Знайди мене. Частина 12. Вiтер змiн...

Похмурий брезневий світанок був обплутаний туманом і місто тануло в ньому, неначе грудочка цукру в гарячому молоці. До приміщення лікарні під'їхала чорна, наче в кіно, автівка- «бус», яка належала детективу Сергію Дмитровичу Мураєву. Варто сказати, що користувався цією автівкою досвідчений детектив доволі рідко і лише у виключних випадках. І, здається, саме такий випадок зараз настав, адже сьогодні мала відбутися одна з ключових спец.операцій у справі Володарського, а саме, перевезення усіх членів його родини у більш безпечне місце і таким місцем виявилась хатинка лісівника Толі, яку він сам запропонував з метою заходів, які були спрямовані на захист Олі та її родини. По правді кажучи, спочатку Ольга була в не дуже великому захваті від даної пропозиції,адже вона не хотіла наражати на небезпеку Толю та Параску Степанівну, яких встигла полюбити, неначе рідних. Однак, разом з тим, Ольга також чудово розуміла і те,що іншого виходу в них не було, адже Борис – одержимий помстою і нікому невідомо, якими можуть бути його подальші дії.
Однак, був і інший, більш позитивний привід, якого Оля чекала чекала усіх серцем –сьогодні відбудеться той самий омріяний момент, коли вона нарешті обійме своїх дітлахів і вже більше ніколи і ні за яких обставин не відпустить їх від себе. «Ех, мамко-зозуле, чи згадають твої малюки тебе?!» -подумки картала себе Ольга і жахалася від однієї лише думки, що якраз-таки вона забула власних дітей на дуже довгий час. Господи, та як, як таке могло взагалі статися? Як вона могла забути веселий, наче дзвіночок, голосочок Марічки, запах духмяної маківочки Павлика, його маленькі пальчики та татусеві оченята? «Яка ж ти мати після всього цього?!» - картала, плачучи, себе Ольга,а малятко під серцем тривожно штовхалося, заспокоюючи таким чином свою матусю. «І ти мене пробач, мій маленький. Тобі було дане право на життя настільки жорстоким чином і твій біологічний батько-страшна, негідна людина, але ти не бійся! Я ніколи і нікому не дам тебе образити, присягаюся! В тебе будуть найлюблячіші мама і тато,братик та сестричка, хрещений! Ми не одні, моє сонечко, і все в нас з тобою буде гаразд!» - з посмішкою шепотіла Ольга, погладжуючи свій животик, як раптом до дверей палати постукали. Це було три характерних стуки – як вони і домовлялися.
-Так-так,заходьте! – сказала Ольга, інстинктивно обхопивши руками свій животик, неначе хотіла вберегти від потенційної небезпеки свого малюка.
-Олю, це я! Точніше,ми! – почувся голос Анатолія і до палати через мить увійшло двоє кремезних чоловіків в білих халатах, шапочках та марлевих пов’язках. Їхніх облич не було видно, однак, Ольга впізнала їх по голосу.
-Привіт,кохана! Нам вже час!- ніжним, який може бути тільки в нього одного, голосом сказав Артем, підходячи ближче до дружини, а Толя в той час лишився стояти трішки осторонь. Очі Ольги заіскрилися справжнім щастям.
-Це ти!-від захвату жінка засміялася, мов дитина і вони з Артемом злилися в ніжному поцілунку. Коли Ольга пригорнулася до його мужнього тіла, то зрозуміла,що поруч з Артемом їй нічого не страшно, що разом з ним вона пішла б навіть на край світу Він поруч і він їй пробачив- що взагалі може бути кращим?...
-Так, це я! Це я, моя люба! – примовляв Артем, розціловуючи це наймиліше обличчя на світі. – Ну ж бо, збирайся –і  в дорогу! – живим,майже дитячим тоном сказав він,стискаючи  долоні Олі.
-Ми…Ми їдемо до тебе?- з великими очима запитала Ольга, подивившисьна Анатолія, на свого рятівника, перед котрим, до речі, вона й досі відчувала деякі докори сумління. За те,що не змогла дати йому надію та відповісти на його почуття…Ольга в ту мить виглядала дуже розгубленою, неначе дитина, яка боїться загубитися в великому натовпі.
-Так, там вся ваша родина буде в цілковитій безпеці, я гарантую! – сказав турботливо Анатолій, розуміючи,що зовсім не відчуває ревнощів. Для нього зараз було головне, аби в родини Володарських та в Олі все налагодилось.
-Ми поїдемо туди, де будемо в безпеці, де будемо разом!- з сяючими очима сказв Артем,а на очах у Ольги виступили сльози.
-Мені навіть не віриться,що вже сьогодні я побачу своїх малюків.- з благоговійним тремтінням в голосі прошепотіла вона,  а Артем, в свою чергу, розцілував її долоні.
-Рідна моя, я присягаюся тобі, що теперь ми завжди-завжди будемо разом! –з неймовірною ніжністю сказав Артем коханій. Толя, який в той час просто стояв мовчки, вирішив спочатку було покинути палату, щоб дати можливість закоханому подружжю побути наодинці, як тут раптом задзвонив його мобільний і чоловік відійшов убік для того, щоб зняти слухавку.
-Так, я слухаю.- відповів він на дзвінок.
-Толю, це Міла. Ми з Оленою Михайлівною та малюками вже в авто!- на тому кінці дроту заторохкотів голосочок Міли. Вони всі вчотирьох сиділи в авто Мураєва з затонованим склом, переймаючись, аби їх не побачили люди Бориса, які, здавалось, були всюди – а вони в цьому була фактично впевнені, що він міг це влаштувати з його можливостями, слідкуючи за родиною Володарських та їхнім оточеннм фактично цілодобово і тому усім їм необхідно було бути максимально обережними. Варто сказати, що навіть для цієї справи всі вони змінили свої номери телефону, остерігаючись прослуховування. Марічка, ще напівсонна,пригорнулася до Міли, поки що до пуття не розуміючи, де вона і що відбувається, а Павлик спочатку трохи вередував, але потім Марічці вдалося привернути його увагу на улюблену іграшку малюка- машинку-трансформер і тому після того всі присутні трохи полегшено зітхнули.
-Тьотю Міло,а куди ми їдемо? А чому ми зупинилися саме тут? – запитала дівчинка в няні, котру любила та слухалася, наче рідну маму, а Міла, в свою чергу, проковтнула важкий клубок, який в ту мить стиснув її горло.
-А ти куди б хотіла поїхати? – запитала вона в дівчинки, яка знаходилась в якійсь задумі. – В зоопарк, на атракціони чи просто на прогулянку?
-Я б хотіла до мами…- ледве чутно сказала Марічка, опустивши донизу свої блакитні сумні оченята.- Бо без мами нічогісіько не цікаво- ні атракціони, ні зоопарки – нічого… - пробурмотіло не за роками мудре дівча та відвернулося до вікна. Взагалі-то, Марічку не можна було назвати вередливою чи примхливою, однак, зникнення мами, яка була для чутливого дитячого серденька цілим Всесвітом,наклало свій відбиток на на її психіку і тому Марічка замкнулась в собі. Міла, в свою чергу, сумно посміхнулася та погладила Марічку по голівці.  Їй необхідно було підготувати свою підопічну до зустрічі з мамою і Міла досі з дуже великими зусиллями підбирла потрібні слова.
-А чи знаєш ти, що заповітні мрії іноді здійснюються? – з загадковою посмішкою запитала Міла в малечі, однак, Марічка у відповідь лише заперечно похитала голівкою.
-Не всі і не завжди. Я це вже знаю…- ледве чутно сказала дівчинка і…Раптом повернула голівку убік і незвично для себе завмерла.- Ой, мама… Там мама…- прохрипіла Марічка, а дихання дівчинки стало частішим.
-Ось бачиш…А ти казала,що мрії не збуваються…- сказала Міла і вже не стримала сліз…
І справді,до автівки вже впевненим кроком наближалася….Ольга, яку під руку тримав блідий, але водночас і щасливий Артем. Закохані дивилися одне на одного і ніяк не могли надивитися.  Серце Олі схвильовано тьохкало в ту мить. Вона ніяк не могла повірити в те, що буквально за мить, через декілька секунд вона пригорне до серця своїх малят, своїх любих діточок.
-Мамо… Матусю..- дитячий голосочок залунав спочатку тихо,а потім все голосніше. Дверцята автіввки різко відчинились і під ледве чутний «Марічко, ну куди ж ти?..» з радісним криком вибігло маленьке дівча.
-Мамо! Матусю! Ураа! Це ти! – не тямлячи себе від радощів,кричала Марічка, розкинувши крильця-рученята, а Ольга бігла, бігла на зустріч донечці, своїй любій дівчинці, яка вже так виросла за той час,коли вони були у вимушеній розлуці.
-Доню..- ридаюча Ольга, не дивлячись на свій «цікавий» стан, присіла та ніжно пригорнула до серця своє маленьке сонечко, свою любу кровиночку. Ось чий голосочок вона чула крізь пелену майже щоночі. Так, це була її доня, її маленьке янголя, яке навіть у час такої жорстокоїта вимушеної їхньої розлуки була наче поруч з мамою та вела її по тернистій стежечці до світла, до їхньої довгоочікуваної зустрічі.- Я з тобою,моя маленька…. З тобою..- примовляла Ольга, цілуючи маленькі долоньки, щічки, оченята. Маленькі ручки обхопили шию мами міцно-міцно, не бажаючи відпускати ні на мить.
-Матусю, але ж ти більше ніколи не зникнеш, правда? Ніколи? –запитувала раз за разом Марічка, погладжуючи маленькими пальчиками матусине обличчя.
-Ніколи…Ніколи-ніколи…- прошепотіла Ольга і, перехопивши рученята донечки, притиснула їх до своїх вуст та знову почала розціловувати. Олена Михайлівна спостерігала за цією зворушливою сценою, тихо плачучи від щастя та дякуючи Господові за те диво, яке Він створив для їхньої родини.
-Дякую Тобі, Боже… Дякую..- прошепотіла вона, перехрестившись.Тим часом, Артем зі сльозами щастя на очах підійшов до дружини та доньки та присів, обійнявши їх обох.
-Мої дівчатка…- з неймовірною ніжністю сказав він,розцілувавши їхпо черзі. Тим часом, з автівки вийшла Міла, яка з сяючою посмішкою тримала на руках непосидючого Павлика.
-А ось і ми… Ми теж хочемо до вас..- з послішкоюсказалавона, підійшовши разом з малюком ближче до родини Володарських. В ту мить Ольга з неймовірною ніжністю подивилась на вже такого великого синочка і взяла його на руки.
-Павлику… Мій синочку…Мій маленький…-примовляла Ольга, цілуючи малюка та плачучи. Усміхнена Міла з почуттям виконаного обов’язку підійшла до Толі та стала поруч з ним.
-Так радісно бачити їх щасливими після всього того, що вони пережили…- ледве чутно сказала вона.
-Це точно..-з посмішкою відповів їй Толя. Дивно, але він не відчував ні краплі ревнощів, лише радість, щиру радість за родину, яка, пройшовши стільки страждань, нарешті, воз’єдналась.
-Так, шановні, все це, звичайно чудово, але нам зараз ні в якому разі не варто привертати до себе зайвої уваги, тому, ласкаво прошу в авто!- своїм звичним суворим тоном сказав Сергій Дмитрович і вони всі разом попрямували до авто.
*    *  *
Дорога виявилася  неблизькою. На дворі було дуже прохолодно через надзвичайно вологе повітря, що добряче давало відбиток на температурі повітря в салоні авто. Втомлена Марічка розгублено дивилася у вікно, тихенько дрімаючи у мами на плечі. З іншої з ж сторони, акуратно поклавши голівку на доволі таки кругленький матусин животик дрімав і Павлик. Сама ж Ольга схилила свою голову на плече Артему, який ні на мить не відпускав зі своєї долоні  руки дружини, наче боявся, що вона знову може кудись зникнути. Чесно кажучи, йому й самому було смішно від своїх сайже дитячих страхів, однак, нічого з собою він вдіяти не міг, бо той час, який вони провели в розлуці, наклав незгойний відбиток на душі Артема та Ольги. І не лише на їхні: Павлик та Марічка міцно пригорнулися до мами і не наважувались навіть зайвий раз поворухнутися, щоб не сполохати той чарівний момент, коли матусині теплі руки ніжно гладили їх по голівках. Раптом Марічка, закравшись до мами під крильце та зіщулившись, неначе крихітне кошеня, зарилась личком в мамине волосся і зачудовано прошепотіла:
-Ти так гарно пахнеш…
-Цікаво, чим саме?- з ніжною посмішкою запитала у своєї маленької хитрунки Оля, поцілувавши її в носик.
-Мамою. Ти пахнеш мамою. Так більше ніхто не пахне.- з сяючими оченятами прошепотіла Марічка, стиснувши мамину руку так ніжно, що  в Олі мимо волі набігли на очі сльози.
-Сонечко моє…- з неймовірною ніжністю сказала Оля, розціловуючи личко донечки. Хитрющий не за роками Павлик  тим часом прокинувся і, побачивши цю сцену, почав й сам активно тягнути свої рученята до  мами. Так дивно – він не злякався, відразу ж відчув та прийняв Ольгу, хоч молода мама так боялася, що малюк міг забути її за настільки довгий час. Однак, ні – як виявилося, зв’язок, що  поєднував Ольгу з її малюками, виявився набагато сильнішим,ніж можна було б собі уявити.
-І ти хочеш до мами? Ну ж бо, ходи до нас,мій маленький принце, ходи! – з неймовірною ніжністю сказала Марічка. Павлик тим часом трохи боязно дивився на Ольгу, навіть з деякою недовірою- мовляв, ти точно моя мама? В нього було настільки осереджене личко,що Ольга, не стримавшись,засміялась.
-Ти ж моє диво маленьке!- з ніжністю сказала вона, поглавдивши малюка по голівці, після чого малюк взагалі відтанув, обійнявши своїми мамленькими рученятами Олин животик.
-Мааа…- пролепетав він так солодко, відчуваючи зараз, напевно, найбільше задоволення на світі. А в той же час Марічка відсунулася трохиубік для того, щоб дати можливість братику насолодитися маминою присутністю так само сповна, як щойно це зробила й вона сама. А Павлик, в свою чергу, якось боязко подивися на старшу сестричку,  мовляв, чи не збирається вона відбирати його дещицю матусиної ласки.
-Ти ба, Павлику, який ти жадібний!- засміявся Артем після того, як щасливий Павлик задоволено протягнув «мааа… мояя…» «Він вже так дрбре розмовляє! Господи, скільки ж я всього пропустила!» - з болем подумала Оля, розціловуючи малюка. – Тепер наш пан Павло ні на крок тебе від себе не відпустить!- сказав Артем і раптом зайшовся кашлем. Кашель цей був глухим та сухим – саме такий від буває в людей, котрі мають проблеми з серцем.
-Артеме, все гаразд?- стривожилися Оля та Олена Михайлівна, а Міла, в свою чергу,зі знанням справи пдсіла до чоловіка, послабила комір його сорочки та почала вимірювати йому пульс.
-Невелика аритмія таки лишається. – серйозно сказала вона, дійстаючи атк звану похідну аптечку. – Ви прймали сьогодні ліки вранці?- тоном суворого лікаря запитала вона в Володарського.
-Ні, забув, кажу чесно…Така метушня була, побрібно було все встигнути. Не до пігулок було, одним словом.  Дякую, Міло…- сказав Артем, взявши з рук жінки пігулку та зробивши декілька ковтків з пляшки, яку йому простягнула Ольга. Міла ж продовжувала напружено дивитися на Володарського.
-Не варто було Вам так равно виходити з лікарні. Ви ще дуже слабкий. – констатувала вона, а Артем, в свою чергу, лише сумно посміхнувся та заперечно похитав головою.
-А хіба ж в мене був вибір, Міло? Я повинен зараз бути зі своєю родиною, потурбуватися про їхню безпеку. – сказав Артем, перевівши подих.- Хто ж це зробить, як не голова родини?
-Зараз ми приїдемо на місце, ти приляжеш…- сказала Олена Михайлівна, яка також дуже хвилювалася за сина. Адже саме в такому віці прочиналися проблеми зі здоров’ям і в її чоловіка, батька Артема, і тому вона вдвічі більше хвилювалася та боялася за сина. Сам  Артем теж дуже добре пам’ятав те, що сталося з його батьком і дуже добре розумів власну ситуацію. Коли не стало тата, йому було вісім і це був великий удар для хлопчика. А зараз Артему було дуже страшно, чесно кажучи, думати проте, що все це може для нього закінчитися більш, ніж драматично, адже його дітлахи ще зовсім маленькі і Оля зараз в такому становищі, що підтримка їй необхідна, як ніколи, і тому вони всі повинні триматися один заради одного.
-Як ти? Вже краще?- хвилювалася і Оля, тримаючи холодну і тремтячу долоню Артема в своїй.
-Мені завжди добре, коли ти поруч зі мною…- з неймовірною ніжністю сказав Артем, дивлячись коханій просто у вічі. Її очі були кольору неба. Оля посміхнулася йому у відповідь і закохані поцілувалися.
-Ну ось, нарешті під’зїзджаємо. –сказав Толя, коли вони вїхали на вузьку грунтову дорогу, де розм’яклу від дощу землю автівки вже перемішали з грязюкою та камінням і навіть шматками цегли, якими місцеві жителі намагались вирішити проблеми доріг. На цих віражах автівку почало підкидати туди-сюди.
-Будь ласка, якщо можна, акуратніше.- сказав Артем водієві, хвилюючись за те, щоб така трясовина не зашкодила Олі та її малюкові. Хоч Ольга і посміхалася,одначе виглядала вона удже блідою і було видно, що її трохи захитало в дорозі, хоч вжінки завжди був доволі таки міцний вестибюлярний апарат. Нарешті через декілька хвилин автівка за вказівкою Толі  зупинилася.
-Ну от ми й приїхали!- сказав Анатолій.- Тут не котедж елітний, звісно, але жити можна. – з посмішкою сказав він, вказуючи на невеличкий дерев’яний будиночок лісівника. Було видно, що тут ніхто не живе, однак, хатина аж ніяк не видавалася занедбаною.
-Декілька днів поживемо тут,доки я все не владнаю з декументами для вас.- рішуче сказав Артем Ользі, коли вони всі разом вийшли з автівки і Мураєв зі своїми хлопцями та Толя почали заносити в будинок валізи з речами Володарських, а Міла та Олена Михайлівна, в свою чергу, допомогли вийти з авто Марічці і Міла взяла на  руки сонного Павлика, який солодко задрімав під час довготривалої подорожі.
-Не думаю, що це хороша ідея- зараз кудись вирушати! Зв’язки Бориса всюди.- похмуро сказав Мураєв, подивившись щось на совєму планшеті. В Артема почав уриватися терпець.
-І тому Ви мені пропонуєте просто так сидіти, чекати, все робити руками інших та наражати  вас усіх на небезпеку заради того,щоб прикривати власний зад?! – гнівно крикнув Володарський в той час, коли Оля стиснула його руку, щоб заспокоїти.
-Тихше, Артеме. Зараз тобі не можна хвилюватися. – ледве чутно сказала вона.
-Ваша дружина має рацію. До того ж, ніхто ні на краплю не сумнівається в Вашій сміливості, але,повірте, нікому не буде краще від того, якщо з Вами, не доведи Господи, щось трапиться. – доволі жорстко сказав Мураєв, розуміючи, що іншого способу зараз достукатися до свідомості Володарського немає. В той час час Артем подивився на Ольгу, на свою Олечку,на свого янгола, а також, на дітлахів та матір і зрозумів, що Сергій Дмитрович таки має рацію.
-Так… Так… Я з Вами згідний… Повністю згідний…- ледве чутно сказав Артем і вони всі разом вирушили до будинку. Сам він був доволі невеличким, але доволі затишним і включав в себе цілих три кімнати: передпокій, кухню, яка була водночас і вітальнею,де було змуровано величезну піч- джерело опалення цього невеличкого та навіть трохи казкового будиночка, та спальню.
-Дрів ми з Сергієм Дмитровичем нарубаємо, на перший час Вам вистачить! – сказавТоля, діловито озирнувшись навкруги. Олена Михайлівна та Оля тим часом відразу ж взялися до справи, змітаючи павутиння з комоду, посуду та великої скрині, а Марічка, в свою чергу, зачудовано подивилася навкруги.
-Тут, наче в казці!- випалила вона, від чого Толя весело засміявся та обійняв дівчинку за плечі. – А пічка тут також чарівна? – запитала вона в Анатолія, якого не боялася, а зовсім навпаки – цей великий дядечко з добрими синіми очима нагадував їй доброго чарівника.
Анатолій, в свою чергу, присів навпроти дівчинки, взявши її за ручки.
-Звичайно! Тут все чарівне! І все може виконати будь-яке бажання маленької принцеси!- з посмішкою сказав він, милуючись цим білявим, схожим на янголя,маленьким дивом.
-А в мене вже немає бажань! Було одне і воно вже здійснилось! – з сяючими очима сказала Марічка і, підбігши до мами, ніжно до нех пригорнулася.- В мене було бажання,аби матуся якомога скоріше повернулася додому, до нас з Павликом! Це бажання здійснилося – і все! Мені більше нічого не потрібно!- закінчила абсолютно щаслива дівчинка, якій так мало було потрібно для щастя. На очах у Ольги та у всіх інших виступили сльози.
-Моє янголятко…- ледве чутно сказала Ольга, поцілувавши донечку.
-Я люблю тебе, матусю…-з ніжністю сказала Марічка, а Ольга знову міцно пригорнула донечку до себе. І справді, заради таких моментів і варто жити…