Заговоренный Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2017/06/28/235


Володимир Брянцев

ЗАГОВОРЕНИЙ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)


Замість епіграфа:

«Колейка» - у далекобійників жаргонна назва черги на кордоні.

«Карнет» або «тір» - спеціальний документ для міжнародних      перевезень вантажів.

«Підакциз» - товар (зокрема, тютюнові чи алкогольні вироби), який перевозиться за спеціальною процедурою (наприклад, у супроводі озброєного конвою держави-отримувача вантажу).

«Зміщений центр ваги» - ознака кулі, калібру 5,45 зі зміщеним центром ваги від патрона до автомата Калашникова, яка при попаданні в тіло спричиняє на виході жахливі рвані рани.


... У погодному відомстві все ніяк не могли визначитися. Начебто закінчили з хуртовиною, вже і сонечком зранку блиснули, але, здається, передумали. Не збавивши мороз, сікли незворушно колючими гранулами по закляклому світу, наганяючи тугу і апатію на істот, котрі заселили цей світ.

Вадим сидів на місці пасажира в кабіні «Вольво» і споглядав, як, зачепившись на мить за лобове скло, сніжинки покірно вмирали, за життя аж ніяк не чіпляючись, і скочувалися брудними струмочками кудись донизу, мов до пекла.

Відчинилися дверцята водія і на сидіння, залишивши кросівки на підніжці, наче у передпокої квартири, застрибнув рожевощокий моцак призовного віку:

- Опа! А напарник, виявляється, на місці, блін! Привіт, «батя»! А медичка все допитувалася, де другий водій, хочу глянути на його пику, чи бува не з похмілля. Та ти сиди, сиди! – фамільярничав хлопець, хоча Вадим лише скоса зафіксував його появу і сидів непорушно, немов статуя. - Я заспокоїв її, що за кермо тебе не пущу, вона і шльопнула штамп. Ну, що, - ти готовий? Поїхали?

Не чекаючи відповіді, він з форсом взяв з місця, недбало махнувши рукою черговому механіку.

- Ну, і бруду ти наволік своїми берцями, «батя»! У мене тут прийнято капці одягати, або в шкарпетках, як ось я. Ну, нічого, потерпимо кілька днів, - із Москви назад вже порожняком. Доречі, берці свої у Німеччині прикупив? Сотка, не менше, вгадав? Річ класна, треба буде й мені заскочити в Брауншвейг до Льолика. За блоки три-чотири цигарок сторгуємося.

- Як тебе звати? – лише щоб перервати дратівливий монолог, нарешті подав голос і Вадим, знімаючи куртку. В жарко прогрітій кабіні пропасниця наче минала.

- Зови «Юний», - з готовністю підхопив нову тему не в міру балакучий моцак. - Це я на моїй колишній фірмі був наймолодшим. Шеф щоразу, як було побачить, запитував: «Ну, як справи, юний далекобійнику?» Так і прилипло. А що? Мені подобається.

- Ну, «Юний», так «Юний», - байдуже промовив Вадим і подумав, скривившись:

 ««Батя» і «Юний» - екіпаж машини бойової, трясця твоїй матері! Та вже ж, видно, намучусь я в гостях у цього «Юного» за тиждень. Краще б до села треба було. Розтопив би там грубку, зварганив чого-небудь перекусити і  влігся б перед теликом. І ніхто, і ніщо не заважає».

Але Вадим розумів, що наївно намагається обманутися. Сам собі він заважав би у тій самоті, а від себе не втечеш. Порятунок його - за кермом у довгому-предовгому рейсі. Там і оклигає, як було вже не раз. Про майбутнє розмірковувати сил не мав. Подалі, подалі  - байдуже, по якому вектору, тільки б у діаметрально протилежний бік від цього маленького подільського містечка, - чергового невдалого етапу його грішного буття. Щоб вже не було ні можливості, ні сил, ні бажання повернутися. Вночі, -  у поїзді, що летів в сніговій пелені, здається, перехворів, пережив таки кризу, і цей його стан - вже лише рецесія тепер. «Будемо жити. Будемо жити, Вадиме!» - втішився нарешті хоч якось.

«Юний» базікав без угаву, смалячи одну за одною «мальборо» і пускаючи із темної вогкої ночі протяг у прочинене вікно. Вадиму теж нестерпно хотілося запалити. Адже разом із цим його уходом з дому  вже була «денонсована» дурна, як тепер видавалося, обітниця утримання від тютюну. Але попросити цигарку у цього живчика було якось соромно, чи що? Залишився сидіти із заплющеними очима, роблячи вигляд, що дрімає.

«Колейки» на кордоні не було, але все одно на українському боці стояли довго. Вадим навіть заснув прямо на сидінні. Але нарешті таки клацнули дверята і до кабіни, не забувши, як годиться, акуратно роззутися, заліз роздратований «Юний»:

- От же падлюка! Поки не додав до півсотні, навіть за «карнет», козляра, не брався!

- Проблеми з паперами? – запитав, не розплющуючи очей, Вадим.

- Та ні! Видно, образився, що тільки двадцять гривень поклав до паспорту.

- А навіщо взагалі давав ту «двадцятку»? - так і не розплющивши очей, навіть не запитав, а всього лише буркнув Вадим. – Повернувся б до машини і на спальник. Приніс би він особисто уже оформлений «тір» сюди. Чи ми поспішаємо кудись? Конвой російський хоча б завтра до обіду підтягнувся.

«Юний» не відповів демонстративно і повернув ключ стартера.

А ось російському переході оформилися напрочуд швидко. «Юний» із задоволеним виглядом, але так само мовчки, впевнено під'їхав до випускного шлагбауму і віддав прикордоннику пропуск. Вадим вже неприховано здивувався, коли, висвітивши на мить фарами покажчик: «Москва – 500 км», «Вольво» став прудко набирати швидкість:

- А як же конвой?

«Юний» недбало видав, витримавши паузу на запалюванні  чергової «мальборо»:

- Нам що – стольник «зелені» завадить хіба? Кожному стольник, «батя»! - додав він вагомо. – Митник поділився інфою, що конвой буде лише аж завтра надвечір. Я  почухав ріпу і до нього: домовимося, мовляв? За сто баксів оформив без конвою, прикинь! Тільки порадив, щоб швидше рвали кігті, поки темно. Нормальний мужик попався, не те, що наш, котрий за «двадцятку» удавиться. Квитанцію на обратці зробимо на триста в Берегах, - у звіт по рейсу прокатить, - виголосив «Юний» впевнено. – А за ніч до Москви довалимо. За Жиздрою мене підміниш, я покимару до Обнінська.

- А що ти везеш? – відчуваючи якусь легку, але таку, що миттєво прогнала сонливість,  тривогу, запитав Вадим.

«Юний» зверхньо зауважив:

- О-О, «батя»! Нам з тобою це винце не пити! Є й таке, що за інвойсом до трьохсот євро за пляшку, уявляєш? Ну, і сигари там якісь круті. Напевно, ті, що на Кубі мулатки на оголеному стегні вручну закручують, - десь я читав. Гурмани платять шалені гроші за смак диму, розведеного ароматом жіночого поту, - хихикнув «Юний». Коротше, - майже двадцять тонн такого підакцизного добра за спиною, «батя»!

- А ти вже возив «підакциз»? – запитав Вадим.

- Ну-у, «батя»! Куди там мені. Я не такий крутий далекобійник, як ти.

«Та і я, «юний далекобійнику» ти наш, теж не возив», - подумав Бут.

Підтримувати розмову не хотілося. Хотілося, щоб ця ніч нарешті швидше  скінчилася. Та не заснути тепер уже, щоб скоротити її, - розумів Вадим.

Дивно, але жоден ментівський пост їх не гальмував. А їх до біса понатикано на кожній російській «федералці». Навіть у Білих Берегах транспортник, що в кожушку через мороз підтанцьовував  біля своєї «годівниці» - автомобільних ваг, проігнорував  «Вольво» з українськими номерами, котрий слухняно зменшив перед ним швидкість. Вадим помалу заспокоювався, але все ж нестерпно хотілося, щоб швидше вже та клята Жиздра, а за кермом він відчує впевненість цілковиту.

Морозна ніч прагнула забілити московську трасу поземкою, але круто посолений від ожеледиці бетон відторгав всі зусилля природи, перетворюючи сніг в гидку кашку. Вона заляпувала зовнішні дзеркала, і «Юний» помітив позаду «мигалку», лише коли вдарила противним фальцетом по барабанних перетинках сирена. Він брудно вилаявся і, включивши «аварійку», став акуратно зміщуватися на узбіччя, боячись сповзти до кювету. Вадим напружився. «Вольво», відплюнувшись стисненим повітрям з гальмівної системи, завмер. Спереду - у світлі фар тягача, рубала багряними проблисками нічну темінь мигалка ментовського «воронка».

- Чого треба, командире? Я йду по «тіру»! – включивши світло в кабіні, «Юний» тільки це і встиг виголосити в прочинені дверцята, як його буквально змело із сидіння, і дверцята гучно хряпнули, зачинившись.

Ошелешений Вадим став судорожними рухами одягати куртку, маючи намір вийти і з'ясувати,  в чому ж там справа. Крізь гуркіт працюючого двигуна він почув крик і вимкнув у салоні світло, аби воно не заважало бачити, що відбувається за межами кабіни. У просвітах між нальотами хвиль поземки і сліпучих відблисків мигалки він розгледів, як у клітку «воронка» двоє у камуфляжі і  масках упхнули босе тіло «Юного». Бут так і сприйняв побачене – як «тіло», як труп.

Інтуїтивно ляснув долонею по клавіші дистанційного замка дверцят і рвонувся з місця пасажира до керма. Вчив колись Павло Павлович Савчук  далекобійника-початківця Вадима Бута: якщо підрізають і затискають на нічній трасі, - газ в підлогу і бий, тоді отримаєш свій шанс вижити. Не знадобилася ця порада старого шоферюги, що заматерів по сталінських ще таборах. Не знадобилася тоді Вадиму на колимських трасах. Ось де вистрілила рушниця, що провисіла, здавалося, без толку двадцять років на мізансцені його життя. А в двері вже не стукали, а лупили, немов кувалдою, і гарчали прокльонами:

 - Відкрий, суко!  Застрелю!  Куди за кермо, гадюко!  Максе, бий в лобове! Бий, кажу!  Уйде клятий хохол!!!

 Постать в кліщах світла фар різко підкинула до плеча укорочений ментівський «калашников».  Миттєво Вадим зрозумів, що вочевидь доб'є, може, ще живого хлопця в клітці «воронка» і, вже різко кинувши педаль зчеплення, втиснув він з усієї сили правою ногою педаль гальма.

Десь, видно, дуже й дуже хотіли, аби таки жив далекобійник Вадим Бут, якщо, випереджуючи команду його мозку і кулі, що просвердлили лобове скло, смикнула його ліва рука ручку дверцят, і рвонулося судорожно тіло у рятівний отвір перш, ніж підголівник сидіння пошматувало на клапті смертю зі зміщеним  центром ваги ...

Російськомовна версія роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.