Атака - зi старого щоденника

(20.08.2013)
На перший погляд, це були звичайні покидьки з міської околиці: один підстаркуватий, двоє більш молоді. Судячи з повадок, всі мали за плечима «ходку», причому старший явно не одну. Але наче й не «баклани», бо поводилися «по панятіям»: коли авторитетний говорив, молодші мовчали, вступали до розмови тільки з його дозволу. Діло було в Нових Кайдаках, в імпровізованому генделі в приміщенні убогенької крамнички, де тусується місцева алкашня. Я відпочатково всівся дуже невдало, у далекому куті – хотілося трохи побути на самоті над кухлем пива. Тому коли ця шатія-братія до мене підсіла, я опинився заблокований з усіх сторін.

Варто зауважити, що при зустрічі з бісами ясно відчуваєш, що це взагалі нелюді. Головна ознака – душу охоплює відвратне почуття якогось зацуплення, крижаної заморозки. Це підтверджується і свідченнями святих отців, яким доводилося неодноразово зустрічатися з цією публікою.
Короче, внутрішній жах, неконтрольований, як «ведмежа хвороба», причому на порожньому місці, коли, здавалося, лякатися нема чого.


Вигляд в них був такий, ніби вони збираються розводити мене на гоп-стоп. Так я одразу і подумав, тож почав швидко перебирати в голові варіанти способів утечі. Але перше питання мене здивувало не на жарт. Старший одразу, без якого-небудь вступу, просто лоба запитав:
— Ти кому служиш?

Хороше питання як на кайдацького гопника!

І тут я, треба визнати, дав маху. Замість того, щоб відповісти конкретно на конкретне запитання, я почав викручуватися: мовляв, в якому це сенсі?
— Ти що, не знаєш, що значить «людина»? — збив мене авторитетний.

Я щось мимрив.

— Ти знаєш шумерську мову? — продовжував він.

Нічого собі питання! Звісно, я не знаю.

— «Людина» по-шумерськи означає «слуга». То ми всі служимо. Питання в тому, кому?

І після цього розмова прийняла якийсь паталогічно-хаотичний, сюрреалістичний характер. Я навіть не згадаю, як я намагався відповісти, мене, чесно кажучи, наче паралізувало. І встати не можу, і сказати щось путнє теж не можу – ліплю якусь бздуру. А ці хлопці продовжують свої допити.

— Ти мусульманин? — питає один.
— Ні, — кажу, — християнин.
— Значить, просиш «Господи, допоможи»?
— Так, буває.
— А жінка твоя вірить в Бога?
— Вірить.
— Але не до кінця?
— Як це? До кінця, ясна річ.
— Ні, до кінця ніхто не вірить. *

І тільки тут до мене почало щось доходити, що це ніякі не гопники і не кримінальники, бо вони такі дискусії на порожньому місці не розводять. Та і в лексиконі їхньому таких понять немає: «шумерська мова», «тамплієри» (і про них згадали), «папа римський Бенедикт»…

Взагалі, до чого тут Бенедикт?!

— От папа Бенедикт, ти знаєш, чому він відрікся від престолу? Ти взагалі знаєш, скільки було римських пап?
— Не знаю.
— А ти запитай у батюшки, він тобі скаже.
— Так батюшка ж (а причому тут, думаю, «батюшка», звідки вони взагалі знають, що я до церкви ходжу?) православний, звідки йому знати про католицьких пап?
— А ти спитай, батюшка все це знає. Ти ж знай, що в Церкви Бога нема. Взагалі Бог є, але не в Церкви.

Тут молодий, що мовчав до того, раптом встряв:
— А звідки в тебе стільки сивого волосся? Що з тобою трапилося?
(В мене рано з’явилася сивина, ще в школі, сам не знаю з чого).
— Нічого.
— Бути не може, щоб сивина — і просто так. От я сивий, так я ж воював!

Тут авторитетний на його:
— Стули, — каже, — пельку. Не твоє діло втручатися до нашої розмови.
Молодий одразу здувся. А старший мені:
— Ти знай, що ваша Церква це просто будинок, в якому раніше був бардак, а потім там людей убивали, а потім вже його батюшка купив і зробив храм.

Ну, тут мені вже все стало ясно. Подумки собі кажу: «Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний, помилуй нас!», а вголос візьми та бовкни:

— А ти знаєш, що Ісус Христос сказав: «Царство Боже всередині вас»?

Неборака у цей момент пив пивасик, так його від мого запитання так пересмикнуло, що він подавився і закашляв.
— Так! — голосно ледве не кричить і кашляє, наче от-от задихнеться. — Це Він все правильно сказав! Пішли звідсіля!!
Молоді повскакували, пиво не допили і на вихід!
Тільки я цих кадриків і бачив.

Але мені тоді було не до сміху. Похапцем-похапцем вибіг на двір і мерщій подалі тікати, застрибнув до маршрутки, і тільки десь за чверть години оговтався.
Заспокоївся і проаналізував подію.

Треба визнати, повівся я геть невірно. По-перше, дав заскочити себе зненацька, по-друге, не зміг нічого відповісти, бо був у розслабленому душевному стані, почав викручуватися, а цим товаришам тільки того й треба. Насіли вони на мене міцно. Єдине, що я нарешті здогадався скористатися Іменем Христовим, яке є сильною зброєю на демонів, і от результат.

__________________________________________
* Ах ти ж, холєра, дійсно, моя законна – у церковному шлюбі вінчана – дружина вірила не до кінця, що й виявилося шість років після цієї зустрічі… але то інша історія.