Чистилище одиночеством Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2017/11/10/1974



ЧИСТИЛИЩЕ САМОТНІСТЮ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)


... Майже чотири роки. Цілих чотири роки склав відрізок життя між зустріччю в храмі і випадковим (а чи випадковим?) заїздом до Берліна, де чомусь і через двадцять п'ять років збереглися в незайманому тліні залишки військового гарнізону «Румельсбург». І змішалося для Вадима Бута в цьому «паломництві» його невиліковне, як виявилося, усвідомлення себе вічним рядовим радянського 105-го прикордонного полку із волелюбною суттю далекобійника - неприкаяного дегустатора нових країн і доріг.

У цьому коктейлі, не здатному перемішуватись, важким осадом осідало в глибини підсвідомості колишнього солдата лише одне цементуюче поняття - самотність. Воно невіддільно було присутнє чверть століття тому в казармі радянського гарнізону, яка стала подобою домівки для сотні юнаків, силою закону запечатаних в однострій кольору хакі. Привид самотності постійно траплявся там на очі розлученому з коханою дівчиною Вадиму, безперестанку нервуючи його; заповзав до мозку і збуджував нерв відчаю, підточуючи ті кволі сили юнака, які він зміг зібрати для подолання дворічної військової повинності.

Самотність міцно вкоренилася і тепер в кабіні вантажівки далекобійника Вадима Бута, котрий якось непомітно переступив свій сорокарічний рубіж. Спочатку самотність заявляла про себе рідко і ненав'язливо, - як домовик, що оселився десь на незайнятій верхній полиці спальника. Але що дивно, - після пережитого Вадимом болісного розчарування в чуттєвих стосунках з жінкою із храму, самотність раптом зникла з кабіни. Щезла! Очевидно, перебралося непомітно десь на стоянці, або в довгій «колєйці» на кордоні, в обитель якогось іншого «топтуна» трас, котрий посмів кинути виклик аксіомі життя: «Людина не повинна бути сама».

А несподівано «осиротілому» від такого «співмешканця» Вадиму існувати і працювати стало легше. Навіть можна констатувати, що стало простіше жити в цьому складному світі. Чи надовго? Може, не треба було, все-таки, заїжджати до того Берліна? Адже стільки років минуло! Якого біса? Ловив себе на думці Бут і тішився, що не було у нього, і немає рейсів ні до Афганістану, ні до Салехарду, та й до Краснодарського краю також. Можливо, що з'їздив би до Набережних Челнів, чи як воно тепер називається це місто? «Брежнєв», чи що? З'їздив би лише для того, щоб Івана Андрієвського побачити - брата по солдатській долі своїй. А, може, Олену Вікторівну - витончену німфоманку? Але й тут відразу питання: «А навіщо?». Щоб у спогадах знову до ташкентського шпиталю? А там вже і до Гіндукуша недалеко. Адже ж не загальмуєш на одних солодких спогадах про Раду Сурміліну? Там же обов'язково і ублюдочна пика сержанта Круглика вирине. І над усім цим біль, біль, біль, котрий несамовито роздирає череп, - наслідок контузії від того вибуху в горах.

Якщо вдасться більш-менш безболісно розмотувати і далі назад стрічку тих подій, то впрешся в пересильний пункт азійського міста Термез, переповненого запасниками, призваними на неоголошену війну в чужій мусульманській країні. Бруд, матірщина, пияцтво, знущання дужого над слабким, ігнорування офіцерських чинів, - заретушований димком анаші зразок радянської табірної зони являла собою та армійська пересилка. І як зойк відчаю, вже затаврований фатальною безвихіддю, благаючий погляд Валентина Обихода: «А як же я, Вадиме?!». І підленька до огиди своя радість шкурна в глибині душі: «А я врятувався. Врятувався!». Ще ж не відав тоді, що чекає на нього особисто в цьому чужому гірському краю.

Вічна пам'ять і вічна подяка тому капітану Самохіну. Зглянувся тоді на «візьміть мене», що промимрив закоцюблий на холоді солдатик, який вже майже опустився в безхребетне «чмо», - цей колишній рядовий 105-го прикордонного полку, розквартированого в столиці, хоч і «совкової», але ж таки європейської країни. Людяний капітан радянський з невдалою військовою кар'єрою виконав свій солдатський обов'язок до кінця. Зарахується, напевно, йому в чистилищі і те, що перед загибеллю, нехай мимоволі, але таки врятував він ще одне, - вже здавалося, приречене людське життя, виштовхнувши з люка бронетранспортера під кулі водія, котрий перебував у ступорі від раптового прояву кінця світу. Ну, а там вже Ангел-Хранитель взяв Вадима під своє крило.

Що ж так тягне людину в минуле? Може, приховане усвідомлення, що мотала дні, місяці, роки неправильно? Повернувшись до якоїсь пройденої реперної точки життя, людина, можливо, сподівається «прожити», хоч віртуально, але інакше? І вийшовши в цій «онлайн-грі» на теперішній свій життєвий стан, зрозуміти, як їй все-таки співіснувати з навколишнім світом далі? Риторичність цього запитання, напевно, все ж таки, важливіша людині, ніж об'єктивність істини, котра невідомо до чого зобов'язує.

Знайшовши свій видряпаний багнет-ножем на цегляному мурі напис, що залишив чверть століття тому, Вадим цим цілком задовольнився. Приголомшений символізмом двох комашок, які знайшли одна одну в заглибленнях літери «Ш» на цегляній стіні під покривалом з листя плюща, Вадим не рушив далі на екскурсію по цьому кинутому і захаращеному часом «некрополю», що являв собою тепер гарнізон «Румельсбург». Колишньому рядовому Буту нічого було більше вишукувати на пустирі минулої епохи. Він все зробив вірно у своїх зносинах з тією країною, та й з армією тієї країни - вірно. Історія підтвердила це. Немає вже ні країни тієї, ні армії. А він - далекобійник Вадим Іванович Бут, - є в цьому новому світі. І Батьківщина його - невеличке село на лівому березі Дніпра, назва якого видряпана радянським багнет-ножем на німецькій цеглі, теж існує.

Далекобійник ривком перемахнув своє сухорляве тіло через паркан, що відділяв прокажений колись бацилами комунізму шматок європейського міста від цивілізованого світу, і попрямував до автопоїзда, котрий, немов слухняний і розумний кінь, терпляче очікував свого господаря. Німці-аборигени із оазисів своїх дачок з цікавістю проводжали поглядами цього несподіваного гостя на їхній забороненій для вантажного транспорту вуличці з назвою «Гренцвег», де знаходився і цей «смітник-кладовище» з колись поштовою назвою «В/Ч ПП 70803-Ж».

На першій же польської стоянці за прикордонним Одером Вадим Бут став на добовий відстій і за цей час натикав невмілими пальцями на клавіатурі ноутбука результат своїх думок і переживань від цієї «екскурсії»: оповідання «Паломництво на згарище». Чи то щоб назавжди, нарешті, заспокоїтись від минулого, чи то, щоб не забути його ніколи. А німці того ж року зішкребли з поверхні планети залишки радянського тліну і зачинили назавжди лаз для хворих ностальгією за «105-м прикордонним в Берліні». Але колишній рядовий цього полку, все ж таки, встиг вилікуватися. Вадима більше ніколи не тягтиме ні на те «згарище», ні в минуле взагалі.

А для порятунку від самотності світ, що невблаганно прагне тільки вперед, винайшов досить непогані ліки - інтернет з його соціальними мережами. Підсів на ці ліки, як на плацебо, і хронічний волелюбець Вадим Бут. На посилання до сайту знайомств, що випадково вистрибнуло на сайті новин, Вадим спершу уваги не звернув. Але нахабне віконце все вигулькувало, мов чортяка з табакерки, дратуючи, і таки змусило хвицьнути по ньому курсором.

«Ось де можна знайти співрозмовника на будь-які теми», - подумав Бут зацікавлено і, а ні трохи не вагаючись, під ніком «Владим» зареєструвався в середовищі спраглих знайти на халяву свою половинку. А в якості аватарки, що замінила його фізіономію в квадратику для фото, вивісив на канатному зашморгу ребристу шину від кар'єрного самоскида. І посміхнувся задоволено: «Те, що треба». В анкеті написав все по-чесному, конкретно, але скупо: «Водій- далекобійник. Офіційно одружений». Якого дідька тоді вліз до цього сайту, теж пояснив двома словами, не переймаючись: «Для спілкування». Ось так. Коротко і чітко, без варіантів різнотлумачення.

На таку приманку ніхто «спілкуватися», звичайно ж, не поспішив, і розчарований Вадим вже намірився було забратися геть з цієї резервації самотніх, як увагу його привернула одна анкета. Власниця гарненького личка, судячи з фото, - віком трохи за тридцять, своє «резюме» теж, певно, складала з гумором. Ніби, «по приколу», як висловлюється сучасна молодь. У графі про мету знайомства мила «конкурсантка» перерахувала весь пропонований шаблоном анкети спектр можливих відносин двох особин, котрих обуяла самотність на цьому сайті. У цей набір - від листування до шлюбу, входили і зустрічі («Без конкретики», - зазначив, посміхаючись, Вадим), і стосунки ... інтимні. «Оце так! Що може бути ще конкретніше? - Він готовий був поставити лайк приколістці. - Хіба що пози?».

Вадима аж розчулила ця мила безпосередність з натяком на оригінальність. Ну, а коли він уздрів далі в анкеті, немов вліплену в прикол для контрасту, банальність: «Шукаю одинокого і вільного чоловіка середніх років», то не втримався і наклацав на клавіатурі ноутбука: «А де ж вони є, - ті ОДИНОКІ?! На жаль ...».

Повідомлення відлетіло в нетрі інтернету, розмотуючи за собою тоненьку ниточку павутинки, здатну перетворитися на той тугий канат, що так спритно, з натяком, обхопив ребристу шину від вантажівки на аватарці далекобійника Вадима Бута ...


Російськомовна версія роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг Андронум, ЛітРес та ін.