Знайди мене. Частина 8. Час збирати камiння

«Бо прийде Син Людський у славі
свого Отця і з анголами своїми і тоді
віддасть кожному з ділами його…»
Єв. Від Матвія 16:27 (пер І. Огієнка)

Колишній голова спілки адвокатів Аркадій Нестеров мовчки сидів у своєму кабінеті, спорожнюючи чергову пляшку коньяку. Ковток за ковтком, навіть не закусуючи, він таким чином заглушував ту біль, яка була в нього зараз на душі. Вірніше, не біль, а елементарну злість. Вся його кар’єра і зусилля летіли у прірву. Колись Аркадій неймовірно заздрив Артему Володарському, вважаючи його вискочкою та своїм конкурентом, але, навіть тепер, коли через «раптову» хворобу Артем зійшов з дистанції, очікуваного тріумфу та напливу клієнтів не відбулося. Натомість, на юридичній арені з’явилася абсолютно нова фігура, значно яскравіша і багато в чому могутніша, ніж сам Артем. І був цією фігурою двоюрідний брат Володарського та монстр юриспруденції Борис Чернобаєв.
Бориса Аркадій знав вже доволі давно і йому було чудово відомо те, на що здатна ця людина, заради досягнення власної мети. Доволі страшна людина навіть для самого Нестерова. Якщо з іншими адвокатами Аркадій хотів би зіткнутися в дискусії у якості опонентів на судовому засіданні, то такий своєрідний двобій з Борисом здавався навіть для самого Нестерова страшним сном. Однак, справа була не лише в цьому.   Аркадій не лише був в курсі того, що Борис веде подвійну і дуже брудну гру, він став своєрідним пішаком в хитромудрій шаховій партії Чернобаєва, де Борис вже поставив шах Володарському і був в двох кроках від того, щоб поставити красивий і дуже великий мат у вигляді жирної крапки на кар’єрі Артема і не тільки…  І в цьому Борису, до речі, непогано допомагала рідна сестра Аркадія Лілея, котра виявилася набагато слабшою, ніж можна було подумати – після того, як Лілея виконала один з основних пунктів в плані Бориса, власноруч підсипавши Володарському ту гидотну, психіка дівчини не витримала докорів совісті (а вбивати юдину виявилося не так вже й легко) і молода, доволі розумна та амбітна дівчина почала заливати голос совісті спиртним, щоразу збільшуючи його дозу. Аркадію вже неодноразово доводилося забирати сестру в доволі нетверезому стані з численних барів та генделиків, куди зникала під приводом «просто зустрітися з подружками», котрі згодом, після дзвінка Аркадія взагалі були в шоці, переконуючи, що Лілею вони того дня не бачили і взагалі – не спілкуються вже доволі довгий час. Аркадій намагався докричатися, достукатися до сестри, однак, всі його зусилля були марними.
…-Чого ти до мене причепився, ідіоте?! – кричала нетвереза Лілея після чергової спроби брата відвезти її додому в один з вечорів. – Ти мені неодноразово казав про те, що треба жити так, як ти сам того хочеш, і чхати на думку інших, чи не так?! Ось я й живу у власне задоволення! – залилася нетверезим сміхом дівчина, за що отримала добрячий ляпас від брата, який вже на той час остаточно втратив контроль над собою.
-Це зовсім інше, ідіотко! – зірвався на крик Аркадій. Так, безпринципний і, на перший погляд, цинічний адвокат Нестеров теж мав, що (а вірніше – кого) втрачати. І єдиною людиною, котру він любив в своєму житті, була сестра, з якою вони, можна сказати, пройшли всі кола пекла. І зараз Аркадію було боляче, неймовірно боляче спостерігати за тим, як його сестра, його люба принцеса і просто-таки ідеал краси повільно та впевнено скочувалася у прірву. – Треба жити у власне задоволення, так, але ж не губити себе! Невже ти цього не розумієш?!
-Ой-ой-ой, який тут знайшовся великий мораліст, чорт забирай! – скривилася Лілея в той час, коли пізнього вечора Аркадій вкладав нетверезу сестрі в ліжко, скинувши з неї пальто та взуття.
-Так, а тепер спати! Поговоримо завтра! – побурчав Аркадій, вимкнувши світло та вийшовши з кімнати.
…Тепер, включаюся увесь свій аналітичний розум, Аркадій нарешті зрозумів логіку поведінки сестри. Нерозділене кохання – ось що настільки сильно вибило Лілею зі звичної колії. І зовсім не до Володарського, перед котрим вона розіграла в рої відданої помічниці. Це було зовсім не для Артема. Ця гра на публіку була запланована заради іншого глядача, котрий, власне, і закрутив усю вереницю, несподівано сплутавши всі карти та безкарно користуючись зусиллями та досягненнями інших, не побоявшись лишити за бортом навіть самого Аркадія.
-Недооцінював я  тебе, покидьку. Ой, як же недооцінював… - захмелілим голосом сам до себе говорив Аркадій, наливаючи собі ще коньяку та розкинувшись у своєму без п’яти хвилин колишньому кріслі.
-А так завжди, частіш за все буває: не розрахував сил – і полетів у багнюку! – хриплий за насмішкуватий голос повернув Аркадія до реальності. Двері кабінету відчинилися, впускаючи до середини трохи світла. Піднявши очі, Аркадій побачив силует, який впевнено рухався до власника кабінету. Вірніше,  до без п’яти хвилин колишнього власника.
-А тебе стукати в дитинстві не навчили? – пробурмотів Нестеров, не підіймаючи очей на свого нежданого гостя.
-Фу-фу-фу, як негарно! Верх невихованості – так приймати гостей! – голос неочікуваного гостя був знайомим до болю.  Впевненим кроком чоловік увійшов до кабінету та сів на стілець навпроти Аркадія, вальяжно закинувши ногу за ногу. Було добре видно, що гість також, м’яко кажучи, не був тверезим і діяв, як-то кажуть, на суцільному адреналіні, бо був з тих людей, кого алкоголь не вибиває з колії, а навпаки – надає якоїсь шаленої енергії.
-Чого тобі? – без зайвих церемоній запитав Аркадій. – Чого ти хочеш, Борю? Покепкувати, відсвяткувати свій тріумф чи добити мене, як ти це вже майже зробив з Володарським? До того ж, чужими руками… - в кабінеті запанувала пауза. – Ну ж бо, відповідай! – скрикнув Аркадій, нервово розминаючи кісточки пальців. – Та, власне, ти тільки й можеш те, що базікати, бо все інше, всю чорну роботу ти звик робити руками інших, чи не так?!
-Чшшш… Тихше-тихше, Аркашо! Від злості вітаміни зникають, сеньйоре Помідор! – глузливо почав Борис, а уважний Аркадій відразу ж зрозумів, що з його вимушеним другом та партнером коїться щось дивне. І це «щось» зовсім не властиве тому Борису, якого він завжди знав.
-Говори коротше – що тобі потрібно? – запитав Аркадій в Чернобаєва, вирішивши скористатися його становищем на свою користь.
-Мені? –Боря нетверезо посміхнувся. –Душевна бесіда з давнім товаришем. Адже, кому ще, як не тобі, я можу відкрити свою душу?
-І кому ж, коли не мені, ще може бути відомо те, хто ж насправді такий Борис Чернобаєв? – Аркадій жорстко посміхнувся. Погляд Бориса вмить став більш тверезим, він пильно подивився на свого старого товариша, колегу та партнера.
-Це ж що означає? Що ти мені погрожуєш? – повністю нормальним, хоч і трохи хриплуватим голосом запитав Боря в Аркадія, пильно дивлячись йому просто у вічі.
- Я тебе попереджую. – сухим та доволі жорстким тоном сказав Аркадій, дивлячись Борису просто у вічі. – Якщо махінації за спинами в чесних трударів я ще міг якось розуміти, але те, що моя сестра влізла в пиятику через тебе.. Цього я тобі не пробачу ніколи…
Дзвінкий хриплуватий сміх Бориса луною рознісся по всьому коридору.
-Тобто, ти мені ставиш ультиматуми тільки через істерики своєї шмаркачки?! – нарешті відсміявшись, запитав Чернобаєв. – Ніколи б не подумав, друже, що ти такий сентиментальний. Направду, ти мене здивував!
-Вона тебе кохає, виродку! – підвищив голос Аркадій. – А ти її просто використав!
Після цієї репліки Борис розреготався ще дужче.
-Ой, я тебе благаю, любий друже! Всі люди у цьому світі використовують один одного!  Особливо, в плані сексуальної насолоди! Як в джунглях- треба виживати!
-Ольгу Володарську ти теж хотів отримати в якості задоволення своїх інстинктів, свого власного его?- в’їдливо запитав в Бориса Аркадій і ця фраза стала останньої краплею в чаші терпіння Чернобаєва. Борис різко піднявся зі стільця і подивився Аркадію просто у вічі.
-Повтори негайно – що ти щойно сказав? – хриплувато запитав він.
-Думаєш, я не знаю, заради чого ти все це затіяв? Давно здогадувався.. – важко захрипів Аркадій. – Дружину брата захотів внести у свій «послужний список», але вона виявилася тобі не по зубах! Прикро, чи не так?
Очі Бориса вмить налилися кров’ю. Він взяв Аркадія за грудки і практично підняв його над землею.
-Не тобі про це судити, невдахо! – прошипів він. – Не смій навіть її імені вголос промовяти, ти мене почув?!
-Хо-хо-хо! Який трепет! – продовжував реготати Аркадій, чим ще більше розлютив Бориса. – А чи хіба не з твоєї подачі і не твоїми стараннями всім нам відома пані Ольга Володарська зараз вважається зниклою без вісті?
-Стули пельку! – закричав Борис, трясучись від люті. Його тремтяча рука раптом потяглася до кишені і через мить в ній зблиснув пістолет.
-Огоо! І ти вистрелиш? Сміливості вистачить? – іронічно запитав Аркадій, в той час, коли Борис цілився йому прямо в голову. – Рука не здригнеться? Ти ж звик все робити, використовуючи інших! «Засвітитися» не боїшся?
-Не бійся. Камери твого офісу сьогодні вийшли з ладу, а мені особисто вже немає чого втрачати! Приберу братика, непотрібних свідків, а потім – прямим рейсом до зірок, до своєї мети!
-І що, і думаєш, що Олю повернеш? Не думаю, що вона була б з тобою після всього. Їй ніколи не подобалися нев… - договорити Аркадію завадив постріл. Ні він, ні навіть Борис не могли в ту мить зрозуміти, як все сталося. Куля потрапила Нестерові прямо в голову і кров поступово розтікалася по обличчю та бездоганно білій сорочці.
-Ну, і чия взяла? – хижо посміхнувся Борис. Натомість, його руки затремтіли. А вбити людину виявилося настільки просто і так страшно водночас…
-Ти… Запла…тиш за це…  - прохрипів Аркадій перш ніж, його дихання припинилося. Погляд застиг в одній точці.
-Ось і все, товаришу Настеров. Ось і все. – пробурмотів Борис, всередині якого буквально все тремтіло. Тікати. Треба чимдуж швидше тікати звідси. Ні, ще не все. Для початку треба «підчистити» докази, а це Борис вмів робити майже бездоганно. Акуратно протерши рукоятку пістолета та натягнувши на руки рукавички, Борис підійшов до Аркадія, намагаючись уникати його скляного погляду, та вклав револьвер Нестерову в праву руку (як добре, що пістолет був зареєстрований зовсім не на Бориса! Це був єдиний «трофей», який він взяв з кабінету покійного дядька вже давно). Праву руку Аркадія Борис взяв в свою і настукав його пальцями на клавіатурі декілька фраз: «В моїй смерті прошу нікого не звинувачувати. Я заплутався і прийняв рішення піти. Так буде краще для всіх. Аркадій». Після цього Борис випростався і врешті полегшено зітхнув. Потім, натягнувши на обличчя капюшон, погасив світло та квапливо покинув кабінет…
*   *  *
Міла увесь вечір крутилась біля дзеркала, приміряючи то ту сукню, то іншу, прикидаючи різні варіанти зачісок і навіть дістала свої єдині туфлі на високих підборах. Серце в грудях шалено калатало і це була зовсім не тахікардія, а хвилювання, шалене хвилювання. Декілька днів тому Толя особисто запросив її на День Народження, який він відзначає саме сьогодні. І це відбувалося зовсім не так, як раніше. Справа в тому, що Толя завжди був доволі замкнутою людиною і в їхньому спілкуванні завжди саме вона, Міла робила перший крок, не дивлячись на те, що між ними була значна різниця у віці – Толя був майже на вісім років старшим за Мілу, а якщо ще враховувати його специфічну зовнішність, фізичні вади та передчасну сивину в волоссі Анатолій виглядав старшим на цілих десять (а то й більше) років. «Що ти в ньому знайшла?» - дивувались Мілині подруги, корінні жительки столиці, які звикли до лоску і «гарних» обгорток, коли Міла показувала їм фото старого друга дитинства, та щиро не розуміли, чому в цієї доволі привабливої дівчини настільки специфічний об’єкт уваги.
-Бачиш себе Есмеральдою? – якось, сміючись, запитала одна з подруг. Вже колишня подруга. Після цього Міла припинила спілкування з нею назавжди.
Хоча, зараз ці спогади були не настільки важливими. Міла продовжувала крутитися біля дзеркала в красивій сукні, яка доволі елегантно підкреслювала талію і груди. Колись саме цю сукню Мілі допомагала вибирати саме господиня дому, де вона працювала вже доволі давно. З Ольгою  вони на той час вже були майже подругами, а Мілу, в свою чергу, завжди дивували та захоплювали не лише манери жінки та її вміння триматися у вищому світі, хоч вона також була з простої родини, але й доброта і чуйність. Ольга ніколи не ставила планки «господарі-прислуга», завжди ставлячись до всього з розумінням.  Міла навіть поділилась одного разу Ольгою найсокровеннішим, тим, що довгий час було в неї на серці і вже, напевно, ніколи не забуде того, що тоді їй сказала ця мудра і добра жінка у відповідь, поклавши свою долоню на долоню Міли… «Якщо кохаєш – борися!» - саме такими були її слова, котрі Міла запам’ятає надовго.
Міла відкрила скриньку з прикрасами, які колись належали ї бабусі, і так захопилась підбором сережок та бусиків, що не помітила, як до кімнати увійшла мама, обійнявши Мілу за плечі.
-Яка ж ти в мене красуня!- з посмішкою сказала Валентина. Міла, в свою чергу, посміхнулась і притулилась своєю щокою до щоки мами.
-Це ти в мене справжня красуня!- ніжно сказала вона, а потім сумно зітхнула: - А я так… Як-то кажуть, спрощена версія… - сумно зітхнула Міла, подивившись на себе в дзеркало.
-Ну що ти таке говориш, дурненька? – миттю заперечила мама. – Он, дивися, яка ти в мене красуня! Волоссячко хвилясте, оченята сяють! Справжнісінька природня краса, а не тони нікому не потрібного гриму!
-Тоді чому він цього не помічає?! Вже стільки років не помічає! – тремтячим голосом запитала Міла, роздивляючись своє відображення в дзеркалі. Валентина, в свою чергу, сумно зітхнула та відвела очі- он вже скільки років Міла кохає свого Толю! Господи, та якби не ця дурнувата дитяча прив’язаність, Мілка вже давно б озирнулась навколо, помітила б для себе хорошого та надійного чоловіка, вийшла б заміж, а Валентина, в свою чергу, вже могла б бавити двійко, або навіть трійко онучат! Однак, як-то кажуть, серцю не накажеш, а особливо, закоханому, відданому дівочому серцю.
-А ти звідки знаєш, що не помічає, м, диво моє?! – з посмішкою запитала мати. – Хіба ти можеш сказати напевне, що ж саме в нього на серці?
-А тут і здогадуватися нічого – все село просто таки гуде про благородство Толі, про знайдену та врятовану ним нещасну жінку без минулого! – гнівно скрикнула Міла, відкинувши в сторону губну помаду, яку на той час тримала в руках. – Ще й ім’я їй дав! Нінель! Як… Як.. – схлипувала Міла. В її душі панувала якась незрозуміла образа. Міла ще не знала тієї нещасної, однак,  до неї в молодої жінки прокидались ревнощі і навіть якась незрозуміла заздрість – якими ж це чарами треба володіти, щоб віднайти ключик до Толикового серця. Після Ніни цього не вдавалось ще нікому.
-Може, це реінкарнація? Всіляке буває в цьому житті! – сама до себе сказала Мілка і якось нервово реготнула.
-Ти здуріла?! – спантеличено скрикнула Валентина. – Сама розумієш, що кажеш, дитя?! – запитала вона в доньки.
-Ну, а як ще це зрозуміти?! Іншого пояснення я не бачу! – розвела Міла руками, розгублено зітхнувши. – Мам…. – подивилась вона на матір. – Може, мені взагалі нікуди не йти, м?- Мілкин погляд став настільки благальним, наче в школярки,  яка має намір прогуляти дуже важку і незрозумілу контрольну роботу.
-Угу, зараз, впертюху! Ти ж обіцяла Толі, що прийдеш привітати його? – запитала Валентина в Міли – та, в свою чергу, ствердно кивнула. – Отож бо й воно! Згадай, як Толя завжди дотримується свого слова і лишається вірним собі та друзям! Обіцяв – значить, неодмінно виконає!
«Так, тільки особисто мені він нічого не обіцяв..»- подумала Міла і сумно посміхнулася. Раптом за вікном почулися важкі кроки, а в двері постукали.
-Так, це Толя! Я піду відчиню! – сяйнула посмішкою Валентина і попрямувала до дверей. Тим часом, серце Міли буквально впало в п’яти. Вона притиснула руки до грудей і глибоко видихнула. «Господи, допоможи!» - прошепотіла вона, як раптом почула мелодійний мамин голос:
-Так, Толю, заходь! Мілка вже майже готова! – весело сказала вона. – З Днем Народження тебе, до речі, імениннику!
-Дякую, тьотю Валю, мені дуже приємно! – почула Мілка приємний Толін баритон. В ньому тепер замість звичного смутку та втоми дзвеніли якісь незрозумілі дзвіночки. Такого раніше не було – подумала Мілка і серце її раптово стиснулось від ревнощів. «Чорт забирай, ви з Толею знайомі тисячу років!» - бурчав внутрішній голос. – «Він тобі неначе старший брат, не варто собі нічого придумувати!» - подумки шпетила саму себе Міла, як раптом почула в себе за спиною голос мами:
-Ось вона, наша красуня! – посміхаючись, сказала Валентина. По спині Міли пробіг морозець. Спинним мозком вона відчула на собі погляд Толі. Захоплений погляд. Нарешті, дівчина наважилась повернутися до Анатолія, який невідривно спостерігав за нею.
-Мілко… Ти така красуня!- тільки й сказав він, після чого Міла густо почервоніла. – Тобі дуже пасую ця сукня!
-Ой, Толь… Дякую тобі.. Хоча, якщо направду… Я не дуже була впевнена на рахунок неї.. – з посмішкою белькотіла Міла. «Та про що ти лепечеш, дурепо закохана?! Ти б людину з Днем Народження хоча б привітала для початку!» - внутрішній голос Мілки тим часом втратив терпіння. Тим часом, Валентина з ледве помітною посмішкою поспішила покинути кімнату для того, щоб лишити Толі та Мілку наодинці. – Можливо… Іншу?- невпевнено додала Міла.
-Ні-ні, не треба! Ця сукня тобі дуже пасує! – сказав Толя, з посмішкою дивлячись на Мілу. На ній була чудова сукня, котра чудово та вишукано гармоніювала з її карими очима. Він і подумати не міг, що Мілка може бути такою…
-Дякую! Ой, Боже мій, що ж це я?! – раптом вдарила себе долонею по чолі Міла. – З Днем Народження тебе, Толю! – сказала вона, підійшовши до чоловіка. – В першу чергу, я бажаю тобі здоров’я, благополуччя, щастя, здійснення всіх заповітних мрій, затишку і… Кохання! – Міла й сама не помітила, яка сказала останню фразу. Їхні з Толею погляди пересіклися. «Навіть якщо і не зі мною…» - хотіла було додати Міла, але, звичайно ж, стрималась. Толя, в свою чергу, продовжував свердлити Мілу захопленим поглядом. «В ній й справді є щось незвичайне! Як я раніше не помічав цього? Сподіваюся, що знайдеться той, хто належно оцінить цей скарб!» - з сумною посмішкою подумав Толя, а Міла, в свою чергу, відвела очі, не витримавши його пильного погляду.
-До речі, це тобі! – посміхнулась жінка, передавши Толі невеличкий пакуночок, перев’язаний яскравою стрічкою. Варто сказати, що Міла доволі довго вибирала подарунок для Толі і зараз дуже сподівалась на те, що він йому сподобається.
-Дякую, Мілко! – Толя навіть поцілував подругу в щічку.-  Якщо ти не проти, я відкрию його потім! Це буде як приємний післясмак наприкінці сьогоднішнього свята! – посміхнувся Толя, зробивши особливий акцент на слові «свято». Чесно кажучи, свята в нього ніколи, як такого не було – ну, не любив Толя своїх днів народження зі зрозумілих причин, особливо, після загибелі Ніни. А тепер він навпаки хотів дарувати радість всім, хто був навколо нього і кого він так любить.
-Звичайно, я все розумію! – сяйнула посмішкою Міла. Вони з Толею продовжували пильно дивитися один на одного.
-Ну що… Тоді пішли?... – запитав з посмішкою Толя, галантно підійшовши до Мілки ще ближче. Вона засміялася і взяла його під руку, яку він спеціально зробив «кільцем».
-Пішли! Сьогодні ти будеш моїм кавалером! – весело сказала Міла, забувши про все на світі. Головне – це те, що відбувається тут і зараз. Головне, що вона зараз поруч з ним.
-Я познайомлю тебе з Нінель! Тобто, з Олею! – виправився Толя, коли вони з Мілкою йшли вулицею. Сутінки вже заляпали темною фарбою все навколо. Міла до хрусту стиснула зуби. Свідомість знову зробила укол ревнощів в серце. Здавалося, що ця гидка речовина розповсюджується від серця по всьому організму. – Я впевнений, ви подружитеся! – з сяючим виглядом сказав Толя. Така поведінка була зовсім йому не властива.
-Ти настільки впевнений? – Міла знайшла в собі сили посміхнутися.
-Цілком! Ти ще просто її не знаєш! Це чудові, відкрита і дуже добра жінка! – з палаючими від емоцій очима говорив Толя. – Щоправда, доля в неї нелегка, однак, вона дуже сильна духом і саме цим вона дуже схожа на тебе!
-На мене… - хмикнула Міла. – Теж мені, знайшов сильну духом! Якби я хоча б чогось досягла в житті, а так…
-Не сперечайся! Ти багато чого досягла! – посміхнувся Толя, коли вони вже підходили до будинку Параски Степанівни. – Ну ось ми й прийшли! Заходь! Мої дівчата вже, напевне, королівський бенкет зготували-накрили!- щебетав Толя, а Міла, в свою чергу, поспіхом витерла зволожені очі – вона ні в якому разі не хотіла показувати того, як боляче різонула її по серцю Толина фраза про «його дівчат. – Ну, як-то кажуть, ласкаво просимо! –  як по-справжньому гостинний господар, сказав Толя, відкривши перед Мілою двері.
В будинку панували аромати різноманітних смаколиків та випічки. Міла чудово знала, як Параска Степанівна полюбляє куховарити, хоча, веселих приводів для того, щоб жінка могла продемонструвати свої кулінарні здібності сповна, в цієї маленької родини було зовсім небагато. З вітальні лунали жваві жіночі голоси – це Параска Степанівна жваво та захоплено щось обговорювала зі своєю названою донькою. З тією самої жінкою, якій вдалося завоювати Толине серце. Однак… Раптом шок швидко прийшов на зміну ревнощам. Цей голос Міла відразу ж впізнала. Адже, це був голос нікого іншого, яка її господині Ольги Володарської, котра вже багато місяців вважалась зниклої без вісті.
-Цього не може бути… Не може бути…- одними лише губами сказала Міла. Однак, Толя, здається, не помічав того, в якому шоковому стані зараз перебувала його подруга дитинства, тому, весело крикнув:
-Дівчата, ну ж бо сюди, гостей зустрічати! – і з цими словами він обійняв Мілу за плечі.
Ольга і Параска Степанівна виглянули з вітальні практично одночасно. І якщо Параска Степанівна на правах господині миттю кинулася зустрічати дорогу гостю, то Оля і Міла, ставши навпроти, пильно дивилися одна одній у вічі. Обидві жінки не могли відвести погляду. Міла – від жінки, яку довгий час вважали зниклою без вісті і навіть загиблою, а Оля – від значної постаті з її минулого.
-Ольго… Ольго В’ячеславівно…. Невже це Ви?... – прохрипіла Міла. Толя і Параска Степанівна, нічого не розуміючи, ошелешено переглянулись, а потім подивилися то на Олю, то на Мілу, намагаючись второпати, що тут відбувається.
-Так, це я… Я…  - ледве чутно сказала Оля. Спогади пролетіли в неї перед очима, наче кіноплівка. Простора вітальня великого, затишного будинку. Камін. Голос усміхненого, сяючого чоловіка: «Кохана, в нас сьогодні будуть гості!» Тоді пролунав Олин голос: «Це чудово! Я зготую свою фірмову шарлотку! Міло, допоможете мені?» - запитувала вона в дівчини, котра якраз прибирала в кімнаті. «Так, звичайно!»- чує Оля у відповідь. «Ти в мене найкраща в світі!» - говорить чоловік Олі і, підхопивши її на руки, починає кружляти… Все дуже і дужче… Все дужче і дужче…
-Все гаразд Олю?- до Ольги підбіг Анатолій, підхопивши під руку Ольга, котра стала блідою, мов стіна.
-Так, все гаразд… Так... – прохрипіла Ольга, та враз похитнулась…. Картинки з минулого вереницею пролетіли в неї перед очима і нарешті зникли, неначе різко вимкнули телевізор… Жінка впала додолу, мов підкошена…
*    *   *
….Свідомість до Олі почала повертатися поступово… Коли вона відкрила очі, то побачила вже знайомі для себе контури маленької вітальні будинку Параски Степанівни. Поруч з Олею сидів Толя, тримаючи жінку за руку, а  Параска Степанівна тим часом змінила компрес в неї на чолі. Декілька секунд знадобилось Ользі для того, щоб згадати все, що сталось і чому вона так видко провалилась в небуття. Через мить жінка згадала все: вечір, День Народження Толі, вітальня, веселий голос Параски Степанівни, сміх Толі… Гостя… І пиріг, який випав у Ольги з рук…. А також, жінка… Знайома до болю дуже хороша жінка, яка з’явилась тут, на їхньому святі доволі спонтанно. Слова Толі «Це Мілка… Моя подруга дитинства! Я вже давно хотів вас познайомити!»… А далі.. Калейдоскоп спогадів з минулого і.. Небуття…
-Що сталося? Що зі мною? Чому я….- промимрила Оля і зробила спробу підвестися, однак, міцні руки Анатолія втримали її і вклали назад на диван.
-Чшш… Олю, люба… Все гаразд… Не роби різких рухів, будь ласка… Тобі зараз не можна…. Не можна, сонечко….- лагідно примовляв Толя, тримаючи Олю за руку. Малюк під серцем у Олі неспокійно заштовхався і жінка, зажмурившись, лягла назад на подушку та поклала руку на животик. Вона дивилась на Толю зі слухняною відданістю- велика, розгублена дитина. Тим часом, Толя пильно спостерігав за кожнісінькою зміною в виразі обличчя Ольги.
-Ммм… Жінка… Тут була жінка… Міла… Вона… Вона… Ммм…- Оля знову застогнала, продовжуючи тримати руки на своєму кругленькому животикові. Неспокійні поштовхи малюка свідчили про те, що він відчував, що матусі зараз непросто.
-Я тут, Ольго В’ячеславівно…. Тут! – озвалась Міла, яка в той час мовчки стояла за  спиною в Толі і шоковано спостерігала за тим, що зараз відбувалось в вітальні. Вона бачила, наскільки трепетно Толя ставиться до Ольги, однак, на даний момент зовсім не надавала цьому значення, бо до глибини душі була шокована тим, що жінка, яку рахували спочатку зниклою без вісті, а потім і загиблою, виявилась жива. І знайшлася де? В забутому Богом рідному Мілиному селищі. І до того ж, в будинку старого Мілиного друга дитинства. Ось це й справді іронія долі..
-Ммм… Міло… Господи.. Я… - хотіла було сказати Оля і раптом ї плечі здригнулись. Жінка заридала, гірко, мов дитина. Толя швидко кинувся до Олі, почавши її заспокоювати.
-Чшш… Тихше… Тихше, Олечко… Благаю тебе… Заспокойся…- сказав він, погладжуючи Олю по плечах.- Тобі не можна хвилюватися, ти чуєш мене? Це зашкодить тобі і малятку!- додав Анатолій і навіть погладив Олю по животику, який був вже доволі великим. Все це бачила Міла, однак, цього разу індикатор заздрощів та ревнощів не спрацював настільки вона була ошелешена побаченим. Перед нею була саме вона – Ольга Володарська. Однак, наче б то це була й не вона. І справа була не лише в тому, що на жінці не було звичних дорогих суконь і прикрас. Справа була зовсім в іншому. У погляді, в якому тепер немає колишнього запалу та вогників, які зводили з розуму не лише її чоловіка Артема Володарського, але й усіх представників сильної статі в їхньому оточенні, поселились туга і застиглий біль. Це був погляд заляканого, затравленого звірятка, людини, яка загубилась в цьому житті. Цей погляд пропаював наскрізь, в ньому було стільки болю, що Міла не змогла стримати сліз.
-Скільки ж Вам довелося пережити…- тремтячим голосом сказала вона, взявши Олю за руку.
-Міло, люба, якби ж ти знала, як мені зараз соромно… Я так сильно завинила перед Артемом. Перед малюками…- з цими словами Оля перевела погляд на Мілу.- Я… Я пригадала їх.. Донечка Марічка та синочок… Павлик… Правильно?- перепитала вона у Міли, мов схвильована школярка, котра більше за все боїться помилитись в своїй відповіді.
-Так, Павлик! – посміхнулась Міла крізь сльози, згадуючи цих малят, всезагальних улюбленців родини.- Павлик вже зовсім дорослий- сам бере іграшки, намагається спинатись на ніжки в своєму ліжечку. А Марічка така турботлива! В усьому допомагає!
-Мої дітки… Мої малята.. – втерла Оля сльози, приклавши руки до грудей. Пам'ять поверталась до неї поступово, однак, вона задувала все дуже контрастно, в яскравих барвах, настільки живих, що ніби це все було ось тут, щойно…- Я пам’ятаю крихітні пальчики… Маленьке, тепле тіло… Крик посеред ночі… Дитячий плач… Я підіймаюсь з ліжка, підходжу до колиски, беру малюка на руки, пригортаю до грудей… Співаю колискову.. Ой, люлі-люлі.. Люлі-люлі, мій синочку..- співала Оля, закривши очі, з котрих градом струменіли сльози, скочуючись по щоках. Толя, в свою чергу, в ту мить дивився на Олю зі ще більшим трепетом та ніжністю, уявляючи, наскільки сильно вона любить своїх малюків і яка вона чудова мама. А Міла, в свою чергу, також спостерігала за Ольгою, ніяк не наважуючись запитати про найголовніше – про те, що настільки сильно її спантеличило. Через простору блузку в Ольги виднівся вже досить великий на той час животик. Ольга, в свою чергу, помітила цей погляд Міли і якось навіть трохи злякано відсахнулась в сторону, поклавши долоню на свій животик, та відвела очі.
-Я уявляю.. Як я зараз виглядаю в Ваших очах, Міло… Нове ім’я, нове життя, навіть дитина….- прохрипіла Оля, опустивши погляд. Тим часом, Міла заперечно похитала головою, взявши Ольгу за руки.
-Навпаки, пані Олю! Навпаки! Ви знаєте, Артем Олександрович досі живе надією знайти Вас! Саме це його і досі тримає, дає сили боротися за життя і….- почала Міла і миттю запнулась, зрозумівши, що наговорила зайвого, а Олю в той час наче током пронизало.
-Боротися?! Міло, що з ним?! – тремтячим голосом запитала Ольга. Перед очима в жінки промайнув той самий страшний сон, вірніше, видіння, котре мучило її в ту саму ніч, коли до жінки повернулась пам'ять.-Йому погано? Що з ним? Ну ж бо, скажи мені, Міло! – з цими словами Ольга в розпачі схопила свою співрозмовницю за руку, а Толя і Параска Степанівна, в свою чергу, подивилися на Мілу з деяким докором. Вона й сама, якщо по правді, вже шкодувала про те, що було щойно сказане, бачачи, в якому зараз стані Ольга, однак, вже було нікуди відступати…
-Артем Олександрович зараз в лікарні… Серцевий напад…- пробурмотіла Міла, зціпивши зуби та з болем спостерігаючи за тим, яким неймовірним відчаєм в ту мить наповнювались очі Ольги.
-Господи… Господи… Це ж я… Я в усьому винна.. Лише я.. Одна я…- схлипувала Ольга, а в той час Толя ніжно пригорнув її до себе.
-Тихше… Тихше, дурненька… Ну, в чому ж ти винна? В чому?- запитав він у Олі, немов у дитини.
-Ти…. Ти багато чого не знаєш про мене… Справа в тому, що я… Я дізналась про одну страшну людину все.. В моїх силах було її зупинити, однак, я не зробила нічого… Не зробила… Не змогла…… Хоча могла б.. Могла… - прошепотіла Ольга і в неї перед очима знову з’явився той день, який би вона не хотіла згадувати ні за яких обставин…
….Того дня Артем вирішив приготувати вечерю при свічках. Він дуже картав себе за те, що практично днював та ночував на роботі і мало часу приділяв родині, хоча, Ольга ніколи не ображалась за це на нього, що найголовніше, зате совість Артема не давала йому спокою. Оля часто сміялась, кажучи про те, що вона завжди намагалась бути хорошою дружиною для Артема, не надокучаючи йому конфліктами на докорами, тому що в ньому самому всередині сидить зла, буркотлива дружина, котра «пиляє» його щодня з приводу і без. І поки Артем, навіть не допускаючи дружину до кухні, готував смачну вечерю на двох, Ольга тим часом чепурилась в спальні, слухаючи, як за стіною в сусідній кімнаті, Марічка вчиться читати по складах під керівництвом бабусі… І саме тоді, коли Оля, наспівуючи якийсь простенький мотив, дістала зі скриньки сережки – родинні прикраси родини Володарських, подаровані їй Артемом в день заручин, її телефон гучно сповістив про нове вхідне повідомлення. Коли жінка взяла телефон в руки, то посмішка миттю зникла з її обличчя. На фото було зображено її чоловіка Артема. Він сидів в автівці, а практично в його обіймах ніжилась пишногруда брюнетка, яка схилила голову йому на плече. Сам фотознімок було зроблено наче з прицілу снайперської гвинтівки. Фотофайл супроводжував текст повідомлення наступного змісту: «Такий ось в тебе чоловіченько!))» - з насмішкою писав анонім, не шкодуючи смайлів. – «Втім, якщо ти захочеш, ми можемо добряче його провчити – зараз саме він в нас на «мушці» цілодобово. Чекаємо відповіді! Таємні янголи справедливості». Всередині Ольги все в одну мить похололо, а телефон випав з її тремтячих рук. В душу закралися два таких настільки протилежних за своїм змістом почуття: неймовірна образа на чоловіка через принижену честь та гідність, але одночасно і страх за нього. Вони тільки часу прожили з Артемом душа в душу і жодного разу в Ольги не було приводу поставити під сумнів вірність свого чоловіка. Однак, з тієї миті життя родини Володарських і пішло під відкіс…
…- Я пам’ятаю сварку… Господи…- зітхнула Ольга, закриваючи обличчя долонями. – Артем намагався довести мені, що в нього нікого немає, що він крім мене ніколи нікого не кохав і не кохає, а мені було страшно.. За нього, за себе, за наших дітей… - говорила Оля, а Міла, в свою чергу, присіла біля жінки і, обійнявши її, почала гладити нещасну по голові, заспокоюючи. Адже Міла на той час вже знала все – знала про плани Бориса на рахунок цієї нещасної жінки, паро те, наскільки сильно Ольга кохала свого чоловіка, чула їхній останній фатальний конфлікт і також чудово знала, що ця сварка також була частиною хитрого плану Бориса. Знала і водночас нікому нічого не казала. Не казала, бо розуміла Бориса. Розуміла, наскільки це боляче – кохати без взаємності і була свято переконана, що за своє кохання потрібно боротися. От тільки методи боротьби Борис вибрав аж надто жорстокі… Занадто… І найжахливіше, що в тому, що сталося з Ольгою і Артемом, частково (якщо не повністю) винна саме Міла. Саме тому вона поспішила покинути кімнату і на це було цілих дві причини: першою причиною були сором та почуття провини перед Ольгою, а другою – ревнощі, адже Міла бачила, наскільки трепетно Толя ставиться до Ольги, як ніжно пригортає до себе заплакану жінку… Однак, вже на виході з кімнати Міла зупинилась, бо почула слабкий заплаканий голос Олі: - Міло,стривайте…- хрипло сказала Ольга і це змусило добре серце Олі змінити своє рішення.- Не йдіть… Не йдіть… Я… Я благаю Вас… Нам… Нам з Вами потрібно поговорити…
Міла повернулась і з болем подивилась на виснажену плачем вагітну Олю, яка втомлено схилила голову на плече Толі і благально дивилась на свою співрозмовницю.
-Я благаю Вас… Не йдіть… Допоможіть мені… Допоможіть… Лише Ви можете мені допомогти в цьому…- шепотіла Оля, а її очі відчайдушно шукали підтримки в Міли, наче налякана дитина просить допомоги та захисту в своєї матері. Витерши сльози, Міла взяла Ольгу за руки.- Допоможіть повернутись до родини…. Допоможіть пояснити все Артему… Побачитися з ним…
-Я в усьому Вам допоможу! В усьому! Ви можете на мене розраховувати!- сказала Міла. Вона й сама хотіла, щоб Марічка та Павлик якомога скоріше обійняли свою матусю…- додала молода жінка і вони з Ольгою знову міцно обійнялись. Таким чином, спонтанні суперниці в одну мить стали союзницями…