Прогулянка

Вік стояв біля невеличкого кіоску напроти метро і придивлявся до перехожих. Щоб зупинити хвилювання й відволіктись від напруженого очікування, хлопець проводжав поглядом людей й намагався придумати їм ім’я й історію життя. Ось пробігла заклопотана жіночка в  розтягнутій трикотажній кофтині, яка однією рукою тримала господарчу сумку, за ручку якої вчепився малий, років шести, а в іншій був телефон: вона із кимось сварилась через якусь теку, яку вона (однозначно!) залишила на другій поличці. «Щось банальне. Тетянка, Наталка, Оленка, можливо, Одарка... Однозначно кругле й незграбне, як її кофтина. Секретарка, чи бібліотекарка, а може бухгалтерка, яка тягне малого з садочка додому. А там на неї чекає, мабуть, чоловік й потреба приготувати вечерю». А ось процокала каблучками смуглява панночка в білій з чорним горошком, обтягнутій по фігурі, сукні. Невелика сумочка-клатч була такого ж червоного кольору, як і туфельки. Довге чорне волосся було зібране в високий хвіст. «Яскрава! Можливо, студентка, чи то якась фіфа зі світу гламура або богеми. І звати її  якось вишукано: Аліна, Софія, Єсенія?» Час збігав, Віктор все більше нервував й чекав, чекав… Її! Саме з нею він намагався зустрітися довгих десять років, але щось завжди заважало: чи то відрядження до рідного міста ніяк не міг оформити в своєму столичному офісі, чи то воно було дуже коротким, чи то Кріс в цей час була десь в іншому місті. Він пам’ятав її зовсім дівчиськом, таким тендітним, юним. Саме їй він освідчився на випускному й отримав здивовану й розгублену відмову: «Розумієш, я не готова тобі відповісти взаємністю, давай залишимось друзями…» Але зараз!.. Він не знав, що буде зараз. Він лише чекав на зустріч зі своєю молодістю й своїм першим коханням. І раптом на смартфоні висвітилось повідомлення: «Вікторе, пробач, будь ласка! Ми з чоловіком запрошені сьогодні на іменини до його бабусі, а пропустити цю традиційну подію ніяк не можливо, бо старенька хворіє і її треба обов’язково підтримати. Давай зустрінемось якось іншим разом. Пробач.» Так! Авжеж! Щоб Крістіна приділила тобі увагу, потрібно або захворіти, або постарішати! Ну що ж, хай там як, а життя продовжується й треба якось скоротати цей вечір. Дзвонити Артуру не було сенсу. Бо тільки вчора вони бачились, пораділи зустрічі й сьогодні в кожного були свої плани. Ну що ж, в нього й так все добре. Він двадцятисемирічний успішний керівник IT-відділу у відомій будівельній компанії. Ну, а Крістіна… А що Крістіна?! Хіба немає інших дівчат? Вік озирнувся навколо себе й побачив дівчину, яка стояла трохи далі кіоску, на тролейбусній зупинці. «Час пік» вже пройшов, людей значно поменшало, й одинока дівоча фігурка добре вирізнялась на фоні білого паркану, який був позаду зупинки й відгороджував вулицю від парку відпочинку. «А нічогенька…», - подумав Вік, роздивляючись тоненький профіль. Задумливий вираз обличчя говорив про те, що незнайомка зараз десь далеко, в інших світах.
Вік зробив пару сміливих кроків назустріч дівчині й спробував їй посміхнутись. Лице незнайомки не змінилось, мабуть, вона не помітила. Тоді чоловік підійшов майже впритул і приємним глибоким голосом якомога ніжніше запитав: « А що робить сама о такій порі  прекрасна незнайомка?» Дівчина ледь здригнулась, наче вийшла з глибокого сну, подивилась на Віка  своїми величезними карими очима й недовірливо спитала: «А чому Вас це має цікавити?»
-Можливо у Вас, як і в мене, самотній вечір, і ми б могли б скоротати його  разом?
-Ого! Навіть так?! А як же Ваша дружина, чи дівчина?!
-Немає ні однієї, ні другої. Я завершений холостяк. Погоджуйтесь хоча б на невеличку прогулянку парком. Ну ж бо, сен’ьоріна, сен’йорита, мадемуазель, міс, пані – не знаю навіть, як звертатися. Може Ви запропонуєте й назвете заразом своє ім’я?
-Нехай буде пані, мені подобається.
Дівчина поблажливо посміхнулась й зі свого боку зацікавлено запитала:
-А ви часом не пікапер?
-Хто?
-Пікапери - це такі молодики, які прагнуть легко підчепити дівчину, легко з нею розважитись, а потім так же легко розлучитися.
- Ні, я не пікапер. Я весь час важко намагаюсь зустрітись з дівчиною, довго її чекаю, й ніяк не можу позбутися потреби в ній. Ось і сьогодні я її не дочекався. А потім побачив Вас і подумав, а чому б  не запропонувати цій симпатичній дівчині прогулянку в компанії зі мною. Якщо в неї теж не дуже вдалий вечір. Ну то як? Погоджуєтесь?
- Ні, я не зможу Вам допомогти, я чекаю на свою компанію.
- Якщо це не таємниця, то хто ж ця весела компанія, заради якої Ви хочете залишити мене самого на тролейбусній зупинці? Мабуть це найкращі подруги, чи можливо кохання всього Вашого життя?
- Можливо й так… - задумливо, наче комусь невидимому, посміхнулась панночка.
- Мене заінтриговано. А Ви дозволите мені хоча б постояти поряд з Вами , щоб дочекатися й познайомитись з тими, на кого Ви мене сьогодні проміняли? – посміхнувся Вік.
- Добре, - відповіла посмішкою дівчина, - залишайтеся. Можливо я зробила помилку, що не обрала Вас. Зараз побачимо… 
В цей час поза припаркованою автівкою Віктора зупинилась чорна Mazda, двері відчинилися й кремезний чоловік років тридцяти п’яти погукав дівчину: «Люба, ми вже настрибалися, можемо їхати». А в салоні пролунали дитячі голоси й чотирирічні на вигляд двійнята, немов грайливі котенята, висунули личка з вікна автівки й з цікавістю роздивлялися незнайомого дядьку, який стояв біля їхньої мами. Вік посміхнувся:
-Зрозуміло. Питань немає. Скажіть хоч, як Вас звати?
-Крістіна, - відповіла дівчина й пішла до автівки. Вік сумно зітхнув: «Вечір з Крістіною зараховано!»