Світанок плавно переростав в ранок. З весняними птахами лунали перші позивні нового дня. Нового дня, який лише щойно почав розквітати, набиратись нових життєвих кольорів. Маленьке, забуте Богом село тільки-тільки починало прокидатися від сну. Однак, в той час, коли в сусідніх вікнах лише почали з’являтися перші сиротливі вогники нового дня, в одному з будинків світло у вікні горіло вже досить давно. А якщо бути вірнішими, то навіть не світилось, а лише відбивало тінь сиротливого вогника свічі, яка стояла в кімнаті. В тій кімнаті ось вже декілька годин не спала її господиня Параска Степанівна. Жінка покірно схилила голову у щирій молитві, а по її щоках градом текли сльози.
-Господи, благаю Тебе, врятую рабу Твою Ольгу та дитятко її… Я благаю тебе… Врятуй… Допоможи… - відчайдушно шепотіла жінка, з жахом усвідомлюючи те, що жорстока доля іноді дуже навіть полюбляє ось такі страшні тавтології. Колись, багато років тому Параска Степанівна так само щиро молилась і про свою рідну донечку Ніну. Про те, щоб вона якомога скоріше повернулась додому цілою та неушкодженою, однак, тоді доля була невблаганною… Невже долі настільки до душі подібні жахливі повторення, що й цього разу також загине невинна душа?... Чи навіть дві, адже Оля зараз носить під серцем малюка…
-Допоможи, Господи… Допоможи…- плакала, хрестячись, Параска Степанівна. Хвилини тягнулись неначе години, роки. Так як Параска Степанівна не дуже товаришувала з новітніми технологіями, мобільного в неї не було, хоча Толя з Олею неодноразово переконували її, що я річ просто таки необхідна, однак, літня жінка навідріз відмовлялась від так званих примх сучасного світу і зараз, чесно кажучи, дуже про це жалкувала. Однак, жінка миттю дещо пригадала, стукнула себе рукою по чолі, а потім дістала з полиці старий, потріпаний записник, в який син колись записав номер свого мобільного телефону для мами на випадок форс-мажору. Не тямлячи себе від хвилювання, Параска Степанівна, в решті решт, знайшла потрібний телефонний номер, підійшла до старого, ще радянського зразка стаціонарного телефону і, проговорюючи вголос цифрову комбінацію, набрала номер сина і, чекаючи з’єднання, продовжувала відчайдушно шепотіти молитву. Однак, дива не сталось – на протилежному кінці дроту про лунав холодний, бездушний, металевий голос оператора: «На даний момент абонент знаходиться поза зоною досяжності. Спробуйте зателефонувати пізніше!»
-Коли ж пізніше, доню? Коли? – мало не плачучи, сказала Параска Степанівна, тримаючись за серце. Що робити? Як бути? Відповідь прийшла жінці на думку практично відразу, хоча спершу Параска Степанівна вперто відганяла її від себе. «Ні… Ні.. Я ж бо зарікалась більше ніколи цього не робити! Неправильно все це.. Не по Божому…» - подумки додала собі Параска Степанівна, вперто сперечаючись з власною підсвідомістю. «А ти зараз бачиш якийсь інший вихід? Чи готова сидіти просто так, чекаючи невідомо чого? Так можна і з глузду з’їхати!»- стверджував внутрішній опонент, який виявився більш переконливим. Параска Степанівна підняла очі до ікони, перехрестилася та прошепотіла: «Прости мені, Господи.. Прости, але інакше зараз я аж ніяк не можу…» - після цього Параска Степанівна рішуче піднялась зі стільця та попрямувала до старого комоду, з гіркотою відкрила одну зі старих шухляд, яка миттю оголила свою стару, повну таємниць душу. На самому дня шухляди причаїлась старенька колода карт, до котрої Параска Степанівна не доторкалась вже дуже давно. В молоді роки літня жінка, по правді кажучи, неодноразово полюбляла заглядати таким чином в майбутнє, однак, з часом вищі сили та життєвий досвід неодноразово натякали літній жінці на те, що це заняття ні до чого доброго не приводить. Однак, зараз Параска Степанівна абсолютно не бачила іншого виходу. Запаливши ще декілька свічок, жінка ще раз глибоко зітхнула і, в решті решт, розкинула карти.
Оля- хрестова дама. Ну, звичайно! Ох, і багато пікових комбінацій біля неї, багато втрат, горя, сліз. Однак, і любов є велика на серці – червоний туз тому доказ. Як би хотіла Параска Степанівна зараз побачити біля серця дами-Олі бубнового Короля, тобто, свого сина Анатолія. Однак, ні – не дивлячись ні на що, серце дами зайняв таки Хрестовий Король. Ось він, ліг просто біля своєї Дами. Так, без сумніву, це був він, Олин чоловік, Олин суджений, батько її дітей. А карти, в свою чергу, всі разом пророкують одне – бути їм разом, не дивлячись на всі перешкоди. Така вже доля. Таке вже сильне кохання. Так, вони будуть разом, але якою ціною… Карти лягли в моторошну комбінацію… Поєдинок, боротьба, вогонь…
-Вогонь…- одними лише губами прошепотіла Параска Степанівна. Тривога голкою штрикнула в серце… Вогонь буде десь тут, зовсім близько…- Зовсім близько…- прошепотіла Параска Степанівна та дістала з колоди ще декілька карт. Виновий король. Отже, ось через кого на долю Ольги випало стільки біди та болю… «Чого ж тобі спокійно не живеться, кате?!» -з болем подумала Параска Степанівна, здогадуючись, що, напевно, саме через цього чоловіка Оля опинилась тут, в цьому забутому Богом селі, абсолютно одна та не пам’ятаючи свого минулого. І один лише Господь знаю, що було з сердешною, якби не Толя… Саме в ту мить Параска Степанівна втягнула з колоди бубнового короля, свого сина та поклала до загального розкладу. І як би не лягав той самий розклад, все одно дороги Толі і Олі ніяк не пересікалися, хоча, було одразу ж помітно, що в нього на серці Олі і тільки Оля. Колись Параска Степанівна дуже хотіла, молилась про те, аби на життєвому шляху Толі з’явилась хороша жінка, яка б зайняла те саме особливе місце в серці Анатолія, щоб запалав той самий особливий вогник у його завжди сумних, змучених, але таких добрих очах.. І ось нарешті коли це диво сталося, було відразу ж зрозуміло, що це – не його доля. А та, у кого він на серці, знаходиться дуже близько, буквально на відстані протягнутої руки… Ось, власне, і вона – бубнова дама, в якої на серці лежить бубновий король. Однак, його обличчя відвернуте в сторону…Ще б пак, адже окрім Ольги Анатолій більше нікого і нічого не бачить… В свою чергу, її обличчя мокре від сліз… Сліз, які ніхто і ніколи не повинен побачити. Особливо, він, той, через кого болить її серце. Параска Степанівна відвела очі і важко зітхнула. Її руки перемішали карти в хаотичному калейдоскопі. В такому ж калейдоскопі доля закрутила і цих чотирьох молодих людей, зробивши їх заручниками одного любовного чотирикутника.
-Господи, допоможи їм знайти самих себе… Знайти своє щастя, свої дороги в житті… Якщо на нашому віку було мало щастя, то нехай побачать його хоча б наші діти…- прошепотіла Параска Степанівна, здійнявши очі до неба.- І пробач мені за все, благаю.. Знову спокусив лукавий… Не для себе прошу – для дітей. Допоможи їм.. Допоможи.. – благала Параска Степанівна. Не заради себе. Заради дітей. Долю ж свою вона вже давно знала. Як і те, що життя її обірветься скоро та раптово. Обірветься в вогні. «Тільки б усе встигнути, Господи… Тільки б встигнути…»- тихо сказала Параска Степанівна сама до себе, подивившись на блакить ранкового неба. – «Тільки б все встигнути…»
* * *
Коли Ольга відкрила очі, то все було, наче в тумані. Голова ніби прокидалась від важкого, хаотичного сну. Озирнувшись навколо, жінка не відразу зрозуміла, де вона знаходиться. На мить вона напряглась для того, аби хоча б трохи відновити в свідомості хронологію минулих подій. Однак, голова неймовірно розколювалась. Дитина – в серці вмить заколола тривожна думка, від котрої воно закалатало, наче поранене пташа в клітці.
-Ммм… Ааа… Мій малюк… Де мій малюк?...- стогнала Оля, яка металась по лікарняному ліжку, облизуючи спраглі губи. Лабіринт свідомості затягував жінку все далі й далі і вибратися звідти здавалось просто нереальним. Маски. Перед собою Ольга знову бачила людей в масках. Вони оточували її з усіх сторін. Одного з натовпу Ольга відразу ж впізнала. Це був він. Чоловік в масці наближався до неї все ближче і ближче, так само усміхаючись тихо-масляним оскалом:
-Олечко, не бійся мене… Не бійся, моя принцесо… Ходи сюди… Ну ж бо… Будь розумницею… Ходи сюди… Ходи…
-Ні… Ні… - говорила, захлинаючись від жаху, Оля.- Відійди від мене… Відійди…
-Ну ж бо… Маленька… Не бійся мене… Не бійся… Ти ж вже знаєш давно, що сильніше за мене тебе ніхто не кохає і не кохатиме… Ти вже нікому не потрібна… Ти мертва… Мертва, зате моя… Моя…
-Оооох… Ммм… Ні, Борисе…. Ні.. Відійди.. Ні… Я не твоя… Я ніколи не буду твоєю.. Ні…- стогнала Ольга, вперше назвавши на ім’я свого ката. Чоловіка, який зламав все її життя. Який жорстоко знущався з нею в моральному та в фізичному плані протягом декількох днів, а потім, награвшись, просто викинув її на вулицю в той час, коли мороз скував все навколо. Коли небо та земля раділи від великого свята, а люди чекали на диво, співаючи:
Тиха ніч, свята ніч!
Ой, зітри сльози з віч,
Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов'ю спас,
Вітай нам, святе Дитя!
Знову в свідомості заграла ця пісня на фоні страшних слів та жорстокого сміху, знайома до болю, в буквальному сенсі, яку співав тихий та мелодійний мамин голос, котрий заколисував та заспокоював. Який переконував, що зло вже в минулому, що все найстрашніше вже позаду…
-Мммм… Мамо… Мамо.. Матусю..- стогнала Оля.
-Ччч… Сонечко, дитинко… Все гаразд… - почула Оля до болю знайомий та рідний голос. Хоч вона й не одразу зрозуміла, хто це, однак, від цього голосу їй ставало набагато легше. – Як вона, лікарю? Зазвучало далі запитання і Ольга відразу ж зрозуміла, що тут є ще хтось.
-Їй зробили укол транквілізатору, тому вона та довго спить. – сказав чоловічий голос і Ольга відчула легке поколювання в руці – це прийшла медсестра, щоб змінити їй крапельницю.
-Лікарю, але ж це не зашкодить дитині? – той самий жіночий голос починає схвильовано тремтіти.
-Ні, не хвилюйтеся. Дане лікування проходить виключно в рамках того, що дозволено пацієнтці в її становищі.- почувши слова «становище», Оля полегшено зітхнула- отже з малюком все гаразд. Саме тоді Ольга нарешті знайшла в собі сили набрати якомога більше повітря в легені і нарешті відкрити очі.
-Вона прийшла до тями! Лікарю, вона прийшла до тями!- схвильовано скрикнула жінка, котру Оля відразу ж впізнала. «Будь, як вдома, доню… Я щиро хочу стати тобі мамою, бо дуже мріяла про доньку!» - Олю, Олечко… Сонечко… Ти чуєш мене?
-Так, Олено Михайлівно… Чую..- простогнала Ольга, абсолютно неочікувано навіть для самої себе назвавши жінку на ім’я.
-Господи… Олечко…. Дитинко моя… Моя хороша… Слава Богу… Слава Тобі, Господи….- плакала Олена Михайлівна, цілуючи гарячі руки Олі. – Ти з нами… Ти знову з нами… Господи… Я так молилася… Так вірила…- примовляла літня жінка, а на Олю раптом накотила хвиля неймовірного сорому. Вона пригадала все… Господи, краще було б і не згадувати… «Я знаю, що ти будеш для мого сина вірною дружиною та опорою..» - цей щасливий та впевнений голос Олени Михайлівни накладався у свідомості Ольги на зовсім іншу картинку. Темрява. Снігопад. Нічне місто, яке сяяло Новорічними вогнями.. Залитий темрявою салон дорогої автівки, який став для Ольги її особистим пеклом. А ось, власне, і кат, який виконує покарання. Покарання невірній дружині Артема Володарського, яка через свою надмірно довіру та наївність зламала, зруйнувала увесь той казковий замок, який будували вони разом з Артемом. Спільно, тримаючись за руку, будували цеглинка до цеглинки. А тепер ту руку, яка була в огидних і липких руках тієї страшної людини, тримає Олена Михайлівна. Людина, яка довірила Олі щастя власного сина. Яка молилась за Ольгу увесь цей час. Яка любить її, наче рідну доньку і любові якої вона, Ольга, не гідна…
-Ні! Ні! Не треба! Ні!- застогнала Ольга, різко висмикнувши свою руку з долонь Олени Михайлівни та відвела очі, відвернулась в протилежну сторону. Літня жінка, в свою чергу, подивилась на Олю, на таку нещасну, зломлену, беззахисну Олечку, яка забилась на протилежний край ліжка, наче злякане кошеня.
-Олечко.. Доню… Господи… Все гаразд?- Ошелешено запитала Олена Михайлівна в невістки і навіть вже була готова викликати лікаря.
-Так… Тобто, ні.. Я просто… Просто.. Не гідна… Не гідна… Я.. Я не заслуговую.. Не заслуговую такого ставлення, бо я… Я зрадниця.. Блудниця… Бруд…- захрипіла Оля, лежачи спиною до Олени Михайлівни та дивлячись в одну точку. Повернутися до жінки та подивитися їй у вічі в Ольги не вистачало сорому та совісті.
-Господи… Боже правий.. Доню.. Моя люба… З тобою все гаразд? Можливо, потрібно викликати лікаря? – з жахом запитала Олена Михайлівна, шоковано спостерігаючи за тим, як Оля обхоплює руками свій доволі кругленький животи В ту мить в її свідомості пазл миттю склався. Як жінка, доросла жінка, Олена Михайлівна миттю з жахом усвідомила те, що ж саме довелося пережити Олі. «Господи… Бідолашна моя дівчинко…. Скільки ж всього ти витерпіла… Але ж, Боже правий, хто посмів з тобою так вчинити?» - ковтаючи сльози, відчайдушно думала Олена Михайлівна, погладжуючи тремтячу руку невістки.
-Мені не потрібна нічия допомога.. Ніхто мені не зможе допомогти…Ніхто, бо я сама в усьому винна… Тільки я… Я одна..- ледве чутно говорила Оля.
- В чому? В чому ти винна, люба моя? Розкажи мені… Розкажи мені все, що з тобою сталось…Ми захистимо тебе… Захистимо, обігріємо, допоможемо… Тільки не бійся… Нічого не бійся…- примовляла Олена Михайлівна, погладжуючи Олю по голові. І раптом Оля, яка досі лежала, повернувшись обличчям до стіни, раптом повернулась до Олени Михайлівни, благально подивившись на неї.
-Діти… Мої малюки.. Марічка, Павлик… Як вони? Як вони там без мене?- запитала вона, стиснувши руку свекрухи.- Я… Я така винна перед ними…
-Ччшш… Тихше-тихше, моя рідна… - примовляла Олена Михайлівна, погладжуючи Олю по голові. - Ти на в чому не винна… Не винна, чуєш? – раптом обличчя жінки осяяла тепла посмішка. – Ти знаєш, Марічка все більше і більше стає схожою на тебе – якщо не зовнішністю, то саме мімікою, манерами, поведінкою..
-Справді? – ледве чутно запитала Оля крізь сльози. Олена Михайлівна, в свою чергу, ствердно кивнула.
-Вона в нас велика розумниця!- з теплою посмішкою сказала літня жінка.- Так допомагає мені, особливо, з Павликом…
-Павлик…- серце Олі стиснулось, а по щоках градом потекли сльози. – Господи… Синочку мій… Мій маленький… Як він?
-Росте!- посміхнулась крізь сльози Олена Михайлівна. – Вже є два зубчики, потихеньку спинаємось на ніжки, пробуємо говорити…
-Господи… Скільки ж я всього пропустила..- схлипувала Ольга.
-Нічого… Все тепер буде гаразд… Ти ще все надолужиш… Ви з Артемом ще все надолужите… - з посмішце Олі стиснулось, а по щоках градом потекли сльози. – Господи… Синочку мій… Мій маленький… Як він?
-Росте!- посміхнулась крізь сльози Олена Михайлівна. – Вже є два зубчики, потихеньку спинаємось на ніжки, пробуємо говорити…
-Господи… Скільки ж я всього пропустила..- схлипувала Ольга.
-Нічого… Все тепер буде гаразд… Ти ще все надолужиш… Ви з Артемом ще все надолужите – з посмішкою сказала Олена Михайлівна, а по обличчю Ольги знову пробігла тінь. Тінь неймовірного сорому. Вона знову вивільнила руку з долонь свекрухи і відвернулась.
-Не знаю.. Не знаю, чи тепер таке можливо.. –ледве чутно сказала Оля.- Не знаю, чи прийме мене Артем тепер… Після всього… Таку..
Настав момент істини.
-Олю… Дозволь тебе запитати… Ти тільки не хвилюйся, гаразд? – обережно запитала вона.
-Я, здається, здогадуюся, про що Ви хочете мене запитати…- тихо відповіла Оля і відвела очі. Слабка рука жінки лягла на кругленький животик. Ольга відчула легенькі поштовхи свого малюка, який, в свою чергу, відчував тривогу матусі, а Олена Михайлівна, в свою чергу, накрила руку Олі своєю.
-Ти можеш не боятися. У будь-якому випадку, я спробую зрозуміти тебе. Я підтримаю тебе. Ми..- сказала Олена Михайлівна, але Оля її перебила.
-Не думаю, що після всього Артем захоче бачити мене і… - почала було Оля.
-Повір мені, захоче!- сказала Олена Михайлівна, погладжуючи долоню Олі. – Головне, що ти жива, а Артем свято вірив в це увесь цей час! Тим більше, малюк…- з цими словами жінка з ніжністю погладила Олин животик. – Пригадай, як ви з Артемчиком хотіли малюків, а тепер в вас буде ще одне крихітне щастя…
-Я…- Оля задихалась від почуттів, які переповнювали її в ту мить. Більше за все зараз вона хотіла б бути поруч з Артемом, тримати його за руку, разом з ним боротися за його життя, однак… - Олено Михайлівно, я хотіла б Вам де в чому зізнатися..- тихо сказала вона.- І я не впевнена, що після почутого Ви взагалі захочете мене бачити…
-Доню..- почала було Олена Михайлівна, але Оля її перебила:
-Перш, ніж я все Вам розповім, я… Я хочу сказати про дві речі… Я хочу… Ні, благаю – дайте мені побачити моїх малюків і ще… Знайте… Всі ці роки я кохала і кохаю лише Вашого сина, тільки Артема… Лише його одного..- тихо сказала Ольга, навіть і не здогадуючись про те що біля її дверей причаївся той, кому почути все це було геть небажано.
-Чорт… - сказав Борис (а це був саме він – він слідкував за своєю тіткою і ось раптом дізнався, що знайти її можна саме тут). Ольга знайшлася. Вона все згадала і тепер йому Борису кінець. Кляті Володарські його знову обіграли, однак, він абсолютно не мав наміру здаватися. І гратиме Борис тепер за іншими, значно жорсткішими правилами…
* * *
Тим часом, Толя та Міла знаходилися в лікарняному коридорі в очікуванні новин. І поки Міла, яка в силу знайомства зі всіма тонкощами медичної професії розуміла, що в цій справі не потрібно поспішати, просто сиділа на кріслі, чекаючи новин, Толя, в свою черу ходив з кутка в куток.
-Ну, скільки ж можна проводити цих обстежень? Вони що, роблять багаторівневу перевірку організму? – нервово крикнув Анатолій, а Міла подивилась на нього з легким докором. Чоловік відразу ж зрозумів, що трохи перегнув палку з емоціями,і тихо присів на стілець поряд. Міла, в свою чергу, встала зі свого місця і підійшла до кавового апарату, який йстояв в лікарняному коридорі, та натиснула на декілька кнопок. В два стаканчики відразу ж полились струмочки гарячого, підбадьорюючого напою. Один стаканчик Міла простягнула Толя, а з іншого зробила декілька ковтків сама.Заряд барьорості, хоч і від кофеїну, Мілі зараз зовсім не завадив,адже, чергуючи біля Ольги,жінка не спала майже усю ніч.
-Ці обстеження ніколи не тривали декілька хвилин..- зі знанням справи сказала Міла, після чого позіхнула.- «Поспати б зараз хоча б декілька годин…»- подумалось їй. – «Але,нажаль, не вийде, аж ніяк не вийде…». – До того ж, Толю, ти врахуй і те, в якоум зараз Оля становищі- вона чекає дитину. І на данийчас лікарям все вдвічі ретельніше перевірити – чи все гаразд з нею і з дитиною… - стиха сказала вона, а Анатоліпісля цих слів наче підкинуло струмом.
-Якщо щось станеться зОлею чи з дитиною, я ніколи собі цього не пробачу…- ледве чутно сказав Анатолій,а Міла, всвою чергу отримала черговий укол ревнощів.
-Ти так кажеш, ніби наче це ваша з Олею спільна дитина..- несподівано навіть для самої себе скаазала Міла. В ту мить язик наче перестав слухатись її, однак, вона відразу ж ніби прийшла до тями і їй стало неймовірно соромно за нстільки яскравий вияв своїх ревнощів.- Толь… Пробач… Я… Я не мала права, я не хотіла цьогоказати.. Справді… - пробурмотіла Міла, ховаючи очі. Зараз більше за все їй хоітлось провалитись крізь землю. Однак, як виявилось, Анатолій зовсім не образився на її слова.
-Не варто вибачатись, Міло, адже в твоїх очах є й дещиця правди…- цілковито спокійним голосом сказав Толя. Міла якомога міцніше стиснула зуби. – Я люблю Олю, дуже люблю, і тому, ясна річ, люблю і малюка, якого вона чекає. І чекаю на нього так само сильно, як і чекає на нього і Оля.- додав Анатолій,навіть не підорюючи, наскільки боялче було все це чути Мілі. «Невже ти не бачиш? Невже ти нічого не бачиш?!» - з гіркотою подумала молода жінка, відвівши очі. В цю мить в неї виникла в якомусь сенсі навіть і образа на Толю. – «Адже я порд з тобою практично все життя. Чому ж ти тоді таким чином не звернув увагу на мене?!» -подумала молода жінка і навіть відійшла в сторону, аби Толя не помітив її сліз. Яка ж це, все ж таки, страшна хвороба- кохати не тих.І біль від неї настільки сильний,що, напевно, ніякий морфій не допоміг би…
Однак, Міла була не з тих,хто так явно виставляв напоказ свої емоції. Хронічна, вона думала спочатку про інших, а потім вже про себе. Дівчина навіть знайшла в собі сили посміхнутись.
-Знаєш, рада… Рада, що поряд з Ольгою саме така людина, як ти… Щиро рада… - сказала Міла..- Вибач, я.. Я, напевно, зараз сходжу до лікаря, дізнаюсь, як там Оля…- жінка вже мала намір піти, але тут Толя її зупинив.
-Мілко, не варто нікуди йти, чуєш? Тобі варто посидіти, перепочити.. Ну, ти ж сама знаєш, що тобі не можна перенапрягатись!- з нотками суворості нагадав подрузі дитинства Толя, адже, з самого дитинства знав про те, що у Міли також не дуже міцне здоров’я і такі фізичні та емоційні навантаження можуть негативно відбитися на її самопочутті.
-Та годі тобі… Все гаразд… Справді…- сказала Міла, приклавши руку до грудей. Серце її й справді наче вилітало. І справа тут була далеко не в амурних переживаннях та незрозумілому коханні. Міла дійсно дала собі значно більше навантажень, ніж могла витримати. Дівчина навіть зблідла, чого не міг не помітити Толя.
-Що? Таки недобре? Мілко…- стривожено запитав він.
-Та так… Просто повітря забракло… Дурниці… Зараз минеться…- пробурмотіла Міла, потягнувшись тремтячою рукою до сумки, в котрій вона увесь час носила з собою ліки. Толя, в свою чергу, також не розгубився. Декілька разів він вже був свідком того, як в Міли була слабкість і вже знав, що робити в таких випадках.
-Зачекай… Я зараз… Зараз принесу тобі води…- сказав Анатолій і вмить кинувся до фільтру з водою, набравши повний стаканчик живильної вологи. Тим часом, Міла таки знайшла в своїй сумці пігулки і відразу ж поклала одну з них собі під язик – таким чином, як було відомо Мілі, ліки починають діяти значно швидше. Відкинувши голову на спинку стільця, Міла спостерігала за руками Анатолія, який метушився біля фільтру з водою. В одну мить Міла відчула, що їй приємна турбота Толі про неї. На одну зрадливу долю секунди вона навіть подумала, що таким чином зможе привернути до себе його увагу, але миттю відкинула від себе цю думки, згадавши, з якого приводу вони зараз тут знаходяться, однак… Жіноче самолюбство, як завжди, брало своє… «Так, зараз варто думати зовсім про інше.. Варто знайти лікаря, дізнатись, як стан Ольги…»
Тим часом Толя, несучи стаканчик з мінеральною водою, був повністю заглиблений в свої думки. І сам того не очікуючи, він мало не зіткнувся з чоловіком, який ішов просто йому на зустріч.
-Гей, мужик, обережніше! – крикнув він до Толі, невдоволено вишкірившись. Зразу було видно, що чоловік був, як-то кажуть, пташкою високого польоту і люди даного типу завжди, зазвичай, дивляться на таких, як Толя, не просто зверхньо, а з огидою, наче невеликий фінансовий достаток – це така ж вада, як алкоголізм чи наркоманія.
-Вибачте… Я й справді щось задумався..- пробурмотів Толя, якому на даний момент й справді було дуже незручно.
-Та годі тобі, мужик. Що, проблеми? – запитав в Толі новий знайомий, однак, в його голосі не було належного співчуття, навпаки – відчувалась якась дивна байдужість.
-Та так… Близькій людині погано…- сказав Толя, Чомусь, якимось сьомим чуттям він зрозумів, що довіряти цій людині якраз таки не варто.
-Ааа, зрозуміло… Ну, тримайся, старий… Якось все воно та налагодиться… Бувай!- поплескав чолов’яга Толю по плечі і зник так само раптово, як і з’явився. Чесно кажучи, Толю ця випадкова зустріч якимось дивовижним чином вибила з колії. Однак, він миттю підібрався, згадавши, куди і навіщо йде, і разом з водою попрямував до Міли, вигляд якої помітно його злякав. Як виявилось, Міла увесь цей час спостерігала за Толею за кожним його рухом, і, звичайно ж, помітила, того самого незнайомця, котрим зіткнувся Анатолій. Того чоловіка Міла чудово знала – це був, власно той, хто і є винний в тій ситуації, в якій опинилась Ольга. Саме через нього Ольга втратила пам’ять, саме через нього Артем заразна межі життя і смерті, а Марічка і Павлик лишились одночасно і без мами, і без тата. І саме ця людина, якщо захоче, може стерти з обличчя землі будь-кого, хто плутатиметься у нього під ногами. А найстрашніше те, що коли про це може дізнатись Толя, то опиниться відразу ж під безпосереднім ударом цієї потужної хвилі. А якщо врахувати його вибуховий характер і те, що він точно не лишиться осторонь, то сутички точно не минути. І не факт, що двобій буде на користь Толі….
-А ось і я! Бери водичку! – з трясовини важких думок Мілу визволив голос самого Толі. Жінка ніби стрепенулась від якогось важкого сну та подивилась на Анатолія.
-Що?..- хриплуватим голосом запитала вона.
-Гей! Що з тобою, Мілко? Геть погано, так? Може, лікаря покликати? – стривожено запитав Толя, взявши Мілу за руку.
-Що? Ні-ні… Лікаря не треба…- Все гаразд..- тихо сказала Міла.
-Все гаразд?- Толя напрягся.- Мілко, чесно кажучи, таке відчуття, наче ти привида побачила…- з посмішкою додав він, а от Мілі було геть не до сміху.
-Краще б це був привид… Краще б привид…- прохрипіла Міла, а в серці гарячим пульсом билася тривога та погане передчуття…Дуже погане передчуття…
* * *
Тим часом, Олена Михайлівна сиділа в палаті біля ліжка Ольги і зі сльозами на очах слухала страшну сповідь. Оля згадала все – до найменших дрібниць, розповідала свекрусі всі подробиці свого полону.
-Спочатку він сказав, що просто підвезе мене. Галантно відкрив дверцята автівки. Про щось жартував з Артемом, який саме в той день був зайнятий однією зі своїх справ, яку він вів, і тому ніяк не міг мене супроводжувати на той захід…
-Так-так… Все було саме так… - тремтячим голосом сказала Олена Михайлівна і витерла сльози.-Артем з самого початку дуже засмутився, що не зміг поїхати з тобою, бо, ти ж знаєш, наскільки важливі для нього такого роду заходи і що він завжди готовий допомогти всім, хто цього потребує, а тут…
Ольга ствердно кивнула. Якщо раніше її пам’ять була повним проваллям, то зараз вона поступово згадувала все. Все до найменших подробиць.
….Їй згадалася їхня з Артемом простора спальня, яка на той час була затишно прикрашена Різдвяними гірляндами. На комоді стояли рамки з фото, на котрих була зображена щаслива родина Володарських – Артем Оля та їхні дітлахи, які, до речі, зовсім нещодавно лягли спати під казки няні. Поцілувавши тоді своїх малят, Оля на мить зупинилась біля їхніх ліжечок, завмерла. На душі щось болісно занило. Навіть і досі Ольга відчувала ту внутрішню напругу і ту важкість, котра скувала її душу в ту мить. Тремтячими руками вона відкривала скриньку з прикрасами, підбираючи їх до своєї сукні, крутилась біля дзеркала – і все для того, аби хоч якось відволіктися від негативних, страшних передчуттів, які буквально розривали її зсередини. В ту саму мить до кімнати увійшов Артем та посміхнувся, замилувавшись дружиною.
-Ти сьогодні по-особливому красива…- сказав він, підійшовши до дружини та обійнявши її за талію. Оля, в свою чергу, щасливо посміхнулася. Дивна річ – завжди, коли вона пригорталась до його плеча, то відчувала неймовірний спокій, захищеність та цілковиту впевненість в тому, що коли Артем поруч, з нею просто не можу статися нічого поганого.
-Бо сьогодні справді особливий вечір..- з посмішкою сказала Оля.- Якщо по правді, я трохи хвилююся. – зізналась вона чоловікові, котрий в той час допомагав їй застебнути золотий ланцюжок на шиї.
-Не хвилюйся, люба! Я впевнений, що все мине за вищим розрядом, бо ти в мене найкраща!- він знову обійняв Олю та з посмішкою поцілував її у скроню. – Шкода тільки, що мене в цей вечір не буде поруч з тобою… Ти ж не дуже ображаєшся на мене за це, я сподіваюся?- з деякою напругою, винувато запитав Артем, а Оля, в свою чергу, посміхнулась та ніжно погладила чоловіка по щоці.
-Не варто виправдовуватися, любий. Я розумію, наскільки важлива для тебе ця зустріч.- сказала Оля, взявши чоловіка за руку. – І я впевнена, що в тебе все вийде!
-Звичайно ж, в мене все вийде! Завдяки тобі!- Артем стиснув долоню Олі в своїх руках та поцілував її.- Саме завдяки тобі, моя музо, я досягнув всього цього!
-Мені здається, ти перебільшуєш мої заслуги! – сказала Оля, посміхнувшись та почервонівши. –Однак, знай – я дуже тебе кохаю і дуже тобою пишаюся І я абсолютно впевнена, що всі твої головні здобутки ще попереду!
-Ти янгол мій!- ледве чутно сказав Артем, з неймовірним трепетом дивлячись на дружину, після чого вони злилися в ніжному поцілунки, та раптом почули голос Бориса:
-Так-так Вечір добрий, голуб’ята! – з посмішкою сказав Чернобаєв, без стукоту увійшовши до спальні Володарських. Саме він, варто сказати, мав честь цього вечора супроводжувати дружину свого брата на цей благодійний захід. Артем і Оля миттю почервоніли і відсахнулися один від одного.
-Та це так, компенсація а мою сьогоднішню відсутність. Привіт, старий!-сердечно привітався з братом Артем і чоловіки міцно потиснули один одному руки. Оля, ледве помітно посміхнувшись, трохи відійшла в сторону. Вона бачила настільки яскраві знаки уваги в свою адресу зі сторони Бориса, що їй було, чесно кажучи, дуже не по собі, хоча, Ольга вважала це просто плодом своєї схвильованої свідомості і тому не наважувалась поділитися своїми страхами та тривогами з чоловіком. І не тому, що не хотіла зіпсувати його стосунки з братом, а заради того, щоб вберегти його від небезпеки, адже Оля дуже добре відчувала, наскільки потужною рушійною силою віяло від Бориса. Тому вона лише стримано посміхнулася, коли Борис підійшов до жінки та галантно поцілував їй руку.
-Олечко, ти виглядаєш просто неймовірно! Я щиро пишаюся тим, що супроводжуватиму тебе на цей захід! – сказав він, подивившись Олі просто у вічі. Його погляд був настільки рішучим, що якби міг, то просто збив би Олю з ніг, тому вона ледве втрималась, щоб не впасти.
-Дякую…- доволі стримано відповіла Оля, намагаючись не дивитись йому у вічі.
… - Я вже тоді знала про його плани на рахунок мене, на рахунок того, що він хотів би зі мною зробити, однак, нікому не говорила, бо боялася.. Розумієте? Боялася! – плачучи, розповідала Оля свекрусі. Було неймовірно боляче і соромно витягати все це з себе, однак, дороги назад вже не було.
-Господи… одними лишень губами прошепотіла бліда, мов стіна, Олена Михайлівна. Лише зараз вона починала усвідомлювати, який монстр жив поряд з ними увесь цей час. Олі вона вірила, безвідмовно вірила, бо знала, що її невістка точно не здатна на брехню та підставу. Тим більше, в тому становищі, в якому вона знаходилася зараз.
-Ви вибачте, що я примушую Вас хвилюватися, однак… В мене нема сил тримати увесь цей жах в собі…Я просто не можу…- і, зітхнувши, Ольга знову поринула у ті страшні спогади…
….-Брате, можеш не хвилюватися – твоя королева в надійних руках! – з милою посмішкою говорив Борис, коли вони втрьох крокувати до автівки Чернобаєва. Йшов лапатий передріздвяний сніг і Оля тепліше закуталась в свій недешевий норковий кожушок. Артем, в свою чергу, обійняв Оля за плечі,
-Я сумуватиму…- прошепотів на вушко.
-Я теж…- відповіла йому Оля, не відводячи погляду від коханого. Вони знову з ніжністю поцілувалися. З гидливою делікатністю Борис відвів очі, а потом, прочистивши горло, мовив:
-Любі друзі, ви мене вибачте, але ми й справді запізнюємося! – вже трохи невдоволено сказав Борис, якого вже відверто нудило від цієї дурнуватої ідилії. Однак, чоловіка стримувало одне: він вже зовсім близько до своєї мети. Ще якихось декілька хвилин - і його здобич вже буде в нього в руках. Оля відпустила руку чоловіка і з жалем зітхнула.
-Мені й справді час…- сказала вона, від чого Бориса тоді ще більше перекосило від люті. «Ми прямуємо туди разом. Я – її кавалер цього вечора, а не порожнє місце, як вони всі завжди вважали і вважають! Ну нічого, сьогодні все зміниться!»- подумав Борис, а натомість зробив все для того, щоб за його посмішкою нічого ніхто не помітив і тому сама посмішка вийшла дуже галантною. Тоді він сам відкрив перед Олею, яку нарешті відпустив зі своїх обійм Артем, двері автівки.
-Прошу Вас, мадам! – сказав він і, коли Ольга сіла в авто, пославши перед тим Артему повітряний поцілунок, закрив дверцята. Ефектно, варто сказати, закрив – наче клацнули зашворки капкану, який захопив у свій полон таку очікувану і таку бажану жертву.
Оля сіла в авто і їхні з Артемом погляди пересіклися. Він посміхнувся і послав дружині повітряний поцілунок у відповідь, а Оля, в свою чергу, притулилась долонями до скла, сподіваючись, що через чорне тонування Артем не побачить її сліз.
….- Я вже передчувала… Вже в ту мить передчувала, що станеться біда…- хрипіла Оля, дивлячись в одну точку та зіщулившись, неначе налякане кошеня. Олена Михайлівна, в свою чергу, ошелешено дивилася на невістку. В її свідомості вже на той момент складався страшний пазл, однак, вона не хотіла в це вірити… Просто не хотіла… Однак, мудра жінка вирішила стримувати всі свої емоції при собі і тому дала можливість Олі просто виговоритися. Сама Ольга, в свою чергу, лежала так само незворушно на ліжку і говорила. Тепер сталося те, чого вона, Ольга (тоді ще – Нінель) так давно хотіла – вона пригадала все, до найменших дрібниць. Господи, краще б пам’ять в такому випадку і не поверталася б.. Взагалі не поверталася… - Спочатку ми їхали по прямій, а потім…- говорила Оля, а погляд її був спрямований кудись дуже далеко В минуле. В той момент, який розділив її життя на до і після, перетворивши щасливу дружину та маму Ольгу Володарську на жінку без минулого Нінель…
….Згодом Оля почала помічати, що автівка Бориса почала набирати просто таки шаленої швидкості.
-Борю, навіщо так скоро? Ми що, вже не встигаємо?- стривожено запитала Оля, здивовано дивлячись на Чернобаєва.
-Встигаємо, але, все ж, мені б хотілось, аби королева балу не запізнилась на нього ні на хвилинку.- Олі, можливо, давалось, але в ту мить посмішка на обличчі в Бориса була просто таки шаленою. Жінку скував неймовірний страх. «Нічого не придумуй. Це просто плід твоєї хворої, схвильованої уваги. Судячи зі всього декретна відпустка та післяпологова депресія затягнулися, це й дало свій відбиток…»- заспокоювала себе Володарська та марно. Тут вона помітила, що Борис поїхав зовсім не тією дорогою, якою вони планували.
-Борю, а куди ми їдемо? – розгублено та з острахом запитала Оля.
-Як куди? Як і планували- розважатися! – з нездоровою посмішкою сказав Борис, увімкнувши на повну гучність музику. Тоді вже Олі стало зовсім не по собі. Вона злякано втиснулась в сидіння автівки.
-Але ж.. Ми їдемо зовсім в протилежну сторону…- розгублено сказала Оля, злякано роззираючись навсібіч. Борис, в свою чергу, зареготав.
-Моя люба, сьогодні в нас буде своя вечірка! – сказав він і зробив музику ще гучніше.
…-Саме тут я й зрозуміла, що це і є пастка…- сказала Оля і, подивившись на смертельно бліду Олену Михайлівну, затулила долонями червоне від сорому обличчя.- Пробачте мені… Я… Я не знаю, чому Вам розповідаю все це…. Господи.. Яка ж я дурепа…Дурепа…
-Заспокойся, Олечко… Люба моя…Господи… Заспокойся…- обійняла Олена Михайлівна невістку. Нещасна Ольга тремтіла всім тілом і літня жінка дуже хвилювалась за фізичний та моральний стан Олі, а також, за здоров’я малюка. – Можливо, варто викликати лікаря?-запитала вона, а Оля, в свою чергу, заперечно захитала головою.
-Ні… Ні… Не варто… Ліка тут не допоможе… Ні…- прошепотіла Оля, дивлячись в одну точку. Вона досі не могла підвести очей на свекруху…. Досі не могла… Саме через це вона й намагалася приховати свій доволі кругленький животик. Як знак сорому, як знак Олиної зради і тих принижень, яких їй довелось зазнати. Однак, разом з ним, Ольга вже не могла зупинити потік своїх одкровень.
-Ми їхали, їхали…Їхали вперед… На мить мені здавалося, що ця поїздка тривала вічність…-говорила Ольга якимось відсутнім голосом. Очі були так само відсторонені та порожні. В ту мить до палати увійшов лікар-гінеколог, лікуючий лікар Ольги і, побачивши Ольгу в такому стані, миттю кинувся до неї.
-Ви з глузду з’їхали?! Їй зараз не можна взагалі ніяких хвилювань! – крикнув він, одночасно вимірюючи Ользі пульс, однак, вона миттю зупинила його, висмикнувши свою руку.
-Ні… Не треба… Нічого не треба… Говорити…Зараз мені потрібно лише говорити…- хриплуватим голосом сказала Ольга, а лікар в ту мить подивився на неї зі здивуванням і навіть жахом. «Одними медикаментами тут й справді не допоможеш. Тут потрібна допомога іншого профільного спеціаліста – в галузі психології та психіатрії, інакше таким станом пацієнтка зашкодить і собі, і своєму малюкові!»- зробив подумки висновки медик.
-І все ж…Вам потрібно заспокоїтися… Зараз я зроблю Вам укольчик…- примовляв лікар, взявши до рук шприц.
-А… А це безпечно для мого малюка?- трохи злякано запитала Ольга.
-Не хвилюйтеся, Олечко! Все цілком безпечно! У мене все під контролем..- примовляв лікар, акуратно роблячи ін’єкцію пацієнтці. Саме тоді Оля наважилась подивитися в очі свекрусі, яка увесь цей час погладжувала її по руці.
-Пробачте мені….Пробачте… - гарячими губами шепотіла Оля.
-Чшш.. Не треба, доню…Все гаразд.. Вже все гаразд..-примовляла Олена Михайлівна, намагаючись посміхнутися, хоча, жінку зсередини буквально розривало від шоку та від жаху. Боря, Борис… Як він міг?? Як?! Олена Михайлівна знала Борю змалечку, вони з чоловіком всіма силами намагались зробити все для того, щоб Борис не відчував себе обділеним, не відчував себе сиротою. Вони виховували племінника нарівні з рідним сином. Однак, щось таки вони впустили, десь схибили.. Питання тільки – де?...
-Де я схибила? Що я зробила не так? –сама до себе примовляла Олена Михайлівна, спостерігаючи за нещасною Олею, яка слабко поклала руку на свій вже доволі великий животик.
-Ммм… Мій маленький… Не треба… Не треба так сильно…Чшш…Все добре… Все гаразд, мій любий..- з ніжністю примовляла Оля. Вона вже встигла полюбити цю дитину, не дивлячись на те, що цей малюк був плодом насилля. Однак, жінка твердо вирішила дати йому життя, хай би там як не було. Хоч його батько і страшна людина. Хоч вона і знала, що після всього цього двері в її минуле життя вже будуть закриті назавжди. Олена Михайлівна, в свою чергу, зі сльозами на очах, тримала долоню Ольги в своїх руках.
-Все буде добре, доню…Ми з тобою… Ми тобі допоможемо…- сказала вона. Раптом Оля пильно подивилась на жінку.
-Артем мене зненавидить..- ледве чутно сказала вона.
-Ні… Ні, сонечко…- заперечно похитала головою Олена Михайлівна, поклавши свою руку Олі на чоло.- Що ти? Навпаки! Навпаки, рідна моя! Тепер все буде добре! Ти ж пам’ятаєш, яким був щасливим Артем, коли на світ з’явилися спочатку Марічка, а потім і Павлик.
-Знаю..- стиха мовила Оля, опустивши очі. – Дуже часто це тепер пригадую, ніби переживаю знову ці миті, однак… Зараз зовсім інша ситуація і…
-Люба моя… Не думай про це зараз… Не треба… Тобі… Нам зараз потрібно думати про інше…Про нашого малюка.. – з наповненою болю, але водночас і ніжною посмішкою сказала Олена Михайлівна, хоча в неї всередині все переверталося. Вона не знала, як далі складеться життя їхньої родини після всього того, що вона почула, однак, на даний час для неї було більш важливим інше – забезпечити цілковитий спокій Ользі, а потім… Влаштувати їхню з Артемом зустріч… Зустріч двох зболених, змучених стражданнями душ… І все буде добре… Тепер все буде добре…
-Ви…Ви поцілуйте Марічку з Павликом…Поцілуйте від мене – прошепотіла Оля і по її щоці потекла сльоза. Жінка слабко закрила очі – надто багато емоційних та фізичних сил їй довелося витратити і зараз просто-таки було необхідно відпочити. Це дуже добре розуміла і Олена Михайлівна.
-Відпочивай…Відпочивай, доню..- примовляла вона, погладжуючи невістку по руці. Так як літня жінка і перебувала у величезному шоці, вона не почула відразу, к до палати тихими кроками увійшов Володимир Борисович. Він підійшов до Олени Михайлівни і тихо поклав руку їй на плече.
-Оленко, час…- ледве чутно сказав він.- Олі потрібно відпочити… Та й тобі теж…
-Ооох, Володю.. Я в нормі, а ось Оля… Не хочеться лишати її саму…Вона така беззахисна, нещасна.. Їй потрібна допомога… -вказала жінка на свою вагітну невістку. Оля спала, важко дихаючи, а під її очима були темні кола.
-Оля буде під наглядом лікарів, а ось тобі необхідно відпочити…- повторив Володимир Борисович.- Коли будуть якісь новини, я тобі повідомлю.-сказав він, поклавши руку Олені на плече. Йому так хотілось підтримати її, так хотілось бути їй потрібним. Та й сама Олена Михайлівна була впевнена в старому другові і як в лікареві, і як в людині.
-Гаразд…Гаразд, Володю… Дякую тобі..- сказала жінка.- Якщо по правді, мені й справді потрібно побути на самоті, відпочити, багато про що подумати..- сказала жінка, яка насправді була в цілковитому шоці від одкровень невістки і цього не міг не помітити Володимир Борисович.
-Оленко, точно нічого не трапилось? Можливо, щось з Олею? Можливо, потрібна моя допомога?- стривожено запитав він, а Олена Михайлівна, в свою чергу, заперечно похитала головою.
-Ні.. Ні… Я зараз не можу тобі сказати, розповісти про все це.. Пробач мені, Володю.. Просто…. Пообіцяй мені, що потурбуєшся і про Олечку, і про Артема..-попросила Олена Михайлівна, душа якої боліла і за сина, і за невістку. «Господи, ну за що вам все це, діти мої?..»-з болем подумала вона.
-Звичайно… Звичайно, Оленко.. Артем зараз відпочиває, та й Ольга спатиме довго, так що, ходімо й ти відпочинеш!- сказав він, покотивши візок, в котрому сиділа Олена Михайлівна, до виходу. Літня жінка лише встигла з сумом та ніжністю поцілувати руку невістки, до котрої було підключено крапельницю, та поправити їй ковдру.
-Тепер тобі нічого не загрожує… Відпочивай… Відпочивай, сонечко…-тихо сказала Олена Михайлівна, навіть не знаючи, наскільки сильно та жорстоко вона помилялася.
-Ходімо, Оленко… Ходімо..- ледве чутно повторив Володимир Борисович і вони вдвох через декілька хвилин покинули палату., навіть не знаючи того, що на Ольгу в ту мить чекав ще один відвідувач. Відвідувач, котрому вона, на відміну від свекрухи, зраділа б значно менше. Так-так, любий читачу, ти все правильно зрозумів – це був саме Борис! Дізнавшись шокуючу новину про те, що Ольга знайшлась і що Володарська-старша вже в курсі усієї цієї історії, він просто не міг пустити цю справу на самотік. Зараз найголовнішим для Бориса було те, щоб про спонтанне повернення Ольги не дізнався Артем. В даній ситуацій він вже точно зайвий. Тим більше, якщо враховувати те, що Ольга зараз чекає дитину саме від нього, від Бориса. Це Борі вдалося почути точно. Так, так, так і тільки так! Боря дивувався сам собі, однак, його переповнювало щастя. Адже немає, напевно, більшої радості, ніж усвідомлення того, що твоя кохана жінка чекає від тебе дитину. І Борису в ту мить було абсолютно начхати на те, що зараз всі можуть дізнатися про його злочинні дії. На цей випадок Борис вже також перестрахувався, адже в бардачку його автівки вже давно лежали два закордонних паспорти на інші імена – для нього і для Ольги. Тому в будь-яку мить Борис був готовий покинути цю країну разом з жінкою всього свого життя та їхнім спільним малюком. І начхати на те, хотіла того Ольга чи ні… Тепер вона носила під серцем їхню спільну дитину. І тепер Ольга – його жінка і тільки його. І він свого щастя не впустить…
Озирнувшись навсібіч, Борис надягнув про всяк випадок на обличчя марлеву пов’язку і одягнув білий халат. Справжнісінький тобі лікар! Віз знову озирнувся навколо –нікого підозрілого в радіусі ста метрів не було. І тому Борис сміливо взявся за виконання свого плану, адже щастя було зараз буквально в двох кроках від нього і було б дуже прикро впустити його, втратити так просто… «Ні, цього не буде, адже я завжди отримую те, що хочу! Чого б мені це не вартувало!» - самовпевнено посміхнувся подумки Борис, рішуче відкриваючи двері палати…
…Коли він увійшов до середини, Оля міцно спала і навіть, здається, посміхалась уві сні. На обличчі Бориса від побаченого також з’явилась посмішка, однак, не сповнена ніжності, як повинно бути в такому випадку, а навпаки – ласо- одержима. Він був схожим на хижака, який нарешті отримав бажану здобич. «Ти така красива, коли спиш.. Мине зовсім мало часу –і я милуватимуся тобою щодня, моя спляча красуне…» - з непритаманною йому ніжністю подумав Борис і навіть простягнув вперед руку, щоб погладити Олю по волоссю, однак, сон жінки був настільки чутливим, що вона прокинулась, щойно Борис доторкнувся до неї. Відкривши очі, вона відразу ж впізнала свого недавнього ката….
-Ти?...- прохрипіла заніміла від жаху Оля, сподіваючись на те, що це був просто страшний сон.
-Так, це я…Я, моя Спляча Красуне… Здрастуй… - з солодкою посмішкою сказав Борис, піднісши руку Ольги до своїх вуст. В той час зіниці Ольги розширились від жаху.
-Ні… Ні… Не чіпай мене…- застогнала вона. Знову перед нею був той образ, який переслідував нещасну жінку в жахіттях увесь цей час.
-Чшш…Тихше-тихше.. Так, це я… Я, моя красуне…- з посмішкою сказав Борис, приклавши палець до своїх вуст, після чого він хотів ніжно погладити Олю по обличчю, однак, вона доволі різко відсахнулась від нього.
-Ні! Ні! Не чіпай мене! Прошу! – закричала відчайдушно Ольга в надії, що хтось її почує, що хтось допоможе. Однак, Борис ніжно приклав палець до її вуст, а після того різко закрив рот жінки своєю широкою долонею.
-Чшш.. Ну-ну-ну… Не кричи.. Ну ж бо… Будь розумницею…Будь розумницею, моя пташко… Тепер ти точно в моїй клітці. - з фанатичним блиском в очах прошепотів Борис, а потім доторкнувся до кругленького Олиного животика. – Син…Мій син…-прошепотів він.
-Ні… Ні… Це не твій син? Чуєш? Не твій! Він тобі ніхто і я тобі ніхто! – сповненими люті та наповненими слізьми сповненим люті та жату шепотом безтямно повторювала Оля.-Господи.. Допоможіть… Допоможіть хоч хтось… Господи…Толю… Артеме… - вже майже кричала Оля.- Не чіпай мене! Чуєш? Не чіпай!
-Ну, що ти? Я не ображу вас, мої любі.. Мої рідні… Не ображу, чуєш?... Тепер ми не розлучимось.. Ніколи… - шепотів Борис, який почав цілувати Ольгу все нижче і нижче, не дивлячись на те, що жінка відчайдушно пручалась і плакала. Чернобаєв міцно взяв її в свої обійми і тепер не відпустить.. «Тепер мені кінець!»- промелькнуло в голові в Олі.- Ччч… Я ж казав, що завжди досягаю свого… І ось тепер я тебе знайшов…Першим за твого шмаркача-Артема, до речі! А знаєш чому? Бо ти – моя доля… Моя… Лише моя… - прошепотів Борис, продовжуючи цілувати Ольгу, а вона, в свою чергу, зрозуміла, що знову опинилась в клітці… Тепер вже точно в клітці…
* * *
О другій половині дня Артем почувався вже значно краще. Стимул… У нього був стимул –якомога скоріша встати на ноги для того, скоріше піднятися з цього чортового ліжка для того, щоб якомога скоріше знайти та повернути Ольгу, підтримати дітей та матір. Мама. Артем лише вчора дізнався про те, що вона також потрапила до лікарні. А все через нього, через його слабкість… «Як ти можеш називати себе головою родини, якщо не в змозі її захистити, елементарно про неї потурбуватися?» - думав Артем. Вільною від крапельниці рукою він потягнувся до тумбочки, на котрій лежав його мобільний телефон, а також заповітна течка зі всіма даними про місцезнаходження Олі, яку приніс для Артема детектив Мураєв. Артем безвідмовно вірив Сергію Дмитровичу, а також, всім тим фактам, які детективу довелося розкопати. Там, в течці є точні дані про місцезнаходження Олі, його коханої… Артем повинен.. Він просто змушений знайти її, приїхати сам.. Обійняти кохану та міцно пригорнути до себе і більше ніколи не відпускати.
-Я повинен боротися… Заради Олі боротися…. Заради малюків…- подумки налаштовував себе Артем. – Я повинен знайти в собі сили. Сили боротися…
Щойно чоловік хотів робити ще одну спробу висмикнути крапельницю зі своєї руки та дістатися до заповітної течки, як до палати увійшло двоє молодих дівчат в білих халатах. Рука Артема знову безсило впала на ліжко і не дарма, адже він хотів, аби дівчата подумали, що він спить і просто виконували свої традиційні медичні маніпуляції. Так воно, власне, і сталося – дівчата нічого не помітили і кожна з них приступила до своїх прямих обов’язків – одна, медсестра змінювала крапельницю, а інша була, здається, лікарем-практикантом, однією з учениць Володимира Борисовича. Вона виміряла хворому пульс, за допомогою стетоскопа прослухала серцебиття Артема та ретельно записала все в лист обстежень, який мала з собою.
-Так…Тиск 110/90, пульс 90. Невелика тахікардія. Лілю, зроби ще один укол. Нам потрібно врівноважити серцебиття пацієнта. – сказала молодий лікар своїй колезі, а скромна медсестра з по-дитячому добрим виразом обличчя набрала ліки в шприц та зі співчуттям подивилась на пацієнта.
- Шкода мені його. Такий молодий – і вже серце…- зітхнула Лілечка, обережно вводячи ліки в катетер.
-Ну зараз, як ти знаєш, за статистикою, серцево-судинні захворювання значно помолодшали… - трохи сухо сказала дівчина-медик, переглядаючи свої записи та результати обстеження хворого – вона не звикла пропускати жодної деталі і тому перевіряла та занотовувала все необхідне навіть інколи по декілька разів.
-А мені здається, що не лише в цьому справа. – заперечила Ліля.- Коли людина багато пережила, то вже справа не в статистиці – яке ж тут серце таке витримає?- з нотками співчуття додала дівчина, поправивши Артему ковдру.
-Ну, справа може бути не лише в тому. Ти ж знаєш, що Володимир Борисович призначив судово-медичну експертизу щодо стану хворого – він вважає, що такий сильний напад не може виникнути на рівному місці. – молода дівчина-лікар говорила про це з неприхованою серйозністю і навіть гордістю, адже саме їй Володимир Борисович доручив контролювати процес проведення цієї експертизи.
-Та тут не лише в хворобі справа. Ти знаєш, що йому довелося пережити? Вся столиця говорить про це! – з великим очима сказала Ліля.
-Не знаю і знати не хочу. Ще раз повторюю – не в моїх правилах обговорювати особисте життя пацієнта.-доволі сухо сказала дівчина-інтерн Богдана, перевіряючи крапельницю. Артем, який увесь цей час лежав з закритими очима, волів би, аби ця розмова якомога скоріше закінчилася і йому не довелося ще раз переживати увесь той біль від страшних спогадів, адже зараз вкотре напевне дівчата почнуть перемивати кісточки йому та Олі, одначе, не так сталося, як гадалося. Ласу до пліток Лілечку було вже не зупинити.
-В нього дружина зникла. Близько півроку тому. Пішла з дому, лишивши самих двох маленьких діток! Ти можеш собі таке уявити?! –з величезними очима сказала Ліля.
-Не можу і не хочу уявляти. –доволі сухо відповіла їй подруга, ка всіма силами намагалася показати те, що їй були абсолютно нецікавими плітки даного характеру, однак, її подруга не вгавала.
-Але це ще не все, подруго! Близько року вона вважалась не лише зниклою без вісті, але й загиблою І ось нарешті…- дівчина заінтриговано замовкла, а Артем, в свою чергу, напружився всім своїм тілом. «Вони знають щось про Олю…Але що? Що?...»- подумав він. Серце знову болісно закололо і чоловік застогнав. Медики кинулися до нього.
-Що з Вами? Вам погано?- якомога спокійніше запитала молода жінка-лікар, вимірюючи Артему пульс.- Сильна тахікардія! Готуй укол!- крикнула вона. – І клич Володимира Борисовича.
-Ммм… Олю.. Олю… - застогнав Артем. Зараз його не допоміг би ніхто з лікарів. Оля.. Якби була в хоча б якась точна інформація про Олю.. Зараз вона була йому необхідніша за кисень, бо Артем не просто кохав свою дружину- він жив нею… Жив вже багато років.. Інколи Артему здавалось, що до зустрічі з Ольгою віні не жив зовсім… Так, існувала лише оболонка… Оболонка, яку дуже сильно підкосила рання втрата батька, котрого Артем дуже любив… Після смерті батька, а потім і загибелі близького друга , світ Артема перетворився на вакуум. І тільки Ольга спромоглася вдихнути в нього повітря, життя. Однак, щойно Артем спромігся розправити свої крила, доля знову різко і жорстоко їх обрізала. І чи зможе він тепер злетіти знову – дуже важке питання…
Двері палати відчинилися і до неї зайшов лікуючий лікар Артема Володимир Борисович. Інтерн-Богдана миттю підійшла до свого наставника, тримаючи в руках течку, в котрій була вся інформація щодо стану хворого.
-Як пацієнт? – запитав Володимир Борисович, перевіряючи показники а крапельницю. Артем, який в той час зовсім не мав бажання з кимось спілкуватися, досі продовжував прикидатися сплячим.
-Тахікардія… - зітхнула Богдана, з тривогою подивившись на Артема. – Ми ввели ліки, але це мало допомогло, а седативні засоби ми побоялися застосовувати, тому що… Ну, Ви самі розумієте, через серце…
-Ну так.. Все вірно… Вірно… - замислено сказав Володимир Борисович, дивлячись на Артема. Він наче спав, однак, його вуста продовжували шепотіти крізь сон «Олю… Олю…»
-Ми чергуємо біля нього вже декілька годин…- відрапортувала Богдана.- Пацієнт увесь цей час спав, інколи прокидався, приходив до тями…
-Він увесь час кликав Олю…- додала тремтячим голосом співчутлива медсестричка, с сумом дивлячись на Артема.
-Оля…- в задумі повторив Володимир Борисович, замислено дивлячись на Артема, який відчайдушно хапався за життя. А він, Володимир Борисович, в свою чергу, чудово знав дивовижну новину, яка б надала життєвих сил Артему. Однак, не знав, як повідомити цю новину Артему, щоб не ввести його в ще більший стан стресу, адже Артем був йому дуже дорогим.
-Олю.. Олечко..- знову простогнав Артем.
-Ось так, увесь час, під час кризи кличе свою дружину… Ніяк не може змиритися з втратою..- важко зітхнула медсестра.
-З цим може бути пов’язаний і психологічний фактор.. – сказав Володимир Борисович і відвів дівчат убік. – Саме з цього приводу, дівчата, я хочу звами поговорити…
-Ми Вас уважно слухаємо, Володимире Борисовичу! – сказала Богдана, віддано дивлячись у вічі своєму наставникові.
-Справа в тому, що я попросив би Вас ще більш ретельно слідкувати за станом хворого, бо….- Володимир Борисович, поглянувши на Артема, зітхнув. Йому невдовзі доведеться дізнатися новину, яка переверне його життя, знову переверне. І хоч була новина хорошою і навіть радісною, Володимир Борисович все ж достеменно не знав, як на неї може відреагувати Артем, серце якого на даний момент було дуже слабким. Однак, приховувати Ольгу і Артема одне від одного вже ніхто не мав нікого права, бо ці двоє вже добряче настраждалися один без одного. Однак, ґрунт для такої зустрічі все ж потрібно було б підготувати. Тому, до цієї справи необхідно було підходити поступово і з розумом.
-Ми Вас зрозуміли, Володимире Борисовичу. Стан та спокій хворого я беру під власний контроль! – відскандувала браво Богдана, зробивши деякі помітки в своєму записнику.
-От і добре…- Володимир Борисович ледве помітно посміхнувся та поклав руку Богдані на плече. Коли справа пі твоїм контролем, Данко, я повністю спокійний! – сказав він, а Богдана, в свою чергу, посміхнулася так сяюче, наче дитина, адже вона отримала похвалу - великий знак уваги до своєї праці від улюбленого наставника, а це для неї було найбільшим щастям. Потім він зітхнув, подивившись на Артема. - Йому зараз знадобиться багато сил.. Дуже багато сил… - додав він.
-Отже, про це, що дружина Володарського знайшлась, це правда? – в нетерпінні писнула Лілечка, але миттю замовкла під колючим поглядом Богдани.
-Я ж казала тобі, що всі ці твої плітки – не на часі… - прошипіла вона своїй балакучій подрузі, відвівши її вбік.
-А що таке? Про те, що дружина Володарського знайшлася і про те, що вона зараз тут, в цій лікарні, вже всі говорять! – мало не закричала Лілечка. Це почув і Артем, в котрого з дитинства був неймовірно хороший слух. Рука чоловіка стиснулась в кулак. Серцебиття стало частішим. Оля таки знайшлася. Вона тут, в цій лікарні. Їх відділяють всього декілька стін, декілька метрів. Оля тут! Тут! Тут! Серце Артема шалено забилося- цього разу від щастя.
-Ммм…Олю…Олечко… Господи…- застогнав Артем і з його очей потекла сльоза. Цього разу – сльоза щастя. Почувши стогін Артема, медики миттю кинулися до нього.
-Артеме? Артеме, ти чуєш нас? – стривожено запитав Володимир Борисович у пацієнта, нищівним поглядом змірявши медсестру.- З Вами потім буде окрема розмова…Готуйте укол! – гаркнув він дівчатам, а сам, в свою чергу, кинувся перевіряти показники Артема. Той знаходився вже в цілковитій свідомості і погляд його був повністю ясним.
-Не треба… Не потрібно ніякого уколу…. – прохрипів Володарський, воліючи, аби зараз його лишили в спокої.
-Чшшш… Зараз, Артеме… Зараз стане легше…- примовляв Володимир Борисович, особисто роблячи укол хворому.
-Не треба… Не треба ніяких уколів.. Всі…Всі йдіть звідси… Всі….- хрипів Артем, який в ту мить ненавидів фактично всіх. Всіх, хто в ту мить міг би завадити тому, що він сам запланував.
-Чшш…Артеме… Все добре… Все добре… Тихо-тихо-тихо…- примовляв Володимир Борисович, поплескуючи Артема по руці. – Зараз ліки почнуть діяти, він заспокоїться і засне. Поки що залишмо його в спокої. Лілю, прослідкуйте за станом пацієнта. – сказав він медсестрі.
-Так, звичайно – відповіла дівчина. «Чорт!» - подумав Артем, стиснувши кулак. Це зовсім не входило в його плани.
-Ну тоді, гаразд. Ми підемо, так, Богдано? – запитав Володимир Борисович у дівчини і та ствердно кивнула йому у відповідь. «Чорт! Чорт забирай! Думай, Володарський, думай!» -подумки лаяв себе Артем. Мозок вистрілював різноманітні варіанти ,однак, всі вони були якимись дуже безглуздими. Однак, як не дивно, рішення прийшло саме собою. Раптом телефон медсестри заграв дзвінкою мелодією і вона відійшла вбік для того, щоб відповісти на дзвінок, аби тим самим не розбудити (як вона думала) Артема.
-Так, мамо.. Я чую тебе.. Так, я ж казала, що в мене сьогодні додаткове чергування – в нас складний пацієнт… Я лишуся і на нічне, тому….- раптом обличчя дівчини витягнулось, а очі наповнились слізьми.- Що? Коли? Господи… Так, мамо… Так, тільки не хвилюйся, не плач… Я… Я зараз буду… Знайду того, хто зміг би мене підміняти, і приїду… Зараз.. Зараз, моя люба.. – тремтячим голосом буквально закричала в слухавку дівчина і кулею вибігла з палати. Шлях для Артема став повністю відкритим. «Те, що треба!» - подумав він. Звичайно, йому було шкода дівчину хоч він і не знав, що в неї сталося, однак, ситуація зараз грала точно для Володарського. Він терпляче дочекався того моменту, коли стихнуть кроки в коридорі та перейшов до радикальних дій. Висмикнувши зі своєї руки крапельницю та позривавши з себе численні дротики-фіксатори, чоловік зробив спробу піднятися. Він відчував величезну слабкість, однак, в голові відчайдушно пульсувала єдина думка «Вперед! Лише вперед» - саме ця думка надала йому сил таки піднятися на ноги. В реанімаційній палаті на вішалці ніби спеціально висіли білий халат, шапочка та марлева пов’язка, які були призначені для відвідувачів і були наче для нього залишені. А вірніше, для його спецоперації. Чіпляючись за бильця ліжка, Артем нарешті твердо став на ноги, впевнено, хоч і трохи хитаючись зі сторони в сторону та хапаючись за бильця лікарняного ліжка, Артем попрямував до дверей палати, надягнувши тремтячими руками марлеву пов’язку та халат. Справжнісінький тобі лікар- тільки б ще хода була трохи впевненішою…
Артем тихо відкрив двері палати та вийшов в коридор. Хитаючись зі сторони в сторону, він впевнено йшов перед, хвилюючись про одне – аби його ніхто не впізнав… Чоловік не знав, куди саме йому йти і де саме зараз знаходиться Оля, однак, він твердо знав одне – ноги та серце відведуть його туди, куди потрібно, куди веде його серце – до коханої. Мимо волі Володарському пригадалися ті моменти, коли в студентські роки Оля підхопила запалення легень і місяць провела в лікарні, в інфекційному відділенні, куди нікого не впускали. Саме тоді Артем аналогічним чином пробрався до коханої, поцупивши халат та пов’язку і просидівши з нею майже всю ніч, аж доки не почався ранковий обхід і «Лікареві» Артему не довелося покидати палату коханої через вікно і спускатися по пожежній драбині вниз. Хода Артема з кожною хвилиною ставала все більш впевненою, адже він точно знав, що його мета виправдає будь-які засоби.
Він йшов по коридору напростець, намагаючись впорядкувати хаотичність думок у власній голові. Як він дізнається, де саме Оля? Звідки він взагалі вирішив, що все відбудеться ось так просто? Аж раптом він почув розмову двох чоловіків.
-Ну, Ви ж розумієте, що я аж ніяк не можу пропустити Вас саме зараз! Стан пацієнтки дуже нестабільний – як фізичний, так і моральний. Тим більше, в її становищі….- вперто пояснював медик.
-Я все розумію, але й і Ви мене зрозумійте, будь ласка! Я вже декілька місяців веду цю справу про зникнення Ольги Володарської. Вона була неймовірно складною і я навіть думав, що вона вже зайшла в глухий кут, як тут…
-А Ви розумієте, що своїми допитами Ви можете загнати в глухий кут і нашу пацієнтку, і нас?! Вагітність Ольги Володарської протікає дуже складно, до того ж, в неї зараз найкритичніший термін! Я не можу ризикувати здоров’ям мами та малюка! –сказав лікар і Артем, який почув все це зі сторони, зупинився, як вкопаний. По тілу ніби розсипали крижану крупу, а серце шалено забилося. Він ледве встиг схопитися за стілець, який стояв в коридорі, Добре, що під марлевою пов’язкою Артема не було видно тієї шаленої від щастя посмішки, яка в ту мить сяяла на його обличчі. Ольга не просто знайшлась – вона чекає дитину. І Артем був цілковито впевнений, що ця дитина була саме його, адже він згадав ту просто таки шалену Новорічну ніч, яку вони провели лише вдвох, вклавши спати дітлахів. І, як виявилося, вона дала свої плоди. Тільки от…Де і в яких умовах той виродок тримав Ольгу стільки часу? Господи, що ж довелося пережити його коханій та їхньому спільному малюкові, який ще навіть не народився, однак, разом зі своєю матусею вже пережив стільки всього, пройти стільки страшних випробувань, що й ворогові не побажаєш..
-Лікарю, с Вами все гаразд? –підійшла до Артема одна з медсестер, яка й справді прийняла його за свого колегу.
-Що?... Так-так, не хвилюйтеся…-прохрипів Артем, віддихавшись. Раптом на його голос Мураєв різко повернувся. Професійне чуття його ніколи не підводило і голос цього «лікаря» він відразу ж впізнав. Тому, коли медсестра пішла далі по коридору, він сам підійшов до Артема та з іронічною посмішкою запитав:
-Чому наша швидка юридична допомога порушує режим?
Артем здригнувся. Він відчув себе бешкетником. Захотілось кудись сховатися, втекти, однак, разом з тим, він чудово розумів, що це було б зовсім по-дитячому. До того ж… Детектив Мураєв точно знає все про Ольгу, він повинен знати. Тому заради цього Артем вирішив відкритися.
-Я повинен знайти її. Я повинен бути поруч.- повертаючись до Мураєва, сказав він.
-До Ольги зараз нікого не впускають. Їй на даний час потрібен спокій та відпочинок. Думаю, що Ви це й самі розумієте!- сказав Мураєв, однак, навіть і це не заспокоїло Артема.
-Мене впустять. Я її чоловік… Я…Я батько дитини і я повинен бути поруч… -твердо сказав Володарський. Слабкість і погане самопочуття наче зникли самі собою, наче їх і не було зовсім.
-Я Вас розумію, Артеме Олександровичу…- сказав було Мураєв, однак, Артем його перебив:
-А я от нічого не розумію… Я просто хочу бути поруч зі своєю коханою жінкою.. Зі своєю дружиною.. Ми стільки часу були один без одного, що я… Я більше не можу бути без неї… Розумієте?...
-Розумію, Артеме Олександровичу… Дуже добре розумію.. Колись і сам втрачав, але безповоротно… - сказав Сергій Дмитрович, згадавши свою дружину, яка пішла з життя багато років тому. І він все б віддав за те, щоб почути заповітне: «Вона жива! Жива! Сталася прикра помилка!» І тепер, дивлячись на порив та відчай Артема, Мураєв важко зітхнув.
-Гаразд…Гаразд, я постараюся щось придумати! Халат свій не скидайте-він може дуже нам пригодитися! Ходімо! – і разом з Артемом Сергій Дмитрович попрямував до палати Ольги. Він знав, що це ризиковано і невідомо, чим закінчиться ця зустріч, однак, разом з тим, він знав й інше – люблячі серця повинні завжди бути разом. А інакше, власне кажучи, і ніяк…
* * *
Тим часом, Борис насолоджувався своєю перемогою. Він чудово розумів, що його жертва знову нікуди не дінеться, що Ольга зараз не в тому стані, щоб кудись тікати від нього. До того ж, в неї під серцем – його дитина, їхнє спільне дитя. Борис стільки мріяв про це. Ні, не так – він знав, був впевнений, що це рано чи пізно станеться, що його пташка таки прилетить у спеціально приготовлену для неї кліточку. В кліточку, в якій буде все, як вона забажає. Вона там буде королевою, бо це їхній світ. Лише їхній.
-Моя Олечко… Як я довго тебе шукав… Нарешті я знайшов тебе… Вас, рідні мої… - примовляв Борис, розціловуючи Олині руки, які вона доволі швидко вирвала з його долонь.
-Ні! Ні! Не торкайся до мене! Я прошу тебе! Я тебе благаю!- стогнала Оля, яка, вирвавшись від свого ката, забилась на другий край ліжка, наче злякане кошеня. Борис, в свою чергу, підсів ближче до Олі і почав ніжно гладити її животик.
-Ну, що ти, Олечко? Рідна моя… Невже ти нічого не пам’ятаєш? Не пам’ятаєш нас? Наших дітлахів… Того, які ми були щасливі… Це ж я… Я Артем…-з ніжною і водночас жорстокою посмішкою сказав Борис, а Ольга, в свою чергу, заперечно похитала головою.
-Ні… Ні… Не намагайся мене обдурити… Ти не Артем.. Я знаю, що ти не Артем… Я все пам’ятаю… - не сказала – загарчала Оля. І де тільки взялась сміливість? Тепер вона була готова вгризатися зубами в кожного, хто міг би завдати якоїсь шкоди їй та її дитині. Очі Бориса в ту мить спалахнули ще несамовитіше. Він зрозумів, що тепер вже точно, як то кажуть, або пан, або пропав. Якщо Ольга все пам’ятає, йомі кінець. Звичайно ж у тому випадку, якщо він, Борис не почне діяти- жорстко, різко та кардинально.
-Так, ти маєш рацію. Я не Артем Володарський. Я той, хто кращий за нього. Кращий в усьому. І той, хто набагато більш гідний всього того, що він зараз має. І я той, хто кохає тебе значно більше, ніж цей самозакоханий вилупок. Я той, хто завжди досягає свого і той, хто покладе увесь цей світ до твоїх ніг, якщо ти лише цього захочеш, моя княгине. Моя княгине Ольго…- примовляв Борис, все ближче і ближче підсуваючись до Ольги та обіймаючи її. Жінка, в свою чергу, продовжувала відчайдушно відбиватись від свого ката.
-Допоможіть… Допоможіть… Господи… Хоча б, хто-небудь…. Допоможіть… Благаю… Пресвята Матінко Богородице… Допоможи мені… Допоможи.. – надривно ридала Ольга, знемагаючи в обіймах свого мучителя і сподіваючись на те, що допомога ось-ось прийде і увесь цей жах скінчиться..
…Тим часом, Міла та Анатолій прямували до палати Ольги. В той час вони вже точно знали, до якої палати її поклали.
-Толь, ти вибач мені, я щось цеє.. Загальмувала процес… - пробурчала Міла, якій й справді було незручно. Після того, як їй стало погано, Мілі таки довелось звернутися до кардіолога, який після первинного огляду констатував те, що не зовсім здоровий організм Міли таки зазнав добрячого напруження і їй необхідно було, як-то кажуть, трішки збавити обороти та дати собі невеличку паузу.
-Але ж лікар мав рацію, Міло… Ти себе й справді таким чином заганяєш… -сказав Толя, схвильовано спостерігаючи за тим, як Міла ретельно розтирає шматочком ватки місце від уколу на руці.
-Тільки, благаю, нічого не кажи про цю хвилинну слабкість моїй мамі… - закотила очі молода жінка. – Ти ж знаєш її характер – коли вона про все дізнається, то просто замкне мене в чотирьох стінах і…
-І правильно зробить! – з легким докором посміхнувся подрузі дитинства Толя. –Тобі теж потрібен відпочинок…
-Угу…- надула губки Міла. – Тільки тоді я не зможу допомагати тобі… Ну, тобто вам з Олею… - миттю виправилась молода жінка, хоча, якщо по правді, для неї був значно важливішим перший варіант. З самого дитинства вона була готова фактично на все заради Толі. І навіть була готова допомагати жінці, яку кохає він сам. Головне – для нього. Головне – щоб він був щасливим..
-Однак, все ж, дозволь, я тобі допоможу..- сказав Толя, взявши Мілу під руку. В його серці зараз було змішане хвилювання за двох таких близьких йому жінок – за Олю і за Мілу.
-Гаразд, але давай таки поспішати. Все ж таки, Ользі зараз дуже потрібна наша підтримка. – схвильовано сказала Міла. Змалку вона мала доволі сильне внутрішнє чуття і зараз воно їй підказувало, що їм терміново було потрібно йти до Ольги і що, можливо, їй і справді була потрібна їхня допомога.
….Тим часом, до палати Ольги не поспішав – летів Артем. Коли він вже дізнався про точне місце перебування коханої, то вже точно не мав наміру втрачати ні хвилини. Тим більше, зараз, коли він усвідомив, наскільки крихка річ – людське життя, в якому, відкладаючи на потім, можна не встигнути зробити щось важливе. Четверта палата. Палата номер чотири. Наче шалений, Артем дивився поверх марлевої пов’язки на нумерацію на дверях, затамувавши подих, щоб ні в якому разі нічого не переплутати. Одначе, детектив Мураєв, який також надягнув халат та медичну маску, підіграючи Артему, був в не дуже великому захваті від цієї ідеї.
-Артеме Олександровичу, чесно кажучи, я глибоко сумніваюся в тому, що зданого задуму щось і справді вийде.- обережно сказав той, однак, Артем був на той момент не в тому стані, щоб дослухатися до чиїхось порад.
-Мені начхати! Я вже й так надто довго, йдучи за правилами, був без неї… Тепер все буде інакше…- сказав Артем. І раптом, наче електричний струм, їхній слух пронизав крик, до болю знайомий Артему голос. «Допоможіть! Допоможіть! Благаю!»
-Олю! Олю! – шалено закричав Артем, кинувшись до палати. Мураєв миттю попрямував за ним. Коли вони вбігли до палати, Борис накинувся на нещасну Ольгу, навалившись на неї майже всім тілом, навіть не дивлячись на її делікатний стан. Він опускався цілунками все нижче і нижче, не зважаючи на благання Ольги припинити все це.
-Я закінчу, коли сам цього захочу… Бо ти вже моя… Моя… - примовляв Борис. Як раптом на нього накинулися двоє чоловіків, силою відтягнувши його від Ольги, від розтріпаної, зляканої та заплаканої Ольги.
-Відпустіть! Відпустіть мене, недоумки! – кричав Борис. – Я скаржитимусь!
-Такому ти будеш скаржитися, мерзото?! – крикнув Артем Борису, котрому міцно скрутив руки Мураєв. – Це ти тепер відповіси сповна за все, що накоїв! Ти відповіси за кожну сльозинку моєї Олі, моїх дітей!
-Та з яких пір вона твоя?! Забудь! Вона вже моя! Моя, невдахо! Ти почув мене?! – несамовито зареготав Борис і Артем хотів було добряче врізати цьому покидькові, але його зупинив крик Ольги:
-Артеме! – відчайдушно крикнула вона, Оля, яка вже чудово пам’ятала його добрі та трішки сумні очі, його посмішку та ласки. Ні, вона не мала співчуття до Бориса – вона просто хотіла, щоб Артем не наробив дурниць через того покидька і в нього у підсумку не було проблем. Стиснута в кулаки рука Артема завмерла на півдорозі. Він покинув Бориса, якого скрутив на підлозі Мураєв, і миттю кинувся до неї. До Олі… До своєї нещасної, зляканої Олечки, яка зараз була більше схожа на налякану дитину. Зі сльозами на очах та подякою Всевишньому Артем без зайвих слів міцно обійняв кохану, пригорнувши її до себе та вдихнувши аромат її волосся.
-Артеме…Артеме…- продовжувала ридати Оля, сховавши голову в його плече, а Артем, в свою чергу, продовжував розціловувати її обличчя, маківку, з жахом бачачи численні пасма передчасно посивілого волосся. Плачучи, він не міг повірити в своє щастя, в їхнє спільне, вистраждане щастя.
-Чшш… Моя рідна… Все минуло…Минуло…- примовляв Артем, цілуючи це найкоханіше обличчя на землі..
-Пробач мені, Артеме… Пробач… - схлипувала Ольга. Її серце також зараз розривалося від щастя та кохання, а перед очима наче калейдоскопом пробігла все їхнє з Артемом життя – їхнє знайомство, прогулянки біля Дніпра до ранку, маленька квартира на Личаківській у Львові, де був їхній рай… Лише їхній… І вона наче знову повернулась до того раю.. Повернулась, щоб більш ніколи не покидати його.
-Чшш… Дурненька… Ну за що мені вибачати тебе? – сміючись та плачучи водночас, Артем витирав сльози з очей коханої, а вона, в свою чергу, майже на фізичному рівні відчувала, як його серце буквально вилітало з грудей. Ольга зіщулилась в його обіймах, наче маленьке, злякане кошеня…
-Пробач.. Я… Я не гідна твого кохання… Я… Блудниця… Зрадниця.. Я бруд… - примовляла Ольга, все ще не наважуючись підняти погляд на Артема.
-Це ти мені пробач…Пробач, що не зміг тебе захистити.. Що не зміг виконати ту обітницю, яку дав тобі перед Богом…- примовляв Володарський, не наважуючись відпустити Ольгу зі своїх обійм. Наче боявся, що вона знову кудись зникне, випарується, неначе те прекрасне видіння. Лише тоді Ольга наважилась підняти погляд та подивитися Артему просто у вічі. Це були найрідніші та найкоханіші очі на світі.
-Ти знайшов мене.. Знайшов…- прошепотіла Оля крізь сльози та посміхнулась.
-Так,знайшов… Бо не міг не знайти… Бо ти – моя доля… Бо я кохаю тебе… Кохаю… Кохаю.. – плачучи, шепотів Артем і через мить закохані злилися у ніжному та трепетному поцілунку. Вистражданому поцілунку, на який, вони обидва чекали стільки часу….
* * *
Тим часом, Толя і Міла наближалися до палати Ольги і побачили картину, яка їх просто ошелешила. Щойно вони дійшли до дверей, як раптом вони самі рвучко відчинилися і звідти буквально вивалився Мураєв, який вів за собою скрученого та злого Бориса, біля вуст якого були краплини крові, а саме обличчя пересмикнулося від люті.
-Що сталося?- з жахом запитала Міла. Вона дуже добре знала Бориса і те, на що він здатен. І до того ж, на свій власний сором, деякий час вона навіть допомагала Чернобаєву в тому, що добувала йому інформацію про Артема та Олю. І більше того – саме завдяки протекції Бориса Міла потрапила на роботу в будинок Володарських і доповідала йому про найменші події в родині. Однак, побачивши приязне ставлення до себе з боку Олени Михайлівни та щирість Олі, яка ставилась до Міли, як до подруги, а не як до прислуги, Мілі раптом стало соромно і вона зрозуміла, що вже не зможе більше брехати, притворятися та грати а правилами Бориса, хай би скільки грошей він їй не обіцяв і чим би не погрожував. Адже й тут Мілі було, як то кажуть, чим крити, бо вона чудово знала те, що й Борису є що втрачати. Тож, коли він саме зараз спідлоба дивився на Мілу, якій миттю стало не по собі від його погляду, молода жінка чудово зрозуміла одну єдину річ: він дістане її. Коли таку страшну людину, як Бориса Чернобаєва, розлютити, то непереливки буде усім. А він викрутиться. З будь-якої ситуації викрутиться.
-Чого ти на мене дивишся, суко?! Радієш?! –прохрипів Борис. –Нічого, це тимчасова поразка! Тимчасова, чуєш?! А я ще до всіх вас доберуся! До всіх, зрозуміло тобі?! І тоді ви всі плакатимете, плакатимете кривавими сльозами! – і, пильно подивившись на Мілу, він єхидно додав: -А тобі до зустрічі, колего! Думаю, тобі також є багато чого цікавого розповісти нашим правоохоронним органам!
-Про тебе? Не сумнівайся!- єхидно вишкірилась у відповідь Міла, з огидою відсахнувшись від Бориса.
-Та йди вже! Йди! – гаркнув Мураєв, потягнувши Бориса вперед по коридору. Очі Чернобаєва блищали неймовірною люттю. Найбільше в цьому житті він ненавидів програвати. І саме зараз, коли перемога була просто у нього в руках, все так просто перекреслив один дурнуватий порив. Адже внутрішнє чуття говорила Борі, що треба, треба було бути обережнішим. Однак, не існувало ще таких ситуацій, з котрих би він, Борис Чернобаєв, не виплутався б.
-Відпусти! Звільни мої руки, виродку! Ти не знаєш, хто я!- гарчав Борис, марно намагаючись пручатись.
-Знаю! Вже дуже добре знаю! – абсолютно спокійно відповів Сергій Дмитрович, не послаблюючи хватку.- Бо в мене на Вас, шановний, вже є добряче досьє! Думаю, що правоохоронні органи це також зацікавить! – Мураєва було доволі складно збити з пантелику і говорив він, до того ж, цілковито спокійним тоном, що ще більше злило та збивало з пантелику Чернобаєва, який завжди сам звик бути господарем становища.
-Та що ти доведеш?! Нічого тине доведеш, невдахо! – крикнув Борис, після чого отримав від детектива кулаком і, важко кашляючи, замовк. Вибачившись перед персоналом,який в шоці спостерігав за ними, Мураєв вивів Бориса з приміщення лікарні.
…Увесь цей час Міла невідривно спостерігала за ними. Жінку скував неймовірний жах-від того, яка страшна людина увесь цей час була поруч з родиною Володарських, натягнувши на себе маску люблячого та зразкового племінника та брата, під якою він, власне і міг чинити все, що йому захочеться. Якщо він наважився позбиткуватися над Ольгою, яка зараз носить під серцем дитину, то важко було б собі уявити, що він міг би вчинити і з іншими членами родини, наприклад, з літньою Оленою Михайлівною чи маленькими Марічкою та Павликом, якби вони якимось чином встали на його шляху. Тим часом Толя, свідомість якому також затуманила лють, також кинувся на Бориса.
-Покидьок! Тварина! Якщо з Олею чи з малюком щось буде не так, то я тебе… - замахав куаками Анатолій, однак, Міла вчасно кинулася до нього, зупинивши його лють.
-Толю! Толю! Охолонь! Я прошу тебе, благаю- охолонь негайно! Силою тут справи не вирішиш, головне – що все закінчилось благополучно!-крикнула вона.
-Я повинен був! Повинен був бути поруч з Олею! Тоді б нічого цього не сталося! – крикнув Толя, а серце Мілки знову стиснулося- від ревнощів, і від того, що й справді вона затримала Толю і тим самим накликала біду на нещасну Ольгу. – Я… Я зараз же піду до неї!
-Толю… Ні… Повір мене.. Зараз не варто….- ледве чутно і якомога делікатніше сказала Міла, взявши Анатолія за руку, і той, зупинившись на мить та почувши голоси, які долунали з палати, відразу ж все зрозумів. Зрозумів все те, про що зараз хотіла попередити його Міла, але так і не наважилася сказати про це вголос. Ольга там не одна, а з чоловіком. З коханим чоловіком, з тим, з яким пов’язана священними узами перед Всевишнім та людьми вже не один рік. Оля кохає і кохала лише його одного увесь цей час. Рано чи пізно вона б усе одно все згадала і повернулася б до свого колишнього повноцінного життя, а він, Анатолій, залишиться в ньому тільки сторінкою. Лише сторінкою.
-Ти маєш рацію… Так… Ти маєш рацію… - згаслим тоном сказав Толя, безсило опустивши руки. Адже тут він й справді був безсилим. В усіх сенсах цього слова. Якщо в фізичному плані йому вдалося допомогти Олі, то в її серці він змінити нічого не в змозі. Тому Толя зупинився і порожнім поглядом свердлив двері палати, за якими зараз знаходилась Оля. Зовсім не його Оля. А того, хто увесь цей час кохав та чекав на неї і той, кого кохала увесь цей час вона сама. Тож нехай хоч вони будуть щасливими.
-Будь щасливою, моя Нінель… Будь коханою, Олю..- сказав Толя і, встромивши у двері квітку, яку увесь цей час тримав в руках, пішов по коридору геть. Витерши сльози, Міла попрямувала за ним…
* * *
Коли Мураєв вивів Бориса з приміщення лікарні, Чернобаєв чудово розумів, що це – повне фіаско. Однак, разом з тим, Борис аж ніяк не хотів цього приймати, бо ще не було таких ситуацій, з котрих він, Борис, не виходив би переможцем. Він вмів також бути і різним, підлаштовуючись під обставини, примушуючи всіх грати виключно за його правилами. Однак, здається, не в цьому випадку. Тим часом, Мураєв дістав зі своєї кишені мобільний телефон та набрав короткий номер.
-Алло, Геннадію Івановичу? Так, Мураєв.. Так…. Така справа… Мені потрібні Ваші хлопці- спецпризначенці. Так, терміново. Спіймано особливо небезпечного злочинця, за яким тягнеться ряд важких злочинів. Орієнтування я Вам надішлю і…
-Та що ти надішлеш, Шерлоку Холмс недороблений? Нічого в тебе на мене немає! –насмішкувато захрипів Борис.
-Помовч!- крикнув йому Мураєв.- Так, добре, чекаю! Дякую! Служу Вітчизні!- потім він поклав трубку та насмішкувато подивився на Чернобаєва. – Немає що пред’являти, кажеш? А вбивство твого колеги Нестерова? Нагадати?
-Ви з глузду з’їхали?! До чого тут я?! Цей невдаха сам звів рахунки з життям – про це кожна собака столиці знає!
-Так, знає той, хто не знав про таємну камеру стеження в кабінеті Аркадія Нестерова! – іронічно розтягуючи слова і власне задоволення, сказав Сергій Дмитрович, помітивши те, як смертельно зблід Борис. – Саме так, покійний одіозний юрист нерідко записував обговорення умов особливо делікатних справ на приховану камеру для того, щоб мати якомога більший вплив на своїх клієнтів. Прихована камера також і досить добре спрацювала і в вечір його так званого «самогубства», де на запису дуже добре видно те, як саме Нестерову допомогли потрапити на той світ і хто саме це зробив… -додав Мураєв, переможно дивлячись на Бориса, який огидно вишкірив зуби, не тямлячи себе від люті.
-Клятий нишпорка…- прохрипів він.- Ну нічого… Нічого… Ти ще не знаєш, на кого напав…- хижо посміхнувся Борис і, хвацько повернувшись, різко вирвався з міцних рук Мураєва і, діставши з кишені пістолет, однією рукою захопив детектива за горло, а другою притиснув пістолет йому до скроні.
-Ну, чия взяла? – хриплувато запитав він, а Мураєв, в свою чергу, нервово засміявся.
-Блеф. Просто блеф. Ти не з тих, хто пішов би на такі кардинальні міри посеред білого дня…- прохрипів Мураєв, а Борис, в свою чергу, засміявся.
-А мені вже нічого не страшно. Одним трупом більше, одним менше.- сказав Чернобаєв, а детектив, в свою чергу, глузливо посміхнувся.
-Чистосердечне зізнання Що ж, похвально! Це пом’якшить покарання! – сказав Сергій Дмитрович, а Борис, в свою чергу, посилив хватку.
-Погрожуєш мені? –вишкірився він. – А тобі не здається, що якраз твоє життя зараз висить на волосині?
-А мені також немає чого боятися! Моє власне життя особисто для мене давно вже втратила цінність! – прохрипів Мураєв. Саме тоді почулися сирени міліцейського авто.
-Чорт забирай!-вилаявся Борис і почав діяти блискавично. Він скрутив руку Мураєва і таким чином звільнився від його хватки. А коли детектив знову зробив спробу захопити Бориса, той знову блискавично вивернувся та вистрілив навмання і вийшло так, що вцілив детективу просто в руку.
-Чооорт! – закричав Сергій Дмитрович, скопивши за рану, з якою текла кров, та відчувши шалений, просто таки нестерпний біль. Саме в цю руку він колись отримував поранення в гарячій точці і тепер на стару рану наклалась нова.
-Ну все, тепер точно аріведерчі. Шерлоку Холмс! – переможно вишкірився Мураєв і зі всіх ніг кинувся навтьоки. Часу Борису вистачило на те, щоб підбігти до першої випадкової автівки, викинути звідти воді, сісти за кермо і, завівши авто, на шаленій швидкості поїхати геть. Саме тоді, в ту мить детективу прибула підмога.
-За ним! За ним! –крикнув Сергій Дмитрович. Частина хлопців кинулась навздогін зловмиснику, а інші, в свою чергу, допомогли піднятися детективу, який так і продовжував до того часу лежати на асфальті, корчачись від болю.
-Ви як? –запитав один із спецпризначенців у Мураєва.
-Я в нормі… В нормі…Зараз це не головне…Зараз головне- спіймати цього покидька…- прохрипів Мураєв, розуміючи, наскільки небезпечного злочинця вони зараз впустили. Борис не просто винахідливий – він жорстокий та одержимий… А від таких особистостей можна чекати що завгодно. – Впустив я його… Впустив…Чорт забирай.. – сказав Сергій Дмитрович, дивлячись в далечінь. «Зараз все тільки почнеться…. Тільки почнеться..»- подумав він, зі злістю сплюнувши на землю…
Знайди мене. Частина 10. Biд долi не втекти
© Copyright: Тетяна Онищук, 2019
Свидетельство о публикации №219100700912
Свидетельство о публикации №219100700912
Рецензии