Знайди мене. Частина 6. План дiй

В ту ніч Борис спав міцно, як вбитий. Занадто багато подій трапилося останнім часом. Спочатку переліт, зміна часових поясів, а потім і зустрічі, які не передбачали затримок, справи, які необхідно було вирішити терміново, по поверненню на рідну землю. Добре, що хоча б ця лялька, сестра Нестерова Лілея зробила все без запинок та помарок, вчасно нейтралізувавши його любого братика. Сердега Артем останнім часом дізнався занадто багато, ніж того вимагала ситуація і тому було просто таки необхідно прибрати його зі своєї дороги хоча б  тимчасово. І вдалося його нейтралізувати тихо, майже безболісно. Борис подумки засміявся від свого  ж жарту, зовсім не думаючи про те, що це може прозвучати навіть дуже жорстоко…. А начхати! Його ніхто і ніколи не жалів і співчуття до нього виявляли мінімум, хіба що, напоказ, аби продемонструвати емоційному соціуму свою бісову шляхетність та великодушність. Саме за це Борис ненавидів родину Володарських. «Ми великодушні, допомагаємо вбогим та немічним!» - саме за такими принципами завжди жила ця бісова сімейка. Особливо,  тітка Олена, «королева-мати». Все життя вона не лише виставляла напоказ свою ідіотську великодушність, але й увесь час намагалася поставити свого синочка Артемчика вище  за племінника. Ну, звичайно ж, єдина, викохана дитина, до того ж, чимало грошей та можливостей. Дядько ж, в свою чергу, хоч трохи бачив в Борисі особистість, яка може чогось досягти, але потім не стало і його. Кляте серце. Не витримало. Чомусь Борис був більш, ніж впевнений, в тому, що чималу роль у цьому зіграли нескінченні тітчині скигління на тему коштів, адже Артемчику хотілося дати все найкраще. «Ти ж розумієш мене, коханий?..» І так щоденно. Бориса, звичайно ж, у цих сімейно-фінансових пірамідах майже не згадували. Так, його ніби навіть й не існувало ніколи. Хоча, в цьому  була і своя користь, бо ж було кому доношувати старі або непотрібні речі Артемчика. Тепер ж все буде інакше і тепер, хоч і Борис знову йтиме за Володарським, але цього разу по справедливості, щоб отримати те, чого давно заслуговував.
Маючи вже чималий досвіт в юриспруденції, Борис знав одне, що в цій справі, як і в інших, головне – імідж.  Хороший імідж і на роботі, і в оточенні. Зробити красиву картинку цей розбещений, самозакоханий павич вмів завжди. Шляхетного, успішного адвоката, чудового сім’янина, якого майже до самого одруження матуся фактично годувала з ложечки. Тому, Борис й досі не міг зрозуміти, що ж в цьому тепличному Нарцисі могла знайти така настільки горда і самодостатня дівчина, як Оля? Адже, він, Борис, був готовий кинути до її ніг  все і навіть більше, однак… Вона зробила свій вибір і не на його користь, сліпо слідуючи за своїм коханим Артемчиком, наче вірне щеня. «Що ж, люба, ти свій вибір зробила, а все могло б бути абсолютно інакше…»- вишкірився перед дзеркалом Борис, зав’язуючи краватку. Закінчивши з ранковим туалетом, чоловік впевнено спустився крутими сходами на перший поверх до їдальні, яка заходилася в самому серці просторого маєтку Володарських.
-Доброго ранку, тьотю!- поцілував Борис в щоку Олену Михайлівну, котра якраз накривала стіл до сніданку. Побиті зморшками руки літньої жінки тремтіли, а в очах бриніли сльози.
-Привіт, Борю… - тихо сказала Олена Михайлівна, притулившись своєї щокою до щоки племінника. – Однак… Який він добрий, коли Артемко в лікарні? Десь між небом та землею… - ледве договорила нещасна, вита горем мати і її плечі знову затряслися від ридань. Зціпивши зуби, Борис знову обійняв жінку.
-Тьотю, ну що Ви? Не плачте! Не забудьте, що Артем все відчуває! Тому, ми просто мусимо триматися заради нього!
-Так… Саме так.. – жінка перевела подих і витерла непрохані сльози. – Ти маєш рацію, Борю… Власне, я сьогодні хочу поїхати до лікарні, навідати Артема…. Ти відвезеш мене?
-Звичайно, тьотю, однак… Чи не можна це  зробити трішки пізніше, якщо Ви не проти? Просто я сьогодні хочу навідатися в офіс Артема дізнатися, як там справи, можливо, на деякий час візьму все під свій контроль, ну… Поки Артем не одужає… - швидко виправився Борис.
-Так… Боречко, дякую тобі… - раптом Олена Михайлівна наче ожила. –Я, власне, якраз й сама хотіла тебе про це попросити, адже в Артема багато справ, які не можна відкладати.
-Я знаю. Власне, про це ми з Артемом і домовлялися, що я візьму частину справ на себе, тим більше зараз, в такій ситуації.. – Борис спеціально пригнічено замовк. – Я годинки через дві повернуся додому і ми разом з Вами поїдемо до Артема, гаразд?
-Так… Так, Борю,звичайно…. А  я поки що підіймуся в дитячу… В Павлика зараз ріжуться зубчики, цілу ніч був жар… - втомлено і ледве чутно сказала жінка.
-Ось. Тим більше, Ви зараз потрібні Павлику. - підбадьорливо підморгнув Борис тітці.
-Так… Ти маєш рацію… Маєш… - Олена Михайлівна витерла сльози мереживною хустинкою. – Та й Марічка теж… Весь день з нянями…
-Отож-бо. Ви не повинні забувати  про дітлахів. Адже, коли Артем повернеться, то аж ніяк не погладить нас по голівці за те, що діти  були самі по собі. – Борис зобразив посмішку. «Напевне в мені помирає великий актор!» - самовдоволено подумав чоловік і навіть подумки посміхнувся, а потім додав задля ефекту: - Наш Артем, чудовий батько, тьотю! Я завжди захоплювався тим, як вони з Олею турбуються про своїх малюків!
-Так… - сумно посміхнулася Олена Михайлівна. – Адже, вони такі очікувані, такі вимолені…
-Артем мені неодноразово казав про те, що діти для нього – немов крила за спиною! – посміхнувся Борис, хоча його майже знудило, коли він пригадав приторні монологи братика про те, наскільки сильно він любить свою родину.
-Так.. Так… А я… Під час останньої з ним розмови дорікнула Артему, що… Що… Що він поганий батько, що він багато працює і зовсім не приділяє уваги дітям, а він…. Увесь цей час тільки й жив заради них… Ними… - і, не стримавшись, Олена Михалівна знову заплакала.
Борис погладив по голові тітку і подумки благав Небеса, аби цей балаган закінчився якомога скоріше. І, врешті-решті, його прохання були почуті, бо до Олени Михайлівни підбігла п’ятирічна Марічка.
-Бабусю, в моєї ляльки бантик від сукні відірвався! Ти допоможеш мені його пришити?- запитала дівчинка, тримаючи в руках улюблену ляльку. Мамин подарунок…
-Так-так… Звичайно, сонечко! – сказала жінка, таким чином, позбавляючи Бориса від своєї нав’язливої присутності. Обійнявши онучку, жінка на мить зупинилася і повернулась до Бориса.- Борю, ти… Зателефонуй мені, гаразд?
-Звичайно, тьотю, тільки… В мене прохання одне… - Борис витримав чемну паузу. – Я можна мені скористатися автівкою Артема? Самі розумієте – я щойно повернувся, моє авто не «на ходу» і…
-Так… Звичайно, Борю, звичайно… Міг би й не запитувати… - Олена Михайлівна дала племіннику ключі від автівки сина і ніжно потріпала його по руці. – Дякую тобі за підтримку, сину… Щиро дякую…
-Немає за що. Ви відпочиньте, а потім я заїду за Вами. – підбадьорливо сказав Борис. – Все буде гаразд. Я поїхав.- додав він, взявши ключі від  автомобіля брата і папку з паперами, та попрямував до виходу. Вийшовши в  двір маєтку Володарських і переконавшись, що його на даний момент ніхто не бачить, Борис вдруге за ранок самовдоволено посміхнувся і підкинув в руках ключі. «Ось такі віражі бувають у долі, братику!»- зі злісною посмішкою подумав він.- «Той, хто вчора був «на коні», сьогодні сам навіть дихати не може, а увесь успіх і справи переходять до рук того, кого багато хто навіть і всерйоз не сприймав!»  - з цими думками Борис на правах господаря відкрив дверцята автівки Володарського, кинувши туди течку з документами, і сів за кермо.
Двигун завівся практично з першого разу. Борис самовдоволено посміхнувся. Він завжди любив хороші, дорогі автомобілі і завжди заздрив братові в цьому плані. «Все стає н свої місця, Артемчику!» - задоволено подумав Борис з декілька митей до того, як гучно заревів двигун. Боря завжди полюбляв швидку їзду і тому зараз йому було абсолютно начхати на те, що в домі в будинках навпроти є діти, яких він зараз може розбудити чи налякати. На даний момент цей світ належав тільки йому, тільки переможцеві.
Автівка несла його столицею. Шини  вправно та швидко терли холодний асфальт, скований останніми заморозками. Задоволено постукуючи кісточками пальців по керму, Борис потягнувся рукою до автомагнітоли і через мить на увесь салон загриміла музика. Сучасна, яку не дуже любив Артем, та й Борису вона, чесно кажучи, не дуже подобалася, просто зараз вона дуже підходила під даний момент, підходила і для самого Бориса. Музика тих, хто живе на повну, хто не отруює своє життя всілякими дурнуватими правилами і моральними принципами. Музика тих, хто не просто існує, а бере від життя все, не дивлячись ні на що…
Нарешті,  Борис під’їхав до офісу брата. Вірніше, до офісу адвокатського бюро, яке в дуже короткі терміни може стати його власністю. Його по праву. Окинувши задоволеним поглядом шикарну велику будівлю, він самовдоволено посміхнувся, але вмить напустив на себе типову для нього зараз маску турботливого брата. Хвилину роздумуючи, він таки зайшов у вестибюль.
Не дивлячись на доволі ранній час, телефоні в офісі Володарського вже буквально розривалися.  Туди-сюди метушилися численні працівники, телефонні дзвінки лунали в унісон з гулом принтерів, сканерів та кавових апаратів. В офісі вирувало життя. Ігноруючи погляди працівників, Борис впевнено прямував до кабінету брата і йому, чесно кажучи, було абсолютно начхати на те, що про нього зараз думає ця сіра маса, які, наче зомбі, буквально боготворять свого вельмишановного Артема Сергійовича. Щиро кажучи, Борис досі не розумів, як з таким доволі м’яким характером його любий братик тримав в покорі такий штат працівників. Скоріше, це вони  могли їздити на ньому, наче на віслюком.
-Борисе Романовичу, доброго дня! – секретарка Леся (сіра мишка, де тільки Артему вдалося її відкопати – миттю мелькнуло в голові у Бориса) встала зі свого робочого місця і попрямувала до чоловіка. – Як Артем Сергійович? Коли ми дізналися, що він в лікарні, то…
-Так, по-перше, доброго дня… Лесю, так? – Борис доволі жорстко та єхидно посміхнувся, вульгарно вимірявши поглядом сердешну дівчину з голови до ніг улесливим та ласим поглядом. Дівчина злякано та принижено опустила очі, але в силу свого доволі м’якого  характеру не змогла дати належний відпір.  – А, по-друге, на даний час я – заступник свого брата, Вашого начальника і тому я попрошу Вас підготувати для мене детальний звіт-статистику по справах, які вів мій брат останні півроку для того, щоб я міг ввійти і в курс справ…
-Але ж Артем Сергійович вибув ненадовго і…- зробила спробу заперечити нахабному родичеві свого начальника дівчина, котра, варто сказати, завжди була за справедливість, але миттю затихла під багатозначним поглядом свого нового шефа.
-Артема чекає досить довгий період лікування та відновлення – це по друге… - доволі жорстко відповів Борис, насуваючись на перелякану дівчину, немов чорна хмара. – Йому зараз не можна хвилюватися і про роботу деякий час не може бути й мови. А я, в свою чергу, страшенно не хочу, щоб справа мого брата зазнала краху і він втратив хороших клієнтів та заробіток, на котрий він утримує двох маленьких дітей. Тому, Лесечко, моя Вам порада.. – з цими словами він нахилився до дівчини ще ближче. – Якщо для Вас важлива ця робота і потрібні гроші, будьте ласкаві, виконуйте всі вказівки керівництва, тобто, мої. Вам зрозуміло?
Леся покірно кивнула, ковтаючи сльози. Вона ніяк не могла втратити це місце, бо, не дивлячись на доволі юний вік, ця дівчина вже була матір’ю-одиначкою та виховувала двох маленьких дітей – хлопчика та дівчинку. Старший синочок з народження мав проблеми зі здоров’ям і Артем Сергійович часто допомагав своїй секретарці з лікуванням малюка, та й взагалі на дітей завжди потрібні чималі кошти і тому Леся трималася за цю роботу всіма силами.
-Гаразд… Вибачте, Борисе Романовичу… - ледве чутно сказала Леся, сховавши погляд за монітором комп’ютера, слухняно виконуючи завдання нового шефа,  а також, ретельно приховуючи ту неприязнь, яку на даний момент відчувала до свого співрозмовника (чи то опонента). Задоволений собою та становищем, господар ситуації Борис посміхнувся та відкрив двері кабінету. Свого кабінету.
Якщо по правді, Борис неодноразово бував у кабінеті свого брата і його, чесно кажучи, бісила показова скромність цього вискочки Володарського. Все тут було помірно, але – нікуди правди діти – зі смаком, хоча, маючи стільки грошей, Артем міг би більш помпезніше та багатше оформити своє робоче місце – все ж таки, один з кращих адвокатів столиці, як не крути, а не якийсь там юристик-стажер. Однак, як-то кажуть, всім свої мізки не вставиш. Борис кинув теку з документами за стіл, з задоволенням впав в досить таки великих розмірів звучне та м’яке крісло, котре він вже давно хотів «приміряти», і задоволено вдихнув повітря на повні груди.
-Ось так, братику… Ось так… - сам до себе мовив чоловік, однак, його посмішка враз зійшла з вуст, коли він побачив рамку з родинним фото Володарських, яка стояла на столі – студійний знімок щасливого подружжя і їхніх дітлахів. Щаслива Ольга тримала на руках крихітного синочка, а Артем, в свою чергу, посадив на свої коліна старшу доньку Марічку. Теплична сімейка, котра думала, що ця ідилія буде завжди. Однак, не так сталося, як гадалося… - Такі дивні віражі долі. Дивні. – зі знущанням промовив Борис, взявши рамку з фото до рук та сховавши її у шухляду. В минуле. В минуле родини Володарських, бо тепер настала його ера. Ера Бориса Чернобаєва….