляту кризу. «Адже не може так бути..» - з болем думав чоловік. – «Вона й так забагато вистраждала, не повинно бути все так. Господи, якщо така твоя воля, тоді забери мене, але дай життя їй. Дай їй шанс на щастя, вона заслужила цього». В цю ніч чоловік зрозумів, наскільки сильно кохає жінку. Він був готовий прихилити небо, аби тільки його Оля, його Нінель, його ясне сонечко була щаслива. Настільки щаслива, наскільки став він, коли Оля з’явилася в його житті. І заради щастя коханої Анатолій абсолютно чітко усвідомив, що готовий на все, навіть пожертвувати власним щастям. Якщо Оля захоче повернутися до чоловіка, він не стане її затримувати, перешкоджати. Ба більше – Толя вирішив, що зробить все, щоб допомогти Олі відшукати її родину, чоловіка та діточок. Заради того, аби відволіктися від дурниць, Толя почав подумки навіть складати приблизний план дій, за допомогою яких він мав намір знайти родину  коханої. Тільки знайшовши Олю, тоді, тієї фатальної зимової ночі, яка докорінно змінила їхні долі, чоловік відразу ж зауважив, що одягнута жінка була доволі небідно, з чого зробив висновок про те, що вона з небідних кіл, однак… Чому ж тоді її досі не знайшли, чому немає масштабних пошуків, міліції з вівчарками, оголошень скрізь? Він ще не знав, хто чоловік Олі і які в них точно були стосунки, які в нього думки та мотиви, але в Анатолія вже чомусь підсвідомо прокинулась дуже сильна антипатія до цієї людини. Чомусь чоловік уявив безхребетну людину, яка просто пливе за течією. Якби йому у свій час сказали, що є шанс, що Ніна жива, він би підняв на ноги усіх, кого було б можливо, він перевернув би догори другом увесь світ, але знайшов би. Знайшов її. Чоловік тихо піднявся з дивану та підійшов до дверей кімнати, де на ліжку на подушці лежала знесилена Оля, а Параска Степанівна витирала чоло нещасної змоченим в оцет рушником і щось говорила. Час від часу Оля відкривала очі, коротко відповідала на запитання старої цілительки і тихо плакала. Кімнатку освітлювала лише керосинова лампа маленьким сиротливим вогником, яких горів біля ліжка нещасної, немов примарна, але така бажана надія на одужання і Толя пильно спостерігав за обличчям Олі, за тим, яке воно бліде і наскільки великі кола під очима. Чоловік помітив, наскільки зосередженим і стурбованим було обличчя його матері. Він був готовий навіть заприсягнутися – Параска Степанівна, яку рідко коли можна було вивести з рівноваги, ледве стримувала сльози. Після побаченого по спині Толі пробігли мурахи і він вже був готовий кинутися в кімнату і першим дізнатися все з перших рук, однак, щось його стримувало. Чоловік і сам не помітив, скільки минуло часу від тієї миті, коли він сів на диван, обхопивши долонями голову, як раптом почув в себе за спиною кроки, які, власне, і привели його до тями. Це наближалася його мати. Параска Степанівна, завжди впевнена в собі цілителька, дивилася кудись в далечінь, тримаючи в тремтячій руці посудину з оцтом та шматок вологої марлі, якою вона і витирала обличчя Олі.
-Толю, принеси ще оцту і теплої води… - попросила Параска Степанівна сина, простягнувши йому глиняну мисочку і продовжуючи дивитися кудись повз сина.
-Мамо, що з Олею? Що з нею? – зсудомлено ковтнувши важкий клубок, який стискав його горло, запитав Толя в Параски Степанівни, дивлячись на матір, неначе на свою останню надію. Літня жінка посміхнулася і важко подивилась на сина.
-Погано їй зараз… - тільки й сказала вона. Якщо раніше Параска Степанівна ще сумнівалась в своїх гіпотезах, то тепер все стало абсолютно ясно. Її гіпотези та тривоги підтвердилися. Тільки питання – як з цим впорається Оля? В іншому випадку, ця новина була б справжнім щастям для їхньої нещасної підопічної, але не зараз. Не за таких обставин.
-Погано? – Толя злякався, мов дитина. – Мамо, прошу тебе, не говори загадками! Що з Олею? Я можу чимось допомогти?
-Я ж сказала вже – оцет і теплу воду принеси! – не змогла впоратися з емоціями і Параска Степанівна, прикрикнувши на сина, неначе на школяра. Толя миттю зірвався з місця і побіг на кухню, а літня жінка важко зітхнула і втомлено присіла на край дивану. Серце болісно стиснулось, а на очі набігли сльози. Їй стало неймовірно шкода Олечку, яку жінка вже полюбила щиро, немов рідну доньку і бачила, наскільки в неї щира та відкрита душа. «Чому так, Господи?!» - подумки запитувала жінка в Небес. – «Чому ця дівчинка має так страждати?!» Параска Степанівна вже давно помічала зміни, які відбувались  з Ольгою, відчувала, що… А зараз вона цілковито переконалася в своїх гіпотезах – Оля вагітна і ця дитинка далеко не від коханої людини. Це літня жінка зрозуміла зразу, коли почала запитувати у сердешної, що ж вона пригадала. Звісно, кожне дитя на землі – це дар Господа і маля не винне в тому, що воно – плід наруги чи народжене не від любові, але… Як Оля переживе це? Її організм ослаблений, як і душа, серденько, на яке звалилось стільки всього…
-Мам, ось, я все приніс. – в кімнату вбіг Толя з мискою та чистою марлею, однак, зупинився, побачивши змарніле материне обличчя. – Мамо, я ж бачу, що з Олею щось відбувається. – сказав він, рішуче подивившись на Параску Степанівну. – Тобі недобре? Мам… - з тривогою запитав чоловік, побачивши, що  мама не відразу прореагувала на його слова, а це з мудрою Параско Степанівною траплялося дуже рідко. Можна сказати, що чоловік вперше бачив матір такою.
-Що?.. Що, синку? Так, все гаразд… - розгублено сказала жінка, витерши зволожені очі.
-Мамо, я ж бачу, що щось відбувається… - стояв на своєму Анатолій, тримаючи матір за руку.
-Просто… Я думала про Олечку… Важко їй зараз доведеться, бідолашці… - тяжко зітхнула Параска Степанівна.
-Я давно помітив, що  з нею щось не те. Недавно вона стояла на кухні і в одну мить стала білою, як стіна, похитнулася… Я ледве встиг її піймати… А тут цей напад… - з задумою говорив Толя, а потім пильно подивився на матір. – Мамо, що з нею? Це через минуле, чи… Я навіть, бува, думав, що вона отруїлася, недавно вгощав її сушеними ягодами і…
Параска Степанівна ствердно похитала головою.
-Так, вона отруїлася.. – сказала жінка крізь сльози. – Тільки не ягодами… Людською жорстокістю вона отруїлася.. Нещасна… Нещасна моя дівчинка… - заридала Параска Степанівна, враз згадавши свою покійну донечку Ніночку, яка саме через це…
Толя вмить пополотнів.
-Ти про що, мамо? – тихо прохрипів він, відчуваючи, як кров відступає від обличчя, а потім так само стрімко вдаряє в скроні. Чоловік усвідомив, що задав це питання абсолютно дарма тому, що сам здогадався, про що говорить мати.
-Вагітна наша Олечка. – витерши сльози, сказала жінка.- Однак, дитинка ця далеко не від коханої людини..
Толя перевів дух. Враз все стало ясно і частинки головоломки, яка ніяк не хотіла складатися стільки часу, нарешті, почали ставати в правильний порядок. Гнів, відчай і жахливе усвідомлення всього того, що довелося пережити Ользі розривали його серце на шматки. Здавалося, що якби ось тут зараз перед ним з’явився той самий мерзотник, який вчинив все це з Ольгою, Анатолій вбив би його, не задумуючись. І начхати на мораль про ближнього, на одвічне «не убий». Такі мерзоти просто не мають права ходити по землі.
-Я вб’ю  його. Знайду і вб’ю… - хрипів Толя, навіть не помічаючи того, як синхронно і самовільно стискались та розтискалися його кулаки. Він перевів дихання, щоб хоч якось взяти себе в руки, і подивився в сторону кімнати, де лежала нещасна Оля. Його янгол, світлий промінчик. Його Нінель. Раптом в серце, яке нило гострим болем, прийшло усвідомлення. Він не вберіг Ніну від жорстокого світу, він  не може нічого вдіяти, щоб відгородити Олю, змінити її минуле, але він буде поряд. Він підтримуватиме її. Їх. Олю і малюка. Не важливо те, якою мерзотою був його чи її батько. Важливо те, яка в малюка мати. І Толя все зробить, щоб вони були щасливі. Обоє. «Все буде добре… Ви не самі…» - думав він, дивлячись в сторону кімнати, де зараз лежала Оля і куди пішла Параска Степанівна. «Я люблю вас. Я дуже вас люблю…» - сказав сам до себе Анатолій і сам не помітив, як посміхнувся…
*   *   *
Коли Параска Степанівна увійшла у кімнату, де лежала Оля, молода жінка вже не спала. Вона лежала на ліжку, вкрита великим теплим покривалом, і дивилася кудись в сторону. Очі жінки були наповнені сльозами і вона не могла навіть подивитися в сторону Параски Степанівни, яка за цей час замінила жінці матір. Вона через двері чула розмову старої цілительки та її сина, вона вже давно відчувала, що з нею відбувається щось не те, а ці симптоми не були схожі ні на що, однак, Ольга (тоді ще Нінель) усвідомлювала, що колись, в минулому житті, з нею це вже було.  А тепер Ольга згадала: з нею таке було двічі – коли вона чекала Марічку і коли чекала Павлика. Свого маленького принца. Так, жінка згадала, що саме так називала свого маленького синочка. Але тоді була інша ситуація. Старші діти були плодом кохання, вони були від чоловіка, котрого вона, Оля любила всім серцем вже багато років, можна сказати, все життя, а тепер… Тепер вона носить від серцем плід насилля, продовження мерзотника, жорстокої та безпринципної людини, яка ніколи і ні в чому не бачила між собою перепон, яка не гребувала людськими почуттями, яка вбивала, крала, зраджувала і все заради однієї мети – заради багатства. З очей жінки градом лилися сльози і вона навіть не намагалася їх приборкати. «Господи, я так хотіла все згадати, однак, зараз я б на  все, напевно, пішла, аби забути увесь той сором!» - думала жінка, адже зараз перед її очима були аж ніяк не щасливі сімейні миті, не сміх дітей, не цілунки коханого чоловіка, не церковні дзвони в день їхнього вінчання і не крики «Гірко»….
…Це був один зі званих прийомів, які влаштовував її чоловік. Чергова річниця з дня заснування його юридичної компанії. Простора вітальні дорогого будинку вщент заповнена людьми з вищих кіл. На ній дорога сукня, діамантові підвіски, щойно подаровані з чоловіком, а на губах ще ніжно палахкотять сліди від його поцілунків. Туди- сюди снують дам в шикарних сукнях, які тримають під руку своїх кавалерів, що нажили вже великі статки, животи та сивину на скронях. Кришталевий дзвін келихів, тости та дружній сміх. Вона тримає під руку чоловіка, приязно вітається з гостями. Його широкі та мужні плечі гарно дивляться у смокінгу. Грає музика, Артема хтось кличе в сторону, а потім Ольгу, яка спостерігала за чоловіком, відволікає притомний голосок:
-Сподіваюся, твій любий чоловік не буде проти, якщо я на трохи вкраду його кохану дружину? Всього на один танець. – і, посміхнувшись, він буквально потягнув Олю в коло танцюючих. Їй було незручно, їй було не по собі, захотілося втекти, куди-небудь, аби тільки не дивитися в ці очі. В ці хижі, самозакохані очі.
-Якщо по правді, я не дуже хочу танцювати…- пробурмотіла Оля.
-Ну, що ти, лялю? Ти така красуня, а в такому настрої! Та ти просто королева на цьому балу! Покажи всім клас! – самовпевнено сказав Він. Той, чиє ім’я Ольга згадала практично зразу,той, кого зараз вона б впізнала серед тисячі інших.
-По-перше, відпусти мене, а, по-друге, веди себе пристойніше. На нас всі дивляться і, в першу чергу, Артем… - сказала Ольга. Вона давно знала про його наміри. Давно помічала те, яким ласим поглядом він пожирав її. Вона знала, на що здатна ця людина, яким він є насправді, тому боялася його. Боялася, наче маленьке звірятко боїться голодного хижака, який полює на свою жертву довгий час і котрий абсолютно впевнений, що вона рано чи пізно таки потрапить до його лап.
-І що? Нехай дивляться! Мені на них начхати, навіть на мого братика! – прошепотів Він і його рука сильніше стиснула долоню Ольги.
-Ти ж знаєш, що я кохаю його! Все життя кохаю! В тебе немає ні одного шансу! – вона з ненавистю подивилася Йому у вічі. Якби можна було вбити поглядом, то її співрозмовник, напевно, відразу ж перетворився б в попіл.
-Та що ти кажеш?! – з іронією запитав Він, а потім реготнув. – Маленька, я б на твоєму місці був би більш обережний!
-А то що?! Що ти зробиш, м?! – Ольга з викликом подивилася на Нього. Великий і Могутній вже не здавався жінці таким жахливим.
-Повір мені, можу багато що! В моїх руках зараз не тільки кар’єра твого коханого і безцінного Артемчика, але й ви! Ви всі в мене на мушці! – голосом лагідного ката прошепотів Він.
-Ми? На мушці? В кого? В люблячого брата та дядька?! – так само жорстоко посміхнулася і Оля. – Ой, пане, Ви б так не ризикували своєю репутацією, бо ж я про Вас теж дещо знаю!
-Блефуєш… - шепотів він їй на вушко і Ольга ясно відчувала, як Його гарячий подих обпікав її шию. – Ти не посмієш нічого зробити!
-Помиляєшся! А ось і посмію! – вона нищівним поглядом подивилася на нього, на чортового короля становища. – Як-то кажуть, з вовками жити – по-вовчому вити!
Деякий час він просто мовчав. Мовчав, отетерівши від такої сміливості. До цього ніхто ще не смів так з ним говорити. З королем становища, з Вищим світу цього. Він стиснув зуби. Заворушив вилицями. Окинув Ольгу таким поглядом, від якого їй стало не по  собі, поза шкірою пробігли мурахи, однак, жінці вдалося вчасно взяти себе в руки. «Я не повинна показати йому свою слабкість. Не повинна. Не маю права. – думала Ольга. І таки витримала. Не відвела погляду. Зберегла власну гідність.
-Ну-ну, лялю, побачимо… Побачимо, наскільки тебе вистачить… - він нахилився і прошепотів їй на вухо. –Не забувай, що ти не лише вірна дружина, але й мама. Молода мама. – додав чоловік і, знову так само хижо посміхнувшись, взяв черговий келих з шампанський та пішов в натовп гостей.
Після цієї розмови у Олі забракло дихання. Здавалося, що ще мить – і вона просто повалиться додолу. Катастрофічно не вистачало повітря і жінка навіть присіла на край дивану. Він може, він не розкидається словами. Він не з тих. Ользі в ту мить було навіть начхати на себе- вона боялася за діток та чоловіка, єдине, що лишилося в її житті. Страх скував тіло, легені відмовлялися дихати і жінка бачила лише один вихід на даний момент – вибігти геть на свіже повітря, побути наодинці з власними думками, привести до ладу свідомість. Примусивши тремтячу руку поставити келих на стіл, Ольга тихо пройшла повз натовп гостей та попрямувала на балкон, по дорозі посміхаючись оточуючим.
Холодна осіння ніч дихнула їй в обличчя першим приморозком, що відразу ж освіжило відомість. Зіщулившись від холоду, Оля в ту мить подумала, що, напевно, дарма не накинула нічого на плечі, однак, повертатись теж не хотілося – вона хотіла уникнути зацікавлених поглядів та зайвих питань, а більш за все – не хотіла знову натрапити на НЬОГО. Ольга досі боялася його реакції, знала, що він так просто нічого не попустить. Вони тепер на мушці. Вона, діти і Артем. Через неї. І що робити – Оля на той момент не знала. Серце шалено гупало, здавалося, ще мить – і воно вистрибне з грудей. Жінка міцно вхопилася за перила балкону і дивилася на закутане в темряву місто, аж поки не почула веселий голос чоловіка:
-А ось ти де, сонечко! Ми на тебе всі чекаємо! – це був Артем. Він підійшов до жінки і, скинувши свій піджак, накинув його дружині на плечі. Оля посміхнулася – присутність поряд з нею коханого знову повернула до життя, вселила впевненість виключно в хорошому і знову подарувала відчуття захищеності. Артем обійняв кохану та лагідно поцілував. – Ти чому втекла? – запитав він.
-Ну, ти ж знаєш… - сумно посміхнулась Ольга. – Я швидко втомлююся від великих компаній. – відповіла жінка і їй ніби відлягло від серця – ця напівправда цілковито переконала чоловіка, що з нею все гаразд.
-Так-так, і справді, я й забув! – ніжно посміхнувся Артем, обіймаючи дружину і поцілувавши її в скроню. – Вибач, що знову примусив тебе взяти на себе організацію вечора, хоча й знав твоє ставлення до такого роду збориськ!
-Ну що ти? – ніжно посміхнулась Оля.- Я ж знаю, наскільки для тебе це важливо! До того ж, настільки солідний привід – ювілей твоєї фірми!
Артем з неприхованим захватом подивився на дружину.
-Вкотре переконуюся, що ти в мене – найкраща в світі! – посміхнувшись, сказав він. – Ти і вірна дружина, і чудова мама, ти моя опора та мотивація! Дякую тобі! – з цими словами Володарський ніжно поцілував руки коханій, а серце Ольги боляче стиснулось. Не лише від страху за близьких, але й через сором. Виходить, що вона, навіть сама того відразу не усвідомлюючи, дала привід чи навіть натяк на зраду. Вона танцювала з Ним, дозволила йому вголос говорити те, про що навіть і думати їй було гидко! Не приведи Боже, хтось їй почув і потім страктує їхню розмову неправильно. Чи розповісти все прямо Артему? Ні, виключено. Знаючи запальний характер чоловіка,  а також, те, наскільки сильно він кохає її і готовий зробити все для того, щоб захистити свою родину та її честь, то… Ольга не могла відповідати за те, що конфлікт буде вирішено мирно, а Він… Він страшна людина, якщо захоче, то зітре в порошок будь-кого. Навіть Артема з його зв’язками… «Допоможи нам, Господи… Допоможи…» - прошепотіла Ольга і ніжно поцілувала ці найрідніші на світі вуста…

….-Доню, як ти? – з верениці спогадів жінку вирвав голос Параски Степанівни. Літня жінка тихими кроками увійшла в кімнату, де лежала Оля. Побачивши жінку, Ольга важко зітхнула і відвернулася до стіни. Вона не хотіла, щоб жінка бачила її сльози і, до того ж, їй було соромно. Після всього, що з нею відбулося, Ольга відчувала себе брудною, пропащою жінкою. Господи! Вона так хотіла все згадати, а тепер розуміє, що краще б нічого не пам’ятати. Просто впасти в темне провалля і нічого не бачити та не відчувати. Жінка стиснула краї одіяла, аж доки не забіліли пальці, і тихо заридала. В Параски Степанівни все буквально перевернулось всередині. Вона сіла на край ліжка та тихо погладила її по голові. З болем в серці літня жінка помітила, що в темному, як ніч, волоссі Олі так передчасно біліли сиротливі дві сивих волосинки.
-Не знаю… - прохрипіла жінка, досі не дивлячись на свою співрозмовницю.- Справді… Не знаю… Нічого не знаю… Що робити, як далі жити з цими спогадами, з дитинкою… - після цього Ольга вкотре глухо заридала і Параска Степанівна теж не могла стримати сліз.
-Доню… - витираючи сльози, почала Параска Степанівна.  – Ти повинна триматися… Ти тепер не одна, відповідаєш не лише за себе…
-Що ж це виходить?! – ридаючи, примовляла Ольга. – Я кинула напризволяще своїх малюків заради того, щоб поїхати на ту трикляту зустріч, щоб не просто забути все та відректися від тих, кого я так люблю і кому настільки потрібна для того, щоб не лише не добитися справедливості, а ще й… - не договоривши жінка затряслася в гірких риданнях, а Параска Степанівна не стала її відразу заспокоювати, а деякий час просто погладжувала її по плечах, даючи можливість просто виплакатися.
-Поплач… Поплач, доню.. Стане легше… - примовляла вона.
-Від чого?! – з болем крикнула Ольга. – Як саме стане легше?! Я не знаю, що з моїми дітьми, я не знаю, що з моєю родиною, я не бачила їх декілька місяців. Їм загрожує небезпека, а я… А я тут… І ще й з… - вона легенько торкнулася свого поки що плаского животика. В той час Параска Степанівна великими очима подивилася на Ольгу.
-Олю, я сподіваюся, в тебе немає непотрібних думок про… - наважилася запитати жінка, серце якої тривожно тьохнуло. Оля, в свою чергу, великими очима подивилася на жінку.
-Я не знаю… Не знаю.. – нещасна тремтіла всім тілом. – Я справді не знаю, як мені вчинити… Знаєте, колись ми з чоловіком молили Господа, щоб він подарував нам малюка… - жінка схлипнула, згадавши донечку і усвідомивши, скільки часу її малята провели без неї. –Тому, я знаю, що дитятко – це дар, великий дар, хоч і не знаю справді, як мені вчинити… Мені страшно… Мені вперше в житті настільки страшно…
-Не бійся, доню. Господь з тобою. Він допоможе тобі. – казала Параска Степанівна, погладжуючи Ольгу по голові, наче маленьку.
-Знаєте… Згадавши все, я так хотіла повернутись додому, а тепер.. – Оля міцно заплющила очі і з них знову полилися сльози. – А тепер я не знаю, як з’явитись там. Адже… Мене так довго не було поряд з ними і…
-Все буде гаразд, моя хороша… - Параска Степанівна поцілувала Ольгу в чоло. – Молися до Господа. Щиро молися. Він допоможе, він управить. Він бачить потреби кожного з нас і ніколи не лишає молитов без відповіді.
-Так… Ви маєте рацію.. Дякую Вам.. – тихо сказала Ольга і жінки обійнялись.