Этот выбора меч дамоклов Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2019/11/03/506


Ніхто, нікому, нічого не винен і не зобов’язаний в цьому світі за визначенням. Ми в обов’язку лише перед своїм вибором, і то лише ті, хто здатний був цей вибір зробити.

Володимир Брянцев

ЦЕЙ ВИБОРУ МЕЧ ДАМОКЛІВ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)

… Перебиратися із платформи на платформу серед припнутих вантажівок було і справді небезпечно та й лячно, - состав бовтало на роздовбаних коліях. Здавалося, що захмелілий машиніст поїзда, начхавши на обмеження, тиснув на всю «желєзку», куражачись. Вадим вже і не радий був, що не знайшов приводу відмовитися. Але коли відчинені двері «КУНГа» дихнули теплом і чимось по-домашньому смачним, настрій змінився на мажорний лад. Всередині фургон був, як кімната: дві лежанки з боків і пригвинчений столик між ними. На столику стояла сковорідка із ще гарячою смаженою картоплею. На газеті лежали нарізані хліб і ковбаса та ще пара цибулин.

- Ну, ось ми і вдома. - Савчук зняв кожушок. - Роздягайся, облаштовуйся, зараз будемо вечеряти.

- Звідки картопля, дядьку Пашо?! - запитав здивований Вадим, знімаючи бушлат.

Савчук хитро примружив око:

- Все розкажу і покажу початківцю-далекобійнику, але пізніше. Зараз давай до столу. Ось тільки ложка у нас одна на двох, але нічого, - є ще ніж.

Вадим відчував, як розгорається апетит. Він сто років не їв смаженої картоплі. Ну, сто не сто, а останнього разу - перед армією, вдома, це було. Бабуся готувала її дуже смачно: в печі, на великій чорній сковороді. І пахла картопля по-особливому – смоляним димком соснових поліняк. Немає вже її - бабусі. І могили її ще не бачив Вадим. «Може, треба було, все-таки, заїхати додому?» - знову заскімлило в голові.

- Ну, бери ложку, їж, не соромся, - перервав сумні думки голос Савчука.

Він булькнув із солдатської фляжки в алюмінієвий кухоль з водою. Запахло спиртом.

- Кухоль у нас теж один на двох, але нічого, поділимося, правда ж, Вадиме? - Він подивився ласкаво на хлопця, що жадібно жував. – За твоє здоров'я, майбутній далекобійнику, - посміхнувся і сьорбнув з кухля. - Випий, Вадику. Це не «камазівський», це - медичний, чистий. Завжди вози його з собою, як НЗ, - «недоторканний запас». - Павло Павлович підсунув кухоль до Вадима і підчепив ножем кружальце картоплі.

Вадим сьорбнув ковток і похлинувся.

- Нічого, нічого, солдате. Цьому швидко вчаться на «сєверах». Але, моя тобі порада, - Павло Павлович уважно подивився в залиті від кашлю слізьми очі Бута, - бійся, Вадиме, потрапити в залежність від цього, - вказав ножем на фляжку зі спиртом. - І взагалі, в залежність від чого або кого-небудь. Будь-яка залежність - це несвобода, друже, - неволя. - Відвів погляд, зітхнувши важко. - Ну, ти їж, їж.

Розведена спиртом вода, що аж ніяк не перетворилася на горілку, все ж злегка вдарила в голову і розслабила. Вадим наліг на картоплю, вприкуску з ковбасою.

Савчук ще сьорбнув з кухля, кинув у рот крихту хліба і продовжив задумливо:

- Але не всім, Вадику, свобода потрібна. Я б так сказав: далеко не всім бридить неволя, чи то пак, - залежність. Хтось там сказав: «Свобода - це усвідомлена необхідність». Натякнув: мовляв, і без неї можна. Можна, напевно, а чого ж. Але, без свободи, без прагнення до неї, ти - не особистість, Вадиме. Хоча і це багатьом не важливо. Вип'єш ще? - запитав Бута, що старанно жував.

Той похитав головою.

Савчук допив з кухля, налив у нього чаю з термоса і підсунув до хлопця.

- А знаєш, Вадику, в чому головна приваба роботи далекобійником? У тому, що ти маєш можливість, іноді цілими тижнями, не перетинатися з людьми. І ти не в безлюдному степу чи тундрі знаходишся, не в одиночній тюремній камері і не на безлюдному острові. Ось вони – люди: ідуть по тротуару, їдуть назустріч в автобусі, переходять дорогу по пішохідному переходу; але ти в своїй кабіні облагодіяний не спілкуватися з ними, коли немає потреби, розумієш? І ти вільний у цьому виборі. Вільний! Це як те, що ми ось з тобою тут, а решта - в теплушці. Хоча, це вже точно їхній усвідомлений вибір. Не знайшлося бажаючих їхати по кабінах, хіба б я заборонив. Людина, на жаль, - тварина стадна і там - в теплушці тій, тому підтвердження, Вадиме. Але є й «альбіноси», що виділяються із загальної маси іншим сприйняттям світу, людських цінностей, іншими життєвими пріоритетами. У природі альбіноси – «ізгої», такі собі - вигнанці, та й серед людей, в більшості випадків, теж. А ось ремесло далекобійника, друже ти мій, дає можливість такому «альбіносу» вижити і сформуватися, як особистості, розумієш? У багатьох інших професіях тебе підрівняють, вишикують і «впаяють» в колектив, де ти будеш зобов'язаний тягнути слабких або йти по їхніх головах. Тут же надається можливість уникнути цього. При бажанні, звичайно. Ось таке ти собі ремесло вибираєш, майбутній далекобійнику. Доїдай картоплю. Ось чай. Вибач, хліб без масла. У цьому голодному краю це дефіцит. Хоча, що тут не дефіцит? Ну, може, горілка. Взяла ж братія десь цілий ящик.

Савчук з розчуленням спостерігав, як Вадим їсть, вже не поспішаючи, наситившись.

- А знаєш, у чому мінус цього ремесла? - раптом запитав Павло Павлович. І не чекаючи відповіді Вадима, що зацікавлено звів на наставника осоловілий погляд, мовив:

- У неможливості мати сім'ю нормальну. Хоча, нормальність - поняття відносне. Будинок, дружина, діти, господар, що приїжджає періодично після рейсу додому і привозить гроші, - це сім'я? Сім'я, звичайно. Дружина, що змирилася і не ревнує, - це нормально? Напевне, що так. Адже вона як міркує: аби чоловік гроші привозив, а як він там - в рейсі, або з ким він там, - плювати. Відгомони ревнощів, що неодмінно перетворяться з роками в «жабу», придушить інколи така «благовірна», розставивши ноги, при нагоді, перед сусідом, кумом, товаришем по службі - різниці немає. І при цьому виправдання собі знайде непробивне: він же там, по трасах, з «плечовими» не віршики читає, напевне. А з вигляду сім'я нормальна. Вона і є нормальна, бо нормальність - це стан більшості. А як же не нормальні сім’ї, спитаєш? А немає їх, Вадиме, за визначенням немає. Бо розпадаються вони, коли крапля за краплею неминуче вичерпується через життя таке віра в кохану людину, а з нею і саме кохання, якщо воно було. Ось так, Вадиме. Велика це розкіш для далекобійника - кохати. Кохати - означає маятися в довгих рейсах-розлуках, рятуючись, наскільки можна, власною примусовою вірою в рідну, залишену вдома половинку - єдиним спасінням для сімейного далекобійника, котрий кохає свою дружину і вірний їй. Але завжди ж знайдеться той, чи та, або ті: чоловік, жінка, сусіди, які постараються запустити хробака сумніву в душу. Або їй, або йому нашептати. Здебільшого через банальні заздрощі, бо їхні сім'ї з середовищаіі, так би мовити, «нормальних», де, хоч і зраджують стабільно на стороні, але сплять вночі, зазвичай, разом - у своєму сімейному ложі. Правда, повернувшись дупами одне до одного при цьому. Ось на що ти себе прирікаєш, майбутній далекобійнику. Не передумав ще робити замах на приборкання цього ремесла після таких моїх тирад?

Савчук якось непомітно перейшов на напівжартівливий тон.

- Та не дрейф ти, солдате! Це я перебільшую, фарби згущаю. Завжди є можливість виплутатися з такої ситуації. У житті всьому є противага, інакше світ би цей завалився шкереберть до бісової матері.

- І як же виплутатися з неї, а ще краще - не вляпатися? - спитав трохи приголомшений почутим Вадим, коли Павло Павлович замовк, поринувши в свої роздуми.

- Як виплутатися питаєш? - ніби прокинувшись, відгукнувся Савчук.

Пауза тяглася довго. Стукали колісні пари на стиках. КамАЗ на платформі похитувало злегка, хилячи Вадима в сон. Павло Павлович підвівся з-за столу і прочинив двері назовні. У тепло «КУНГа» шаснув проворний шлейф холоду, що пахнув вихлопом локомотивного дизеля. З теплушки крізь завивання вітру долинав безладний хор підпитих голосів. Савчук зачинив двері, присів до столу і подивився довгим серйозним поглядом в очі хлопця:

- Виплутатися, Вадиме, простіше простого: знайти сили прийняти рішення і залишитися з тим, «хто» дорогий для тебе, або ж із тим «що» тобі дороге. Але нехай вбереже бог від цього вибору будь-якого далекобійника. І тебе теж. А от як не вляпатися в цю гамлетівську дилему? Тут вже я тобі, брате, нездатний відповісти, вибач …

Російськомовна версія роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: ЛітРес, Андронум та ін.