Знайди мене. Частина 7. Ключ до розгадки

Йшов час і з кожним новим днем Ольга все більше і більше звикала до того, що вже не одна, що всередині неї вже живе і пульсує крихітне серденько, її кровинка. Нове життя. І найважливішим було зовсім не те, хто батько дитини. Важливо було те, що вона є його чи її матір’ю. Потихеньку, наче пазли, відновлюючи в своїй пам’яті події минулого, Оля згадувала і ніби знову переживала той період, вона згадувала свої відчайдушні молитви про дитинку. Тоді Небеса почули її благання і тому навіть зараз, при таких обставинах Оля точно вирішила, що дасть життя цьому малюкові.  Чомусь Оля вже була впевнена, що це хлопчик, захисник. Жінка навіть розмовляла зі своїм ще не народженим малюком щоранку та щовечора перед сном, адже була абсолютно впевнена, що маля її чує… А вночі нещасна жінка часто плакала, коли в пам’яті виринали спогад про те, як вона вперше взяла на руки Марічку, а через декілька років і Павлика, як прикладала до грудей таке настільки крихітне та беззахисне тільце, тихо наспівуючи колискову, яку їй ще колись давно співала бабуся… «Ой, ходить сон коло вікон, а дрімота – коло плота…» Коли цю колискову Оля співала своєму малюкові зараз, погладжуючи свій поки що плаский животик, то зі слізьми о чах та з болем в душі картала себе за те, що не може на даний час бути поруч зі своїми вже старшими дітьми. Їй було навіть боязко та соромно подумати про те, що вона в один з днів з’явиться на порозі будинку Володарський перед очима чоловіка та свекрухи. І що вона, власне, скаже? «Добридень! Ось вона я, блудна мати?»  Сором… Господи, який сором!
І ще Ольга переживала, чи не завдасть лиха її родині Він. Страшна людина, яка не знає принципів та моральних норм. Яка не зупиниться ні перед чим. «Ти будеш або моєю, або нічиєю…» - якось сказав він Олі просто у вічі, хто та самовдоволено посміхаючись. Ольга згадала навіть це і цей епізод нерідко виринав у страшних сновидіннях, після котрих вона з криком прокидалася посеред ночі.  Він готовий на все. Не лише заради грошей, а й заради того, щоб вона нарешті стала його… А тепер, коли Олі немає поряд з родиною, він взагалі може почати мститися і невідомо, чим все закінчиться. Декілька разів Ольга порвалася навіть їхати в місто, до родини, але мудрому Толі вдавалося вчасно її стримувати.
-Олю, подумай сама! Неможливо робити такі вчинки спонтанно! До цього треба підготуватися, спочатку підготуватися морально самій! – пояснював жінці Толя, наче маленькій дитині.
-Ні, це ти мене зрозумій! Там мої діти! – мало не плачучи, говорила – ні, майже кричала Оля.
-Розумію. Твої діти далеко, так, але ти не забувай, що на тобі зараз лежить відповідальність про ще одне маленьке створіння, про ще одне поки що крихітне життя, яке зараз тут, поруч з тобою, в тобі, під твоїм серцем… - з цими словами Толя брав руку Олі і акуратно клав її на животик жінки, який вже помітно округлився. – Ти зараз в першу чергу, відповідаєш за нього і все повинна робити, в першу чергу, заради нього…
-Так…. Так… Ти маєш рацію, Толю…. Так.. – тихо відповіла Оля, котрій на мить навіть стало соромно за  власну істерику. А ще, вона була дуже зворушена турботою зі сторони Анатолія, який тепер не відходив від жінки фактично ні на крок і майже благоговійно відносився до того факту, що Ольга чекає на малюка – він навіть читав вголос казки малятку, свято вірячи в те,  що воно чує їх. В Толі ніколи не було своєї власної родини – дружини та дітей – він ніколи не знав щастя батьківства і в Ольги часто стискалося серце від думок про те, яким б чудовим татком він міг би бути, однак… Жорстока доля вирішила інакше і Анатолій був впевнений, що через власні фізичні вади не має права на кохання…
…- Але ж, це не найстрашніше! Я взагалі не вважаю це приводом так ось закриватися від усього світу! – говорила якось Толі Ольга під час однієї з відвертих розмов. – Адже, є ще й страшніші речі – це душевні вади, моральні, коли красиві зовні люди бувають чорними, гнилими та корисливими всередині, роблячи абсолютно негідні, а іноді й страшні вчинки… - на цих словах жінка здригнулася, вкотре згадавши свого недавнього ката. Цю зміну в її настрої помітив і Толя, який ніжно взяв жінку за руку і сумно посміхнувся.
-Знаєш, ти вже друга, настільки чиста душа в моєму житті, від котрої я чую подібні слова.. – Толя не договорив, перевівши подих і відвівши очі. Оля все зрозуміла і не стала задавати зайвих запитань, адже вже на той час чудово знала про кого зараз йде мова. Толя важко зітхнув і безсило схилив голову на коліна Ольги, а вона, в свою чергу, почала спочатку несміливо, а потім і з неприхованою ніжністю гладити чоловіка по  волоссю, яке вже посріблила передчасна сивина. «Якби ж то я мала змогу покохати тебе так, як ти цього заслуговуєш… Якби  ж то…» - подумала з сумом вона.
-Першою була….- наважилася несміливо уточнити Оля, але не наважилася договорити. Толя, в свою чергу, ствердно кивнув.
-Так. Першою була Ніна. В неї була така ж настільки чиста та добра душа, як і в тебе… - Толя відвів очі, але Ольга встигла побачити, що вони зволожилися. Відчувши, настільки, напевно,  сильній біль на душі у Анатолія, Оля важко зітхнула і взяла чоловіка за руку для того, аби хоч якось підтримати. В свою чергу, Толя сумно посміхнувся і накрив тендітну Оліну руку своєю широкою долонею. Ольга вкотре заглянула в його глибокі, сірі очі, в котрих вже так довго живе туга, і її серце знову стиснулося. «Чому хорошим людям завжди доводиться стільки страждати?» - подумала вона, навіть не помічаючи, яким пильним поглядом Толя дивився на неї.
-Олю… - тихо прошепотів він і нахилився для того, аби поцілувати жінку, але раптом їхню ідилію порушив стукіт в двері. Серце Ольги стривожено тьохнуло – вона відразу ж відчула щось недобре і якось занадто різко відсахнулася від Толі.
-Треба відчинити.. – ледве чутно промовила вона, однак, не відвела погляд і подивилася Анатолієві прямо у вічі, однак, чоловік в цю мить аж ніяк не хотів руйнувати той трепет, який зараз був поміж них.
-Кому треба буде конче – прийде пізніше!  - трохи з гумором тихо сказав чоловік, що, чесно кажучи, не було властивим йому. Однак, Оля не розділяла його легкого, романтичного настрою.
-Щось сталося…. Справді, Толю… Я відчуваю… - тремтячим голосом сказала жінка і сама кинулася до дверей. Толя побіг за нею. За вікнами барабанив дощ, а небо розколювала перша весняна блискавиця.
-Хто б це міг бути в таке погоду? І мама десь забарилася… - сам до себе пробурмотів чоловік, перш ніж Ольга відчинила двері.
На порозі стяла заплакана Інна, їхня сусідка, молода мати з ридаючим малюком на руках. Цю сімнадцятирічну молоду, можна навіть сказати, аж надто молоду матір Оля вже знала доволі давно. Дівчина виховувала малюка сама, живучи в тітчиному будинку. Єдина жива душа, сестра покійної Інниної матері, дала притулок дівчині після того, як їх з малюком покинув наречений та батько дитини.
-Тьотю Ніно, допоможіть… Я вже й не знаю, що робити… - тремтячим голосом говорила Інна, притискаючи о грудей чотирьохрічного Тарасика. – Малий кричить і кричить, я ніяк не можу його заспокоїти. Думала, що коліки, дала сироп, але нічого не допомогло! Що мені робити?! -Так… Проходь.. Проходь, дитино! – запросила Оля дівчину в будинок і відразу ж взяла на руки Тарасика, досвідчено та акуратно підтримуючи малого під голівку. Жінку немов струмом підкинуло, вона миттю згадала, як тримала на руках своїх малюків, але Ользі вчасно вдалося опанувати себе.
-Що з ним, тьоть Нін?! Він хворий?!  Нам треба до лікарні?! Тітка сказала дочекатися, доки дощ стихне, щоб поїхати до лікаря, а я вже не могла терпіти! Не могла!– Інна, ще сама, як дитина, здається вже була на межі зриву, в той час, коли абсолютно спокійна Ольга просто пильно подивилася на ридаючого малюка і вмить все зрозуміла.
-Він не захворів!- твердо сказала цілителька, легенько погойдуючи хлопчика, який, здається, захлинався від сліз. – Він не хворий, його просто зурочили.
-Щ… Що?! – з жахом запитала шокована, зблідла Інна, не зводячи очей зі свого нещасного синочка.
-У всьому винне зле око. Малюка зурочили і дуже сильно Ви були десь в людних місцях останньої доби? – запитала в дівчини Ольга, яка дивувалася сама собі. Вона не знала, звідки в неї усі ці знання і відчуття, здавалося, що вона знала про це все життя, але ніяк не могла використати ці знання на практиці. Раптом Ольга відчула всередині себе дуже сильний прилив сил, наче все її єство стало великим клубком сили в бажанні допомогти цьому хлопчинці.
-Так… Ми вчора їздили в район на планове щеплення. І я тепер злякалася – думала, що все це через вакцину. Знаєте, безліч всього прочитала на цю тему… - торохкотіла Інна, приклавши руку до чола. В той час, Толя без зайвих слів пішов до кухні і приніс звідти склянку води, простягнувши її дівчині,а  потім лагідно посміхнувся до малюка. – Дякую… - пробурмотіла Інна, зробивши декілька ковтків. Тим часом, Ольга перехрестила хлопчика, перехрестилася сама, а потім почала відчайдушно читати молитву. Толя та Інна, затамувавши дихання, тихо спостерігали за тим, як малюк поступово починаю втихати, заспокоюватися, а потім, позіхаючи, притулився до своєї рятівниці.
-Ось ми і заспокоїлися. Вже все добре… - з посмішкою прошепотіла Ольга. Тим часом, Анатолій майже благоговійно спостерігав та тим, як трепетно Ольга ставиться до свого маленького пацієнта, тримаючи його на руках, поплескуючи по спинці і ніжно посміхаючись. Малюк на той час вже зовсім заспокоївся, пригорнувшись до своєї рятівниці та слухаючи, як монотонно барабанить по шибках дощ. Немає сумнівів: Ольга була і є чудовою мамою для своїх діток – подумав Анатолій і в його серце раптом болюче кольнуло усвідомлення того, що він зрозумів, наскільки важкою для Олі є розлука з її дітьми. В ту мить Анатолій подумки присягнувся собі, що зробить все для того, щоб Ольга якнайскоріше знайшла своїх дітлахів і щоб вони знову були разом. І найголовніше – щоб Оля була щасливою, навіть якщо і не з ним…. Навіть якщо і не з ним…
-Ось так… Все майже минулося… - прошепотіла Оля, передаючи заплаканого малюка, який вже навіть встиг солодко задрімати, його мамі. – Все погане позаду, він зараз солодко спатиме декілька годин, бо вже дує сильно ці «вроки» його виснажили. І ще, я Вам дам трави. Материнку та м’яту будете використовувати для відварів, з любистку та хвої зробите ванночки перед сном. І ось.. Це зілля кладіть йому у візочок. – дала молода цілителька це один пучок трав. – Воно захистить малого від злого ока.
-Так… Дякую Вам.. дякую.. – сказала Інна, перевівши дихання. – Ви… Вибачте, що потурбували… Ми вже підемо..
-Іно, я тебе, вірніше, вас проведу… Ходімо, козаче! – посміхнувся Анатолій, ніжно взявши Тарасика за крихітну ручку.
-Дякую Вам… Ще раз дякую.. – примовляла Інна, цілуючи свою крихітку.
-Не варто дякувати. Нехай допомагає. Йдіть з Богом.. – ледве чутно сказала Ольга, притуливши руку до скроні. Коли Толя разом з Інною та малюком вийшов з кімнати, щоб провести гостю, Ольга зробила глибокий вдих і ослаблено опустилася на канапу. Такі ритуали завжди забирали в неї дуже багато сил, вона це знала, а зараз відчувала особливо гостро, коли носила під серцем дитину. Хоч термін був ще не дуже великим, однак Оля вже відчувала перші поштовхи крихітки.
-Тихше… Тихше, мій маленький… - ледве чутно сказала вона погладжуючи свій животик. Тим часом, повернувся Толя, який вже провів їхніх спонтанних пацієнтів.
- Все добре, козак вже солодко спить в мами на руках і… -- браво відрапортував Толя, а потім запнувся на півслові, коли побачив бліду, як стіну, Ольгу.  – Оль, що сталося? Недобре? – кинувся він до жінки, взявши її за руку.
-Нічого.. Нічого… Зараз все минеться… - ледве чутно сказала Оля, тримаючи руку на своєму животі і закривши очі. – Просто… Малюк штовхається…
-Сильно?... – стривожено запитав Толя, погладивши Олю по долоні. Прикривши очі, жінка ствердно кивнула, відкинувшись на спинку дивану. – Я зараз збігаю за водою! – заметушившись, сказав чоловік.
-Не треба…  Не варто… Це  зараз минеться.. Чшш.. Тихше, маленький… - примовляла Оля. Раптом по щоці жінки потекла сльоза. Перед очима виникли зовсім нещодавні спогади, той період, коли вона носила під серцем Павлика і він так само штовхався ніжками,а а Артем з посмішкою на обличчі розмовляв з малюком, з їхнім довгоочікуваним сином. По щоці жінки потекла сльоза.
-Олю, ти чого? – здивувався Анатолій і навіть доторкнувся до її обличчя, аби витерти непрохану сльозу. Тим часом, Оля схопила руку Анатолія, сильно її стиснувши, та благально подивилася йому у вічі.
-Толю, допоможи мені! Допоможи повернути дітей, благаю тебе! – відчайдушно торохкотіла жінка зі сльозами на очах. – Я… Я не можу так! Мені необхідно бути там, з ними! Необхідно, розумієш?!
-Так.. Так… Звичайно ж, що розумію, мила моя.. Звичайно… - ніжно промовив Анатолій. Він чудово розумів, що втратить її, втратить назавжди, якщо дозволить піти, знайти родину, повернутися додому, однак… Він не маленький і не повинен годувати себе ілюзіями. Оля йому не належить. І до того ж, чи ж не він обдурює і Олю, і себе. Тим, що придумав… Придумав образ, воскресив для себе Нінель, само тужні переселивши її в тіло цієї нещасної жінки, котра й так багато чого побачила на своєму життєвому шляху. Тому, на думку Толі, було в нечесно використовувати  становище коханої  у власних цілях.
-Що мені робити? Що? – шепотіла жінка, яка тремтіла усім тілом.
-По-перше, заспокоїтися. Ми обов’язково знайдемо вихід. – Толя подумав декілька хвилин. – Олю, а ти пам’ятаєш вашу точну адресу? – запитав він, а Оля ствердно кивнула.
-Так…. Я навіть… Згадала наш будинок до найменших дрібниць.. – сказала жінка, витираючи сльози.
-Ось! Чудово! – посміхнувся Анатолій, а Ольга, в свою чергу, здивовано подивилася, не знаючи, що й думати.
-А навіщо тобі адреса? – запитала вона, абсолютно збита з пантелику такою ідеєю Толі.  Оля, чесно кажучи, не знала, чого й чекати, дивлячись на Толю такими очима, як маленька дівчинка спостерігає за татом, який обіцяє полагодити її улюблену ляльку.
-Напиши-напиши. – задумливо сказав Толя, а Ольга зі сльозами на очах вхопила до рук ручку і написала декілька заповітних рядків.
-І ще одне, я думаю, що тобі не варто ось так відразу з’являтися на порозі власного будинку… - м’яко сказав чоловік, ретельно підбираючи слова. Він ще хотів було додати «…і небезпечно», але зрозумів, що цього робити не варто. По-перше, щоб не налякати Олю, емоційний та фізичний стан якої й без того бажав кращого. Адже, не з проста жінка могла потрапити в таку піду. Якби ж то знайти того покидька, який зробив з нею все це.. – вкотре подумки зітхнув Анатолій, стиснувши кулаки.
-Чому?! Там мої діти! Діти! Розумієш, Толю?! Вони це маленькі! Дуже маленькі! І самі! Самі!- продовжувала гірко плакати Оля. В пориві емоцій Толя обійняв жінку і міцно пригорнув до себе.
-Я присягаюся тобі! Ми щось придумаємо! – нарешті сказав Толя!-  Я відвезу тебе до дітей! Обіцяю! – казав він, погладжуючи жінку по голові. В обіймах Анатолія Оля відчула себе ніби під теплою ковдрою – спокійною та захищеною. «Що мені робити? Я заплуталася. Абсолютно заплуталася…» - подумала жінка, здійнявши очі до небес. – «Господи, допоможи мені, знайти родину, істину і саму себе.. І саму себе..»
*    *   *
Артем прийшов що тями на третю добу після того, як потрапив до лікарні. Свідомість чоловіка була досить затуманена і Володарський не відразу зрозумів, де ж саме він зараз знаходиться. Важко дихаючи, Артем розплющив очі і обвів поглядом палату. Безсилим. Як же кепсько бути безсилим! А особливо зараз, коли він повинен боротися за своє життя, свою родину. Думки вискакували в голові, наче феєрверки. Йому потрібно – ні, просто необхідно вибратися звідси! Вибратися, щоб захистити родину, знайти дружину. Так, саме знайти. Тепер Артем був цілковито впевнений в тому, що Оля жива.
Жива! Жива! А інакше й бути не може! Вона ж сама  сказала про це Артему, коли прийшла до нього. Тоді, того фатального вечора, в кабінеті. Не забрала з собою, ні, а врятувала! І врятувала саме для того, щоб від не лише відшукав кохану, але й знайшов та покарав того покидька (чи покидьків), який познущався над його коханою, який позбавив Артема дружини, а їхніх з Олею дітей – матері.
Втекти. Перш за все, треба вибратися звідси.  Вибратися для того, щоб діяти. Хоч свідомість і працювала ще не дуже злагоджено, але Артем вже прекрасно усвідомлював те, що треба діяти. Чоловік спробував підняти праву руку, щоб висмикнути з лівої крапельницю та позривати з себе численні провід очки-фіксатори кардіомонітору, які були прикріплені до його грудей та фіксували кожен подих хворого.
Вдих. Видих. Вдих. Ще один видих. Навіть власне дихання для Артема здавалося настільки гучним, що від нього дзвеніло в вухах. Його права рук безсило впала на ковдру, вклавши в цей рух всі свої сили, для того, щоб виконати нехитру задачу. Від неймовірною слабкості чоловік заплющив очі і навіть відкинув голову в сторону. «Чорт…»- промовив він сам до себе, спробувавши стиснути кулак. І знову сил забракло…
Раптом Артем почув голоси. Вони ніби наближалися все ближче і ближче в унісон з кроками. «Це сюди.. Це точно сюди..» - підказала йому свідомість, хоча, на даний момент Артем зовсім не хотів приймати відвідувачів. Йому ще потрібно було набратися сил, впорядкувати думки та точно вирішити, що робити далі. «Чому зараз? Тільки не сюди…» благав подумки Артем, вирішивши поки що прикинутися сплячим. Так, не дуже виховано з його боку, однак, поки що Артем аж ніяк не хотів приймати відвідувачів.
-Йому нещодавно зробили укол, не задовго після того, як пацієнт почав приходити до тями. Зараз він відпочиває. Вашому братові потрібно відновити сили. Але Ви можете зараз на надовго пройти до нього…. –дівочий голос дзвіночком лунав зовсім поруч і зливався в унісон з кроками.
-Так… Дякую… Дякую Вам…- відповів Борис (а це був саме він, Артем відразу ж впізнав голос двоюрідного брата). По тілу наче пройшов струм, але в Артема на даний час зовсім не було сил для того, щоб вжити хоча б якихось заходів.
-Якщо щось буде потрібно, кличте мене. – сказала молода дівчина, яку, якщо по правді, трохи насторожив відвідувач.
-Ви не хвилюйтеся, все буде гаразд… - нашвидкуруч сказав Борис, за масляною посмішкою якого ховалася хижа гримаса. Сьогодні або ніколи. День Х. Ще одного шансу так просто розправитися з братиком може й не бути. Тільки тут і зараз. Більше Борис свого не впустить.
-Мій пост зовсім поруч –з палатою… Якщо щось буде необхідно – кличте..- повторила медсестра, з деяким застереженням дивлячись на Бориса. Ніби щось відчувала. «Може, ти, нарешті, перестанеш на мене витріщатися?!» - хотів було сказати Борис, але вчасно стримався.
-Добре-добре, не хвилюйтеся…- пробурмотів чоловік, а коли дівчина вийшла на двері, масляна посмішка Бориса змінилася на жорстоку, навіть хижу гримасу. Його час настав.
-Ну що, братику, нарешті випала нагода для щирої розмови! Вона в нас вийде трохи однобокою, ти вже вибачай! – говорив Борис, беручи до рук подушку. – Ось зараз, ще декілька хвилин – і все закінчиться. Але ти будеш змушений мене спершу вислухати, хочеш ти цього чи ні. Я ненавиджу тебе!  І ненавидів все своє життя, з того самого дня, коли доля закинула мене у вашу кляту сімейку! Я так довго чекав того моменту, щоб ти нарешті сповна отримав за все те, що ти і твоя сімейка зробили з моїм життям! Щоб поквитатися з вами за всі ті приниження, яка мені довелося пережити! Ти думав, що все життя ти отримуватимеш бажане так ось просто, з півоберту? – Борис хижо, навіть гидливо скривився.- Помиляєшся, братику, ой як помиляєшся! Зараз настала моя черга і тепер я отримуватиму все, що захочу і те, що повинне належати мені по праву! Ти думав, що я так просто тобі пробачу те, що ти все своє життя вискакував попереду, отримуючи все найкраще?! Кращу кімнату, кращу посаду, найкращу з жінок! І головне – ти ніколи цього по-справжньому не цінував! Ніколи! – після останніх слів шалений вогник в очах в Бориса загорівся ще з більшою силою. - А хочеш, я відкрию тобі велику таємницю?! Хочеш?! Вгадай, хто все це спланував?! Зникнення Олі, твій сьогоднішній вегетативний стан.. Вгадай, кому саме вдалося розлучити тебе з дружиною? Не знаєш?! А ось він я перед тобою!- Борис говорив гучно, нічого і нікого не боячись. – І сміливо говорю тобі все це зараз в обличчя! Знаючи, що нічого ти мені не зробиш! І не лише тому, що ти зараз на даний час фактично овоч! А тому, що ти – нікчема! Нікчема по життю! Це твоє тавро, невдахо! Навіть важко уявити, за що ж саме те змогла покохати Оля! Знаю, як ти пишаєшся тим, що саме вона – твоя жінка, твоя дружина! Але тепер все змінилося, братику! Твоя жінка в одну мить з твоєї перетворилася в нічию! Перетворилася в нічию для того, щоб стати моєю! Моєю навіки! – Борис так захопився своїм шаленим монологом, що навіть не помітив, як рука Артема судомно стиснулася в кулак. –Ааа, тобі цікаво, так?! Цікаво, які мої подальші наміри?! А ніяких! Бо вона вже нічия! Лише моя! Моя, чуєш?! – Борис на емоціях навіть злегка трусанув брата. – Я знаю, де вона! І зовсім скоро я поїду в те село, де вона є зараз. Щоб знайти її, забрати, назвати своєю і відвезти  СВОЮ жінку у СВІЙ дім, в СВОЇ володіння – це все мені належить по  праву! І для того, щоб отримати все це, мені потрібно зробити всього одну-єдину дрібницю – закінчити почату справу і тому… Прощавай, братику!
Борис закінчив свою промову з божевільною посмішкою, а руки вже стиснули одну з подушок. Долоні тремтіли, кісточки пальців вкривалися рясним потом, але відступати уже було нікуди. Або зараз, або ніколи. Він занадто далеко зайшов і занадто довго чекав цієї миті.
-Прощавай, братику! – повторив він,а  рука з подушкою почала стрімко наближатися до обличчя Артема. Ще буквально хвилина – і все позаду. І перемога, цілковита і абсолютно заслужена. Смерть уві сні швидка і безболісна. Артем навіть нічого і не відчує. Борис багато разів бачив подібні сцени на телеекранах. Декілька митей – і справу зроблено, душа жертви спокійно відлітає в небеса, без галасу та зайвого шуму. Укол в вену для правдивості і- дуже шкода, не витримало серце. Подушка торкнулася блідого обличчя.
Мить. Лише одна мить.
-Стій.. – глухий голос невідомо звідки раптом роздер стерильну лікарняну тишу. Холодні пальці міцно вчепилися в широку руку Бориса. Відчайдушно вчепилися за життя. В ту мить Борис затремтів всім тілом, не знаючи, як йому бути далі.
Артем розплющив очі, подивившись Борису просто у вічі. Він пильно дивився в очі своєму катові. Катові всієї його родини. Тепер Артем точно знав його ім’я і точно знав перелік всіх його злочинів – Борис сам зізнався в усьому. І лише одного цього – бажання покарати покидька, який зламав їхнє життя, та жага знайти кохану вартували того, щоб жити. Жити та боротися.
-Стій… - повторив Артем. Двоє заклятих братів, двоє рідних ворогів мовчки поглянули одне одному у вічі…


*   *   *
Міла.
Коли маршрутка зупинилася, вона зрозуміла, що задрімала і очуняла лише тоді, коли огрядна жіночка похилих літ, яка сиділа поруч з дівчиною, почала витягати на світ Божий свої численні картаті сумки, наповнені гостинцями з міста.
-Доню, приїхали! – дещо невдоволено сказала жінка, скептично подивившись на сонну молодицю, яка проспала майже всю дорогу. Адже, звідки їй було знати, що Міла цілими днями горбатиться на благо дому Володарських, служачи їм вірю та правдою (з останнім дівчина з сумною посмішкою могла б зараз посперечатися). До того ж, після всіх бід та трагічних, іноді навіть містичних а дещо кримінальних подій, які відбулися в родині Володарських останнім часом, покоївки почали бігти з будинку відомого юриста, неначе щурі з корабля, який повільно йде на дно. Не так давно звільнилася і няня, яка опікувалась Марічкою та Павликом, який ось нещодавно вже зробив свої перші кроки, тому Мілі довелося взяти на себе також і турботу про малюків, адже літня господиня дому Олена Михайлівна, на яку зараз звалилося стільки випробувань та проблем, аж ніяк не справлялася зі всіма клопотами, адже більшу частину свого часу вона проводила в лікарні поруч із сином.
-Дякую тобі, доню! Навіть й не знаю, яки би ми впоралися зараз тут, без тебе! – сказала в один з днів літня господиня будинку Мілі, коли вони ледве вклали спати малого Павлика, якого якраз мучили капосні зубиська.
-Що Ви, Олено Михайлівно! Не варто мені дякувати, адже, це моя робота! – посміхнулася Міла, яка, до речі, в той день теж ледве трималася на ногах. – Я ж розумію, що Вам зараз нелегко, до того ж, Ви такі добрі до мене!
Олена Михайлівна після слів покоївки навіть розчулилася, обійнявши Мілу яка стала справжньою опорою для неї серед стількох бід, які зараз звалилися на плечі літньої жінки.
-Так, але…. Тобі теж треба берегтися! – по-материнські сказала Олена Михайлівна Мілі, адже за стільки років вона вже знала про цю бджілку-трудівницю, як вона сама називала свою помічницю, все, а особливо, те, що вона вправно робить всю роботу в домі, не дивлячись на чималі проблем зі здоров’ям – після перенесеної в дитинстві інфекції в Міли  ще в школі виявили набуту ваду серця.  І хоч завдяки вчасно зробленій операції зараз ніщо не нагадувало про ці проблеми у дівчини, однак, лікарі все одно радили молодій жінці берегтися. Про це чудово знала і Олена Михайлівна, яка й, власне,і наполягла на тому, аби Міла взяла невеличку відпуску.
-Нам всім зараз потрібні сили, доню! – казала вона. Міла, в свою чергу, була дуже зворушена тим, що господиня дому, де вона працює, настільки турбується про неї, хоча вважала, що абсолютно не заслуговує цього. Адже Міла стільки часу допомагала Борису діставати всю необхідну інформацію про справи Артема та й взагалі про всю родину Володарських. Хоч, це й робилося не зі своєї волі, однак…
«Не смій себе гризти, чуєш?! Ти робила це не з доброї волі, адже Борис - небезпечна людина!» - сама собі казала Міла, котрій брат господаря будинку неодноразово погрожував, натякаючи на те, що знає, де живе її мати і що вона на даний час проживає сама в маленькому будиночку, поки донька намагається заробити на життя, адже в самої жінки вже не було належного здоров’я для того, щоб працювати. І саме стан Мілиної матері стрімко погіршився і на її лікування знадобилися чималі кошти, раптом ніби нізвідки з’явився Борис з досить наполегливою і такою заманливою пропозицією додаткового заробітку, бо користуватися добротою Володарських і тягнути з них понаднормові аванси та преміальні в Міли не вистачило совісті та сміливості. «Зате шпигувати за шефом і про все доповідати Борису сміливість була, чи не так?!» - не вгамовувався внутрішній голос і від цього ставало ще більше не по собі. – «А я… Я вчасно вийшла з гри, до того ж, я багато вже знаю про самого Бориса саме такого, що могло б зацікавити правоохоронні органи!» - сміливо подумки відпрацьовувала тактику свого захисту перед власною совістю Міла. Чесно кажучи, після всього того, що відбувалося в родині Володарських, мати навіть вмовляла Мілу звільнитися зі злощасного будинку, аргументуючи все тим, що над цією родиною нависло прокляття, але в принципової Міли була зовсім інша точка зору.
-Доню, але ж ти в мене молода, як не як, закінчила університет! Невже не можна з твоєю спеціальністю знайти якусь іншу роботу? – раз за разом голосила мама Валентина Петрівна в телефонну слухавку.
-Мам, я й сама іноді думаю про це, але.. На даний час не можу. Олена Михайлівна зробила для мене дуже багато і я зараз не можу так ось підло втекти, немов щур з корабля, який тоне, як це вже зробило декілька людей… - почала було Міла, але вмить запнулася на півслові.  Вона й сама нишпорила, шпигувала за господарем, неначе той щур – цинічно та єхидно, тому… Дівчина запнулася та замовкла.
-Угу, їх ти покидати не хочеш, а сама не доїшся догратися?! – мало не плакала мати. – Чи ти хочеш дострибатися знову до аритмії чи тахікардії чи ще, Боже збав, до чогось страшнішого?! Адже тебе Уляна Миколаївна неодноразово попереджала… - говорила жінка, маючи на увазі вже досить літню сусідку, лікаря-кардіолога, яка вела Мілу з самого дитинства і слідкувала за її здоров’ям і, навіть не дивлячись на досить поважний вік, ще й досі приймала пацієнтів і користувалася повагу майже в усього району.
-Мам, я не маленька дівчинка і чудово усвідомлюю всі ризики. – сказала Міла, але це, звичайно, не заспокоювало матері.
-Вона розуміє всі ризики! – було чути, що Валентина Петрівна вже мало не плаче. – А ти не думаєш про те, що буде зі мною, коли, не приведи Господи, з тобою щось станеться? Адже, ти – єдине, що в мене є!
Раптом після цих слів Міла відчула різкий укол провини. Вони з мамою все життя прожили вдвох (батько покинув родину, не витримавши випробування доччиною хворобою), мама віддала для неї все, що мала, а вона, Міла, мало того, що не може знайти навіть елементарного вільного часу для того, щоб приїхати додому і провести час з найріднішою людиною, ба більше – вона примушує її хвилюватися.
…Міла остаточно отямилася від своїх думок лише тоді, коли вже крокувала вулицями свого рідного селища. Раптом молода жінка згадала про те, що в одній з сільських крамниць, яка знаходиться неподалік від їхнього будинку, продаються дуже смачні маківники, які вона просто обожнює з дитинства і мама їх також часто полюбляла купувати до чаю. Міла, глибоко вдихнувши, підняла пакети і попрямувала до магазину.
Купивши все необхідне і витративши значно більшу суму, ніж вона планувала (маючи змогу, Міла вирішила порадувати матусю, адже жили вони в доволі скромному статку і не могли собі часто дозволити поласувати чимось смачненьким. А зараз молода жінка мала змогу почастувати себе і маму. Вона вийшла з магазину, тримаючи в руках чималі пакунки. Від важкої ноші вже боліли руки і нила спина. Коли дівчина вже подумки мріяла, коли нарешті добереться додому, як тут раптом побачила перед собою до болю знайомий силует, який вона б ніколи не сплутала ні з ким іншим.
-Толю! Только! – крикнула Міла, навіть не приховуючи своєї по-дитячому щирої радості від зустрічі з другом дитинства. Чоловік зупинився, озирнувся здивовано. Декілька митей вдивлявся в обличчя спонтанної співрозмовниці і тут його очі також радісно засяяли.
-Міло? – здивовано запитав чоловік.- Мілко?
-Вона сама! Власною персоною! – крикнула Міла і радісно кинулася в обійми старого друга. Декілька митей вони просто обіймалися, сміялися, немов діти, а коли пристрасті трохи вляглися, настав час і поговорити. – Як ти? Як життя? Що нового?- щебетала Міла, з теплотою дивлячись на Анатолія.
-Ну, якщо по правді, нового в мене досить багато! – сказав Толя і його очі засяяли якимось особливим вогником, що не сховалося від спостережливої Міли.
-Так-так-так, а ну ж бо! Про все детальніше! – з посмішкою подивилася на Анатолія Міла. Той декілька секунд промовчав, опустивши очі. – Невже закохався? – хитро запитала молода жінка, легенько штурхнувши друга, зовсім як в дитинстві.
-Скажеш теж.. – сумно посміхнувся Толя. З Мілою він міг бути відвертим хоча б тому, що вона була найкращою подружкою Ніни і практично єдиною після його зведеної сестри, хто хотів бавитися з горбанем. Все дитинство вони були нерозлучної трійцею і зараз… Йому здавалося, що Міла була якоюсь невидимою ниточкою, яка пов’язувала його з минулим. З його Ніночкою.
-Хм, ну звичайно-звичайно… Я ж тебе добре знаю! – Міла, посміхаючись, поплескала друга по плечі. – Ну ж бо, зізнавайся! – щебетала Міла в той час, коли Толя взяв до рук її численні сумки з речами і вони разом попрямували до будинку Міли, де вона вже не була стільки часу.
-І вона ще хотіла зі своїм здоров’ям тягнути таку ношу! – бурчав Толя, а Міла, в свою чергу, посміхнулася і взяла чоловіка за руку.
-І не дуже воно й важке…  - ледве чутно пробурчала вона,  немов вперта школярка, яка цілковито впевнена в своїй правоті.
-Поговори ще мені тут! Ходімо! – з напускною суворістю буркнув Толя, наче говорив не зі  старою подругою, а з неслухняною дитиною. Міла взяла Анатолія під руку. За дні, проведені лише в роботі, вона так скучила за простою турботою та чоловічим плечем, якого майже не мала в дитинстві. І хоча Міла ні про що таке не думала, ба більше – чудово знала, що після смерті Ніни та й взагалі через не вельми легке життя Толя взагалі не думав про стосунки. «Якби ж ти тільки знав…  Якби ж знав…»- подумала Міла і вони разом весело покрокували вулицями рідного селища…
*    *   *
…-Стій… - хрипів Артем, міцно (наскільки міг) стискаючи руку Бориса. Борис затремтів усім тілом. Подушка випала з його рук. Артем відкрив очі і, глибоко дихаючи пильно вдивлявся в обличчя Бориса. Просто у вічі. Боря завжди знав, що яким би Артем не був «тепличним овочем», але його погляд завжди був настільки глибоким, що буквально пронизував наскрізь.
І навіть зараз, ледве відкривши від слабкості очі, Артем буквально пронизував наскрізь власного брата. Борис смикнувся, але все одно опустився,  щоб підняти злощасну подушку і, нарешті, завершити почате. Він знав, що відступати нікуди. Треба закінчити задумане, тим більше, зараз, коли Артем прийшов до тями і вже почав здогадуватися про все. І саме в цей час усе те, що Борис вибудовував стільки часу, може завалитися в одну мить, немов картковий будиночок.
-Заберися! – відсахнувся він від Артема, нестямно дивлячись на свого рідного по крові ворога. – Тепер нічого мені не завадить отримати своє! А знаєш, чому все так? – на цих словах Боря нестямно посміхнувся.  Як давно він хотів подивитися на брата ось так, зверху донизу! І хоч його зараз сковував неймовірний страх, він знав, що все має статися зараз або ніколи. Більше такої нагоди поквитатися через братика  з ненависними родичами, які позбавили його батьків, може й не бути. – Бо ти завжди був слабаком, ганчіркою! Любе матусине малятко! Та якби не твої батьки і не їхні зв’язки, ти був би нуль! Просто нуль! Не можу ніяк зрозуміти, що саме Оля в тобі знайшла! – з огидою сказав Борис.
-Де… Вона?... Де Оля?... – хрипів Артем. Йому не вистачало повітря – в такі моменти хворому просто таки необхідна киснева маска. Але, навіть перебуваючи в на півсвідомості, Артем чудово розумів, що від брата годі було чекати допомоги. Оля в свій час, мала цілковиту рацію, побоюючись Бориса – він, це саме він зруйнував їхню родину, перетворив сімейне вогнище Володарських на попелище. Як він, Артем міг бути настільки сліпим? Як він міг потискати руку людині, яка буквально ненавиділа всіх близьких Артему людей?!
Борис хижо посміхнувся. Він чудово знав, що зараз брату заборонені будь-які хвилювання і це було йому на руку, адже не варто було прикладати якихось таких особливих зусиль ля того, щоб позбавитися від Артема – треба було лише розслабитися, пустити в хід увесь свій ораторський та акторський талант та просто насолоджуватися результатом.
-Вона… Жива?... Оля.. Жива?.. – хапаючи губами повітря, з останніх сил запитав Артем.  Чоловік відчував, що свідомість поступово покидає його. Ні, він не має права здатися просто зараз, він повинен окопатися до правди, знайти в собі сили для того, щоб покарати, знищити цього покидька.
-Не знаю… - недбало відрубав Борис і навіть позіхнув. – Може й жива, може, й ні! Мене це зараз мало хвилює, якщо по правді, бо головне я вже від неї отримав… - з цими словами він нахилився до Артема і прошепотів йому просто на вухо: - А Олечка в тебе ще та штучка, гарнюня! А пристрасна яка, ммм! – він театральної насолоди Борис навіть закрив очі. – Тепер я тебе ще більше розумію, Тьомо!
-Я тебе вб’ю… - трясучись від люті, похрипів Артем. Показники на моніторі почастішали. Слабка, тремтяча рука потягнулася до кнопки виклику лікаря. Борис бачив, що братові загрожує чергова криза, але не мав наміру поспішати йому на допомогу,а  просто спостерігав за його подальшою реакцією, склавши на грудях руки.
-Ти?! Вб’єш?! – Борис хрипло розреготався. – Братику, в твоєму стані ти можеш лише мікстури ковтати, а не замислювати заколот і воювати проти вітряних млинів! Та ти – ганчірка, овоч! Ти завжди таким був, ховався за спини батьків та таткових помічників – від огиди Борис навіть скривився. – Ти ніхто! Ніхто і звуть тебе ніяк! Затямив?
- Ти.. Заплатиш за все… Тхорику…. – прохрипів Артем, задихаючись від люті і називаючи брата образливим дитячим прізвиськом, який у роки дитинства міг навіть довести Бориса до сліз. Було вино, як обличчя Борі буквально скривилося від люті, але він встиг себе опанувати.
-Цікаво, як саме? Слухаючи твої моралі про те, що треба всіх любити і творити лише добро? – лунко засміявся Борис, відкинувши назад голову і навіть не помітивши того, як Артем непомітно висмикнув зі своєї руки провідки від численних крапельниць. «Я дістануся до нього… Я вб’ю цю мерзоту… Він заплатить за все… Зараз або ніколи… Зараз або ніколи..» -пульсувало в скронях в Артема.
-Де… Оля?... – тихо повторив своє запитання Володарський.
-Не знаю. – недбало знизав плечима Борис, спостерігаючи за виразом обличчя Артема, яке було сповнене неймовірної люті. Артем, в свою чергу, зібрав всю волю в кулак. «Зараз або ніколи.. Зараз або ніколи…» - повторяв про себе Артем.
-Знаєш… Ти знаєш.. – хрипів Володарський.
 – А навіть якщо й знаю, то ти не сподівайся, що я тобі про це скажу! Оля тепер буде моєю завжди, тому… - Борис глянув на годинник. – Тому в мене вже немає часу з тобою розводити балачки, братику! Пробач, Тьомо, але справи… Справи! – театрально посміхнувся Борис, в той час, коли Артем, остаточно зібравшись з силами, схопився за бильце ліжка для того, щоб піднятися.  Він повинен врятувати родину. Зараз або ніколи. Зараз або ніколи… - Що ж, бувай! Чао! – і з цими словами Борис вийшов за двері, явно кваплячись, ніби й очікував атаки брата.
-Знаєш… Ти знаєш… Стій! Стій! – хрипів Артем, насилу піднявшись з ліжка та зіпнувшись на ноги. Долаючи слабкість та хапаючись за все, що його оточувало, немов за рятівну соломинку, блідий, немов тінь, Артем посунув до дверей. В вухах лунав веселий сміх його дітлахів та благальний голос Олі: «Знайди мене, Артеме… Знайди…»
-Я йду, Олю… Йду… - прохрипів Володарський. Раптом ноги перестали слухатися чоловіка. Артем впав додому, притиснувшись обличчям до холодного кахелю. Разом зі сльозами по обличчю чоловіка струменів піт, серце виривалося з грудей. –Я йду… -  сказав Артем, знову провалюючись у пітьму…
*   *   *
Міла сиділа в кімнаті рідної батьківської хати і продовжувала розкладати речі. Приїхала вона ще вчора, але руки дійшли до валіз тільки зараз. Вчорашній вечір молода жінка повністю присвятила  матері, з котрою через занятість на роботі вона бачилася не так вже й часто. Міла вже доволі давно працювала в будинку Володарських і не могла лишити господарів в настільки нелегкий для них період, адже Олена Михайлівна та її родина стільки всього хорошого зробили для Міли, завжди розуміли її  і, як-то кажуть, входили в становище, якщо на те була потреба. Тому зараз Міла не дуже хотіла лишати Олену Михайлівну віч-на-віч з її бідою, але, водночас, помічала по собі, що надлишок навантажень та практично понаднормовий робочий день дають про себе знати. Молода жінка практично взяла на себе всі турботи про Марічку і Павлика і через всі навантаження почали давати про себе знати проблеми зі здоров’ям, точніше, з серцем, про котрі жінка вже майже забула – повернулася віддишка, тахікардія, та й тиск бавився, скачучи туди-сюди, неначе заєць, а такі збої в організмі для молодої жінки були, можна сказати, неприйнятними, а якщо ще врахувати діагноз - вроджена, хоч і прооперована досить вдало, вада серця – взагалі були небезпечними для Міли… Знаючи, наскільки сильно мама хвилюється за її здоров’я ті самопочуття, Міла вирішила не казати їй всього, обмежившись лише тим фактом,ч то Володарські дали їй відпустку на декілька днів. Однак, Валентина була настільки рада приїзду доньки, що абсолютно не стала вдаватися в подробиці – що, чому і як – а просто вирішила почастувати донечку чимось смачненьким і просто провести з нею час так, як вони полюбляли робити це раніше -  за чашкою ароматного трав’яного чаю зі свіжою випічкою та щирими розмовами, а вони  в мами та доньки могли тривати аж до ранку…
…-А я ж, доню, слідкую за новинами! – говорила Валентина Тимофіївна, коли вони з Мілою розрізали щойно спечений пиріг та розливали по чашках духмяний чай. – Чула, що відбулося в родині Володарських, що зникла його дружина, діточок лишила… - з цими словами Валентина Тимофіївна лише скрушно похитала головою. – Не розумію, як так можна, Боже правий – повіятися у світи без грошей та документів, діток кинути напризволяще… Всі шукають, чоловік дуріє… Ооох…
-Не думаю, мамо, що це випадковість! – замислено заперечила Міла, підливаючи собі та мамі ще чаю. – Я пані Олю дуже добре знаю вже давно, вона неймовірна людина і тому я не вірю, що вона могла ось так з доброго дива піти у світ за очі, позабувши про все! – говорила молода жінка, навіть не підозрюючи, скільки істини в її словах… - І Артем Сергійович також не задовольнився офіційною версією, найняв детектива, який шукає істину… Тут нечисте щось! Ой, нечисте! – замислившись, сказала Міла, згадуючи свою останню розмову з Борисом та його надто самовпевнену поведінку в домі. Вона була фактично впевнена в тому, що й тут без нього не обійшлося. Дівчині на мить стало неймовірно соромно за те, що колись вона робила спроби, хоч і не безкоштовно, допомагати Борисові в реалізації його брудних планів. Тим не менше, на даний час, Міла знала про нього чимало цікавої інформації, яка, до того ж, підтверджувалася фактами, котрі можуть не лише не дуже сподобатися оточенню Бориса, де вважають його репутацію практично бездоганною, але й зацікавити правоохоронні органи. Тому,   Мала була більш, ніж впевнена, що проти неї він не піде…
-Доню, але ж, я сподіваюся, ти своє власне розслідування не думаєш починати?... насторожено запитала Валентина, пильно подивившись на доньку. Міла з дитинства полюбляла різноманітні детективи та була активним борцем за справедливість і тому зараз серце її матері тривожно тьохнула – це вже не дитячі іграшки…
-Це не виключено, мамо… - Міла почала крутити в руках чайну ложечку, пильно розглядаючи в ній власне відображення. – Є одна людина, котру непогано було б, як-то кажуть, вивести на чисту воду. Або хоча б, дізнатися, чим вона дихає…
-Міло, присягнися мені негайно, що ти нікуди не вплутаєшся! – суворо та стривожено звернулася до доньки Валентина Тимофіївна, свердлячи Мілу тим поглядом, який молода жінка знала практично з дитинства. Сама ж Мілка театрально закотила очі.
-Мамо, я тебе благаю! На мене вже давно не діють всі ці твої прийоми! – посміхнулася матері дівчина, але Валентина Тимофіївна не мала наміру здаватися.
 - Присягнись, що кинеш всі ці свої ігри в Шерлока Холмса! Вибач, доню, але не з твоїм здоров’ям негідників ловити та на чисту воду виводити! Цим повинні займатися відповідні компетентні органи.
-Ага, мамо, знаємо ми їхню компетентність! – пробурчала Міла. – Знайдуть якусь найбільш відповідну версію, зроблять її офіційною і ось – як результат, розкриття злочинів максимальне, а злочинці як були, так і лишаються на свободі!
-Мілко, я ж попросила!- в голосі Валентини вже почали бриніти сльози. – Не лізь у світ цих багатих, доню… Він жорстокий та безпощадний, а ти… Занадто відкрита та щира душа і… Ти – єдине, що в мене є, доню! – зі сльозами в голосі сказала Валентина Тимофіївна.
Міла сумно посміхнулася. «Я вже давно в цій трясовині, мамо… І погрузла там по вуха!» - сказала про себе дівчина, але вголос нічного не сказала, лише піднялася зі стільця, підійшла до мами ззаду і, поправивши Валентині хустину, обійняла її за плечі.
-Я обіцяю, мамо! – сказала Міла, притулившись щокою до щоки найріднішої людини на усьому білому світі. І саме в цю мить їй захотілося поділитися найсокровеннішим. – Знаєш, мамо… Я вчора Толю зустріла… Тисячу років з ним не бачилися.. – з сяючими очима сказала Міла, маючи на увазі свого старого друга дитинства. Побачивши пильний мамин погляд, дівчина знітилася, бо ж хто, як не мама, міг знати про те, скільки  в дитинстві Міла намагалася привернути до себе увагу товариша,  в котрого була закохана, але він відносився до неї лише як до подруги, найкращою подруги його зведеної сестри Ніни, від котрої Анатолій в дитинстві та в юності майже не відходив ні на крок, неначе налякане дитя.  І саме через те, що він завжди і в усьому супроводжував Мілу та Ніну, Толя вперше та єдиний раз в своєму життя потрапив до міліцейського відділку, коли захищав Ніну та її найкращу подругу від заїжджих хуліганів, на котрих дівчата натрапили, повертаючись додому з Дня Народження однокласниці. І саме в той вечір, оброблюючи разом з Ніною рани своєму захисникові, Міла остаточно зрозуміла, що закохалася. Закохалась у цього добродушного горбаня з великими та сумними очима. Однолітки та молодші діти найчастіше за все трималися осторонь від Толі, молодші діти взагалі боялися, і лише Ніна та її найкраща подруга Міла, Мілка знали, якою чудовою людиною він є насправді.
-Только! Тисячу років його не бачила! – Ніну в реальність повернув здивований вигук матері. – З тих пір, як дав притулок своїй Нінель, він тепер на людях мало з’являється, увесь час або вдома, або працює.
Всередині у Міли все обірвалося.
-Яку Нінель? Мамо, ти про що? – ледве чутно запитала вона, відчуваючи, як земля повільно втікає у неї з-під ніг.
-Ой, зовсім забула тобі розповісти!- вдарила себе долонею по чолі пані Валя. – Про це вже практично все село гуде! Десь місяців три тому, якраз на Різдво Толя жінку врятував. Уяви собі, вона лежала в завіях, вся замерзла, закривавлена, без верхнього одягу. І, головне, не пам’ятала нічого. Казали навіть, що кінець прийшов би, якби Толя не опинився поряд з нею вчасно і не побачив її. Забрав додому сердешну і вони разом з бабою Параскою та з Божою поміччю…- перехрестилась до образів Валентина. – Якось виходили сердешну. Подейкують,  що та жінка й справді не пам’ятає, хто вона є та звідки, і, звичайно же, не має, куди піти. ОТ баба Параска і Толя дали притулок бідолашній, хоч і самі не в багатстві живуть. – Валентина раптом посміхнулася. – Знаєш, а Толька аж розцвів! – говорила жінка, навіть не підозрюючи, наскільки доньці боляче чути про це. – Якось бачила його біля магазину – буквально на крилах літає, посміхається, вітається ще здаля. Вперше бачу його таким, якщо по правді..
Чашка, котру Міла тримала в руках, затряслася і мало не впала додолу.
-Що з тобою, доню? – знепокоїлася Валентина.
-Що? Та так, нічого, просто… Втомилася з дороги, нічого страшного, ти не хвилюйся. – Міла знайшла в собі сили, щоб посміхнутися. – Я… Піду до себе в кімнату, голова розболілася… - ляпнула вона перше, що прийшло їй на думку.
-Мілко, точно все гаразд? – занепокоєно запитала Валентина, котра завжди з подвійною тривогою слідкувала за самопочуттям доньки. А якщо ще врахувати, що Міла така натура, що першою ніколи не поскаржиться, то..
-Мам, я ж сказала – все в нормі.. Просто погода впливає, напевно…  Трохи полежу – і все минеться.. Дякую, за пиріг! – натягнуто посміхнулася Міла і , поцілувавши маму, попрямувала до своєї кімнати. Зараз їй зовсім не хотілося ні з ким розмовляти і ділитися власними переживаннями, навіть з мамою. Міла просто хотіла побути наодинці з самою собою, з думками, бо саме зараз думалося про те, про що вона сама собі забороняла вже багато років. Толя – чудова людина і він стільки років допомагав їм та й взагалі усім. Він стільки років страждав, втративши Ніну, свою Нінель, що зараз більше за всіх заслуговує на щастя. А Міла вже дівчина доросла і повинна знищити  в собі всі ті дитячі дурниці, які років в чотирнадцять вона вважала неземним коханням. Але що робити, коли нічого не можна довести серцю?....
-Я викину з голови всю цю маячню. Викину з серця тебе, Толю.. Я завжди знала, що ти мене не кохаєш і не покохаєш… Але ти маєш повне право на щастя, навіть якщо і не зі мною…  Я тобі його бажаю щиро.. – в голос сказала Міла, але це їй зовсім не допомогло. Після того вона впустила голову на подушку і, зарившись в неї обличчям, тихо заридала…
                *     *   *
-Олю… Олю… - хрипів Артем, лежачи на холодній лікарняній підлозі. Його серце буквально вискакувало назовні, в грудях нестерпно пекло, перед очима була темна пелена. Дихати глибоко. Необхідно дихати глибок для того, щоб рухатися далі. Артем намагався піднятися, однак він був настільки ослабленим, що це в нього не вийшло. Власне життя знову вислизало з його рук. В вухах знову лунав жорстокий сміх брата. «Думав, що Оля твоя?! Думав, що ти – господар життя? Помиляєшся! Ти – ніхто! Ти – нікчема, котра більше нічого не може!» - сміявся йому в обличчя Борис. Він –жахлива людина і Артем мусить його зупинити. Мусить.
-Олю.. Олю.. – продовжував хрипіти Володарський, чуючи, яким страшним писком розривається кардіомонітор після того, як датчики змушено від’єдналися від тіла Артема після його падіння. Що це? Невже це все? Невже він програв?..
-Що трапилося? Що тут трапилося?! – до палати увірвалися медики, а за ними і мати Артема Олена Михайлівна.
-Як це сталося?! – гримнув головний лікар на своїх підлеглих, перевіряючи пульс Артема.
-Артеме! Синку! – гірко плакала Олена Михайлівна, яку вмить міцно затримали міцні руки одного з лікарів.
-Ходімо. Ходімо зі мною. Вам зараз не можна тут знаходитися! – декілька медиків намагалися вивести сердешну жінку з палати.
-Ні! Відпустіть мене, я Вас благаю! Я повинна бути з сином! Повинна! Артемчику! Синочку! Все буде добре! –ридала жінка.
-Ммм…. Мамо.. Мамо.. – хрипів Артем, коли лікарі повернули чоловіка на ліжко і почали його оглядати,  а  медсестра одягнула йому на обличчя кисневу маску.
 - Потурбуйтеся про жінку, дайте їй заспокійливе! – сказав лікар медсестрам, набираючи в шприц ліки та роблячи Артему укол, після чого почав слухати серцебиття хворого, після чого суворо подивився на медсестер. – Хто зі сторонніх заходив в палату? – суворо гримнув він.
-Ну….- запнулася одна з медсестричок. – Я не слідкувала.. Один час… Був один відвідувач, сказав, що близький родич.. І я… Пропустила його… - говорила дівчина, а її губи тремтіли.
-А хто, натомість, мав слідкувати?! Хто?! – крикнув лікар, вимірявши пульс Артему, а одна з медсестер почала прикріплювати на груди хворому фіксатори кардіомонітора.
-Олю…. Олю… - хрипів Артем, а перед його очима знову були ті страшні видіння, які він бачив того фатального вечора, коли потрапив сюди і опинився на межі життя та смерті – темна вулиця, дорога автівка з тонованими вікнами та крик, відчайдушний крик Олі. Вона благала Артема про допомогу тоді, вона потребує її зараз, а він, натомість, нічого не може зробити. Нічого…
-Що в нас по кардіограмі? – запитав в своїх колег Володимир Борисович. Медсестра подивилася на нього великими очима.
-Володимире Борисовичу.. Саме з цього питання нам з Вами потрібно поговорити. Я можу й помилятися, але справа в тому, що… - дівчина мовчки, без зайвих слів передала головному лікареві роздруківку кардіограми, увінчану різноманітними кривими лініями. Лікар декілька хвилин пильно вивчав результати обстеження, а згодом зняв окуляри в подивився кудись в сторону, після чого знову подивився на кардіограму.
-Цього не може бути… - стиха сказав він.
-Не може бути, але… Ми ж не виключали саме такого варіанту перебігу подій? – обережно запитала медсестра Юля. Якраз саме зараз вона закінчувала медичний університет  за спеціальністю «кардіологія» і була однією з найкращих студенток на своєму курсі. ЇЇ завжди приваблювала не лише медицина, але й різноманітні складні і цікаві випадки – своєрідні задачі, які неодноразово зустрічаються в медичній професії. І випадок Володарського був саме цього роду – гостра серцева недостатність, яка викликала збій майже усього організму хворого.
-Я цього не виключав, так, але… Саме цього, власне, я й боявся… - сам до себе відповів Володимир Борисович, знявши окуляри та промасажувавши собі перенісся.
-І… Що нам тепер  робити? – з великим очима запитала в свого наставника дівчина, дивлячись то на нього самого, то на Артема, котрий стогнав, раз за разом повторюючи одними тільки губами «Олю… Олю…», і поправила кисневу маску, яка була зараз в нього на обличчі.
-З висновками поспішати ми не будемо.. – замислено сказав головний лікар в той час, коли Артему робили черговий укол. – Зробимо детально всі обстеження і вже тоді, власне можна буде поставити остаточний діагноз. Однак…- зітхнув Володимир Борисович. – З рідними варто поговорити саме зараз.
-Мати хворого в коридорі, з нею медсестри. – нагадала головному лікареві Юля. – Але, як Ви самі бачили, вона не в найкращому стані. Єдиний син, самі розумієте…
-Так… важко зітхнув Володимир Борисович. – Я все розумію, однак, на жаль, ситуація дуже непроста. При такому діагнозі може трапитися будь-що і при перебігу хвороби треба врахувати всі фактори ризику.. Так, Юлечко, збільште дозу ліків і домовтеся про негайні додаткові обстеження – кардіограма, ультразвук, МРТ, доплерографія. І як тільки будуть результати, відразу ж повідомте мене!
-Так, звичайно! Не хвилюйтеся, ми все зробимо! – кивнула дівчина.
-І ще, найголовніше – не відходьте від нього ні на крок! Чергуйте, змінюйте одна одну за мірою необхідності, але не лишайте палату без нагляду! Я домовлюся з хлопцями і сюди це надішлють додаткову охорону! – суворо додав головний лікар. Чесно кажучи, випадок з Артемом цілковито вибив Володимира Борисовича з колії. Вперше і стінах клініки з настільки добірним персоналом та хорошою репутацією відбувається практично замах на вбивство. – До речі, про охорону! Ви повідомляли їй про те, що сталося?
-Так. Ми щойно зателефонувати хлопцям і вони відразу ж кинулися «прочісувати» околиці та парк, декілька працюють з персоналом та пацієнтами безпосередньо в клініці. Ясна річ, що все відбувається делікатно! –доклала медсестра Ліза. – Однак, я не думаю, що той, хто був тут, ховатиметься на території клініки. – додала дівчина. Варто сказати, що в дитинстві та у вільний час взагалі дівчина полюбляла читати детективи, що їй дуже допомагало в наш неспокійний час. – Той, хто був тут, далеко не дурень і так не ризикуватиме.
-Однак, як би там не сталося, ми повинні забезпечити максимальні умови для безпеки нашого пацієнта. Тому,необхідно вжити усіх заходів. – замислено сказав Володимир Борисович. – Зараз ми введемо ще одну дозу ліків і… - не договорив медик, як раптом в двері палати постукали. – Я ж сказав, що нікого зі сторонніх не впускати поки що! – суворо сказав він.
-Я знаю.- несміливо сказала Ліза і попрямувала до дверей для того, щоб спровадити нежданого гостя. – Вибачте, але це реанімація, сюди не можна і… - почала було дівчина, але її миттю перебили:
-Я в курсі, але ж Ви самі просили дізнатися хоча б якусь інформацію про відвідувача цієї палати №417. – почувся голос одного з охоронців, котрих медсестри вже встигли повідомити про форс-мажор, який стався буквально декілька хвилин тому, а також, провести короткий інструктаж з приводу подальших дій. Володимир Борисович ще раз перевірив пульс та основні показники хворого , а після того попрямував до охоронця – широкоплечого білявого хлопця років двадцяти.
-Що там в вас? – похмуро запитав головний лікар в охоронця. Обличчя в хлопця було доволі стривожене і лікар без зайвих слів зрозумів, що це – важлива інформація, але не для зайвих вух. – Ходімо до мене в кабінет! – скомандував він і вони попрямували коридором до кабінету головного – там їм точно ніхто не заважатиме.
-А тепер розповідай! – сказав  Володимир Борисович, коли вони увійшли в кабінет, і  знову пильно подивився на охоронця. А хлопець, в свою чергу, без зайвих слів поклав на стіл диск, шприц, а також, зім’ятий клаптик паперу.
-Коли ми зафіксували камерами стеження траєкторію руху  відвідувача цієї палати, то він, здається, помітив нас і, натягнувши капюшон на голову, швидко та непомітно покинув територію клініки і…
-Чорт забирай! Як ви могли його впустити?! І що тепер?! – скрикнув Володимир Борисович, вдаривши своєю широкою долонею по столі. Тим часом, охоронець понуро опустив очі.
-Впустив, винен! – пробурчав хлопець. – Але саме ось ці речі ми знайшли, коли побігли по його слідах. Я практично впевнений, що саме йому вони і належать.
Натягнувши гумові рукавички, головний лікар почав пильно розглядати шприц, який заходився в поліетиленовому пакеті.
- Шприц відразу ж на експертизу і коли будуть відому результати, мені повідомити відразу ж, зрозумів? – сказав Володимир Борисович, передавши речові докази охоронцю. -- Передаси шприц дівчатам з лабораторії, але пам’ятай про одне – інформацію нікому не розповсюджувати. Ніяких розмов в кулуарах, зрозумів? – охоронець понуро кивнув і взяв пакет з речовими доказами, який лежав на столі.  – Можеш йти! З експертизою не затягуйте!
-Зрозумів! – кивнув охоронець і вийшов за двері. Коли Володимир Борисович лишився в кабінеті сам, то різко піднявся зі стільця і нервово закрокував кімнатою. В голові у чоловіка зараз була лише одна думка – що, як і де він впустив? Володимир Борисович, медик вищої категорії, майже все своє життя присвятив тому, щоб рятувати людські життя, щоб його клініка стала однією з найкращих в країні  і що ж тепер? Тепер виявляється, що пацієнти його клініки не можуть бути в цілковитій безпеці, знаходячись тут. Однак, справ була не лише в цьому. Родину Володарських він знав досить давно, більше того – з головою родини Олександром Володарський, батьком Артема, вони багато років були не просто найкращими друзями – вони були братами, їх поєднувало щось значно сильніше, ніж кровні узи. І коли Саші не стало, він присягнувся собі та усім, що не покине осиротілу родину друга. Володимир Борисович турбувався про вдову Володарського – старшого Олену, єдиного сина подружжя Володарських Артема та племінника загиблого друга Бориса. Особливо чоловік, не маючи власних дітей, прикипів душею саме до Артема. Цей розумний хлопець з надто відкритою душею та напрочуд добрим серцем ріс буквально на очах у Володимира Борисовича, він радів за успіхи Артема, неначе за успіхи рідного сина і тепер.. Страшно, жахливо було усвідомлювати той факт, що колись повен ентузіазму та  ідей Артем зараз бореться за власне життя, до того ж, схоже, над ним нависла ще одна біда. Велика біда. Не дивлячись на чималий лікарський досвід, Володимир Борисович, відкинувши всі наукові стереотипи, зараз молився. Щиро молився про те, щоб діагноз Артема не підтвердився. Він чудово знав про ту ситуацію,  яка панував в родині Володарських, як нелегко його матері і чудово усвідомлював те, що якщо з Артемом, Боже збав, щось станеться, то Олена Михайлівна цього не переживе. Артем завжди був і лишається для неї всім.
Від думок головного лікаря відволік стук в двері.
-Заходьте!- гукнув він.
-Володимире Борисовичу, Можна? Вже готові попередні результати обстеження Володарського. –від важких думок чоловіка відірвав голос медсестри. Чоловік миттю зібрався.
-Так… Що там в тебе, Юлю? – запитав він і через мить дівчина поклала йому на стіл течку з результатами обстежень, яку головний лікар миттю відкрив і почав переглядати численні папірці з хитромудрими кривими та символами. І з кожною хвилиною його обличчя ставало все більш і більш похмурішим. -Тільки цього нам не вистачало… Чорт.. – зітхнув Володимир Борисович, сикнувши окуляри. – Вада серця. Підтвердилися мої найгірші прогнози…
-І які наші подальші дії? – медсестра чудово розуміла, що зволікати нікуди, і тому чекала подальших розпоряджень.
-Поки що продовжуймо активну медикаментозну терапію. І пильно слідкуйте за станом хворого. Якщо будуть хоч найменші зміни – докладайте негайно! – сказав лікар, мусолячи в руках ручку і збираючись з думками. Там в коридорі на нього чекає мати пацієнта і зараз Володимиру Борисовичу доведеться розпочати, напевно, одну з найважчих розмов за останній час.
-Гаразд. – сказала медсестра і, отримавши всі необхідні розпорядження, вийшла за двері. Володимир Борисович, в свою чергу, важко зітхнувши, взяв в руки течку з обстеженнями і попрямував до дверей.
Олену Михайлівну лікар, як і думав, знайшов в коридорі клініки. Жінка щиро молилася, притиснувши руки до грудей. У Володимира Борисовича буквально все стиснулося всередині, коли він побачив матір свого пацієнта, але він швидко опанував себе. Натомість, Олена Михайлівна, побачивши лікаря, рвучко кинулася до нього.
-Володю, що там? Як мій син? Як там Артемчик? – запитала вона в лікуючого лікаря свого сина і найкращого друга їхньої родини, дивлячись на нього, мов на Бога.
-Олено Михайлівно… Оленко… - Володимир Борисович взяв жінку за плечі та пильно подивився їй у вічі. – Справа в тому, що… Нам потрібно поговорити…
-Щось сталося?! Що з Артемчиком? Що з ним? – голос жінки затремтів.
-Заспокойся.. Наша розмова й справді дуже серйозна…
-Володю, що з моїм сином?!- крізь зуби запитала вбита горем жінка.
Володимир Борисович глибоко зітхнув. Настав момент істини.
-Оленко, тобі зараз не можна хвилюватися, це я розумію, але…. Ситуація екстрена… - лікар на хвильку зупинився, а потім сказав найголовніше: - В Артема виявлено… Набуту ваду серця…
На одну мить Олені Михайлівні здалося, ніби земля йде з-під ніг.
-Щ..Що?... Як це?... – хриплувато запитала вона.
-Оленко! Оленко! Послухай мене! – взяв Володимир Борисович жінку за плечі. – Ситуація критична, але не безнадійна. Потрібна операція і чимскоріше – тим краще.
-Господи… Господи… Як же так?! Господи! – заплакала сердешна жінка. – За що це все моєму синові?! Господи, за що?!..- прохрипіла вона і раптово зблідла. Похитнувшись, вона мало не впала, однак, Володимир Борисович встиг вчасно її підхопити.
-Олено Михайлівно! Оленко, що з тобою?!- стривожено заричав лікар, легенько вдаривши жінку по щоках. – Сестро, сестро, скоріше сюди! Зачекай, Оленко!Зараз все буде гаразд Зараз все буде гаразд!
*    *   *
Ось вже декілька ночей Оля майже не спала і причин на те було дуже багато. Малюк в неї під серцем ріс з кожним днем і був дуже активним, штовхаючи маму ніжками. А ще, вночі Ольга нарешті могла нарешті випустити на волю свої емоції та почуття, виплакавшись від душі. Інакше, вдень Параска Степанівна відразу ж почала б хвилюватися, а Толя… Толя – чоловік, до того ж, як вже встигла зрозуміти Оля, дуже в неї закоханий. Він би точно не зміг об’єктивно оцінити цю ситуацію, сприймаючи біль Олі, наче свій власний, і тому Оля не хотіла зайвий раз завдавати клопоту своїм рятівникам. «Я вже не маленька дівчинка і повинна вчитися опановувати свої думки та емоції. До того ж, я скоро стану матір’ю і, як відомо,  перепади настрою відображаються не лише на стані мами, але й на малюкові. Тому, вибач мене, моє янголятко!» - з сумною посмішкою думала Оля, погладжуючи свій доволі великий животик. Зараз майбутнє здавалося жінці доволі туманним, а серце рвалося додому, до своїх малюків. Майже щоночі Олі приходили уві сні Марічка та Павлик. Вони кликали маму, простягаючи до неї свої крихітні рученята, а Оля лише плакала, відчайдушно кричала, тому, що знала – вона не може підійти до них просто зараз, обійняти, витерти їхні сльози, міцно-міцно притиснути до свого серця для того, щоб захистити від цього жорстокого світу. Декілька разів жінка в одну мить поривалася поїхати до Києва, до дітей, але чудово розуміючий її та ситуацію Толя, котрий також усвідомлював, щ якщо Оля з’явиться в столиці, то їй відразу ж загрожуватиме небезпека. Тому він всіма силами намагався відмовити Олю від такого кроку.
-Олю, для тебе це небезпечно, невже ти не розумієш? Тим більше, в твоєму становищі!- стурбовано сказав він, вказавши на вже доволі великий животик жінки.
-Так, але що ти мені можеш запропонувати натомість? Просто сидіти на одному місці та милуватися природою в той час, коли мої маленькі діти зараз невідомо де і невідомо з ким?!- схлипуючи, скрикнула Ольга. Толя миттю кинувся до жінки та пригорнув її до себе, щоб заспокоїти.
-Олечко, я присягаюся тобі, що зроблю все, чуєш?! Все для того, щоб ти могла якомога швидше повернутися до своїх малюків! – сказав Толя, поцілувавши жінку в чоло. В голові Анатолія вже на той момент поступово народжувався план. Досить давно в їхньому сараї стояв раритетний мотоцикл, котрий Толя а юнацькі роки самостійно від реставрував. Колись він належав Толіному дядькові, брату Параски Степанівни, який дуже рано пішов з життя і лишив племіннику цей диво- агрегат, однак, в силу проблем зі здоров’ям Толя не міг добре ним керувати – під час їзди на мотоциклі починала дуже боліти спина, до того ж, сам цей транспорт потребував дуже хорошої координації рухів, яка у Толі теж могла б бути кращою. Тому, мотоцикл досі припадав пилом і зараз Толя був готовий пожертвувати власними мріями, які тепер навряд чи збудуться, заради коханої. Нікому нічого зарання не кажучи, чоловік подав оголошення про продаж в газету і за лічені дні на раритетний транспортний засіб з’явився покупець, котрий обіцяв чималі гроші за модель, котра, як виявилося, мала вже майже історичну цінність. Після так званих переговорів Толя задоволено посміхнувся – покупець пообіцяв саме таку суму, яка й була потрібна Анатолієві для втілення його плану. А сам план на перший погляд, був елементарним – чоловік мав намір найняти приватного детектива для того, аби він дізнався все про родину Володарських, а об оливо про їхнє оточення. Після того, що Оля згадала та розповіла Анатолію про Бориса і про те, що, схоже, саме він винен в тому, що трапилося з нещасною жінкою. Коли Толя думав про все те, що довелося пережити Олі, його очі наливалися кров’ю і він сам був готовий на все, аби цей покидьок заплатив за зламане життя його коханої. У свій час Анатолій так і не зміг знайти тих виродків, які познущалися над його Ніною, тому тепер знайти та покарати кривдників Олі для нього було практично справою честі…
Наступного дня Толя, нічого нікому не сказавши,попрямував на зустріч з потенційним покупцем його мотоциклу, а Оля та Параска Степанівна лишилися вдома готувати святкову вечерю – саме сьогодні Толя святкував свій тридцяти дев’ятирічний День Народження і хоч сам іменинник не вельми полюбляв це свято, але він підозрював, що Оля та його ати вже щось задумали з приводу вечора. Ясна річ, що Толя не хотів банкетів, однак, разом з тим, не бажав сперечатися з любими своєму серцю жінками. Тим більше, Оля носила під серцем дитину і Анатолій намагався робити все для того, щоб в її житті було якомога більше приводів хоча б для маленьких радощів.
…- Таак, агрегат потужний дійсно! – новий потенційний господар з неприхованою гордістю погладив блискуче кермо Толіного «байка». В серці у без п’яти хвилин колишнього власника щось тужливо кольнуло, однак, Толя згадав, для чого саме він все це затіяв і його рішучість подвоїлася. – Тобто, ви хочете за нього…
-Хоча б двадцять. Тисяч. – рішуче сказав Толя, розуміючи, що можливо, це виглядає нахабним, але іншого виходу в чоловік не було. Зрештою, заради власних амбіцій він би ніколи не наважився йти ось так, напролом. Але зараз справа стосувалася Олі та її подальшого майбутнього, а заради цього Толя був готовий піти практично на все. Одного разу він не зміг відвести біду від коханої жінки, але тоді від нього, від Толі майже нічого не залежало. Зате зараз він вважав цілком можливим допомогти Олі змінити її життя на краще і присягнувся сам собі, що зробить для цього все, що від нього залежатиме.
Покупець, солідний чоловік в чорному плащі, досвідчений фотолюбитель, критично окинув оком омріяний екземпляр своєї колекції.
-Ви не лишаєте мені вибору, пане Анатолію. – блиснув він світською посмішкою.
-Так, я розумію, але й Ви зрозумійте мене. Я роблю це не заради простої наживи чи азарту. – сумно посміхнувся Толя, дивлячись на співрозмовника. Цей доглянутий чолов’яга з посмішкою голлівудського актора, який зовсім нещодавно викупив декілька ділянок неподалік їхнього села заради будівництва власного маєтку та вертолітного майданчику поряд з ним, навряд чи знає потребу в грошах. Однак, на даний момент, Толя зовсім не бажав і не мов часу його засуджувати, адже цей цілковито задоволений життям багатій, сам того не знаючи, щойно вклав гроші у велику справу і тепер можливість здійснити мрію Олі та повернути нещасній жінці її рідних малюків стала ще більш реальною. Серце Толі схвильовано тьохкало, коли він дивився, як покупець відраховував  купюри одну за одною…
-Не сумніваюся, цей «мустанг» стане периною моєї колекції! – з сяючою білосніжною посмішкою вкотре сказав чоловік, погладивши свій новопридбаний мотоцикл по блискучому сидінню. Толя, в свою чергу, якось сумно посміхнувся.
-Це справді доволі рідкісна модель, будьте певні!- сказав він.
-Я бачу. Десять років його шукаю, тому… - він простягнувся Анатолію пачку купюр, а той, не перераховуючи, поклав їх до кишені. – Не перераховуватимеш? – посміхнувся співрозмовник, спостерігаючи за Анатолієм.
-Не бачу сенсу. Ви людина чесна, у Вас немає причин мене обдурити. Я це відразу помітив. -  впевнено сказав він. Покупець здивовано звів брови.
-Справді? І як саме? – зацікавлено запитав він.
-Очі в Вас чесні. – впевнено сказав Анатолій. – До того ж, бачу, Вам цей  справді потрібно, тому..
-Та й ти, як я бачу, не від хорошого, як то кажуть, життя від мрії відмовляєшся, чи не так? – запитав покупець у Толі, після чого той мовчки відвів очі.
-Здоров’я не дозволяє екстримом займатися. – коротко відповів той.
-Я це вже помітив. Вибач, старий. – прочистив горо покупець. – Однак, я також встиг помітити, що справа не лише в цьому. Дай вгадаю – жінка?
-Ви дуже спостережливий. – доволі стримано відповів Анатолій. –Однак, все значно прозаїчніше. Просто необхідно допомогти одній дуже хорошій людині. – раптом Толя тепло посміхнувся, згадавши Олю і те, з якою безмежною любов’ю вона завжди ділилася з ним спогадами про своїх малюків. «Скоро ви будете разом, Олечко, я тобі присягаюся..» - з посмішкою подумав Толя, сховавши гроші та попрощавшись з чоловіком, поспішив далі. Це була не остання зустріч, запланована Анатолієм цього дня.
….Наступною Толіною точкою призначення було невеличке кафе на автобусній зупинці в районному центрі. Зайшовши в приміщення та побачивши чоловіка в чорному плащі, Анатолій відразу ж зрозумів, що він чекає саме на нього і попрямував просто до потрібного столика. Літній чоловік пив міцну темну каву і без сів привітався з Толею.
-Мураєв Сергій Дмитрович, приватний детектив. Чим можу бути корисним? – запитав він в Анатолія після того, як вони потиснули один одному руки.
-Доброго дня, Сергію Дмитровичу. Справа в тому, що допомога потрібна одній людині. Справа дуже непроста і доволі делікатна, тому… - обережно почав Толя, прочистивши горло.
-Я Вас уважно слухаю. – тактовно кивнув головою Мураєв, після чого Толя, ретельно підбираючи слова, почав вводити детектива в курс справи.
-Ситуація така, що жінка втратила пам’ять і лише зараз поступово почала все згадувати. Вона пригадала, що вдома на неї чекають маленькі діти, але… Справа в тому, що амнезія з повною перетворилася в часткову. Вона пам’ятає свою родину, дітей, чоловіка, зовнішній вигляд будинку,  однак, не може згадати точної адреси…
-Дуже цікаво… - Мураєв потер підборіддя, уважно дивлячись на Анатолія. – Якщо по правді, то така справа трапляється вперше в моїй практиці..
-Я все розумію, однак, менш з тим, я… Ми дуже на Вас розраховуємо.. – продовжував стояти на своєму Толя. Йому коштувало неймовірних зусиль дістати контакти одного з найкращих детективів столиці і зараз, коли половину справи було майже зроблено, було б дуже прикро зазнати поразки. «Добре, що я поки що Олі нічого про це не сказав, не дав надію завчасно…» - промайнула думка в голові в Анатолія.
-Розумію. Однак, мені навпаки дуже цікаво взятися за таке розслідування. До речі, яке спів падіння – саме зараз я розслідую справу про зникнення молоді жінки – її чоловік не повірив  в офіційну версію самогубства, надану правоохоронними органами. Вбитий горем, самі розумієте. – важко зітхнув Мураєв, а Толя, в свою чергу, ствердно кивнув у відповідь. – Це в нашій практиці справа типова, а ось коли, як у Вашому випадку, зворотна реакція, то.. Це, як-то кажуть, підігріває інтерес до справи..
-Отже, Ви погоджуєтеся братися за наш випадок? – майже по-дитячому зрадів Толя, на що детектив ствердно кивнув, стримано посміхнувшись. – Чудово! Ось повна сума гонорару, а ось фото жінки, яка, власне, й хоче знайти свою родину та повернутися додому. – на останніх словах серце Анатолія стиснулося, однак, йому вдалося вчасно себе опанувати. Толя поклав на стіл фотокартку Олі, зроблену зовсім нещодавно. Побачивши фото, Мураєв на мить завмер і, здавалося, забув про все на світі. Ніби не вірячи своїм очам, чоловік взяв до рук фото Ольги та почав пильно його розглядати.
-Цього не може бути… - врешті-решт, сказав він, скинувши окуляри.
-Ви про що?- нетерпляче запитав Анатолій, спостерігаючи за літнім чоловіком, який зараз здавався розгубленим, неначе маленька дитина.
-В моїй практиці зустрічалося всяке, однак, щоб одна справа несла в собі ключ до розв’язки іншої… Такого в моєму досвіді ще не траплялося…
- Перепрошую, однак, Ви не могли б говорити ясніше? – з тактовною нетерплячістю запитав Толя,а  Мураєв, в свою чергу, мовчки дістав з нетрів свого портфелю ще один фотознімок і поклав його поряд з фотокарткою Олі. З двох знімків на чоловіків дивилася одна і та ж жінка…
-Декілька місяців тому в моє детективне бюро звернувся відомий юрист Артем Володарський з проханням знайти хоча б якісь відомості про його зниклу дружину, яка вже на той час офіційно вважалася загиблою. Як я вже казав, вбитого горем вдівця не влаштовував офіційний висновок слідства, до того ж, він хотів знайти того хто теоретично міг бути причетним до зникнення його дружини. Багато днів я шукав хоча б якісь зачіпки, однак, всі зусилля виявилися марними – жінка ніби крізь землю провалилася і тут… Через стільки часу… Просто містика якась, інакше не скажеш… - пробурмотів детектив, котрий, як йому здавалося, вже все побачив в цьому житті.
-Отже,  Олю шукав… Шукає саме Ваш нинішній клієнт Володарський… - пробурмотів Толя, подивившись кудись в сторону. Інформація, котру він щойно почув, й досі не вкладалася у нього в голові. Справа впевнено йшла до розв’язки, хоча, якою вона буде, не міг передбачити ніхто….