Падшие ангелы Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2017/06/28/307


Бачити віщі сни – благо? Не бачити ніяких снів взагалі – ось де милість Ангелів-Хранителів, котрі і кермують людськими долями.


Володимир Брянцев

ДЕМОНИ ІНСТИНКТУ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)



... Вранці, як і домовлялися, першим ділом завела Андрієвська Вадима Бута до відділу кадрів:

- Олено Вікторівно, здрастуй, люба! Ось той хлопець, про якого я тобі вчора телефонувала. Водій. Хоче до нас на завод. Якщо можна, візьми за фахом. Проходь, Вадиме. Олена Вікторівна займеться тобою, а ввечері побачимось. Бувай. - І Галина Іванівна поспішила до себе у відділ.

- Сідай, Вадиме Бут. - Олена Вікторівна,  пані з тих, що «в сорок пять - ягодка опять», погортала сторінки військового квитка, зиркнула у водійське посвідчення Вадима, кинула їх на стіл і, відкинувшись на спинку стільця, дістала пачку «Мальборо».

- Їздиш добре? - запитала, випустивши тонкою цівкою запашний димок і досить безцеремонно розглядаючи злегка вицвілими блакитними очима колишнього солдата.

- Ходив у колоні на колісному бронетранспортері, - зніяковівши і відвівши погляд, відповів юнак.

- Комісували через поранення? - видихнула Олена Вікторівна разом з димом нове запитання.

Палила дорогу цигарку вона красиво. Та й зовнішня її краса лише трохи зблякла, - роки ж, все-таки.

- Контузія. - Вадим не відав і навіть не припускав, який діагноз залишили йому на згадку доктор Опарін та медсестра Рада Сурміліна, котра пожаліла, зглянулася і приголубила солдата.

- Ти був … «там»? - запитала, ніби вибачаючись, Олена Вікторівна.

- Не встиг, - холодно буркнув Вадим і сам здивувався, яким точним і правдивим він був у цій відповіді.

- Гаразд, Вадиме Бут. Прізвище у тебе таке різке, ух! - посміхнулася, блиснувши рівними зубами, Олена Вікторівна. - Але до справи. Ось тобі направлення до нашої заводської поліклініки. Пройдеш там медкомісію і знову сюди, до мене. Якщо лікарі не проти, завтра станеш до роботи. То й справді бажаєш гонщиком?

- Так, хотілося б,  -  запнувся Вадим.

 Його лякала медкомісія.

- Ну, гаразд, іди. Придумаємо щось. - Провела поглядом доладну постать солдата жінка.

Дим першосортних цигарок не перебив специфічний запах армійського однострою і викликав у Олени Вікторівни особливі - таємні асоціації. Той лейтенантик з емблемами автомобільних військ на петлицях був вже порочним до мозку кісток. Вочевидь, перебуваючи на навчанні у військово-автомобільному училищі даремно час не гаяв: перешерстив рязанські гріховні кубла, - набив руку, сученя.

Вони - молодий лейтенант, і вже далеко не молода жінка, тоді перетнулися поглядами у заводській їдальні, куди представники військової прийомки навідувалися перекусити якраз в обідню перерву Олени Вікторівни. Що він прочитав в її очах? Що він міг прочитати там? Що?! Впевнена була: не дозволила тоді собі ні кокетства, ні загравання. Ну, гарненький, ну, молодий. Просто помилувалася крадькома, як красивим живописом, і погляд відвела, коли уява перейшло певну межу, відому лише їй. Нехай він буде в її солодких фантастичних мареннях, в її грішній хтивості, ввечері - після гарячого душу, як солодкий десерт в прохолоді шовкових простирадл перед сном, а наразі вже перерва обідня закінчується.

Помітила його, коли відмикала ключем двері свого кабінету: йшов довгим, на диво порожнім в цей час, коридором слідом за нею. Швидко ввійшла до приміщення, вставила ключ в шпарину зсередини, але не замкнула, хоча тільки що збиралася приміряти дефіцитні колготки, які випадково і так вдало підвернулися.
Сіла за стіл, вся в якомусь хвилюванні, що нестримно розганялося. Для чогось висунула шухляду столу, знову засунула, і тут вхідні двері різко відчинилися, - увійшов він, внісши до кабінету той різкий, специфічний запах армійського однострою.

Що ж зумів таки прочитати в її очах той молоденький офіцерик? Як він міг відчути те, чого не було, на показ не було ніде і ніколи? Але це - з біса гарне, дитя пороку через очі витонченої чуттєвої жінки, все ж таки, змогло зазирнути в саму глибину її пристрасної, і теж порочної (від самої себе приховувала), душі. Вампір знайшов вампіра. Два демони основного інстинкту возз'єдналися в нестримній хтивості.

Не кажучи ні слова, тільки пропалюючи її своїми чорними очима на закам’янілому, безпристрасному обличчі, він підійшов до Олени Вікторівни, обережно взяв за пальці і повільно потягнув до себе, обережно, але наполегливо, виводячи із-за столу. «Двері, - хрипко, напівпошепки промовила жінка, - двері!» Він позадкував, не відпускаючи її спітнілої долоні і не відводячи погляду від її очей, неначе боявся мимоволі обірвати накинутий на жертву невидимий аркан.

Клацнув, запечатавши від цнотливого світу вже невідворотне буйство розкутості, дверний замок. Не було ні слів, ні пестощів, ні прелюдій. Погляд одного демона проштрикнув оболонку таємниці іншого, і назовні вулканом вирвалася пристрасть. Пристрасть взаємна, пристрасть тваринна, хтива, - така, що сплутує споріднені у пороці душі в клубок чуттєвості. І те, що все це відбувалося за тонкими дверима кабінету на письмовому столі, лише посилювало до неймовірності гостроту взаємних еротичних відчуттів.

До болю в щелепах затиснувши зубами погон на плечі спокусника, Олена Вікторівна безуспішно душила пристрасні стогони, що нестримно рвалися в цей - чужий для неї, світ домінуючих ханжів, а запах казенної одежини лейтенантика консервував у підсвідомості надзвичайно яскравий для її пересиченої натури оргазм.

Тільки раз це і було. Поїхав лейтенант наступного дня. Тю-тю, як мовиться. Немов для колекції взяв, сученя! Але й не переймалася аж занадто цим Олена Вікторівна. Навпаки, - була в захваті, потай від самої себе, від такої нахрапистості молодика. Бо вона вже остаточно придушила в собі той комплекс, який розвинувся ще в період статевого дозрівання, що з нею щось не так. Це з цими ханжами, котрі скучкувалися в цьому світі у домінуючу більшість, щось не так! Це вони - ненормальні, раз не здатні взяти все до краплини з того, чим нагородила людину природа, аби не згас вид «гомосапієнс». То й нехай перетворюють «це» у свій щотижневий нудний і прісний ритуал, з омовінням і вимиканням світла. Нехай тліють. А вона з тих, хто спалахує, мов той порох. Вона - із цього таємного легіону прибічників хтивості. І той лейтенантик автомобільних військ – теж.


У поліклініці зайвих питань не задавали, і Вадим зайвого не базікав. Руки, ноги є, зір - одиниця, не дальтонік, - отже, на шофера придатний. Тиск, на диво, виявився в нормі, тільки пульс від хвилювання частив.

- Чого трясешся? Пив? - Терапевт оцінююче глянула поверх окулярів.

- Я непитущий. Це я від хвилювання, - Вадим підбирав собі роль. - Такий величезний, чудовий завод! Хочеться, щоб мрія збулася попрацювати тут.

- Ну, йди вже собі, мрійник. Вважай, що збулася. - Лікарка аж до дверей провела поглядом солдата і подумала: «Мрія недоумка».

Коли Вадим повернувся до кабінету завідуючої відділом кадрів, та зустріла його ніби заново оцінюючим поглядом: немов «кадра» незамінного на посаду вакантну.

- Так кажеш, в колонах військових ходив? Ну, а якщо ось прямо зараз за кермо КамАЗа, - зможеш?

Вадим трохи сторопів:

- Ну, а що там такого особливого? На «бетеері», гадаю, складніше.

І раптом вже сміливіше, не відводячи погляду, майже завважавши свою несподівану сміливість нахабством, випалив:

- Ви не думайте! Я здібний і поступливий! Я швидко практики наберуся, тільки можливість дайте!

- Ну, що ж, так тому і бути, Вадиме Бут. - Ніби лише цієї тиради тільки й чекаючи, хутко підбила Олена Вікторівна підсумок. – Сідай ось тут і пиши заяву. Ти зарахований у транспортний відділ на посаду водія-гонщика. - Вона поклала перед Вадимом чистий аркуш паперу і таки змусила себе відірвати погляд від поношеного бушлата кольору «хакі», відчуваючи на щоках прилив еротичного вогню. - Потім ідеш до Галини Іванівни, і вона вже тобі опише, так би мовити, твою подальшу дорогу. І, як кажуть, -  удачі тобі, Бут.

Різкий запах нового «хебе» солдата прискорював до неможливості пульс кадровички. Їй хотілося скоріш у свою вечірню самотність, у свою затишну однокімнатну квартирку, з якої після любовних утіх гнати самця не треба. Не буває їх там, тому що. Обходимося. І без кохання також. Давно в собі припалила хіттю цю забаганку людську жінка з загостреними і рафінованими ницими почуттями. Що їй це кохання? Пристрасть! Чиста, тілесна, ніякими моральними нормами не обмежена пристрасть, – ось її талан! Де партнера не шукають придихами та млосними поглядами. Викид гормонів, флюїди, запах! Так, так, – запах! Де шукають одне одного за запахом тіла, коли хочеться злизувати піт зі шкіри, байдуже якого партнера тієї миті, – чоловіка чи жінки! Вона знала, що здатна випромінювати ці еротичні флюїди. Те сученя порочне з лейтенантскими погонами, що так нахраписто оволоділо нею, - є тому підтвердженням. Олена Вікторівна млосно зажмурила очі.

Але ж він не народився таким - лейтенантик той? Занурившись у вир розпусти, він, як і вона колись, зцілився від цієї непотрібної лихоманки – кохання. Зцілився щепленням від всяких святенницьких табу, і залишився лише чистий еліксир – пристрасть! Всеохоплююча і всепоглинаюча пристрасть і більше нічого.
 
Чи означає це, що якщо правильно «пролікувати» непорочне створіння, то можна домогтися бажаного результату? Олена Вікторівна відкидала поняття «розбестити» або «спокусити». До її передбачуваного «об'єкту» ці визначення не підходили. Бо сира людська заготовка ця вже пізнала справжню війну, – здогадувалася кадровичка. Якщо він вбивав, то його вже розбестили, і розбестили жорстоко, більш підступним способом, ніж може скалічити душу вона – пристрасна сорокап'ятирічна жінка. Вона навпаки, – вилікує його!

Олена Вікторівна відкинулася на спинку стільця і, глибоко затягнувшись приємно-дурманним димом  «мальборо», задумливо вгледілась у вікно. Вона прихистить його. Прихистить і обігріє. Ще не знала, де і як, – не у себе ж вдома, насправді! Все це буде потім, коли він … «зцілиться». І це буде лише тоді, коли вона сама покличе його на своє божественне ложе із прохолодних шовкових простирадл. Їй не потрібен там нетерплячий  самець-гвалтівник – раб тупої тваринної жаги продовження роду. Їй потрібен там такий самий витончений «демон інстинкту», як і вона сама, - прищеплений від кохання, але вічний шанувальник чуттєвої пристрасті.
 
Тонка цівка диму від тліючої цигарки сльозила очі. За вікном на шматку засиненого по-весняному неба проявився журавлиний ключ. А лінія долі Вадима Бута, стрімко обігнувши ту, що була напередодні уві сні, - гігантську, мов вир засмоктуючу, стрічку складального конвеєру Камського автомобільного заводу, спрямувалася в одному-єдиному тепер напрямку, де розвилок вже не буде.
Навіть віщі сни буквальними не бувають. На щастя, не бувають ...