Знайди мене. Частина 9. Доля

В наступні дні стан Артема помітно покращився і лікарі помічали доволі позитивну динаміку, навіть почавши думати про переведення пацієнта з відділення інтенсивної терапії до звичайної палати. Серцебиття та тиск прийшли до норми, всі медичні показники були задовільними, однак, ніхто не знав про те, що саме відбувалось в душі у самого Володарського.  Чоловік буквально проклинав себе за власну безпомічність та з завмиранням серця усвідомлював той факт, що поки він розлежується тут, його родина знаходиться в небезпеці, під прицілом пильного, жорстокого ока Бориса. Як же він Артем міг настільки сильно помилитися в цій людині? І це ж, варто сказати, мова йде не про рядового співробітника, який поклав око на майно фірми- мова йдеться про брата, рідну людину, з котрим Артем ріс в одному домі, з яким вони ділили одну кімнату на двох, якому Артем допомагав з домашніми завданнями та захищав від дворових хлопчаків. Потім Артем робив за Бориса курсові та дипломну роботи в той час, коли Борис просиджував вечори в клубі за танцями та випивкою і навіть пробував наркотики. Про це Артему також було відомо і він, хоч і намагався вправити мізки братові, однак, не збирався «закладати» його батькам, котрі для його двоюрідного брата були лише прийомними батьками, опікунами, хоч і ніколи не робили розбіжностей між братами – ти рідний, а ти ось - ні. Потім Артем запропонував Борисові стати спочатку свідком на їхньому з Олею весіллі, а згодом Борис став хрещеним донечки Володарських Марічки та невід’ємною частиною їхньої родини. Чому ж Артем тоді нічого не запідозрив і підпустив цю підступну людину настільки близько до дружини та дітей? Чому ж не здогадався ні про що? Чому?
Слабка рука щосили стиснула край лікарняної ковдри. Зараз Артем найбільше ненавидів навіть не Бориса, а власну слабкість. В той час, коли його родині настільки необхідні допомога та захист годувальника, він лежить тут. Які ж вони зараз беззахисні – діти та мама. І Оля. Десь чекає на допомогу його Оля. При одній лише згадці про кохану серце Артема забилось швидше.
- Олю… Олю… Олю… Олю… - шепотіли спраглі побілілі губи. Всім своїм єством Артем зараз хотів піднятися та кинутися на пошуки коханої. Щоб знайти її, щоб пригорнути до себе та більше ніколи і ні за яких обставин від себе не відпускати. В палату зайшла медсестра для того, щоб зняти пацієнтові крапельницю і, побачивши, в якому стані хворий, миттю кинулась його заспокоювати.
-Чшшш… Тихше- тихше… Все добре… Заспокойтесь..- тихим, рівним тоном примовляла вона. Тим часом, через скляні двері палати за своїм пацієнтом і за сумісництвом хрещеником спостерігав лікар Артема Володимир Борисович, який, в свою чергу, в той час спілкувався з відвідувачем, що всіма силами намагався пробитися та відвідати Артема Володарського – свого клієнта, якому мав повідомити надважливу інформацію.
-Пане детективе, я все розумію, однак, аж ніяк не можу Вас пропустити. Пацієнт щойно ледве вибрався з кризи і йому зараз ні в якому разі не можна хвилюватися. – намагався пояснити своєму співрозмовникові медик, однак, детектив Мураєв продовжував стояти на своєму і медикові було дуже складно переконати його. – І неважливо, які це емоції – погані чи хороші – вони все одно можуть бути не просто шкідливими, але й призвести до незворотних наслідків. Виті це розумієте? – медик розмовляв з Мураєвим, неначе зі школярем, який замислив небезпечний експеримент і ні за що не згоден відмовитися від задуманого.
-Пробачте… Так, я все це розумію, але ж і Ви мене зрозумійте… Мені потрібно побачитися з моїм клієнтом… В мене є для нього дуже важлива інформація, яку я повинен обговорити терміново та особисто з паном Володарським, щоб вирішити, як чинити далі, а тягнути з цим не можна…
-Оце вже ні! – категорично похитав головою Володимир Борисович. – Наскільки я зрозумів, це на рахунок його дружини і боюся, що ця інформаційна бомба може мати значно більші масштабні та фатальні наслідки, ніж це можна собі уявити…
-А якщо навпаки ця новина дасть Вашому пацієнту ще більший стимул для одужання?- раптом випалив Мураєв, діючи практично навмання. Після його слів лікар пильно подивився на чоловіка.
-Про що Ви? – запитав медик. Детектив, в свою чергу, глибоко зітхнув – це був його останній шанс на побачення з Володарським. Мураєв глибоко зітхнув та зняв окуляри.
- Я поки що не можу Вам цього сказати – професійна етика, таємниця слідства, Ви самі повинні це розуміти. Всім своїм клієнтам ми, в першу чергу, гарантуємо конфіденційність, тому… - почав було детектив, однак, лікар доволі швидко перебив його промову, котра більше в ту мить була схожа на рекламну кампанію його детективної агенції:
-Я розумію, звісно, все – конфіденційність, професійна етика і таке інше, однак, Ви теж мене зрозумійте – в лікарів є також свої принципи і своя професійна етика, головний принцип якої- не нашкодь! – останні слова Володимир Борисович промовив майже по складах, аби достукатися до свідомості детектива, який у той час пильно вивчав міміку медика – так, наче він й сам був його підозрюваним.
-Ви кажете, що хворим заборонені будь-які емоції – і негативні, і позитивні? – перепитав Мураєв, а лікар, в свою чергу, важко зітхнув і кивнув головою.- Гаразд… Але коли тепер з ним можна буде поговорити? Які апріорі шанси на те, що стан Володарського може покращитися найближчим часом? – ніби прорахувавши все на сто кроків вперед, запитав Мураєв і, здається, знав все, що скаже далі його співрозмовник.
- Не знаю, чесно кажучи….- Володимир Борисович важко зітхнув, а потім зняв окуляри і  почав масажувати собі перенісся. – Ви розумієте, що запорука одужання саме цього хворого полягає не лише у фізичному, але й емоційному стані пацієнта. Він багато чого пережив – Артем Сергійович зовсім нещодавно втратив дружину доволі дивним та жорстоким чином і…
-Ось якраз, власне, з приводу цього мені і потрібно поговорити з паном Володарським. І мені здається, що саме ця новина, яку я збираюся повідомити Артему Сергійовичу, може надати йому сил для того, щоб стати на ноги і розплутати нарешті цей хитромудрий клубок…
-Невже нарешті знайдено вбивцю Ольги?- враз запитав Володимир Борисович. Майже все життя він був знайомий з цією чудовою родиною  і всі їхні проблеми та незгоди сприймав, неначе свої власні. Чи варто зараз навіть і казати про те, як він любив свого хрещеника Артема та його дружину, наче своїх рідних дітей. Мураєв, в свою чергу, заперечно похитав головою, а вираз його обличчя став якимось загадковим.
-Ні. І вбивцю знайти неможливо. Тому, що вбивства ніякого і не було.- прямим текстом сказав детектив, але, впіймавши ошелешений погляд медика, поспішив пояснити: - Справа в тому, що Ольга Володарська жива. – в обличчя сказав лікареві найважливіше детектив, після чого зіниці Володимира Борисовича ошелешено розширилися.
-Жива?! Тобто… Як це? Адже довгий час…- не договорив лікар, дивлячись на Мураєва так, наче побачив привида. В свою чергу, Сергій Дмитрович протер скельця своїх окуляр і спокійно продовжив:
-Саме так. Ольга Володарська жива і я знаю точне місце її знаходження…- відповів детектив, навіть і не підозрюючи про те, що слухачів в них на той час було значно більше, ніж можна було б собі уявити. В коридорі за рогом просто біля палати Артема стояв, затамувавши подих, Борис і з шаленим поглядом поглинав всю почуту інформації, наче губка. Серце шалено калатало, а  все єство Бориса наповнювала лють, неймовірна лють. Його плани, ті, які він довгий час вибудовував цеглинка за цеглинкою, зараз знаходились на межі краху. Чернобаєву вартувало колосальних зусиль для нейтралізації свого братика (хоч і не власними руками, що було дуже небезпечно, однак, все ж..) – і все  заради чого? Щоб його любому братику принесли на блакитній тарілочці про місцезнаходження його коханої і все – хеппі енд?
-Вічно ти, ганчірко, робиш все чужими руками..- прошипів сам до себе Борис. – Ну, нічого – цього разу я не дам ні тобі, ні твоїм нишпоркам-посіпакам себе обскакати!
Лікар та детектив довгий час про щось сперечалися, а потім разом попрямували до палати Артема. Одягнувши марлеву пов‘язку для того, щоб ніхто не міг побачити та впізнати його обличчя, Борис тихцем попрямував за ними. Він повинен дізнатися про все першим та почати діяти раніше за брата.
-Тільки я Вам наполегливо рекомендую- ніякої імпровізації! Діяти виключно за моїми вказівками! – попередив детектива Володимир Борисович, перш ніж вони увійшли до палати. Коли вони таки опинились в палаті Володарського, Мураєв попрямував до клієнта, а Володимир Борисович, в свою чергу, підійшов до медичного столика, готуючи укол та кисневу маску про всяк випадок для того, щоб в будь-яку мить надати необхідну медичну допомогу. Чесно кажучи, Володимир Борисович вже подумки картав себе за цю ідею, однак, назад вороття вже не було. Він спідлоба напружено дивися на детектива, який, не поспішаючи, за ним увійшов до палати Артема. Пацієнт на той час був в свідомості, хоч і дуже слабким. Кожен його подих фіксували спеціальні апарати, однак, коли Артем побачив детектива, то відразу ж впізнав його, зрозумівши, що Сергій Мураєв прийшов не з порожніми руками. Показники на моніторі стали частішими, як, власне, і дихання самого пацієнта.
-В… Ви?... Доброго дня…- роблячи великі паузи між словами, слабко сказав Артем. Чесно кажучи, менше всього він очікував побачити тут, в своїй палаті саме детектива Мураєва, адже довгий час справа по зникненню  Ольги Володарської була закритою, зайшовши в глухий кут – жінку офіційно визнали зниклою без вісті, а потім і загиблою і вже декілька місяців поспіль вмовляли вбитого горем чоловіка зниклої визнати офіційну версію слідства, припинити пошуки і зробити меморіал. Однак, Артем навідріз відмовлявся, все ще шалено і відчайдушно на щось сподіваючись. Саме тому, він платив шалені суми Мураєву, аби той знайшов хоча б якусь зачіпку. Тепер, схоже він й справді прийшов до Артема по дійсно важливій справі.
-Доброго дня, Артеме Олександровичу. В мене для Вас й справді є надважлива інформація. – почав було детектив. Зіниці Артема розширились. Він нервово прикусив пересохлі губи, чудово усвідомлюючи те, що він далі почутого може змінитися все його подальше життя.
-Говоріть…- прохрипів Артем, великими очима дивлячись на детектива. Він не знав, чого очікувати, однак, подумки молився про те, щоб новини були хорошими. Тим часом, Мураєв поставив свій портфель на стілець, діставши звідти течку з паперами, а Володимир Борисович, в свою чергу, підійшов до ліжка хворого і поклав свою долоню на його руку, до котрої було підключено декілька провідків та численних крапельниць.
-Тільки не хвилюйся.. Якщо що – ми поряд…- прошепотів він Артему, а Володарський, в свою чергу, не на жарт розлютило це тупцювання на одному місці.
-Та говоріть вже… Ви дізнались щось про Олю? – запитав він, дивлячись на Мураєва. Той, в свою чергу, без зайвих слів розгорнув ту саму течку, дістав свідки маленький чорний диктофон і, перш ніж його увімкнути, сказав:
-Насправді, це неймовірна історія. До мене звернувся за допомогою чоловік, Анатолій Приходько. Суть його проблеми полягала в тому, що близька йому людина втратила пам’ять і на даний час більше за все хоче розшукати своїх рідних… Так як на той час я не був дуже завантажений роботою, я, звісно ж, погодився і….
-Можна ближче до справи?- нетерпляче перебив детектива Артем.
-Так ось, я вже підходжу до головного…- продовжив Мураєв.- Отже, тоді я ще не очкував саме такого перебігу подій, аж поки мені не надали фото моєї нової підопічної… Одну хвилину… - через мить Мураєв дістав з  надр теки фото, простягнувши його Артему. Жінку на фото Артем впізнав практично відразу. Це була Оля. Його Оля.
-Олю… Олечко… Рідна моя… - хрипів Володарський. Показники на моніторах почали зашкалювати Володимир Борисович миттю кинувся до хворого, щоб зробити йому укол на надягнути кисневу маску, однак Артем відмахнувся. – Не треба… Йдіть… Геть йдіть… - хрипів Володарський, звертаючись до свого лікуючого лікаря та медсестер, а після того перевів нестямний, повний сліз погляд на Мураєва.- Де Оля?... Де? Де?
-Нам потрібно це припинити. Це знущання над пацієнтом. Наслідки можуть бути фатальними. Йому потрібно зробити укол…- перейшов лікар на доволі жорсткий тон, звертаючись до детектива.
-Ні… Ні… Залиште нас… Залиште… - шепотів Артем, безтямно водячи поглядом по палаті. Медсестра ввела в вену хворому ліки, а лікар жестом показав Мураєву, що відвідини потрібно завершувати. Детектив і сам зрозумів, що потрібно, як то кажуть, вмивати руки і залишити підопічного в спокої.
-Я покладу тут теку, тут вся інформація про місцезнаходження Вашої дружини. Тепер, вибачте, мені і справді час. – сказав Мураєв, поклавши теку на столик біля ліжка Артема. Я ще до Вас навідаюся! Одужуйте! – сказав наостанок детектив і квапливо покинув палату.
-Олю… Олю..- тим часом, одними лише губами шепотів Артем. Чоловік знав одне – він мусить якомога скоріше одужати і встати на ноги, бо тепер в нього є дуже серйозний стимул для життя. Він повинен знайти кохану. Тепер вже точно знайти і вже нікуди від себе не відпускати… «Знайди мене, Артеме… Знайди мене… Знайди..» - звучав голос коханої у його свідомості.
-Я знайду тебе, Олю… Тепер вже точно знайду… - прошепотів Артем і в його очах з’явився особливий блиск. Блиск прагнення до життя…
*   *   *
Того дня Оля прокинулась дуже рано, а якщо враховувати те, що лягли вони вчора доволі пізно, а потім ще й вона довго не могла заснути, то години сну жінки можна було порахувати на пальцях однієї руки. Втім, жінку можна було зрозуміти, адже тепер в Оля з’явилась ниточка, яка пов’язувала її з рідними та давала стійку надію на повернення  додому, на повернення до своїх дітлахів, до своїх маленьких янголят, котрим зараз так не вистачає мами. Міла казала, що малюки дуже сумують за матусею. Ще б пак – адже Оля раніше ніколи не покидала своїх малюків більше, ніж на декілька годин, а тепер…. «Що ж я за мати така? Зозуля…» - -з гіркотою шепотіла сама до себе Ольга вночі, плачучи в подушку.  Хвилюючись за фізичний та моральний стан Олі, в них лишилась ночувати Міла, котра практично всю ніч просиділа біля ліжка Ольги. Бачачи, в якому вона стані, всі дуже хвилювались за неї, адже у Ольги на фоні нервового збудження раптово підскочила температура, що було геть небажано.
-Ммм… Марічко… Павлику….- металась Ольга на ліжку, а серце Міли, в свою чергу, боляче стискалось, коли вона дивилась на сердешну – скільки ж всього їй довелось витримати – і ворогу не побажаєш… А колись Ользі Володарській заздрили – не одна пліткарка не хотіла хоча б на день опинитись на місці Ольги, коханої дружини елітного адвоката. «Я побачила б, чи захотіли б ви опинитись на її місці зараз…»- з гіркотою подумала Міла, змінюючи компрес на чолі сердешної. До кімнати увійшов Толя, який за цю ніч теж ні на мить не зімкнув очей.
-Як вона? – тихо запитав Анатолій в Міли.
-Марить…- коротко сказала молода жінка, намагаючись не перетинатись поглядами з Толею. Зараз її свідомість, свідомість людини з медичною освітою, повинна бути світлою для того, щоб допомогти Ользі та її дитині… Анатолій підійшов до Олі та поклав руку їй на чоло.
-Вона вся горить!- з жахом констатував він.
-Її потрібно терміново везти до лікарні!- винесла свій вердикт Міла.- Ми самі не впораємося, Толь…
Всередині в Анатолія буквально все похололо.
-Все… Настільки погано?- тихо запитав він, а Міла, в свою чергу, ствердно кивнула.
-Так. На жаль, навіть здібності тітки Параски тут можуть не впоратись…
-Але ж… Мама…- не договорив Толя, який завжди вважав свою матір просто таки чудотворкою.
-На жаль, народна медицина тут не впорається. Мова йде не лише про життя Олі, але й про життя її дитини, Толю…- сказала, опустивши очі, Міла, виймаючи з-під руки Олі термометр.- Господи… Ну ось, бачиш.. 39, 2… Так і тримається.. Жарознижуючі не допомагають, а антибіотиків в Олиному становищі не можна, сам розумієш…- тихо сказала Міла, поклавши руку Ользі на чоло. Толя, в свою чергу, нервово заходив по кімнаті, шукаючи свій мобільний телефон, яким користувався доволі рідко і тому, частіше за все, він лежав без діла в якийсь з кімнат будинку.
-Тоді… Тоді терміново треба викликати «Швидку», щоб…- заторохкотів Анатолій, але Міла вчасно зупинила чоловіка.
-Толю… Толю.. В нашому випадку це не варіант, ти чуєш мене? – стиха мовила вона, доторкнувшись до руки чоловіка.- Поки «Швидка» в наші ліси заїде, то… Може трапитись все, що завгодно, ти ж розумієш...
-Але ж… Повинен бути хоча б якийсь вихід! Хоча б якийсь!- вперто крикнув Толя. Від його крику Оля тихо застогнала, а Міла, в свою чергу, з докором подивилась на чоловіка, який миттю затих.
-Нам потрібно везти Олю до лікарні власними силами. Власними, розумієш?- сказала вона старому другові і Толя відразу ж зрозумів, що Міла має на увазі.
-Я зрозумів. Я зараз ж піду шукати авто.- сказав Толя, але, з тривогою подивившись на Олю, додав:- Ти ж побудеш з нею?..
-Міг би й не запитувати! Звичайно!- притворно образилась Міла.- Давай миттю! Одну нога тут, друга – там! – нервово додала вона, розтираючи обличчя та руки Олі, які просто таки горіли, оцтовим розчином.
-Так… Так… - прохрипів Анатолій та прожогом кинувся до дверей, навіть не накинувши на себе верхнього одягу. Автівка. В кого з сусідів можна взяти автівку? – в скронях пульсувала лише одна думка. Не дивлячись на те, що на дворі тільки-тільки зарум’янився світанок, Толя забіг у двір одного з сусідів і гарячково затарабанив у двері, однак, відповіді так і не дочекався.
-Чорт! Та що ж це за прокляття?! – вилаявся Толя, затарабанивши тремтячими пальцями у віконну шибку.
-Що сталось, чорт забирай! Що там за пожежа? – почувся сонний та невдоволений голос сусіда Георгія Констянтиновича. Літній чоловік, варто сказати, був затятим автолюбителем і його машина була завжди «на ходу», Толя про це чудово знав.
-Костянтиновичу! Рятуй! Питання життя та смерті! Твоя «ластівка» зараз «на льоту»? – запитав Толя, а сусід, в свою чергу, а Георгій Констянтович, в свою чергу, ошелешено вирячив очі на тихоню-сусіда, який зараз буквально зривався на крик.
-Толян, ти з глузду з’їхав?! Ти бачив, яка зараз година?!- прохрипів той.
-Та мені начхати, яка зараз година, чорт забирай! – сказав Толя і раптом зрозумів, що вже перегинає палку і варто просто пояснити всю ситуацію.- Костянтиновичу.. Біда… Допоможи.. Благаю… Зроблю все, що захочеш!
-Так, а в чому допомога моя полягає, ти можеш мені по суті справи сказати?! – крикнув літній чоловік, втрачаючи терпіння.
-Треба… Треба одну людину.. Ні… Ні, навіть двох… До лікарні завести…. Моя Нінель… Тобто, Оля… Їй погано… Дуже погано… Допоможи… Благаю, допоможи..- запинаючи, намагався пояснити ситуацію Толя.- Вона з дитятком… Не приведи, Господи, щось трапиться з ними, то я не…
-То чому ж ти відразу не сказав, га?!  Поїхали скоріше! – крикнув Георгій Констянтинович, відкинувши в сторону цигарку, яку щойно запалив. Сон мов рукою зняло. Чоловік доволі проворно, як для свого віку, забіг до будинку, поспіхом одягнувшись та взявши ключі, та миттю вискочив на двір. –Чого стоїш?! Їдьмо! Не можна втрачати ні хвилини! – крикнув літній чоловік і вони разом з Толею буквально заскочили в авто. Двигун завівся з першого разу. – Нічого… Встигнемо… З Божою допомогою встигнемо.. Врятуємо ми твоїх… Врятуємо..- примовляв чоловік, який мав дуже добре серце.
Дорога до Толиного будинку займала всього декілька хвилин, однак, для самого Анатолія вони здались вічністю. Коли автівка зупинилась біля дому Параски Степанівни та Толі, Георгій Констянтинович продовжував потирати сонні очі, а Толя, в свою чергу, прожогом вскочив в будинок. Поки Міла складала в невеличку сумку нечисельні Олині речі, Параска Степанівна, яка на той час вже теж прокинулась, сиділа біля Ольги, одну свою руку тримаючи на чолі у сердешної, а другу поклала на її вже доволі великий животик і зі сльозами на очах відчайдушно шепотіла молитву.
-Врятуй, Господи, рабу Твою Ольгу та її дитятко… Не дай їм померти, я благаю тебе! – тихо пакала, перехрестившись, літня жінка. – Не помирай, доню.. Я благаю тебе.. Не помирай…- шепотіла вона, зі сльозами на  очах підносячи до вуст Олі склянку з відваром. Зробивши ковток, Ольга закашлялась і її голова знову відкинулась на подушку.
-Треба терміново в лікарню… Господи…- прошепотіла Міла, поклавши руку на доволі великий Олін животик.- За цю годину малюк ні разу не поворухнувся, це дуже поганий знак… - ледве чутно додала вона. В ту саму мить до кімнати буквально влетів розчервонілий Толя.
-Я знайшов автівку! Можемо вирушати негайно!- сказав він, а Параска Степанівна та Міла миттю скочили на ноги.
-Слава Тобі, Господи! Отже так – їдемо до столиці! Іншого виходу в нас немає! Я знаю одну дуже хорошу лікарню, сама в ній колись працювала! Поїдемо туди, дорогу я покажу!- скерувала схвильована Міла, а Анатолій навіть з якимось страхом подивився на Олю, яка знаходилась в напівсвідомості.- Вона сама не зможу дійти до машини..- тихо констатувала Міла, дивлячись на Олю.- Потрібні ноші або…
-Нічого не потрібно! Я сам впораюся!- рішуче сказав Толя в той час, коли Параска Степанівна та Міла з подивом глянули на нього.
-Толю, але ж тобі також не можна напрягатися з  твоєю спиною ї…- почала було Міла, але Толя її перебив:
-До біса мою спину! До біса! Зараз є значно важливіші справи!- сказав він, вказуючи на Ольгу. Параска Степанівна та Міла миттю надягли на Олю плащ, а Толя, в свою чергу, ніжно та трепетно взяв жінку на руки.
-Ось так.. Ось так, моя люба… Все буде добре… Тепер все буде добре… Я тобі присягаюсь… - прошепотів Толя, заплющивши очі на мить від раптового болю в спині, однак зараз це йому здавалось не настільки важливим. Всі разом вони попрямували до дверей… Міла йшла позаду Толі, несучі Оліні речі і раптом отримала миттєвий укол ревнощів, які намагалась стримувати стільки часу, в серце, дивлячись, як трепетно ставиться Толя до Ольги. «Він кохає іншу… Не тебе… Змирися, ідіотко. Змирись…»- зціпивши зуби, лаяла себе подумки Міла, хоча знала, що це мало допоможе, а якщо бути точнішими, не допоможе взагалі, бо, як говорять мудрі люди, серцю не накажеш…
-Мм… Артеме… Не залишай мене… Не відпускай…- раптом про стогнала- прохрипіла Оля і від її слів Толя відчув майже на фізичному рівні гострий біль в серці. «В критичну хвилину вона кличе його… Не мене.. Мабуть, її почуття до нього направду є настільки сильними і мені нічого з цим не вдіяти! Нічого!» - з гіркотою констатував Толя, зручніше влаштовуючи на задньому сидінні автівки Ольгу та закутуючи її якомога щільніше в плед.
-Чч… Все добре… Все буде гаразд, рідна моя…- промовляв Толя.- Констянтиновичу, можемо їхати!- сказав Толя, сівши поруч з матір’ю, яка періодично протирала обличчя Олі вологою марлею.
-Тримайся… Тримайся, доню…- примовляла вона в перервах між молитвою.
-Поїхали!- сказав Толя і Георгій Констянтинович ствердно кивнув.
-Швидко доїдемо! Все буде добре!  Моя «Ластівка» ніколи не підводить!- сказав він. Авто завелось з першого разу, світло фар розрізало світанковий туман і вони вирушили в дорогу…


*     *   *
Наступного ранку Олена Михайлівна почувалась значно краще. Це вона зрозуміла відразу ж після, як прокинулась. Жінка слабко повернулась голову в сторону, хотіла було встати, однак цьому завадила крапельниця, яка була підключена до її руки. Олена Михайлівна важно зітхнула, закривши очі – ось вже другу добу вона лежала в цій палаті з гіпертонічному кризою і вперто сперечалась з лікарями про те, що зараз вона просто таки не має права хворіти через те, що зараз як ніколи вона потрібна синові та онукам. Серце Олени Михайлівни боляче стиснулось, коли вона подумала про малюків. «Мої бідолашні малюки… Вони ж там зараз зовсім самі…» - схлипнула літня жінка, адже Марічка лишились з нянею, яка працювала в будинку Володарських зовсім нещодавно і дітлахи ще не встигли до неї звикнути. І ще й, як на зло, Міла, до котрої малюки так сильно прив’язалися, взяла відпустку на декілька днів для того, щоб поїхати на Батьківщину до мами. Олена Михайлівна ні в якому разі не звинувачувала дівчину, які віддано працювала в будинку Володарських не один рік і яку дуже любили Марічка з Павликом, про котрих Міла турбувалась з самого їхнього народження, допомагаючи Ользі, в тому, що вона поїхала саме зараз, бо, по-перше, вона не могла передбачити всіх обставин, а по-друге, Мілі з її слабким здоров’ям теж потрібен відпочинок. Просто Олені Михайлівні було б значно спокійніше, якби на даний час поряд з малюками була саме  Міла.
-Господи… Благаю, допоможи… Врятуй всю нару родину… Дай мені сил… Дай, я прошу тебе… - помолилась жінка, і перехрестившись, потягнулась до своєї лівої руки, до котрої було підключено крапельницю. Саме в той час двері палати відчинилися і почувся м’який баритон Володимира Борисовича:
-Ну що, Оленко, як ти почуваєшся? – запитав лікар у своєї дорогої пацієнтки і раптом зупинився на півслові: - А це ще що таке?! –ошелешено запитав він, після чого Олена Михайлівна лишилась в спокої крапельницю та винувато подивилась на медика.
-Володю, я  просто… Не можу відлежуватися довго і…Мені не можна довго тут знаходитися, я  потрібна синові та онукам, зрозумій мене.. – почала виправдовуватися Олена Михайлівна в той час, коли Володимир Борисович почав міряти їй пульс.
-Я все розумію.. Все я розумію, але от мене натомість ніхто зрозуміти не хоче.- з цими словами Володимир Борисович пильно подивився Олені Михайлівні просто у вічі. - Оленко, я ж тобі неодноразово казав про те, що тобі себе потрібно берегти, чи не так? – з докором запитав він у жінки, майже силою вклавши її назад у ліжко.
-Володю.. Зрозумій мене.. Там Артем.. Мій синочок… Зараз я повинна бути поряд з ним, бо на даний момент необхідна йому, як ніколи…
-Оленко, я  все розумію.. Чудово розумію..- ледве чутно сказав Володимир Борисович, який в ту саму мить саме думав про те, що ця чудова жінка, яка зараз була знаходилась біля нього, ніколи не вміла жити виключно для себе. Скільки років Володимир був знайомий з родиною Володарських, , стільки ж Олена Михайлівна, Оленка увесь час про когось піклувалась – спочатку про чоловіка Олександра, в котрого було доволі слабке здоров’я, потім робила все можливе та неможливе для того, щоб їхній з Олександром синочок Артем ніколи та ні в чому не знав потреби та виріс хорошою людиною, що в Олександра та Олени вдалось сповна. В той самий час вона також піклувалась і про племінника свого чоловіка, про Бориса, батьки якого загинули за таких трагічних обставин. Саме смерть сестри, єдиної рідної людини, не рахуючи дружини та дітей, відомої художниці Інги Чернобаєвої- Володарської Олександр Володарський переживав дуже болюче і, напевно, через те настільки рано пішов з життя. Його серце не витримало і чоловік пішов з життя просто на операційному столі в Володимира Борисовича, який, в свою чергу, робив все для того, аби перемогти жорстоку смерть та врятувати свого найкращого друга. На жаль, сили в боротьбі зі смертю виявилися нерівними і, вважаючи себе винним в смерті друга, котрий був йому ближчим за брата, Володимир Борисович вирішив взяти на себе турботу про осиротілу родину Олександра Володарського. Володимир Борисович всіма силами підтримував в усіх починаннях Артема, який був, наче дві краплі води, схожим на свого батька, котрого він дуже любив в дитинстві та завжди брав з нього приклад. Лікар пам’ятав усі найважливіші миттєвості з життя Артема так само як і той факт, що Олена Михайлівна всю себе віддавала сину. І зараз відмовити її від бажання бути поруч зі своєю кровинку в таку настільки складну мить для Артема було б зі сторони Володимира Борисовича, напевно, найбільшим злочином. Отямившись він спогадів та думок, чоловік зітхнув.
-Гаразд. Як то кажуть, твоя взяла, Оленко. Ти ж чудово знаєш, що я просто не можу тобі відмовити. Добре, ми навідаємо Артема, однак, пообіцяй, будь ласка, що виконаєш всі мої умови та показання.- суворо і лагідно водночас сказав Володимир Борисович, а Олена Михайлівна, в свою чергу, ствердно закивала головою.
-Володю… Звичайно… Звичайно..- ствердно закивала головою вона, а Володимир Борисович лише легенько та задоволено посміхнувся.
-От і чудово! Пробач, я на хвилинку! – сказав медик і вийшов за двері. Повернувся чоловік через декілька хвилин. Перед собою він віз лікарняний візок. Нічого не розуміючи, Олена Михайлівна подивилась за нього зі щирим здивуванням.
-Володю, а це навіщо?- розгублено запитала жінка.
-По-перше, Оленко, я хотів тобі нагадати, що ти обіцяла зі мною не сперечатися, а по-друге, ти сама повинна розуміти, що ти ще не до кінця відновилась і тобі не можна розтрачувати сил. Для цього тобі необхідний цілковитий спокій і тому, щоб не давати зайвих навантажень організму, до Артема ми дістанемося саме так. – з легенькою, м’якою суворістю сказав Володимир Борисович. Розуміючи, що іншого виходу в неї на даний час немає, Олена Михайлівна ствердно кивнула в знак згоди та обережно встала з ліжка. Так як жінка ще була доволі слабкою, Володимир Борисович взяв її за руку.
-Дозволь, я тобі допоможу..- турботливо сказав він, допомагаючи Олені Михайлівні сісти у візок.- Все, тепер ми вирушаємо до Артема. Хоча зараз відвідування в нього заборонені, для тебе я зроблю виключення..
-Дякую тобі, Володю..- с теплою посмішкою сказала Олена Михайлівна, стиснувши в своїй долоні на знак вдячності руку друга, а Володимир Борисович, в свою чергу, намагався не показати всіх тих почуттів, котрі переповнили його в ту мить. Однак, він в одну мить поборов їх в собі, як робив вже це не один рік…
-Немає за що… Немає за що, Оленко…- з теплотою сказав чоловік. Разом вони покинули палату та попрямували вперед коридором лікарні. Олена Михайлівна тихо схлипувала заламуючи пальці. «Тільки б не зірватись, не розплакатися. Артему не потрібні зайві хвилювання. Я повинна триматися заради сина, заради онуків…Заради своєї родини…»- давала собі подумки вказівку Олена Михайлівна в той час, коли вони зупинились перед дверима реанімаційної палати. Чергова медсестра спочатку вийшла вперед для того, щоб попередити про те, що відвідування у відділенні реанімації заборонено, однак, Володимир Борисович підійшов до неї, щось прошепотів дівчині на вухо, після чого та згідно кивнула. Коли Володимир Борисович допоміг Олені Михайлівні в’їхати в палату сина, та сама медсестра делікатно відвела Володимира Борисовича в сторону.
-Щось сталось, Юлю? – запитав він в дівчини.
-Володимире Борисовичу, мені потрібно Вам дещо сказати.. Це стосується стану здоров’я саме Артема Володарського…- тихо сказала дівчина, яка цілу добу чергувала біля ліжка Артема. Головний лікар миттю напружився.
-Чорт забирай, Юлю!! Чому ти мені відразу ж про це під час ранкового обходу не сказала?! – запитав суворо в дівчини він.
-Просто… Просто я не знала, як це сказати, що робити, бо.. Адже це все трохи… Не за нашим профілем…- тремтячим голосом відповіла дівчина, а Володимир Борисович, в свою чергу, ошелешено подивився на Юлю.
-В якому розумінні? Що ти маєш на увазі?- запитав він.
-Ну… Просто пацієнт майже всю ніч зі мною розмовляв..- мовила дівчина, стишивши голос. Маючи надзвичайно добре та чуйне серце, дівчина мала неймовірну здатність допомагати хворим не лише у фізичному, але й і в моральному плані. – І от що дивно:  з фізичної точки зору, всі показники вже навіть вище позначки «норма», а ось говорив він такі речі… - сказала з великими очима Юля, подивившись в сторону Артема, якого зараз тримала за руку мати. Саме в той час Артем відкрив очі.
-Мамо… Ти тут…- тихо сказав він, з безмежною любов’ю дивлячись на маму.
-Так, я тут… Я тут, мій любий… Я з тобою... Я завжди буду поруч…- ніжно примовляла Олена Михайлівна, тримаючи сина за руку.- Як ти почуваєшся? – запитала вона, всіма силами намагаючись не заридати.
-Я… Я… Все гаразд…- Артем ніби то полегшено зітхнув, але потім знову з тривогою подивився на матір. – А ти… ти така бліда.. У візку… Мам, що трапилося? – стривожено запитав Артем, зіниці якого злякано розширилися.
-Та так… Трохи… Трохи втомилася… Все гаразд, мій любий…- знайшла в собі сили посміхнутися сину Олена Михайлівна, намагаючись зігріти в своїх долонях його крижану руку. – Головне, аби в тебе все було гаразд…
Артем знову полегшено  і якось блаженно посміхнувся.
-Тепер все уде добре, мамо.. Тепер я в цьому впевнений, бо…- Артем на мить запнувся, щоб перевести дихання.- Бо в мене є заради кого жити…
-Так… Так, мій любий…- активно закивала головою Олена Михайлівна. – В тебе є я, дітлахи…
-І Оля… - додав Артем, зітхнувши, та посміхнувся.- Моя Олечка… Зовсім скоро ми будемо разом....- додав він, а зіниці Олени Михайлівни розширились від жаху.
-Сину, що ти таке кажеш? Ти про що?! Адже Оля… - не наважилась продовжити свою думку жінка. Ольгу вже майже півроку вважали загиблою і ось..
-Знаєш, мамо, мені здається, що Оля десь поряд… Зовсім поряд..- сказав Артем, а у Олени Михайлівни від шоку просто таки забракло повітря.
-Оля?! – хриплувато перепитала жінка і раптово ще сильніше стиснула руку сина на поцілувала її.- Артемчику… Хлопчику мій… Ти… Ти відпочивай… Тобі потрібно… - почала було Олена Михайлівна, однак Артем її перебив:
-Ні, мамо! Мене не потрібно втішати! Я… Я точно знаю, що Оля… Що Оля жива і я.. Я обов’язково знайду її.. Знайду.. Мені потрібно знайти її… Якомога скоріше… Якомога скоріше, мамо… Допоможи мені… Допоможи… Будь ласка.. – сказав Артем і, не дивлячись на чисельні провідки та трубки, які були підключені до його тіла, зробив спробу встати.
-Ні… Ні… Артемчику… Синку… Не можна…  Не можна зараз… Тобі потрібно лежати.. Набиратись сил… Ти чуєш мене?... -  намагалась зупинити сина Олена Михайлівна і їй на допомогу миттю кинулися Володимир Борисович та медсестра Юля. Вони відразу ж вклали пацієнта назад в ліжко.
-Юлю, готуй укол заспокійливого! – крикнув  Володимир Борисович, притримуючи Артема, який вперто виривався з рук медика і, здається, марив.
-Олю.. Мені необхідно знайти Олю… Негайно… Їй потрібна допомога…- хрипів Володарський в той час, коли Юля робила йому укол, після котрого Артем поступово почав заспокоюватися.
-Ось так… Заспокійливе зараз подіє і все буде гаразд.. Артему потрібно поспати, відновити сили…- констатував медик, перевіряючи показники на моніторах.  Медсестра надягла на обличчя хворому кисневу маску, після чого дихання Артема стало більш рівним та впевненим.
-Господи… Артемчику… Синочку… Тримайся, мій хлопчику…. Тримайся, мій любий… Тримайся… - плакала Олена Михайлівна, не відпускаючи руки сина. Своєї опори, своєї кровиночки.- Господи…
-Оленко… Оленко.. Нам час….Артемові потрібен відпочинок.. Ходімо…- з цими словами він взявся за ручки візка, в котрому сиділа Олена Михайлівна.
-Ні.. Ні… Не хочу… Я повинна бути тут.. Я повинна бути поруч зі своїм сином….. Повинна….
-В першу чергу, ти повинна відпочити! Повинна, розумієш? Зараз тобі не можна настільки сильних емоцій! – наполягав на своєму Володимир Борисович. –Зараз ми поставимо тобі крапельничку, зробимо укол… А з Артемом все буде гаразд, він в надійних руках, повір мені! – сказав лікар, пильно дивлячись на Олену Михайлівну. Під його натиском жінка, в решті решт, здалась та кивнула на знак згоди.- От і добре! А все інше я проконтролюю!
-Дякую тобі, Володю… За все дякую…- сказала Олена Михайлівна і через декілька секунд вони знову попрямували лікарняним коридором.
-Дорогу! Дорогу! – раптом почувся крик.- Важкий випадок! – це були голоси фельдшерів «Швидкої допомоги», які везли  вагітну жінку, яка була блідою, мов стіна.
-Що сталося? – на правах головного лікаря Володимир Борисович зупинив одного з медиків. Олена Михайлівна стривожено спостерігала за ти, що відбувається
-Жінка приблизно 36 років. Вагітність 26 тижнів. Ніде не спостерігалась. Алергічні реакції є? – запитав лікар в сутулого, не за роками посивілого чоловіка, який супроводжував жінку, тримаючи її за руку. Той на мить розгубився.
-Я… Я не знаю… - розгублено сказав він, однак, тут йому на допомогу прийшла молода дівчина, яка також була з ними:
-Алергічних реакцій немає, однак, всю дорогу був сильний жар, його ледве збили. – почула Олена Михайлівна до болю знайомий голос. Піднявши очі, вона побачила… Мілу.
-Міло? Ти тут? Що трапилося? – здивовано запитала жінка в своєї покоївки, котру зараз аж ніяк не очікувала тут побачити. Міла на мить зупинилась.
-Олено Михайлівно?..- розгублено перепитала вона. Чесно кажучи, Міла чекала моменту, коли, в решті решт, відкриються всі карти, однак, навіть і подумати не могла, що все відбудеться так скоро.
-Ммм… Міло, хто це?.. Такий… Знайомий голос… - застогнала та сама сердешна жінка, яку зараз саме оглядали лікарі. Її голос, такий рідний і до болю знайомий, Олена Михайлівна, в свою чергу, впізнала практично відразу.
-Господи… Олю.. Олечко… Дитинко.. Це ж ти… Ти… - забувши про свою слабкість, Олена Михайлівна встала з візка, підійшла до Олі та вхопила її за гарячу руку і притулила долоню невістки, яку любила, наче рідну доньку, до своїх вуст. – Я… Я стільки молилась.. Я так сильно вірила.. Господи, дякую Тобі! – перехрестилася, плачучи, жінка та підняла очі до неба. Тепер вона знала, що ті слова, які їй щойно сказав Артем, не були просто маренням… Артем завжди вірив в те, що Оля жива, і ця віра, як і їхнє кохання, завжди їх оберігала та творила справжнісінькі дива.
-Мм… Олено… Олено Михайлівно… Мої малюки… Марічка… Павлик?.. Як вони?.. Як?... Як?.. –хотіла було ще щось запитати Ольга, однак, її перебили лікарі:
-Не зараз! Не зараз! В оглядову! Хутко! – крикнув Володимир Борисович, який, чесно кажучи, був у великому шоці від того, що зараз тут відбувалося. – Потурбуйтеся про Олену Михайлівну будь ласка! – сказав він медсестрі, але раптом до жінки кинулася Міла.
-Я побуду з нею! – сказала вона спочатку медику, а потім звернулась до Олени Михайлівни: - Олено Михайлівно… Голубко моя.. Я з Вами! Все добре! Тепер все буде добре! – сказала вона, обійнявши жінку за плечі.
-Міло.. Дитинко.. Але ж… Мені не здалося? Це ж Оля?.. Це ж наша Оля?! Наша Олечка? – плачучи, запитала вона в Міли, котра вже також не могла стримати сліз.
-Так.. Це вона… З нею тепер все буде добре.. Все у нас буде гаразд… - примовляла вона, погладжуючи жінку по плечах.
-Господи! Бог почув нас… Почув, Мілочко! – сказала Олена Михайлівна, обіймаючи молоду жінку.
-Так… Так, Олено Михайлівно… Диво існує… Тепер все налагодиться… Все буде добре… - сказала впевнено Міла, котра твердо вірила в цю аксіому. Які в те, що життя в родині Володарських тепер почнеться с нової сторінки. З нової, світлої сторінки…