Война все спишет На украинском языке

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2017/11/10/1861


Краще вже бути «адвокатом диявола» , ніж жити в очікуванні «суду Камбіса» над собою.  А це дамоклів меч над головою  кожного «судді».
В Євангелії від Матвія (гол. 7, 1-2 ст.) сказано: «Не судіть, та не судимі будете, бо яким судом судите, таким будете судимі; і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти».


ВІЙНА ВСЕ СПИШЕ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)


… М'які пальчики медсестри дбайливо розмотували пов'язку. Розсічена брова втягла бинт, і рана взялася потворним струпом. Вадим весь напружився.

- Не бійся, любий, я обережно. - Сестричка відчувала себе на війні і називала пацієнтів пестливими епітетами - жаліла. Вони всі в цьому шпиталі були для неї пораненими. - Що ж вони тебе, бідненького, не зашили відразу? Треба шити, рідненький. Не бійся, я укольчик кольну, і ти нічого не відчуєш. Заживе швидко і шраму не буде.

Рана боліла сама по собі, і болю від встромленої голки Вадим не відчув.

- Посидь трішки. Все зроблю по вищому розряду, і знову станеш гарненьким, - щебетала медсестра.

Вадим підняв повіку лівого ока, яке не повністю запливло. «Років тридцять», - подумав і сховав погляд, замружившись. На правій руці у цієї жінки жовтіла тоненька обручка. Захотілося дбайливо взяти цю руку в долоню і заплющити очі. Новорічний вечір. Танець. Він не пам'ятав сказаних тоді слів, - пустих, напевно. Лише рука дорослої, як тоді йому здавалося, жінки в долоні і ледве вловимі струми, що скачувалися з її пальчиків і всотувалися в його нервові закінчення.

- Послухай, - голос медсестри прогнав оману, - а чому ти його бив головою? У тебе ж здорові руки, ноги. Себе навіщо так спотворювати, не розумію? Тебе зовуть Вадим? А мене – Рада. От і познайомились, - щебетала професійно медсестра, роблячи свою справу.

Вадим мовчав. Не тому, що нічого було сказати чи розмовляти не хотів. Він прислухався до болю в голові, що стихав. Укол гасив біль у рані, а інший головний біль ... не відчувався. Вадим сидів, завмерши. Боявся поворухнутися, - а раптом цим поверне той, що змордував його вщент, біль-зміюку? Відчув, як ножиці вистригали брову, як скальпель чистив рану, як пройшла крізь плоть голка, протягуючи нитку, але болю більше не було! Із запухлого ока юнака викотилася сльоза.

- Що, любий? Боляче тобі? Потерпи, сонечко, потерпи! - Сестричка витирала тампоном сльози на щоках Вадима. А той раптом схопив її долоню, притулився до неї обличчям і заридав здавлено.

- Що ти? Ну, що ти, любий! Не треба! Що ти? - повторювала Рада тремтячим голосом, але руку не прибирала, а іншою ніжно гладила по їжачку підпаленого волосся, поки Вадим не затих.

Цієї ночі він вперше заснув нормальним здоровим сном. Мов маленька дитина, котра наревлася до схлипування від образи на дорослих. Вперше після воскресіння з крижаної капсули заснув. І прокинувшись, наче вперше побачив навколишній світ, в якому десь там, далеко-далеко, був дід Іван, була мати, була його Люда. Тільки самого Вадима там не було. Точніше, - Вадим в цьому світі був … іншим. Прокинувшись без черепного болю, він це абсолютно чітко зрозумів. У цьому новому світі йому належало шукати своє місце, а може, навіть, і завойовувати його, почавши писати своє нове життя з чистого аркуша.

Ось і перший абзац з нового рядка: він у шпиталі, після страшної контузії. Із здоров'ям незрозуміло що. У всякому разі, було так до вчорашнього дня. Прослужив менше року. Якщо випишуть, - куди далі? На пересильний пункт Термеза? Де Валік Обиход знайшов страшний кінець свій? До лап Круглика? Там хтось із них двох вже справді ляже навічно, - іншого не дано. А тому, хто вціліє, - дисбат.

Ну, вже ж ні-і-і! Вадим до дисбату не хотів. І «за річку», і на пересилку до Термеза - теж. Та й на заставу, начепивши зелені погони, не мав уже бажання потрапити. Скінчилася сопляча романтика. Змело і спопелило її вибухом на Гіндукуші. Йому всього лише двадцятий рік, - все життя попереду! А яка ціна життя людського «за річкою»? А чи має воно ціну взагалі? Хто сміє його - життя чуже, оцінювати розчерком пера? Сміють, суки, сміють! Самі собі дали таке право. Ну, і він - Вадим Іванович Бут, тоді має право не йти безвольною вівцею на заклання до жертовника їхньої «пролетарської солідарності». Він сам собі дасть таке право! Так. Він не подужає систему, та й намагатися не буде. Вилікувавшись - ось у цьому шпиталі, в першу чергу, від їхнього патріотизму, пристосовуватися в країні, де долею йому випало народитися і жити, вже буде легше.

Лейтенант Опарін  зміну в своєму пацієнті помітив. Тільки не міг зрозуміти, чи на краще ця зміна. Звідки взявся в цьому загальмованому після контузії солдаті, раптом, такий викид агресії? Розслідування інциденту особливо не проводили. Банальна бійка. «Старослужащий» нарвався на незачморенного «молодого». Що ж, - рідко, але й таке буває в армії. Але ж бити і мало не вбити саме головою? Садомазохізм якийсь! Собі лоба розтовк до кістки, а сержантові тому ніс зламав і два зуба вибив. Лобом!

- Як ви себе почуваєте, Бут?

Синець під оком, заклеєна пластиром брова і важкий погляд некліпаючих очей. Особливо лиховісний правий - із сіткою кривавих капілярів. Очевидний псих, внаслідок контузії. Зброю такому до рук - не приведи, господи!

- Та не дуже. Біль головний постійно мучить. Погано сплю. – Брехня зовсім не тиснула на свідомість, Вадим лише боявся наврочити, і цим повернути біль.

- Скажіть, - Опарін в нерішучості підбирав слова, - в чому, все ж таки, була причина вашої сварки із сержантом?

Мовчить. Ну, ось і поспілкувалися. Схилив голову, не вимовивши ні слова. Тільки раптом стрельнув червоним підбитим оком, мов блискавкою вдарив, і заворушив якось гидливо німим ротом. Псих! Очевидний псих!

- Гаразд, Бут. Будемо лікувати.

Хто знає, скільки б лікував доктор Опарін рядового Бута, але знову чи то Його Величність Випадок, чи то чиясь Доля втрутилися. Несподівано, в першу чергу для самого доктора, в канцелярію шпиталю надійшло розпорядження направити лейтенанта Опаріна для подальшого проходження служби в Демократичну Республіку Афганістан. Збулася мрія! А може не такий вже й великий конкурс був туди? Хто знає.

Приголомшений був і хворий Бут, коли йому оголосили, що для служби в армії він непридатний за станом здоров'я. Як тільки будуть підготовлені всі документи про комісування, рядовий Бут буде направлений за місцем призову.  Це таким чином лейтенант Опарін підчищав справи перед передачею. Втім, вже старший лейтенант. Рапорт на війну був плюсом в послужному списку, зірочку таким на погон не гріх було кинути і авансом.

Причиною комісування в історії хвороби рядового Бута Вадима Івановича стояло: «хронічний панкреатит». І ніякого натяку на вибух в горах Гіндукуш. Водій БТРа рядовий Бут в Афганістані … не воював. Ось так. Ну, що ж, - адже і справді не воював. Що він, хіба стрельнув хоч раз, хоч у кого-небудь, чи куди-небудь за річкою Амударья? Ото ж бо. А ти дерзай, сталей Опарін, дерзай собі й надалі, військова кісточко! І дай боже оминути тобі свого «чорного тюльпана».


Старший сержант медичної служби Сурміліна Рада Євгенівна була з родини потомствених медиків, котрим ген інтелігентності передався у спадок. Ще їхні батьки, спонуковані шляхетним поривом серед таких же «народовольців»,  понесли в глушину «лапотної» Росії елементарну медичну допомогу та й ідеї загальної рівності заодно.

У двадцятих роках минулого століття вже майбутні батьки Ради полум'яно агітували темних селян за соціалізм в проміжках між виконанням клятви Гіпократа на селі, куди направила їх радянська влада. Батьки сім'ю сотворили, але ось до дитини справа не дійшла. Колективізація, розкуркулювання, голодомори, ривки всякі індустріальні - не до того було, не до того.

А в середині тридцятих вже «воронки» занишпорили вночі, очищаючи країну від інакомислення, і знову не до продовження роду, - того й дивись, потягнеш живіт по етапу. Але обійшлося. Батьки притихли і зациклилися на тій клятві Гіпократа у глибинці Середньої смуги Росії. А роки вже не ті. Приросли одне до одного, усвідомивши, що дитину народити вже не зможуть. У бездітних пар, зазвичай, так і є. Хто в старості ходить не під руку, а за ручки? Тільки ті, котрі багаті лише тим, що вони є одне в одного.

Коли заспівали «Вставай, страна огромная!», батьки Ради серед перших явилися до військкомату. За чотири роки Другої світової пройшли і прифронтові медсанбати, і тилові шпиталі, але скрізь удвох, всюди вкупочці. Може це і врятувало їх в тій бійні. Війну закінчили в Австрії. А 9 травня 1945 року стало для пари святим днем ще й тому, що в цей день вони знайшли собі … дочку. Мати маленької Ради, давши життя новій людині в радянському військовому шпиталі, лише прошепотіла щось на німецькій мові, немов прохання або напуття, і відійшла в інший світ. Для немолодої пари ця дівчинка стала сенсом подальшого життя.

Інтелігенти до мозку кісток вони і дочку виховали такою, і чоловіка їй пригледіли в інтелігентському середовищі, відчуваючи свій швидкий відхід. Тільки середовище інтелігентське в маленькому радянському райцентрі було, напевно вже ж, не в будівлі, що за спиною пам'ятника вождю світового пролетаріату. Годованці цього комсомольського середовища в «лихі дев’яності» швидко поміняють червоні картонки з ликом цього вождя на малинові піджаки «нових руськіх».

Батьки Ради, слава богу, цього не побачать. Зять - другий секретар райкому комсомолу, був, в їхньому розумінні, вельми гідною і перспективною кандидатурою для їхньої єдиної Радушки. Дочка не посміла перечити. Видавши дитя заміж, батьки не затрималися надовго на цьому світі і одне за одним, як і личить нерозлучним парам, тихо відійшли на небеса. Господь простив їм єдиний їхній гріх: сотворили собі кумира із упира, що упокоївся в мавзолеї під кремлівською стіною.

А спілка двох молодих людей і через кілька прожитих разом років в сім’ю не перетворилася. Кожен був заклопотаний своїм: Рада - допізна в райлікарні, чоловік - допізна в райкомі. Знала, ой,  знала вона все про ті наради, зльоти, семінари  …  з повіями в саунах, - містечко маленьке, кожен на виду. Рада про це виду не подавала і скандалів вдома не влаштовувала, але й народжувати від такого благовірного не хотіла. Чоловік, поглинутий кар'єрою, питання про потомство не піднімав, а може і не входила Рада в його майбутні розклади. Можливо, й так. Так вони і жили: самотність удвох.

Одного разу після п'ятихвилинки головлікар гукнув її:

- Радо Євгенівно! Затримайтеся на хвилинку, будь ласка. Проходьте, сідайте.
Рада присіла на стілець, трохи стривожена.

- Радо Євгенівно, - головлікар зробив невеличку паузу. Він тільки вчора отримав рознарядку і провів безсонну ніч, обдумуючи кандидатури. - Радо Євгенівно, у мене трохи незвична пропозиція. - Він знову зробив паузу. - Ви не хотіли б поїхати у відрядження? Таке, що гарно оплачується, але тривале?

Хороший психолог, він зрозумів, що це відрядження потрібне більше їй, ніж йому для звіту в райкомі партії. Тільки одну кандидатуру добровольця і знайде головлікар у себе в лікарні на війну ту. Втім, ніхто з них не підозрював, на що перетвориться «оказаніє інтернаціональной помощі» Афганістану. Саме туди було відрядження для старшого сержанта медичної служби Сурміліної, яка до своїх тридцяти чотирьох років не встигла стати ні матір'ю, ні дружиною справжньою, ні коханкою.


- Ну, ось бачиш, все гаразд! - Рада наче відчула, що біль покинув цього худого солдатика - майже хлопчика. Вона присіла перед ним, взяла ніжно мокре від сліз його обличчя у свої маленькі долоньки і заглянула в вічі:

- Ну, що дурненький? Що, мій хороший?

Їй не треба було відповіді. Рада питала лише тому, що не могла сказати просто: «Мій дурненький, мій хороший». А їй так цього хотілося! Ні, не сказати, - прошепотіти. Ніжно-ніжно. Нерозтрачена, незатребувана там - у тому невоєнному світі, ніжність, раптом вихлюпнулася назовні у цій пропахлій камфорою перев'язочній військового шпиталю, що знаходився десь на рубежі між двома світами. Розбуджена жалістю до цього хлопчика ніжність необласканої жінки, котра не накохалась, не напестилась, угледіла в ньому змученого … чоловіка, котрий не повинен плакати за визначенням, а лише журитися вряди-годи. Але цей хлопчик-«чоловік» плакав, наче на мовчазній сповіді, випрошуючи чи то пробачення, чи то участі. І вже ніжність, а не жалість, відпустила гальма розважливості, і Рада легенько притисла мокре від сліз обличчя до своїх грудей, а далі торкнулася вустами вуст Вадима.

Крізь матову вологу пелену юнак побачив цей її погляд, спочатку зніяковівши і опустивши повіки, ховаючись. Мов маленький хлопчик, ховаючись. Але м'які вуста Ради просили відповіді, і він, інтуїтивно відчувши це, розплющив очі. Їхній поцілунок був настільки ніжним, що обоє вони майже не вловили мить дотику вуст. Лише подих обох зупинився цієї миті. Немигаючий погляд одного розчинявся в зіницях іншої, передаючи, поки ще незрозумілу обом, інформацію, яку належало кожному з них для себе розшифрувати. І, вочевидь, богоугодним був цей сплеск чуттєвості, якщо ніхто не постукав, не ввійшов тієї миті до перев'язочної - такого невідповідного місця для розкріпачення. Вони самі - не потривожені, немов прокинулися, виринувши із солодкого марева, і обоє мило зніяковіли.

Всього лише раз ще потрапив Вадим на перев'язку до Ради:  вона зняла накладені нею ж шви.

- Ну, ось! Я ж казала - все буде по вищому класу. Красунчик! - Рада скуйовдила чубчик на маківці Вадима. - Більше не будеш плакати? - запитала жартівливо і зовсім не образливо.

- Чоловіки не плачуть, чоловіки журяться, - посміхнувся у відповідь Вадим, згадавши фразу із якогось фільму.

- Ну, йди, йди вже собі! «Чоловік»! - розсміялася Рада. - Та не бийся більше головою.  І не об стінку, і не об довбешку чужу, гаразд? А то зіпсуєш мою красу.
А Вадим Бут, який пройшов крізь той вибух в горах, який проломився крізь лід забуття тут - у шпиталі, який несподіваним чином врятувався від спадщини того вибуху – болю, що не мине, здавалося, вже довіку, тепер відчував себе справжнім чоловіком. Але ... не з цією жінкою чоловіком.


Минуло кілька днів. Доктор Опарін, який роздзвонив уже всім у відділенні про своє переведення до Кабула, одного разу змовницьки промовив, вклавши до кишені халату медсестри Сурміліної шоколадку:

- Радо-радушко! Виручай. Зашиваюся з передачею справ. Ти сьогодні в ніч? Слухай, я залишу тобі кілька історій. Підредагуй, будь ласка, в тебе це гарно виходить, - лестив безсоромно з благаючим поглядом.

Ну, як тут відмовиш! Хлопець хороший, жодного разу не приставав, як інші, та й компліменти видавав, начебто, не вульгарні:

- Вже одне те, що ви, Радо Євгенівно, не зняли обручки разом із цивільною сукнею, коли були призвані до цієї «богадєльні», викликає у мене напад «колєнопрєклонной уважухі» до вашої персони. Будь ви моєю дружиною, я б це гідно оцінив, повірте.

І ось лежить перед Радою на столі історія хвороби рядового Бута Вадима Івановича, в якій чорним по білому: «ХРОНІЧНИЙ ПАНКРЕАТИТ» і так далі, і що «підлягає достроковому звільненню в запас» він, і що «придатний до нестройової у воєнний час» лише. А лікували ж ваннами. Тепер це все треба підчистити і вписати лікування відповідно новому медичному висновку - звичайна практика військових шпиталів. І ніде не пройде надалі по паперах ні контузія його, ні зв'язок з бойовими операціями можливих у майбутньому проблем зі здоров'ям.

Не одну таку історію хвороби підчистила медсестра Сурміліна без докорів сумління, а ось тут відклала ручку. Довго сиділа, вслухаючись у круговерть душевних відчуттів. Усвідомлювала: через два-три дні його вже тут не буде. Але не розуміла, чому саме це крутиться в мозку. «Ну, не закохалася ж? Дурість яка! Хлопчак зовсім. Жалію, напевно?» Згадала його худі плечі, які здригалися від плачу. Десь там, тієї миті, трансформувалася її жалість до нього - в ніжність. І в цьому торканні вустами його вуст вже було навіть більше, ніж ніжність, - щось нове, незвідане досі. Рада несподівано усвідомила, що їй не хочеться, аби він зник назавжди з її життя. Ось так просто зник, як цей діагноз справжній в його історії хвороби, - вирвав аркуш і все.

А Вадим сидів у палаті біля тумбочки і писав листа додому - матері. Рядки без пауз-роздумів легко лягали на папір, а не так, як тоді, - в листі до Люди, перед тим, як його БТР з номером 049 вкотився на понтонний міст через Амударью. Цього разу він легко підлаштувався під цю свою чергову життєву метаморфозу, написавши без докорів сумління: «Нову адресу, мамо, повідомлю пізніше. Скоріш за все, будете писати до запитання».

- Бут, тебе медсестра кличе! – долинуло з прочинених дверей палати.
- Зараз іду! - гукнув Вадим у відповідь. Кинув заклеєний конверт до шухляди тумбочки і попрямував до поста чергової медсестри.

Він вловив у зіницях Ради саме той вираз її очей, який промайнув тоді у перев'язочній.

- В тебе ще ванни прописані. Іди прихопи рушник, чекаю тебе в процедурній, - сказала Рада і опустила погляд, перебираючи папери на столі. Трохи повненьке обличчя її обрамляв легкий, якийсь недоречний зараз, рум'янець, і пружно частила вена на красивій шиї, передаючи Вадиму приховане хвилювання дорослої жінки.

Він лежав, завмерши, в теплій колисці хвойної ванни, і потужні удари серця, здавалося, збивали брижі на рівній поверхні води. Лячно було порушити сплеском цю збуджуючу тишу, і Вадим лежав нерухомо, відчуваючи, як холоне вода, а поворухнутися не смів. Ось вилізе з цієї теплої, ніжною купелі і треба йти звідси геть - лише цю подальшу свою дію він міг уявити. Але йти Вадим не бажав, ні! Він прагнув, він жадав залишитися! Відчував за тоненькою тканиною фіранки присутність гарної жінки, веденої (чи можливо це?!) пов’язаним з ним – Вадимом, томлінням, яке розганяє ї її пульс. Що це?! Тоді - очі в очі і, чи то для розради, чи то для відради, такий збудливий дотик м’яких теплих вуст. Тепер - ось ця тріпотлива вена на оксамитовій шкірі її шиї, яка неприкрито видає потаємне бажання? Чи вірно він читає ці підказки? Чи гідний він сміти теж торкнутися вустами цього сигналу нестримуваної вже чуттєвості?

- Ти не потонув? - Рада ривком відсунула фіранку. - Вода, напевно, вичахла. - Обережно опустила руку у ванну, уникаючи його погляду. - Майже холодна. Давай додам гарячої.

А Вадим, що вмить завмер і онімів, відчайдушно ловив її погляд. Адже ця доросла жінка, яка збуджувала в ньому нестерпне еротичне бажання, застала його в такому фривольному стані, що тепер вже панічно відчував: байдужість з її боку, чи хоч манюсінький натяк на кепкування, перетворять його, у своїх же власних очах, на нікчему на все життя.

Рада пустила гарячу воду і стала легкими рухами долоні розганяти її по ванні, мимоволі торкаючись то стоп Вадима, то коліна, то стегна.

- Тобі тепло? - вимовила тихо і тільки тепер пустила його погляд у свої очі. В них Вадим побачив те, що не читав ще в дівочих очах ніколи. Він зрозумів, що це. Але Рада випередила його рухи. - Не треба, маленький мій! Не треба, солодкий! Лежи, я все … зроблю.

Її долоня з обручкою на безіменному пальці ворушила теплу колиску ванни, торкаючись оголеного тіла Вадима, що заклякло в напрузі. Рада уважно слідкувала за пальцями своєї правої руки, яка рухалась все далі і далі по стегну хлопця, а пальці лівої розстібали на собі білий халат.

Жінка, котра не накохалась, і яка ще і на дрібку не розтратила себе, відчувала і розуміла, що своєю пристрастю до цього, майже, хлопчини, яка вже несамовито рвалась назовні і яку вже не стримати, – це вже було очевидно, або знищить себе в його очах, або вознесе. Рада, допускаючи, що вона, можливо, перша у нього жінка, упереджувала його невпевненість, невмілість, скутість і цим рішуче звільняла заховані від самої себе свої еротичні мрії і фантазії. І хто ж їм суддя?! Цим двом! Хто?! Та нехай буде, що буде! Війна все спише!


Минув ще тиждень, перш ніж Вадиму Буту було передано розпорядження завтра, після сніданку, з'явитися до канцелярії. Нарешті! Гірше ж немає, ніж чекати і наздоганяти. Вадиму вже не під силу було м’яти боки в цьому осоружному шпиталі. Відбуті в ньому дні вже не були спалюванням армійського терміну: «День пройшов, і до бісу його». Це були вже відрізки, вкрадені у його молодості.

Відчував себе юнак цілком здоровим. Хороший сон і відмінний апетит робили свою справу:  він зміцнів морально і фізично, але все ж роздуми про майбутнє затьмарювали іноді позитивний настрій. Куди він повернеться? Ким повернеться? Та й до кого? Готуватися до інституту, сидячи безвилазно в селі півроку? «Комісований» ...   Знову в майстерні гайки крутити? Навряд чи автомашину дадуть - досвіду практично немає. Ні, в селі він не залишиться, однозначно. Ех, виїхати б куди-небудь!

Одне втішало Вадима: він – вільний! Неволя - «обязанность свящєнная» їхня, яку не об'їхати, не оминути в цій країні, вже позаду. Тепер і вибір, і рішення лише в його руках, і він до цього готовий. Прожив Вадим за цей неповний рік, здавалося, ціле життя. І ... помер в тому житті. А зараз, відчував, стояв на порозі нового і сам був новим.

Рада не чергувала цієї ночі. Небесний Куратор долі Вадима чомусь так вирішив. А може це Куратор Ради? І шукати її Вадим не посмів. Не посмів тому, що відчував : лише вона - Рада, мала на це право. Право знайти його і покликати. Право відчути, пізнати ще хоч раз Вадима, як чоловіка. Чоловіка, якого сама ж сотворила. Або, всього лише, залишити його в пам'яті об'єктом своїх еротичних фантазій, щоб відлітати, час від часу, в нескінченну незвіданість свого ілюзорного світу пристрасті, де він – цей хлопчина, буде щасливий стати вічним рабом її.

Але не скористалася Рада цим своїм правом, хоча знала дату від'їзду Вадима і чергуванням помінятися могла. Вона знала, що цей хлопчак, - котрий став чоловіком у втіленні її еротичних мрій, і цим возніс і її, і себе на вершину чуттєвості, вже «заражений» запам'ятати цю мить на все життя. Але лише тоді запам'ятати, коли «це» буде всього лише …  раз, - один єдиний раз! А Рада дуже хотіла, щоб Вадим пам'ятав її. І сама хотіла пам'ятати. Пам'ятати його, але ніяк не ім'я. Аби у нечастих обіймах свого «благовірного», котрий, знала, ніколи її не покине, - за її терпимість не кине, випадково не розкритися. І вона звикне жити із законним своїм чоловіком без кохання. Та вона й звикла уже …


Російськомовна версія роману Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.