Паломничество на пепелище Украиноязычная версия

Русскоязычная версия - по ссылке:

http://www.proza.ru/2014/01/06/1921

Володимир Брянцев

ПАЛОМНИЦТВО НА ЗГАРИЩЕ


Від автора

З цього невеликого оповідання почалася моя трирічна робота над романом «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ», російськомовна версія якого  наразі вже доступна читачам на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.
Обсяг: 620 стор., 5 ілюстрацій.
Жанр: Гостросюжетні любовні романи.  Сучасні любовні романи.
Теги: Життєві труднощі.  Історія кохання.  Чоловік і жінка.  Мінливості долі.  Психологічна проза.


Ну, й що із того, що я був
В тім пеклі - бути або ні.
Я про все те майже забув,
Якби ж змогти ще й у ві сні..

Я не воюю більше - ні!
Це та війна пече в мені,
І сяйво Вічного вогню
Щоки обпалює броню...

Юрій Левітанський
(Переклад Володимира Брянцева)
 

За всіма параметрами служба в 105-му прикордонному полку вважалася на зустрічах колишніх прикордонників престижною.

- З якого кордону, братан?
- Я із «сто п'ятого».
- А де це?
- В Берліні.

Це солідно.  Це вам не застава прикордонна з її хутірських побутом та коровами.  От якби ще не ті осоружні червоні погони та пілотки, за які справжні прикордонники називали нас «шурупами». Зате бажанішим і радіснішим був наш «зелений» дембель. 

Всього три дні поносив я свою «зельонку»:  потяг Брест-Київ та день поїздки до військкомату для постановки на облік.  Залишилися лише кашкет зелений на згадку та дембельський альбом.  Два чи три рази в перші роки їздив я до Києва на зустрічі однополчан, а потім охолов.  Лише іноді проривало в застілля, під чарочку, на армійські пісні дуетом з швагром Валериком, який служив в «сто п’ятому» на рік пізніше  у Шнеєберзі - в батальйоні нашому.  Це в Тюрінгії, на півдні колишньої НДР - Німецької Демократичної Республіки.  Він мені якось і розповів, десь почувши, що полк «совєцькі» вивели, коли німці звалили «стіну», і в Україні розформували.  «Та бог з ним - з полком тим, місце ж залишилося.  Цікаво, що там тепер?» - закрадалася інколи думка.
 
Гепнувся до дідька «вєлікій і могучій Союз» разом з берлінською «стіною», і пішов дальнобой в Європу.  Я, змінюючи хазяїв та машини, спочатку працював на так зване «близьке зарубіжжя», потім Скандинавію і тільки останні три роки пішла робота в напрямку Німеччини.  Кожного разу, коли проїжджав повз Берлін, тягнуло зазирнути туди, де лишив два роки, навіть не молодості, а ще юності.  Але, напевно, не надто сильним був потяг, раз не заїхав.  Згодом я вже підсів на інтернет, де і заліз випадково на сайт «ПОГРАНЕЦ.РУ».  Перечитав у хвилюванні весь форум свого 105-го полку, а коли побачив ще й фото сучасної його території із супутника, зрозумів:  поки не побачу це наживо, не заспокоюся.  Рейс на Данію «по суху», а не поромом, давав таку можливість: маршрут пролягав повз Берлін на Гамбург і далі на Падборг - данське прикордонне містечко, де зазвичай відбувалося розмитнення вантажів, які я тягав на Данію.

Непереборно тягнуло заїхати ще по дорозі туди, але підганяли терміни доставки.  Ну, що ж, виходить, - на зворотному шляху, якщо не дадуть наступне завантаження в Україну із Швеції.  Тоді назад вже поромом на Польщу - повз Німеччину.  Але не повинні були, бо подача на Швецію - по платному тридцятикілометровому мосту через море, та тунелями під морем, із данського Копенгагена на шведський Мальме.  Відчуття неповторне - немов вантажівка йде у небо з під моря.

Берлінський ринг (окружна) плавно переходить у автобан А24.  Десь по ньому і йшли наші румельські ЗіЛи із змінними караулами на кадебістські гарнізони «Шверін» та «Росток».


Із розмитненням я впорався швидко і вдало.  Дві точки вивантаження, наступного дня завантаження, і ось я вже знову на замитненні в Патборзі.  Одинадцять годин обов'язкового відстою, о першій годині ночі стартону і до ранку буду під Берліном - це трохи більше 400 км.  Так і не заснув в роздумах нормально.  Покимарив всього пару годин вже перед з'їздом в Берлін із окружної А10 і рушив до міста.

Пискнув, відключившись, прилад зчитування оплати автобанів, ніби сигналізуючи, що пройдена точка повернення.  Я ніколи не їздив раніше цією дорогою, такою знайомою, напевно, багатьом водіям, котрі служили в 105-му на транспортних автомобілях.  Але червона стрілка системи навігації впевнено повзла по карті на дисплеї комп'ютера, все глибше і глибше ведучи мене в минуле.  Маршрут я проклав заздалегідь.  Мені важливо було знайти  місце, де я зможу там припаркуватися  фурою.  Таке місце по супутнику я пригледів прямо біля самого Музею Капітуляції.  І ось лівий поворот на бруковану вулицю і прямо переді мною - він. Паркуюся, глушу двигун і довго сиджу, поглядаючи на всі боки, прислухаючись до відчуттів і своєї реакції на те, що відбувається.

Тридцять років тому, влітку 1978 року, ось по цій бруківці проїхав військовий ГАЗ-66, доставивши із Франкфурта-на-Одері в 105-й прикордонний полк поповнення, котре щойно прийняло в населеному пункті «Погранічний», Гродненського прикордонного загону, військову присягу.  Одним із солдатиків цього поповнення був і я.  Он в тій будівлі полкової їдальні нас  відразу ж досита нагодували, прямо таки зачарувавши охлялих в карантині служивих смачним, в порівнянні із остогидлим за місяць «харчем» в «учебці», обідом - це чітко запам'яталося.  А попереду тоді було два нескінченних роки.
 
Музей Капітуляції залишаю на потім.  Перевдягаюся в природний «прикид»  туриста і вирушаю вздовж паркану до центрального КПП.  Вночі я уявляв, як буду умовляти місцевих «сек'юриті» пустити мене хоча б на п'ять хвилин на територію колишнього полку.  Ну, невже вони не зрозуміють?  Я навчився із моїм десятком-другим англійських слів і фраз досить стерпно спілкуватись на дорогах Європи.  Невже ж їм не втлумачу? Ніяким «сек'юриті» нічого пояснювати не довелося.  Через повну відсутність таких.

Замок на воротах центрального КПП не іржавий, він - неіржавіючий, але видно, що не відмикався давно.  Розрухи не помітно, але по запиленим, подекуди вибитим вікнам, зрозуміло, що час тут завмер. Ось він - такий знайомий мені слід гітлерівської свастики на фасаді штабу полку.  Цікаво, якби час тут не зупинився, зберігся б він на цій стіні?  Все сіре і похмуре, як і тридцять років тому.  А ось сусідні приватні будинки змінилися, надівши сучасне забарвлення.  Біля центральних воріт так і стоїть якийсь візок, його видно навіть із супутника в інтернеті.  Густа, незаймана рослинність лізе крізь плац, огортає все навколо, не даючи зазирнути в минуле.  Іду вздовж паркану із білого силікату.  «Чи був він при мені із цього силікату?  Начебто ні».  На паркані старі іржаві заборонні таблички на німецькій мові.

Ось і похмура будівля «школи СС», як ми її називали - полкової школи сержантського складу (ПШСС).  Зупиняюся, довго розглядаю, клацаю фотоапаратом.  Перехожих немає, зрідка проїжджають машини.  Літня пара, вирулюючи на «опелі» з двору, з цікавістю поглядає на дивного туриста.  Мені треба далі.  Туди - в кінець забору, в самий кут.
 
Стоп!  Невже це таки вона?!  Перша рота?!  Завертаю направо, тут стіна нижче, але чагарник і дерева так густо розрослися, що побачити нічого практично неможливо.  І раптом - пролом в паркані!  Завмираю в ступорі.  Переді мною двір першої роти і такий до болю знайомий вхід до казарми без ганку з крутими сходами.  Пам'ять насилу очищає від заростей простір, де були лавки, курилка.  Звідси, здавши із полегшенням на початку червня 1980 року казенне майно, я пішов, не озирнувшись, щоб, боронь боже, ніколи сюди не повернутися.  Повернувся чомусь.

Маю змогу увійти через пролом.  Але в будівлю не зайти - двері на замку.  На другому поверсі вибито і прочинено вікно.  Ризикнути?  Розумію, що не ризикну навіть увійти в пролом.  Примелькався німцям, та й немає тут приємних спогадів - у першій роті.  Тут я «відбував» ще один свій – вже останній чотиримісячний термін, із дворічного мого загального армійського.  Мені треба в «Румель» - там мої майже всі два армійські роки.

Ступаю вздовж стіни в напрямку стадіону.  Досить запущений майданчик.  А ось у будівлі басейну, напевно, якийсь спорткомплекс таки є - доглянуто.  На побиту солдатськими чобітьми і прокляту всіма вулицю Вульдхайде я не пішов.  Мені ще до Музею і в «Румель».  В «Румель»!

Стіни, що межує з Музеєм, немає, лише металева сітка.  Крізь неї видно все такі ж сірі похмурі будівлі, що потонули в чагарнику аж по другий поверх.  Десь тут має бути затишний будиночок санчастини з манюньою кухонькою для прийняття їжі і затишними кімнатками-палатами на верхніх поверхах  з теплими камінами і купою книг та журналів.  Але не знаходжу - забув.  Сліди перебування людей відсутні повністю.  Хоча пролом в стіні натякає, що хтось цікавиться іноді, і що територія належить не німцям, вони б напевно не допустили ні проникнення туди, ні запустіння.  Кому ж це все зараз належить?!

Музей Капітуляції.  Нас привозили сюди на екскурсію.  Нічого особливо мене тоді не вразило.  Вразив мене меморіал радянським солдатам на Зеєловських висотах.  Імена на гранітних плитах зовсім молодих хлопців, які загинули всього за кілька днів до закінчення тієї війни. Скільки ж їх там поклали - у тому першому ривку Берлінської операції-бійні!  Отаке уміння воювати знаменитого «великого» маршала.

Із супутника я не розгледів техніку біля Музею.  Невже потягли за собою, коли забиралися геть на початку 90-х?  Але все на місці і виглядає дуже гідно.  Чисто, доглянуто.  Музей працює з 10-ї до 18-ї. Було півгодини до відкриття, і я самотньо блукав серед військових реліквій армії-переможниці.  Онук солдата, котрий потрапив у полон під Бродами в перші дні війни, і якого звільнили американці.  Дід дивом вижив у німецькому полоні і дивом уникнув таборів сталінських.  Звільнений у 1944-му, він до кінця війни дослужив в аеродромній команді.  Може, це врахували, а можливо те, що  брата-підпільника розстріляли під час окупації німці.  Залишила його в спокої «Родіна-мать», навіть ювілейні медальки регулярно підкидала, коли почали в 60-х ліпити із тієї війни культ.  Дід так і прожив тихо, наче боячись, що коли-небудь за ним, все ж таки, прийдуть.

  Ще у восьмому класі, отримуючи у військкоматі приписне свідоцтво і дуже цим пишаючись, я зі страхом писав в анкеті, що дід був у німецькому полоні.  Але в кадебістський полк, як не дивно, я чомусь потрапив.  Та, на жаль, чи на щастя своє, - не виправдав довіри такої від тієї держави.  Замполіт автороти був глибоко розчарований моєю непіддатливістю до вербування.  Аж надто вже розчарований!

Мені треба в «Румель».  Полк і тоді тиснув своєю сірою громадиною, а зараз лякає своєю покинутістю і якоюсь потаємністю.  «Румель» був домівкою - затишною, ситою, рідною.  На запитання німця, що сфотографував мене на тлі будівлі Музею, чому  не бажаю відвідати експозицію всередині, я послався на відсутність часу.  Мені там не було на що дивитися, та й гордитися чим не було. Буття вже чітко визначило мою свідомість, як і прорік радянський класик комунізму.  Мені треба було в «Румель» - «додому».

Курсор навігатора перетворився із крапки на стрілку і поповз по маршруту, котрим доставляли 2-й караул і внутрішній наряд «Румеля» після щоденного розводу в полку.  Це недалеко - всього три з половиною кілометри, ми доїжджали швидко.  Прямо по бруківці від Музею - поворот наліво, далі - прямо.  Зліва буде 6-а мотострілецька бригада, праворуч – шпиталь берлінського гарнізону, за ним повертаємо праворуч і відразу наліво на бруковану стометрівку, - і ось ти перед ворітьми автотранспортної роти 105-го прикордонного полку, яка замаскувалася серед затишних дачних будиночків берлінського району Румельсбург.

Веду фуру повільно, наскільки можна, кидаючи погляд на всі боки.  А ось і те, що залишилося від 6-ї бригади.  Великий спорткомплекс зі стадіоном радує око на місці колишніх охоронців в'язниці Шпандау та регулярних членів наших спостережних місій до Західного Берліну.  Праворуч має бути гарна будівля шпиталю, котрий теж охоронявся бригадівським караулом.  Ось воно, ось!  На жаль …  Знову все застигле в часі  та постаріле, як та мумія.  Все в запустінні.  Чому практично в центрі однієї з європейських столиць майже вже двадцять років нікому не потрібні добротні будівлі із комунікаціями та земля під ними?  Чому?!  Риторичне запитання.

За облупленим фасадом шпиталю - у глибині зеленої зони, видно нову чи відремонтовану будівлю.  Чому ж сама будівля шпиталю стільки років нікому не потрібна?  Питання весь час лізло в голову, а я не розумів, чому це мене так хвилює.

Гарнізон «Румельсбург» оточений маленькими затишними дачками.  Вони і зараз на своєму місці і наче й не змінилися.  Лівий поворот на бруківку тепер неможливий, - дорога стала чотирисмуговою і переходить у віадук.  Вирішую зарулити з іншого боку - з боку румельської їдальні, як розгледів по супутнику.  Повільно проповзаю фурою по вузенькій вуличці.  Назад ходу немає.  Моргаю фарами німцеві на бусі, щоб він пропустив мене.  Це господар дачки, що якраз навпроти воріт в «Румель».  Він з готовністю поступається, і я протискуюся своїм автопоїздом, обдираючи тент фургона об гілки дерев, що розрослися в районі гарнізонної їдальні.  Раніше їх не було.  В цьому глухому куті території, піднявшись на дах входу до кочегарки їдальні, можна було визирати за паркан - в інший світ.  Іноді туди підходили молоденькі німкені погомоніти із солдатиками.  Тепер за суцільними хащами не бачу навіть  самої їдальні.

Вуличка практично глуха, подібні моїй фури можливо, що навіть ніколи не заїжджали взагалі сюди.  Німці з цікавістю спостерігають.  Глушу двигун, залишаючи невеликий проїзд.  Не видно геть нічого - суцільні зарості.  Забор тут теж із силікату, як і в полку.  Тоді був дерев'яний.  «Цікаво, будували німці чи «бамівці»?»  - майнула думка.  При мені на так званий «БАМ» залишали запеклих «отказніків».  Вони виконували всяку брудну роботу і від’їжджали на дембель під кінець літа.  В «олімпійському» 1980-му для «бамовців» роботи в полку не знайшлося, і на дембель пішли всі вчасно.

Прямую до облуплених воріт.  Труба-відбійник при в'їзді.  Скільки коліс терлося об неї, особливо при виїзді БТРів!  Ворота на замку неіржавіючому.  Стаю на тумбу.  Клацаю фотоапаратом, не бачачи, що знімаю, -  хащі, хащі, хащі.  Усвідомлюю, що переді мною КТП - контрольно-технічний пункт огляду техніки.  Так.  Тут час не застиг.  Тут  ще та – «совкова» реальність прибита і не похована.  Порожні очиці вікон техчастини - мого робочого місця, де була така класна грубка із прозорим склом, через яке годинами можна було дивитися під час негоди на вогонь.  Влітку вікно відчинялося, і на шипи колючого дроту ми, покуривши, настромлювали недопалки від пайкових цигарок «Мисливські».  Зампотех полку - підполковник Щур (добряк-чоловік!) нам з єфрейтором Дишлевичем робив зауваження.

Німці дивляться зацікавлено на незвичайного іноземця – визначили це за номерами. Напевне, все ж таки не знають, що означають літери UA?  А може і знають?  Адже, скільки вже, як совдепії, з її СА чи SU, як немає.

Сідаю до кабіни у якійсь прострації.  Ось воно - те, до чого прагнув, їхав, а побачити не можу - джунглі.  Фура прикриває від цікавості німців, і я здираюся на цегляну огорожу.  Це нескладно - сміття навалено досить.  Стрибаю на той бік, провалившись по коліна в купу мотлоху, що зотлів за десятиліття.  Я маю побачити, я зобов’язаний знайти, - не знаю, що, але щось дуже-дуже важливе для мене.

Стіна боксу добротної німецької кладки.  Уздовж стіни повільно пробираюся в бік казарми, продираючись крізь суцільні зарості чагарнику, дерев, купи старих холодильників, телевізорів і всякого дріб’язку, що німці накидали презирливо за роки.  Ось вибиті невеликі двері в бокс.  Начебто, раніше їх і не було?  У бокс – святая святих, який завжди під охороною, тепер зайти, все ж, не наважуюсь; дах подекуди ще тримається, не приведи господи, придавить, обвалившись повністю.  Далі натикаюся на зовнішній туалет та іржаві умивальники уздовж стіни.  Метал тут не крадуть.  Все на місці, як залишили останні «господарі» майже двадцять років тому.

Гарнізонний клуб я впізнаю одразу.  Фільм «Жінка, яка співає» дивилися кілька разів запоєм, милуючись молодою Пугачовою.  Тут ми організували свій ВІА, як модно було тоді казати, - вокально-інструментальний ансамбль.  З полкового музвзводу нам віддали старі електрогітари, а ударники зробили умільці із нашого  взводу АРМ - авторемонтної майстерні.  Тепер клуб немов усох - став зовсім маленький, жалюгідний і старий.  Це був затхлий труп.  Мумія.

Вікна кабінету командира роти зяють порожніми рамами.  В голові свердлить думка: «Невже це німці повисмикували віконні рами? А як же горезвісна німецька законослухняність? На біса вони їм?  Чиє це все тепер?!»

Ось тут, на цьому місці, відображені ми на фото у моєму дембельському альбомі: земляки, котрі призивалися із Переяслав-Хмельницького району Київської області.  На фото видно акуратний паркан, КСП - контрольно-слідову смугу, як на тюремній зоні, і колючий дріт, натягнутий по периметру.  Ні КСП, ні колючки тепер немає, але я пробираюся крізь зарості понад силу, відчуваючи мурашки по спині.  Саме так, як відчував у дитинстві в старій занедбаній церкві, що була здавна в моєму рідному селі, поки завзяті комуністи її не спалили, зваливши провину на дітлахів.  Через тридцять років я стою на тому самому місці, де ми відображені на  фото, і з сумом думаю, що Колі Андрієвського вже немає.

Ось топка сауни, закладена цегляною кладкою вже, видно що, після нас.  Вона топилася дровами.  Поїхати за дровами на берлінське звалище в Марцани везунчики потрапляли по блату у старшини роти.  Адже на звалищі  можна було розжитися всякими забороненими речами, зокрема – західними глянцевими порножурналами.  Мені поїхати ні разу не пощастило, - був ніяк не блатний, та й не просився – не з тих.

Нарешті таки добираюся до кута кочегарки казарми, куди в'їхав на дванадцятитонному бронетранспортері  «кусок» - прапорщик із взводу БТР, що захотів випендритися видовищним маневром у бік курилки.  Слід на  стіні, яку відрихтували тоді за ніч, видно і тепер.  Зараз ще крок - і за рогом я побачу плац перед казармою, де шикувалася рота на вечірню повірку, і знамениту нашу альтанку-курилку. Мізки не могли переварювати все побачене.  Пам'ять мотала на плівку навколишній хаос, а свідомість шукала знайомі образи і знаходила їх з через силу.

Повернувши за ріг, я закляк, впершись поглядом у повитий плющем фасад казарми.  Як і тридцять років тому, з під кучерявої зелені плюща, по стіні  проступав напис великими готичними літерами.  Напис ще довоєнний.  Він не змінився ніяк.  Через рослинність по стіні його неможливо прочитати повністю, як не можна було прочитати і тоді, - лише деякі букви виднілися з-під зелені плюща.  Так.  Я там, де був останній раз більше чверті століття тому.  Те це місце.

Стояв немов на мінному полі, боячись ступити крок, лише крутив головою праворуч-ліворуч.  Немає вже знаменитої нашої курилки - суцільні зарості навколо.  Дико виглядали затягнуті павутиною замкнені на грубий замок двері при вибитих вікнах.  Я ступив кілька кроків до отвору вікна і заглянув у «лєнкомнату».  Тут не загиджено, тут просто не поховали те, що повинні були ще тоді – чверть віку назад, прикопати мовчки, уходячи назавжди. І ось тепер в мені заворушився холодок страху.  Саме так.  Мені стало банально страшно від цих заростей, порожніх очиць вікон, тиші.

З кімнати відпочинку можна було потрапити до холу казарми, де була тумбочка днювального і величезне дзеркало.  Хол був без вікон, в ньому завжди було похмуро.  Звідси вели круті дерев'яні скрипучі сходи на другий поверх до спальних приміщень взводів.  Я на мить уявив себе там, і волосся заворушилися на голові.  Нестерпно захотілося назад до рідної кабіни, - моєї такої затишної мобільної хатинки.

Але ж я так хотів сюди дістатися коли-небудь!  І ось я дістався. А мене жене звідси страх? Ні, це не страх від того, що я заліз на чужу територію!  З усього видно, що німцям немає до цього «кладовища-згарища» ніякого діла.  Так, чиє ж це, хай йому біс, попелище?!  І чому мені тут так моторошно?!  Моторошно ... Моторошно тому, що це – ось такий убогий, засмічений, забутий «меморіал» важливої частинки моєї молодості.

Я перемахнув через паркан у найближчому місці і вивалився крізь зарості на знайому бруківку, немов у інший світ.  Тут мене чекав мій рідний колісний дім, і щосили світило сонце.  Радували око затишні оазиси німецьких дачок, і їхнім господарям, що релаксували там у шезлонгах із бляшанками пива в руках, вже не було ніякого діла до цього колишнього «совєцького», котрий якогось біса приперся на фурі на занедбаний цвинтар з непохованими по-людськи, а лише зваленими поспіхом у потворну купу мерцями із тієї епохи.

Буркнув, запускаючись, двигун, і червона крапочка, що перетворилася на курсор навігатора, повела мій автопоїзд на схід.  На схід, куди  відвозив мене і, майже тридцять років тому - в червні 1980-го, дембельський поїзд «Франкфурт-на-Одері – Брест».  На схід - до рідної домівки.  Тоді я не озирнувся.  Але тепер я все ж кинув погляд у дзеркало заднього огляду, тільки-но включився лічильник на панелі приладів, відрахувавши перші євро за проїзд по автобану А10.  Я чітко відчував і розумів, що мене буде неминуче тягти сюди, щоб побачити таки нове життя на тому згарищі епохи, де я ще повинен відшукати видряпаний мною багнет-ножем на цегляній стіні румельської гарнізонної їдальні напис: «Гланишів-1979» - назву моєї справжньої і тоді, і тепер, Батьківщини.
 
                Слубіце. Польща.  2008 р.
 

P.S.
У 2009 році те «згарище-кладовище» німці таки знесли.  Я побачив це по супутнику в інтернеті. Не впевнений, що жалкую. Але напис той свій вже ніколи не знайду - не встиг ...

Російськомовна версія мого роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» доступна на електронних ресурсах: ЛітРес, Андронум і ін.