Никуда и никогда Украиноязычная версия

Русскоязычная версия - по ссылке:

http://www.proza.ru/2019/05/28/567

               
Володимир Брянцев

НІКУДИ Й НІКОЛИ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)

… Тільки коли наш останній помре
Й передостаннього цим забере,
Всіх відспіває і проведе пісня уходу …

     Семен Новопрудський   
(Переклад Володимира Брянцева)


… Звук холодильника, що включився на кухні, пролунав немов грім серед тягучої тиші, яка  так надовго поглинула кімнату. Ірма здригнулася, але залишилася лежати, занурившись обличчям у подушку. Папуга Гошка, помітивши, як знову почали здригатися плечі господині, вже рішуче скинув підвішене йому для забави кільце і заметушився по клітці у благородному гніві: «Ну, скільки ж можна?!»

Ірма сіла на ліжку, звісивши ноги, і втупилася на папугу з німим запитанням: «А що ж мені робити, Гошенько?» Той зиркнув розлючено одним оком, потім другим, на запухле від сліз обличчя господині і видав какофонію гидких звуків, вклавши в них все своє презирство, на яке був здатний. Потім заметушився по клітці і, спікірувавши, підхопив дзьобом кільце, наче в спробі повернути його на місце. Кільце дзенькнуло об дно клітки. Але папуга наполегливо повторював спробу за спробою, доки Ірма раптом не піднялася рвучко з дивана і кинулася до вішалки передпокою.

Його синя бейсболка висіла на своєму місці. Ірма схопила її і метнулася до комп'ютера. Неслухняними пальцями забила у пошуковик слово, надрукуване на бейсболці. Інтернет вмить видав сайт столичної транспортної компанії з усіма її реквізитами. Ірма заметушилася в пошуках свого мобільника, але тут її погляд упав на уламки, розкидані по паласу. Кілька секунд пішло на прийняття рішення. Папуга, залишивши в спокої нещасне кільце, спостерігав, як господиня виколупала сім-карту з уламка і стала впевнено одягатися. Тоді і він взявся колупатися дзьобом в лушпинні, вишукуючи зерна: тепер вже можна було й підкріпитися.

У найближчому бутику Ірма купила найдешевший мобільник і тут же, вставивши в нього сім-карту, стала набирати записаний на папірці номер. Відповіли відразу.

- Здрастуйте! Мені потрібен Бут Вадим, він у вас працює водієм на фурі.

- Запишіть номер служби логістики, там з ним зв'яжуть.

Ірма благально глянула на продавця телефонів, і той подав  їй ручку й папірець. Вона записала продиктований номер, вдячно посміхнулась продавцю і заспішила на вулицю.

Мело з невеликими перервами вже четвертий день, з того самого часу, як Вадим її залишив. Чи кинув? А може, це вона вигнала його? Він же запитав: «Ти мене виганяєш?» Але якби вона вловила хоч краплю жаху в тому його питанні, хіба, впавши на коліна, не схопила б його за ноги, щоб не зміг ступити за поріг? Та й потім, навіщо він відключив телефон?! Ну, навіщо?! Вона б переказилася і попросила винувато: «Вернися, милий! Я просто втомилася від розлук і зірвалася, прости мене! Нестерпно в розлуках, але і без тебе вже не жити мені. На, ось візьми мою долоньку, коханий, і нічого не говори, поки не переступиш назад поріг нашої домівки. Тут в купочці, у злагоді, ми вилікуємося від будь-якої напасті. Повертайся, коханий».

Ірма вкотре набрала рідний номер. «Абонент в зоні недосяжності». Тоді вона рішуче набрала номер логістики. Там, відповіли спочатку сухим професійним тоном, але коли Ірма пояснила причину дзвінка, схоже, зніяковіли, і жіночий голос запитав співчутливо:

- Вибачте, будь ласка, а ким ви Буту доводитеся?
 
- Я його дружина. Скажіть, де він зараз?

У слухавці повисла пауза. Ірма була готова вислухати все, що завгодно. Навіть: «Ви що, не знаєте, де знаходиться ваш чоловік? Тут люди серйозною справою займаються, а не мирять через дурощі подружжя. Тримайте його при собі». І так далі, і тому подібне. Ірмі для першого разу вистачило б, аби відповіли, що він десь там - в ремонтній зоні, або на території. Хай буде, де завгодно, але щоб засвідчили, що бачили його, що є він, є! Тоді б Ірма вимолила у цієї жінки, аби та передала їхньому шоферу Вадиму Буту, як його кохає рідна дружина, як простягає йому свою руку і просить саму малість: всього лише ввімкнути свій телефон, щоб вона додзвонилася.

На тому кінці мовчали довго. Нарешті, вже чоловічий голос чомусь, поніс якусь, - ну, просто ахінею, що не вкладалася в голові Ірми:

- Пробачте, як вас звати? Розумієте, Ірмо, там трапилася аварія, подробиці якої ми самі ще не знаємо, але обидва водії наразі в лікарні. Вони не постраждали в самій ДТП, але дуже обморожені. Стан одного вкрай тяжкий. Поки що до них пустили тільки нашого консула. Ми з ним зв'язалися. Він сказав лише те, що всім необхідним постраждалі забезпечені. Ми ж із свого боку готуємо поїздку туди нашого юриста на днях. Я вам скину есемескою на ваш номер реквізити лікарні. Ви мене чуєте, Ірмо?

- Де це сталося, - ледве видавила та з себе.

- За Жиздрою.

- Яка це країна?!!! - Вже ридала Ірма в розпачі у телефон, і, спутана безсиллям, опускалася повільно в кучугуру снігу.

  - Росія.
 
Хтось із перехожих допоміг їй звестися. Спитав, чи не потрібно допомогти чим-небудь, але Ірма лише хитала головою і, ридаючи, дбайливо витирала з телефону, котрий занурився у сніг, краплі вологи. Потім несподівано, ніби щось згадавши, кинулася бігти, спотикаючись в сніговій каші, до під'їзду свого будинку. Поки вона піднімалася на свій сьомий поверх пішки,  злякавшись застрягти так недоречно раптом в ліфті, були і прийняті всі необхідні наразі рішення.

Тепер Ірма діяла чітко і розсудливо. На омите льодяною водою обличчя - мінімум макіяжу. Підходящий одяг, гроші, документи, сумка-рюкзак. Два яйця на розпечену сковорідку і відразу виключити вогонь. Ложечка розчинної кави на ложечку цукру і пів чашки окропу. Дві скибочки хліба в тостер і на ще гарячий хліб на кінчику ножа масло. І не забути насипати папузі корму. Тепер все.
 
Таксист за дві ціни виклався сам, тримаючи марку професіонала, і напружив до знемоги в снігових путах свою пошарпану «Ниву», але Ірма таки встигла на швидкий «Кишинів - Москва». Вже в потязі, не зімкнувши майже  всю дорогу ні на мить очі через думки, вона раптом згадала, що водіїв чомусь було в машині двоє, а у важкому стані в лікарні все ж тільки один. Серце забилось прискорено, і вона подякувала Богу за таку потрібну їй зараз надію. А ще пообіцяла йому щиро, що в будь-якому випадку, що б там не сталося, вони з Вадимом обов’язково обвінчаються. І після цього Ірма заснула. Бог знав, що цій жінці ще знадобляться і сили, і терпіння.

З Москви до потрібного міста добиралася вечірньої електричкою, переповненою нетверезим робочим людом. Чіплялися якісь підпилі чолов’яги, від яких Ірма ледве втекла до сусіднього вагону. Потім зажадав її паспорт міліцейський наряд із двох мордоворотів, і ті, побачивши, що вона з України, стали допитуватися про мету візиту до Російської Федерації. Ірма показала їм есемеску з адресою лікарні, де її чоловік знаходиться після дорожньої аварії. Ті таки відчепилися, перезирнувшись.

До лікарні добиралася вже пізно вночі від вокзалу на таксі. Поки їхали, на дорогу дивилася лише Ірма, бо таксист лупив очі на неї і базікав вульгарності, які йому, вочевидь, здавалися вершиною дотепності. А коли під'їхали, нахилився до її обличчя, змусивши жінку відсахнулась, як від зачумленого, і видав разом з гидким запахом із рота свій головний козир:

 - Могу дєнєг нє брать, а ещьо і заплатіть.

Ірма мовчки кинула на панель приладів купюру, якої вистачило б на три подібні їздки, і прожогом кинулось від таксі геть.

- Твій, напевно, все-таки старший, - припустила чергова медсестра, коли Ірма пояснила, що приїхала до чоловіка-українця, який знаходиться у цій лікарні після автомобільної аварії. - Як його прізвище?

Ірма назвала.

 - Глашо, слухай. Бут - це той, що з ногами? Він у свідомості? - спитала медсестра в телефонну слухавку. - Тут до нього  дружина приїхала. Я пущу, гаразд?

- Пощастило тобі, красуне, - зміряла поглядом Ірму чергова. - Міцний він у тебе чолов’яга  виявився.

- А що у нього з … ногами? - холонучи, ледве прошепотіла Ірма.

- Та у нього  якраз і нічого страшного. А ось молодий вже відбігався на своїх …

…  Двері палати відчинилися тихенько і в приміщення крадькома, немов шукаючи, у кого запитати дозволу, протиснулась жінка. У палаті лежало четверо. Двоє хропли, присвистуючи, один читав книжку, байдуже ковзнувши поглядом по жінці. Та підійшла до четвертого, чиє ліжко стояло біля стіни, і присіла на табуретку біля його ніг.

Змарніле, покрите щетиною обличчя чоловіка відтіняв хворобливий рум'янець. Забинтовані кисті рук лежали поверх ковдри. Хворий дихав уривчасто, все норовлячи вдихнути глибше, але груди відразу рвав сухий кашель, і чоловік на якийсь час припиняв дихати. Потім потихеньку, по ковточку, починав знову втягувати в уражені запаленням легені сперте лікарняне повітря.

Тоді жінка у ногах хворого полегшено зітхала, заспокоювалася і все гладила, і гладила ніжним дотиком пальців гарячу ступню чоловіка під ковдрою. Потім несподівано припала до цієї ступні обличчям і зашепотіла, здригаючись від ридань: «Я тебе більше ніколи і нікуди не відпущу від себе, чуєш?! Нікуди й ніколи!» …


Російськомовна версія роману Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.