Д вчина - д вчинка

І чого це мама мені дорікає, що коли я йду, завжди дивлюсь вниз. Питає, що ж такого цікавого на землі можна побачити. Журить мене, щоб  не ловила гав і не бурмотіла коли іду, а то люди подумають, ніби я розумово відстала.
Питає, в кого така вдалася. У кого ж. Сама казала, що я вилита копія неї самої.
Я дуже її люблю, хоч вона нічогісінько не розуміється у простих речах.
Як це на землі немає нічого цікавого.
Ой, ой, мамо, стій, ти жучка розчавиш. Що з мамою робити, йде собі і нічого не бачить. Дивись, ось мурахи від тебе біжать, бо знають, що ти їх не примічаєш. Вони такі маленькі, треба добре придивлятись, щоб замітити і не наступити. А он дивись, бджілка крутиться і не може злетіти, бідненька.
І чого питати, чи не про все це я бормочу, коли йду похнюпившись.
Щось давненько я не бачила того горобчика, що частенько мені щось щебетав, ось так: цвірь-цвірінь-цінь-цвірінь.
І що вона там цвірінькає, дивна дитина, с жалем дивиться на доньку мама. Ніяк не дорослішає, одинадцятий рік живе, а розуму не набирається. О-хо-хо.
Чого це мама засумувала. Он як листячко на горіху радісно шелестить, щось з вітром обговорює. А які гарні хмаринки на небі, а сонечко ж яке тепле.
Жити - це таке величезне щастя.