Час

Був то серпень. Чи вересень. Я не міг зрозуміти. Не було занадто спекотно, і я йшов у своїх старих речах, в яких ходив іще студентом. Праворуч від мене вітер хитав стару лісосмугу, а я ішов по ґрунтовій стежині, яку ж ніби заасфальтували вже рік як. Та і лісосмуги давно вже не було – на її місці проклали трамвайну колію.

Це все було занадто химерно. Я був надто безтурботним як для свого віку, ну їй-богу як студент. Але я вже давно не студент. І, що найхимерніше, попри все це повернення у часі зачіска в мене була сучасна.

Але це все мене не надто бентежило. Мені не давало спокою питання, яка зараз пора року. У квітні я закінчив курси, по відчуттях минуло ніби чотири місяці. Отже зараз десь серпень-вересень. Але дуже все схоже на весну. На травень. Невже минув рік? Так швидко? Ні, не може бути. Ану запитаю того старого.

Попереду йшов дідок з паличкою, дуже схожий на безхатька. Сірий костюм, сиве волосся, зверху лисина. Йшов він неквапливо, видно було, що дуже старий. Що доживає свого віку.

— Я перепрошую, зараз вже весна?
— Так.
— То це виходить, що новий рік був?
— Був.

Таки рік. Рік промайнув як кілька нещасних місяців. Я шоковано подивився на діда.

Дід подивився на мене. Мені в очі. В мою душу.

А очі в нього молоді.

Мої очі.

Я розпачливо заридав.

І прокинувся…


31.10.2019 22:04
Вінниця