Тот, который не стрелял Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2019/04/19/1497


ТОЙ, ЩО НЕ СТРІЛЯВ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)

… Все того вечора було доречним. Подруги, що зібралися почаювати, на швидку руку накрили нехитрий стіл, де  і пригодилися гостинці, принесені Вадимом. І прийшов з роботи якраз Василь Іванович, і назавтра був вихідний, так що можна було не озиратися на годинник. І розмова за столом лилася легко і невимушено, як ніби між людьми, що багато років знали одне одного. Навіть пояснення Вадима, чому він лише пригубив свою чарку, було сприйнято оточуючими, як звичайна річ, що приємно здивувало його. Отже, можна й без алкоголю! Все було доречно, але лише до тієї пори, поки Вадим не спитав про Івана.

За столом повисла пауза. Василь Іванович налив собі чарку, ривком перехилив до рота і,  не закусуючи, поспішив із-за столу:

- Ну, ви тут поговоріть, а я піду ляжу. Втомився щось я сьогодні.

Олена Вікторівна поставила чайник на плиту і стала прибирати зі столу брудні тарілки.

- Погано справа з Іваном. Погано, Вадиме. - Галина Іванівна якось враз постаріла, голос затремтів. - Не може він ніяк порвати зі службою своєю, будь вона проклята. - Жінка притисла серветку до очей.

Вадим подивився на Олену Вікторівну, та приклала пальця до вуст: не треба, мовляв.

І тут до радості всіх, що перервався неприємна розмова, клацнули вхідні двері, і почулося з порога:

- О-о-о! Чую запашок хорошого пійла! З якого приводу і хто це у нас в гостях?
На порозі кімнати з'явилася, хитаючись, постать Івана Андрієвського:

- Всім привіт! Стій, стій! - втупився він на Вадима. - Це я справді бачу, чи галюники у мене? Вадиме? Ти?! – Іван важко плюхнувся на стілець. - Ну, ти даєш, братане! Оце сюрприз! - Він потягнувся за пляшкою і націдив з неї в порожню батьківську чарку. - Ну, з приїздом! - Вилив вишуканим жестом коньяк до рота, причмокнув задоволено. - А ти чому не п'єш? - кивнув на чарку Вадима і знову потягнувся за пляшкою.

- Ваню, тобі вже досить, - Галина Іванівна перехопила його руку. - А Вадим не п'є через контузію.

- Що, справді? Через це не п'єш? Померти боїшся, так? - Іван нахилився через стіл до Вадима. - А як же ти засинаєш, га? Та так, щоб не снилося? Скажи! Поділися рацухою, може, і я зможу. Як ти спиш і не вибухаєш в тому своєму «бетеері», га? А я ось щоночі задихаюся на Салангу від вихлопних газів. Щоночі, Вадимку! А всі думають, що я алкоголік. - Широким жестом Іван вказав на матір і Олену Вікторівну. - А якщо солдату колишньому треба двадцять крапель, щоб заспокоїти душу і нерви? Треба, розумієш! - В очах Івана заблищало. - Ходімо, покуримо, - важко підвівся з-за столу.

Вони вийшли на балкон. Іван дістав цигарки, простягнув пачку Вадиму. Некурящий, той взяв одну за жовтий фільтр, боячись чи то образити, чи то розлютити товариша. Іван клацнув запальничкою, підніс вогник. Вадим припалив, затягнувся злегка. Дим був солодко-нудотний. ««Опал». Болгарські», - зазначив механічно.

- Ти, я бачу, в прикиді. Дублянка і все таке. Напевно, непогано влаштувався в Салехарді. Знаю, знаю. Олена Вікторівна якось говорила, що розрахувався із заводом по пошті і «забіваєт длінниє рублі на сєверах». Не брехала, як бачу. А я думав, це вона мене на шлях істинний направляє, - Іван криво посміхнувся, випускаючи дим. - А я пішов із заводу, Вадику. Пішли вони всі! Жити вчать. Колектив, мать вашу! - Він сплюнув. - Що вони знають про колектив?! Он там колектив, - вказав рукою в темряву, - на точках в горах, та в штурмових ротах, пов'язаних назавжди  зачистками і смертю товаришів бойових. - Сам відчув фальшивий пафос своєї тиради і замовк.

Мовчав і Вадим. Заглянула на балкон Галина Іванівна: «Хлопчики, ідіть пити чай». Не почувши відповіді, зачинила двері.

- Знаєш, Вадиме, що гризе найбільше? - Іван повернувся, і в його погляді читалася туга. - Що не кулею чи осколком. Хай би ногу або руку відірвало! Нехай! А я, най його мамі, димом отруївся! Смішно сказати. Як пронос підчепив. Я тут з хлопцями-афганцями спілкуюся. Так у Кольки - кульове в плече, у Ігоря осколком шматок дупи вирвало, але все одно - поранення! А я димом отруївся. У Славка більше десятка кінчених «духів», на зачистках кришив з кулемета направо-наліво, медаль має, а я диму надихався. П'ятдесят метрів не доїхав до виходу з тунелю! От доля, скажи?! Загальмувала все, сука! Показав би я там їм. - Іван затягнувся глибоко димом і запустив недопалок з балкону, як трасуючу кулю.

- Кому і що? - рівним голосом запитав Вадим, проводжаючи поглядом траєкторію польоту недопалка.

Іван запитально подивився на товариша хмільними очима.

- Я питаю, кому б ти показав і що? - Тепер в словах Вадима прослизнула нотка кпини. - Як добре вмієш будувати там дороги і дитячі садочки? Або добивати з «калаша» все, що ще ворушиться, після килимових бомбардувань по кишлаках? Аніка-воїн! - Вадим оглянувся, куди б прилаштувати свій недопалок. Зім'яв об підвіконня. – Та продери ти очі, Іване, нарешті! Про що ти шкодуєш? Що не відхопив свою порцію свинцю там? Або медаль геройську? А заради чого, скажи? «Родіну» захищав? Де? В горах Гіндукуш? Твої друзі - Колька, Ігор і Славко бачили там тих американців, про що дудять щодня газети? Скажи, бачили?

Іван відвів погляд і буркнув:

- Якби ми не ввійшли, то вони були б там.

- Ну, були б! Були! Ну, і що з цього? У нас у себе вдома справ мало, чи що? Згадай, яку техніку гнали туди перетворювати в мотлох, і глянь, на чому ми їздимо тут! Або тим чоловікам, що напризивали для надання допомоги якоїсь «інтернаціональної» дикунам в чалмах, зайнятися не було чим по колгоспах-радгоспах та заводах своїх? Запитали їх, відриваючи від сімей? Чи, може, ми так круто живемо, що сміємо інших вчити, як жити треба? А ще брехня ця: дороги будуємо, дерева садимо. Тьху, мерзота брехлива! А цинкові домовини звідки?!  А покалічені звідки? І тебе ще давить жаба, що не довелося взяти участь у всьому цьому лайні? Що з тобою, Ваню?  Отямся! Та ти Богу дякувати повинен! І навіть не за те, що вцілів, а за те, що не вбив нікого, розумієш?! Не вбив!!!

Повисла пауза. Іван, схилившись на перила балкону, щось бурмотів, спльовуючи в темінь. Вадим дивився на освітлені вікна багатоповерхівок і думав, як схоже і водночас не схоже життя людей за вікнами цих сотень квартир. Ходять вони по одних і тих же вулицях, до одних і тих же магазинів, кінотеатрів, на схожі роботи, відпочивають на красивій річці, і начебто все у всіх добре. Але приходять у свої клітушки, і кожен залишається наодинці зі своїм. Або радістю, або горем. І є в цьому якась своя вселенська логіка, бо бувають хвилини в житті, коли людині ніхто на світі не може допомогти, навіть вона сама. Немає вже в неї волі чи такої сили відчаю, щоб зробити крок з балкону, або на стілець - до петлі. І напевно у хвилину цю краще бути на самоті, щоб не бачити лицемірних, а може навіть і щирих, але так само марних, - а отже абсолютно непотрібних потуг оточуючих допомогти. І не важливо, рідні чи чужі це люди. Людина народжується самостійно і вмирає сама – в самотності …


Російськомовна версія роману Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: ЛітРес, Андронум та ін.