Через сожженные мосты не докричаться На украинском

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2019/02/28/877


ЧЕРЕЗ СПАЛЕНІ МОСТИ НЕ ДОГУКАТИСЯ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)

… Синя книжечка з тиснутим золотом «тризубом» на обкладинці різко пахла друкарською фарбою. Вадим розгорнув сторінки. Нижче штампа прописки в гуртожитку будівельного тресту стояла дата виписки: «25 декабря 1986 года». «Скільки ж це я без прописки живу?» - посміхнувся Вадим і впевненим кроком попрямував до РАГСу узаконити і свій сімейний статус заодно - дружині приємно буде, коли привезе додому цей сюрприз.

Без свідоцтва про шлюб худорлява дама в перуці каштанового кольору спочатку відмовилася піти назустріч трохи дивному, за її розумінням, молодику.

- Мушу визнати, - здивована, - сказала вона, розкриваючи велику прошнуровану книгу. – Зазвичай, при заміні паспортів штамп про шлюб намагаються не ставити. В якому році ви реєстрували шлюб?

Вадим назвав дату.

- Ну, що ж, давайте сюди ваш паспорт, Вадиме Івановичу. По-доброму заздрю вашій дружині.

Вадим вийшов на вулицю в піднесеному настрої, - неначе став учасником чи то веселого розіграшу, чи то цікавої пригоди із щасливим кінцем. Вирішив таки поділитися новиною з Людою, а заодно сказати, що завантаження післязавтра з Пирятина мороженими коров'ячими напівтушами на Москву.

Кабіни переговорного пункту на телеграфі були порожні і зі шкільною учительською в далекій Росії з'єднали швидко. «Людмила Миколаївна відпросилась після третього уроку. Зателефонуйте на домашній, вона напевно вже дома», - відповів хтось із колег дружини. Вадим написав на листочку номер свого домашнього телефону і простягнув телеграфістці. Та поглядом вказала на кабіну. У трубці почувся голос сина:

- Це ти тату? Як твої справи? У нас все добре. Мама в школі. Хвилину тому телефонувала, що затримається. Ти скоро додому? До бабусі заїжджав? Як вона?
Ромка прострочив інформацію скоромовкою, звично економлячи батькові гроші за міжміські телефонні номери.

- Все гаразд, Ромо. Вивантажився. Післязавтра з України вантажусь на Москву, а звідти вже додому. Бабуся привіт передавала. Ти б їй написав, чи що?

- Гаразд, гаразд, тату. Я поспішаю на тренування. Мамі зателефонуй в школу. Там вона. Бувай.

У трубці казенно зачастили гудки.

«От і поділився хохмою», - сумно посміхнувся Вадим. Настрою мов не було. Але мало того, - він відчув, як перед ним раптом, немов з липкого, задушливого туману, стала проявлятися страшна кістлява постать - незаперечний свідок підлості, віроломства і зрадництва.

Вадим, скоряючись льодяній, аж такій, що трусила лихоманкою, рішучості, підійшов знову до стійки, мовчки написав на листочку ще два номери і простягнув дівчині. Роздивляючись незрячим поглядом тріщини на старому лінолеумі, терпляче і приречено чекав, коли оголосять номер кабіни. Або не оголосять. Що він цієї митті бажав більше? Вадим і сам не знав. Він просто доводив почате до кінця. Звів голову і вловив погляд телеграфістки. Та заперечливо похитала головою. Ні робочий телефон Андрія, ні нова крута забава його - супутниковий мобільний, не відповідали. «Наберіть ще раз перший номер – той, що шкільний», - попросив Вадим непевно. – Втім. Не треба. Вибачте». Він не принизить себе підозрою перед колегами дружини.

Як легко одним несподіваним дотиком можна збити душевну рівновагу. І як важко, а іноді й неможливо вже, буває її відновити. Була лише одна слабенька розрада, - не додому ще вантажився Вадим. У майбутній, щонайменше, двотижневій відстрочці з гаком через Москву сподівався відновити порушений баланс душі і намацати нову реперну точку, вчепившись з усіх сил за яку, можливо, зможе таки зупинити повільне руйнування всього і вся навколо. Але, напевно, є велике милосердя в тому, щоб добити приреченого, котрий корчиться в неймовірних муках, і цим позбавити його від страждань.

Прикордонний перехід «Бачівськ – Троєбортноє» вже встиг уславитися серед далекобійників непомірними поборами. Як маленький плюс зазначив Вадим те, що українська сторона зібрала «данину» без зайвих причіпок і хамства. «Ну, і у своїх ми теж швиденько впораємося, - плекав він надію, - під російськими номерами, все ж таки, машина».

Російський митник, недбало вимівши з паспорта подану купюру-«данину» до шухляди столу, глянув на провізні документи і буркнув:

- В седьмой вагончик ветеринарного контроля, потом сюда.

Гладкий ветеринарний інспектор перетирав, мов корова, щелепами їдло в роті, втупившись у миготливий телевізор, що нудив якимось серіалом. Різко пахло часником. «Улицы разбитых фонарей», - машинально відзначив метушню на екрані Вадим і поклав документи на стіл.

- Что везем? - не повертаючи голови, запитав гладкий.

- Мороженые говяжьи полутуши, - відповів Вадим і дістав з гаманця десять доларів.

Ветеринар жваво повернувся і став розглядати документи. Товсті щоки його раптом почервоніли, і рот розтігся в подобу посмішки:

- А у тебя проблемы, хахол!

- Посмотри на номера! - Вадим нервово тицьнув пальцем в документи. - Машина российская, так что выбирай выражения.

- А-а, Краснадарский Край, - протягнув гладкий. - То-то акцент у тебя. Но тем не менее. У тебя проблемы, земеля! - констатував він тріумфально і поліз до шухляди столу.

Поклав перед Вадимом ксерокопію якогось документа. Урочисто оголосив:

- С сегодняшнего дня ввоз мяса в Россию с Украины временно прекращен. Приказ возвращать назад в страну отгрузки. Так что придется тебе, земляк, розворачивать оглобли на, куда там? - Він глянув знову в папери і протіг по складах: «Пи-ря-тин». Но есть вариант, - багатозначно видав ветеринар і знову втупився в миготливий екран, чекаючи реакцію жертви на пропозицію.

- Сколько ты хочешь? - Вадим ледве стримався, щоб не випалити: «Сколько ты хочешь на лапу, жаба?» Він виходив із себе, коли ці мерзенні «мздюки» починали ще й куражитися, намагаючись вознести свою значимість. – Сколько ты хочеш? Говори короче и без выпендрежа - тошно смотреть!

Незворушний гладкий недбало чиркнув олівцем на клаптику паперу: «200 $».

- У тебя здесь есть междугород? - Вадим кивнув на телефон. – Нужно с боссом созвониться.

- Гони пять баксов.

- Давай номер, он перезвонит. - Вадима коробила до неможливості зажерливість цієї гниди.

Андрій відгукнувся відразу і за хвилину перетелефонував. Вадим пояснив йому ситуацію, не бачачи в ній ніякої проблеми, тому що гроші у нього на хабар були, і ще вистачало на солярку до Москви. А там за фрахт розраховувалися готівкою. Йому потрібна була Андрієва згода на дві «сотки». При цьому мав намір сторгуватися з ветеринаром і залишити собі хоч доларів п'ятдесят. Це була звичайна практика.

Але щось пішло не так. Андрій раптом різко перебив:

- Ну, годі гнати мені цю твою постійну пургу про побори! Домовляєтесь там з тими упирями! Напевно, вже в Білих Берегах на стоянці стоїш і розводиш мене! З якого числа заборона? З сьогоднішнього? Не мають права не пропустити! Це розводиво чистої води! Якщо заплатив - з твоєї зарплати утримаю! Все.

- За «сотку» оформишь? - після тривалої паузи запитав Вадим ветеринара, спутуючи себе злістю, щоб не попросити.

Жирна червона пика того навіть не повернулась:

- Здесь не базар, земеля.

Вадим згріб документи і зі злою рішучістю попрямував до митника.

- Что, оформляем возврат? Ты хорошо подумал? – здивовано витріщився той.

Вадим відчував, як приємна хвиля заспокоєння змивала гірку піну адреналіну, що прямо скипів. Так було завжди, коли він приймав остаточне рішення. Сказав, мало не поблажливо, митнику:

- Делай свою работу, я ведь тебе уже заплатил, не так ли?

Український перехід відмовився приймати зворот і кілька рефрижераторів зависли на довгій нейтральній смузі між прикордонними постами колишніх «рєспублік-сєстьор». Коли з двох фургонів, які простояли на спеці з морозильними установками, що відмовили, почало смердіти, і засочилася трупна отрута, водії спробували вирватися з полону, відчепивши приречені фури. Але шоферів з одними лише тягачами не випустили. Тоді вони кинули і свої тягачі і перебралися через кордон, хто як зумів. Вадим, наприклад, - в ролі другого водія вусатого далекобійника в солом'яному брилі - символі Полтавщини, заплативши колезі за ризик двадцять баксів і пред'явивши українським прикордонникам свій новий паспорт із «тризубом».

Він не став чекати агонії, коли полізуть черви з під ущільнень і його рефрижератора теж. Завітав знову до гладкого ветеринара, дав тому зелену десятку і зателефонував Лютнєву. Діловито і спокійно повідав, що всі документи залишає в кабіні, палива для холодильної установки вистачить мінімум на три доби, автопоїзд на нейтральній смузі серед кількох таких же «невезучих». Якщо бос хоче врятувати вантаж і машину, нехай виїжджає сюди персонально, а Вадима Бута вважає звільненим за власним бажанням. А то й - за статтею, це вже як босу буде завгодно.

Паспорт з двоголовим орлом на обкладинці на ім'я «Бута Вадима Ивановича» Андрій Лютнєв знайде в кабіні «МАЗа». Цей свободолюбивий колишній космополіт, а віднині –  щирий українець, не терпів половинчастості і невизначеностей, він був здатний рішуче спалювати мости і не озиратися на їхні уламки …


Російськомовна версія роману Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: ЛітРес, Андронум та ін.