Выживший по 58-й Украиноязычная версия

Текст на русском языке по ссылке:

http://www.proza.ru/2019/12/01/1207

Володимир Брянцев

ТОЙ, ЩО ВИЖИВ ПО 58-ій

повість

Розділ 1

Савчук Павло Павлович - очільник автоколони золотоносної копальні із заполярного Салехарда, прибув до Челнів із пачкою нарядів на партію новеньких вантажівок КамАЗ два тижні тому. Прибув не сам, а начолі  двох десятків суворих, загартованих північчю чолов’яг - шоферів на нові автомобілі. Він сам  відбирав цих людей, перешерстивши  всі місцеві АТП. Вибив собі таке право у начальства, формуючи колону із ще не випробуваних тут - на вічній мерзлоті, і позамежевій мінусовій температурі, вантажівок КамАЗ. Вибив і право їхати водіям по машини в Набережні Челни на завод особисто, а не отримати їх розкуроченими за час транспортування Колимською залізницею.

Не широкий був вибір у колишнього «зека» по 58-й статті, а тепер волею долі - очільника автоколони, Савчука Павла Павловича. Тому намагався відбирати хоча б такі кадри, у яких прихильність до техніки, до шоферської професії домінувала над повальним пияцтвом і гонитвою за довгим рублем, що так характерно для різношерстого північного контингенту. Сподівався Савчук, що ці шоферюги будуть заливати належний за інструкцією спирт, все ж таки, в гальмівну систему КамАЗа, а не собі в луджені горлянки. Може, хоча б через розсудливість та інстинкт самозбереження, щоб не замерзнути на страшних колимських трасах-зимниках. А Павло Павлович, як з повагою, хоч і з часткою панібратства, звали Савчука шофери, не з чуток знав жорстоку ціну безпечності на заполярних дорогах. Знав, тому що сам більше десяти років потоптав їх ребристими шинами. Спочатку на бензиновому «Захарці» - ЗиЛ-164, а потім і на дизельному МАЗ-200. У їхніх холодних кабінах і залишив своє здоров'я. А можливо, та й напевно, не тільки там. Але про це Павло Павлович намагався не думати. Не  думати, щоб не згадувати.

Перед цим відтрубив свій «десятерик» Павло Савчук «за ізмєну родінє» на лісоповалі Котласлагу та із кайлом у шахті на Колимі. Останні півтора року, вже розконвойованому, пощастило йому прилаштуватися автослюсарем в гаражі золотоносної копальні у Салехарді. Промерзла і промаслена рем зона гаража все ж здавалася раєм, порівняно із вогкими шахтами, та й автосправа припало до душі Павлу. Звільнившись дочиста, не поїхав колишній «зека» на Велику Землю. Не чекав його там ніхто вже.

Коли спекотним літом 1941-го року запилені німецькі гренадери зупинили свої мотоцикли біля колодязя в невеличкому селі українського Поділля, Павлу якраз виповнилося сімнадцять років. Бої обійшли село осторонь, та й основна маса наступаючих німців - теж. Життя, немов,  і не змінилася, тільки зникли комуністи  з комсомольцями. Замість них владою в селі стали староста, обраний селянами, так кілька добровольців-поліцаїв. А загалом все залишилося, як і при «совєтах»:  та ж поденщина в колгоспі і та ж безпросвітність. Виручав клапоть земельки коло хати, та впаяний в гени, як інстинкт, позив: трудитися, трудитися, трудитися.

У 1943-му пішла агітація нової влади на виїзд молоді на роботу до Німеччини. Охочих, природно, не знайшлося. Німці недовго ліберальничали і перейшли до добровільно-примусового методу, а потім стали просто відловлювати всіх підряд, починаючи з шістнадцятирічного віку. Так забрали Поліну - старшу сестру нареченої Павла.

- Що ж нам робити, Павлику? - Волошкові очі Мані блищали від сліз. - Навіть якщо одружимося,  не спасемося. І тебе, і мене, і сестер - всіх заберуть!

Їх було чотири сестри - всі погодки.

На війні швидко мужніють, якщо не звалить першою ж кулею. Сімнадцятирічний український парубок Павло Савчук, необтяжений радянською ідеологічною мішурою (пережив голодомор і знав про життя там - за Збручем, під поляками, де не  «совдепія»), рішення прийняв швидко. Зранку пішов у колишню сільраду і незабаром вийшов звідти з німецьким карабіном «маузер» за плечем і білою пов'язкою на рукаві з латинською літерою «Р»:  «поліцай». А через два дні, в суботу, зіграли вони з Манею скромне весілля. І був ядучим самогон, і несолодкими поцілунки під крики «гірко» захмелілої поліційної братії.

Через півроку, коли німцям стало не до місцевої влади, пішли староста і п'ятеро сільських поліцаїв разом зі зброєю в ліс до партизанів, що відсиджувалися в нетрях, оберігаючи самих себе, та іноді нападаючи на одиночні вози з продовольством. Незамарані ні в яких каральних операціях, пройшли, ті що  з'явилися, перевірку місцевого «особіста» із райкомовців і, начепивши тепер вже червону стрічку на шапки, встигли ще постріляти по обозах відступаючих німців. Маня на той час вже чекала дитину.

Радянська влада, яка згодом повернулася, зробивши вигляд, що нікуди не змивалася, сноровисто перешерстила через польові військкомати все місцеве чоловіче населення від 17 до 50 років, відсіявши  залеглих на дно оточенців та «бившіх пособніков окупаціонного рєжіма». Цим належало спокутувати свою провину на котромусь із численних островів радянського карального архіпелагу ГУЛАГ в якості дармової «рабсили». Ну, а тих, кому Батьківщина таки надала «довєріє», погнали беззбройними в складі «чорних рот» на німецькі кулемети. І тут вже кому як карта долі лягла. Недалеко відійшли ті «чорні роти» від рідних сіл. На околицях, в перших же боях, беззбройні і полягли. Розстрільний  їм вирок за те, що не відкотилися на схід, коли «нєпобєдімая і лєгєндарная» драпала, задираючи хвоста, був приведений до виконання руками німців.

Ну, а Павло Савчук, засуджений на десять років за 58-ю статтею, поїхав на північний схід у столипінському вагоні, навіть попрощатися з дружиною не дали. До Котласлагу спочатку, а потім і в саме серце ГУЛАГу - Воркуту. Це, щоб не втік «хохол», це, щоб назавжди вже.

В кінці сорокових, після довгої перерви, прийшов останній лист із дому. Писала Поліна - сестра Мані, ніби листом цим бажаючи  провину свою якусь перед Павлом спокутувати. Повідала, що страшний голод, який охопив Поділля у післявоєнному 1947-му році, забрав до могили його батька з матір'ю і дружину з маленьким синочком. Благала Поліна пробачити за все.

Павло Савчук простив все і всім. Тому що не звинувачував нікого і ні в чому. Не було вже ніяких емоцій. Отупіли і вицвіли вони у табірному побуті. Тільки тваринний інстинкт виживання тримав ще на цьому світі подобу людини з номером на подертому бушлаті. Може і вижив тому «зека» Савчук, що весь його внутрішній світ звузився у примітивний зразок звіриного інстинкту: жити. Ні помсти, ні образи, навіть туги не відчував загнаний у твариноподобу чоловік. Тільки б дотягти до пайки, до миті відпочинку, до відчуття хоч якого-небудь фізичного тепла у сморідному вечірньому бараці. А там нарешті рятівний сон-забуття, і ти вже відбув ще один день цього триклятого свого «життя-терміну». І може дасть Бог, не прокинешся таки вранці в цей страшний світ і в цьому  блаженним будеш вже назавжди.

Після кончини вусатого «вождя всіх народів», хто за амністією, а хто і відбувши термін від дзвінка до дзвінка, потягнулися колишні «зека» до рідних місць. Павло Савчук залишився. Закінчивши шоферські курси, отримав старенького «Захарку» в гаражі копальні, а заодно і окрему кімнату в бараці. Виписали йому в кадрах трудову книжку, і став він заробляти собі північну надбавку до, таки чималої тут, за тими радянськими мірками, зарплати.

Полюбивши шоферське ремесло, знаходив Павло втіху у роботі, навіть у відпустки не їздив на Велику Землю. Писав заяву на відкликання  і клав грошову компенсацію на ощадкнижку. Нікуди на «сєверах» було ті гроші витрачати, окрім як на горілку та повій. Але ні тим, ні іншим Павло Савчук заражений не був. Так і жив бурлакою: здебільшого, в кабіні своєї вантажівки.

Йшли роки, і відходила помалу в минуле гулагівська історія радянської країни. Лише скоцюблені  оглядові вежі в іржавій колючці серед чахлої порості по узбіччях зимників нагадували про той трагічний період. Але й вони вже надокучливо примелькалися і не розбурхували душу «сєвєрному»  водію-далекобійнику Павлу Савчуку. Він просто жив. Може тому, що вижив, а отже по логіці зобов'язаний був жити далі. А скоріш за все тому, що, не замислюючись про сенс життя, просто повністю віддавався єдиній своїй втісі:  ремеслу шоферському.

Ось як все просто іноді буває. Задовольняється людина малим, не женеться за журавлем у небі, живе днем сьогоднішнім, бо розуміє, як марна життєва «суєта»-вовтузіння. Ті що пройшли через пекло і вижили, не замислюються про сенс життя. Відкладаючи жалюгідні крихти на «чорний день», просто живуть у постійному мимовільному очікуванні цього «чорного дня», для заспокоєння чітко усвідомивши, що «від тюрми та від суми не зарікайся», що «в домовині кишень немає» і що «від добра - добра не шукають».


                Розділ 2

Тисячу з лишком верст до Сиктивкара через Казань та Кіров Савчук розраховував взяти за  днів три-чотири. Там повинні були чекати замовлені копальнею платформи під автомобілі і вагон-теплушка для шоферів. Але поки йшла тяганина з отриманням вантажівок у Челнах, залізниця платформи кудись увела. Тоді копальня пригнала з Воркути свої власні і сховала їх в тупику на станції Ухта, а це ще триста верст від Сиктивкара на північ  та ще й по зимнику. Завдання для колони мало бути непростим, - розумів Савчук.

В людях своїх він був упевнений. Ці загартовані роботяги полярних трас навчилися робити вірні ставки у ризикованій грі з Північчю. У постійній на виживання грі, де на кону часто стояло саме життя. Переймався Савчук більше за солдатика колишнього  –  Вадима Бута, що волею випадку потрапив йому в підпорядкування, а ще - за КамАЗи. Як поведуть вони себе, зустрівшись зі справжніми морозами? Начувся про  примхливості цих вантажівок-новачків.

Поки чекали на заводі машини, дав команду запастися найнеобхіднішими витратниками: спиртом для гальмівної системи, паливними фільтрами, тосолом для системи охолодження і прокладками під головки циліндрів. Прокладки - це основна «болячка» КамАЗа, як пояснили фахівці. Затарились і гасом, прикупивши бочки, - по 200 літрів на машину. Делікатний камазівський движок під категорію «багатопаливний» не підпадав, як невибагливі ярославські дизелі,  що «ковтали» бензин навпіл із соляркою. А дідько його знає, яке там по трасі дизпаливо на АЗС, - зимове чи ще літнє. Будуть розводити те, що там заправлять, гасом, - вирішили. Всі витрати грошові на це пообіцяв Савчук підписати водіям у витрати по відрядженню.

Уже в сутінках, десь за Кіровим, загорілися різко стопсигнали на «212-му» Клима Тертишного, і запульсувала помаранчевими спалахами його «аварійка». Стали. Вадим Бут побачив, як пробігли кудись вперед водії із самоскидів, котрі йшли на хвості колони. «Напевно, аварія. Піти глянути, чи що?», - подумав Вадим і став натягати на плечі бушлат.

Метрів через сто п'ятдесят попереду розрізнив у сутінках, які нестримно згущалися,  постаті, що хаотично метушилися, і якесь нагромадження у клубах, чи то диму, чи то пари. Вадим підійшов ближче і немов миттєво перенісся на серпантин дороги в афганських горах Гіндукуш. Важкий лісовоз «УРАЛ», який чомусь виїхав на зустрічну смугу, зніс з дороги і втиснув у кювет «малюка» ГАЗ-51 із написом «МОЛОКО» на цистерні. Білі патьоки сочилися із розідраної ємності і застигали потворними язиками  на морозі. А з пробитого бака «УРАЛа» хльостав бензин, поширюючи навколо запах, який з кожною хвилиною посилювався, наганяючи жах на оточуючих. Водійські  дверцята в  кабіні «газона» вже витрощили ломом і намагалися дістати звідти затиснутого шофера.

Раптом над скопищем, немов грім серед ясного неба, вдарив різкий пронизливий звук: вочевидь, замкнув від удару клаксон на «УРАЛі».

- Тікайте всі! Зараз рвоне!!! - закричав істерично хтось, і люди, що порпалися біля понівечених машин, судорожно полізли із кювета на дорогу.

Бензин жовтим кольором сечі забарвлював сніг, перемішуючись із струмочками молока, яке цідилося крізь пошкоджені шви цистерни. Всі завмерли на безпечній відстані, чекаючи кінця трагедії. А крізь пронизливий звук клаксона, що різав вуха і душі, проривалися відчайдушні крики затиснутої в машині людини, котра несподівано прийшла до тями:

- Люди-и-и! Братики! Рятуйте! Рубайте ногу-у-у! Що ж ви, сволото! Сокира в ящику за кабіною! За кабіною, чуєте?! Рубайте-е-е-е! Проклинаю-у-у-у! Рубайте-е-е-е!

Хтось із закляклого натовпу рвонувся, але інший схопив його за рукав:

- Куди, скажений! Зараз десь заіскрить клаксон, і все злетить до дідька! Йому вже не допомогти!

Страшна мізансцена дорожної драми зафіксувалася на трасі, яка покривалася завісою  сутінків. Завмерлі в обидва боки колони машин у сполохах аварійних вогнів, натовп тих, хто знайшов в собі сили вкарбувати трагедію у свою пам'ять, скупчився віддалік, і неприродне, звіряче виття клаксону над усім цим. Воно було немов передсмертний рев недобитої тварини. Акумулятор сідав, знижуючи тон виття, і здавалося, -  останні краплі крові, разом із життям, покидають приречену живу істоту.

- Вадиме?! А ти чого тут?! Ану марш до бісової матері в машину! Я кому сказав?! Бігом, кажу, до машини! - Савчук зло смикнув за рукав скам'янілого Бута. - А-а-а, матір вашу! - брудно вилаявся і відчайдушно кинувся до кювету, витягаючи на ходу із штанів поясний ремінь.

За ним ще хтось метнувся слідом. Савчук істерично і матюком одному крізь виття клаксону:

- На тримай ремінь! І миттєво джгут, коли скажу, зрозумів?! Не випускай з рук ремінь, поки я не скажу, твою … !

Підбігло ще кілька чоловік. Савчук рвонув кришку ящика за кабіною «газона» і вихопив сокиру:

- Розступіться, на … ! Геть усі, я сказав!

Слухняно відринули від машини.

- Руку! Руку прибери, розтуди твою матір-курву! – страшним риком заволав Савчук, і затиснутий  в кабіні водій підняв руки, наче здавався в полон на милість жорстокого переможця.

Один із тих, що підбігли, інший слідом за ним, із жахом усвідомивши, що зараз станеться, рвонули накарачки по відкосу кювета назад на дорогу. А звук клаксона слабшав через здихаючий акумулятор, і все голосніше, і голосніше тиснув тепер смертним відчаєм на заціпенілих спостерігачів крик засудженого долею шофера.

Савчук розмахнувся, наскільки дозволила тісна кабіна «газона», і всадив сокиру нещасному в ногу вище коліна. Раз! Другий! Шофер тільки охнув. Обірвався і його крик, і неначе задавився, врешті-решт здохнувши, клаксон. Лише двигуни закляклих на трасі машин байдуже і монотонно ворушили мертву тишу, що нарешті таки настала. Ривком вирвали тіло із розплющеної кабіни, роздираючи залишки уцілілої після удару сокири плоті і штанину. Кров вдарила струменем, забагрюючи брудний, затоптаний чобітьми сніг.

- Джгут! Швидко джгут, чого стоїш?!  - завив у відчаї Савчук. - А, курви! - Він вихопив ремінь у блідого помічника, що, зблюнувши, осів у молочно-бензинову кашу. - Приберіть його звідси до біса, кому кажу!

Щосили стягнув ременем куксу ноги шофера, котрий враз обм'як і замовк, закотивши смертно очі на білому, мов крейда, обличчі.

- Взяли його! Ну, чого стоїте, розтуди вашу курву?! І швидко нагору всі! Бігом! Бігом!

Бензин не рвонув. У морозному повітрі він спалахнув спочатку кволим язиком полум'я, ніби демонструючи, яку повільну і болісну смерть готував шоферу «газона» - засудженому за щось невдячною долею, але несподівано помилуваному. Та швидко отямившись і ніби розсердившись, що жертва так легко уникла своєї участі, бензин одним махом накрив вогняною ковдрою обидві вантажівки, що  зкліщилися намертво.

Не буде ні обеліска, ні хреста в цьому кюветі. Залізу безсловесному хрестів не ставлять. І  людям, котрі вижили, - теж. Ті, що вціліли,  будуть намагатися забути це місце, але навряд чи зможуть позбутися вклепаного в пам'ять страшного видовища до кінця свого життя. Обгорілі останки машин відволочить геть дорожна служба, а природа з часом загладить свіжою зеленню сморідний попіл. І будуть пролітати інші, - ще не лякані, завсідники доріг повз це порожнє місце під свистопляску магнітол у кабінах, але вже через якийсь десяток кілометрів таки виштовхнуть бравурну касету дотиком пальця. Зігнуте кермо в обрамленні траурного вінка на узбіччі змусить мимоволі послабити і тиск ступні на педаль акселератора. «Memento mori ». «Пам'ятай про смерть».



Розділ 3

Діамантовий розсип яскравих зірок на безмісячному небі заворожуюче  притягував, і страшно було відвести від них погляд у непроглядну темінь, в якій, зрідка позначаючись феєрверком іскор із димаря локомотива, нісся вантажний потяг. Двигун КамАЗа працював, кабіна розгойдувалася, і здавалося, що некерована, без світла, вантажівка з гуркотом мчить до пекла. Зудило бажання включити світло фар, але Савчук суворо наказав сидіти нишком, як миша під віником, і двигун заводити тільки під час руху состава, аби не засік машиніст.

Перебувати в кабіні завантаженої на залізничну платформу вантажівки, було суворо заборонено. Щоб охороняти машини від злодюжок під час тривалих простоїв на глухих полустанках, Савчук поселив Вадима Бута в кабіну останньої машини.

- Ти як? Не заперечуєш, Вадиме? - запитав, коли, нарешті, повантажились і ув’язались. - Чи хочеш в теплушці?

Вадим здогадувався, що оберігає його Павло  Павлович. Від майбутньої оргії оберігає. Так воно і було. Савчук не міг заборонити пуститися берега своїм  старим закоренілим вовкам, але цього - ще не понівеченого шоферськими трасами, хлопця вирішив захистити від спокуси. Нехай не все відразу на нього. І так за тиждень сьорбнув вражень. Але молодець. Не слиньком виявився. Та й від машини, бачив Савчук, у захваті цей хлопчина. Видно, намацав своє життєве ремесло. А це дуже важливо для кожного в житті. Свята справа  підставити плече у такій події.
Але був цей солдатик, як глина ще: в яку форму або чиї руки потрапиш, те і виліплять з тебе. І вирішив Савчук, ні, не виліпити з цієї глини щось за подобою своєю. Він вирішив вберегти Бута від інших «ліпителів». Нехай сам формується, але під його наглядом. А «сєвєр» потім обпалить морозами і загартує цей виріб, і вийде у людини характер. Та й питання з водієм на місце пов'язаного ментами у Набережних Членах за бійку Бурдейного легко вирішувалось.

Коли «швидка» відвезла врятованого шофера, інспектор ДАІ з винуватим виглядом сховав до планшета документи Савчука:

- Товаришу Савчук, ви повинні проїхати зі мною до райвідділу. Треба взяти свідчення. Випадок досить незвичний, знаєте.

- Що ж тут незвичного для вас, майоре? – з роздратуванням у голосі запитав Савчук. - Судячи по зірках на погонах, ви в ДАІ не перший рік.

- Ну, особисто для мене все ясно, - прибравши винуватість з пики, відповів інспектор. - «УРАЛ» на зустрічну і в лоб. Але ось постраждалий, - він на секунду замовк, подумавши, що вірніше було б сказати «той, що вижив». - Коротше, з вами повинен поговорити слідчий, товаришу Савчук, - вже м'якше, з акцентом на «товаришу», закінчив майор.

- Ось що, Климе, - відвів Тертишного вбік Павло Павлович, - тут така справа. Видно, доведеться мені перед ментами ще й алібі собі ліпити. Ви давайте рухайте прямо на Ухту, мене не чекайте, а то раптом захурделить і завалить зимник. Зі мною залишиться Бут для підстраховки. Наздоженемо, коли тут розберемося, -  сплюнув спересердя.

- Павловичу, ти це … - Тертишний зам'явся, - може, давай я з тобою залишуся, а пацана мужики доглянуть?

- Ні, Климе, женіть вперед, не затримуючись. Ми впораємося, не переймайся. Він зможе.

Слідчий - якийсь весь неохайний, з пом'ятими капітанськими погонами на сутулих, густо посипаних лупою плечах, пускаючи дим у стелю, уважно дивився на Савчука, котрий  нервовим почерком впевнено клав на аркуш рядок за рядком. Сищик вперше зіткнувся з подібним випадком за свою двадцятирічну практику і розмірковував: «Навіщо йому це треба було? А якщо потерпілий, відійшовши від стресу, усвідомить, що ноги  немає і не буде вже ніколи, візьме та й накатає мені заяву? Могли, мовляв, і так витягти, а він мені ногу відхопив сокирою. Ніби й підстаркуватий уже - життя прожив, а не знає, які підлі й невдячні бувають люди».

- Що так убого? - Капітан пробіг поглядом рядки. - «Підбіг, схопив сокиру, відрубав ногу, винесли постраждалого в безпечне місце», - якось все надто прозаїчно.

- А ви хочете, щоб я описав, як бензин смердів, як вив сигнал, як кричав водій затиснутий? Це вам описати?! Так я ж не письменник, громадянине слідчий, я шофер. Колишній, правда, - зло випалив Савчук, впившись поглядом в очі незворушного охоронця закону.

- За статтею якою кантувався? - так само незворушно пускаючи в стелю дим, казенним голосом запитав слідчий.

Савчук стиснув кулаки. Сухо тріснув зламаний олівець.

- Я все своє погасив! Відбув і погасив, чуєш? Я вільна людина і шанований у себе на робочому місці, так що прибери свою спритність, ти на «кума» із зони ніяк не тягнеш! - Савчук мало не додав «мусор», але вчасно пригальмував. - Що ти хочеш мені пришити, га? Виходить, нехай би він кінчався там під звук клаксона, так? Так,  по твоєму? Я не знаю, чи скаже він спасибі за те, що не засмажився заживо, але от шофер лісовоза точно до гробової дошки вдячний мені буде, за те, що «двісті шістдесят четверту» я опустив йому до мінімуму, зрозумів? - Савчук, важко дихаючи, відкинувся на спинку стільця.

Капітан погасив у попільничці недопалок, кинув недбало списаний аркуш до шухляди столу і сказав тим же казенним голосом, дивлячись у вічі  Савчуку, що знітився, видихавшись:

- Їдьте до свого Салехарду, товаришу Савчук. Я сподіваюся, що вони обидва будуть вдячні вам.

  Чи чекав подяки тертий життям колишній шофер? Ні, не чекав. Савчук провину свою заслужену-незаслужену спокутував. Вирок, що сам собі оголосив колись і, стиснувши зуби, мовчки ніс по життю.

Давно це було. На той час він уже став тертим вовком-далекобійником. Пройшовши ГУЛАГ і виживши, труднощів, пов'язаних із заполярною шоферською роботою, не боявся. А ще твердо усвідомив жорстоку життєву аксіому: надійся завжди тільки на себе, виключно - на себе. У цій зміїній табірній кодлі із злодіїв, роботяг, блатних, зсучених і опущених, тільки так був шанс вціліти морально і не потрапити в залежність у середовищі, де за все, рано чи пізно, доведеться заплатити. За лишню пайку, за місцину сухішу, теплішу, за норму виробітку приписану, та й за чиюсь прихильність до тебе і дружбу теж доведеться заплатити. І, швидше за все, ціну неадекватну, завищену.

Помилявся слідчий, коли думав, що не знає Савчук величини людської підлості. Знав колишній «зека», знав не з чуток. І тому міцно і давно усвідомив, що справжній «друг, товариш і брат» людина собі сама. Тільки сам себе не зрадиш, - завжди є можливість порозумітися зі своїм сумлінням. І звинувачувати завжди легше себе, якщо все закільцьовано на тобі самому. Вирок собі завжди об'єктивний, якщо і суддя ти собі сам. Рішення життєво важливі приймаються миттєво в розкладах таких.

Ніхто, нічого, нікому в цьому світі не винен за визначенням. Це як те, що людина приходить у цей світ вільною. Потім по життю, прилаштовуючись до середовища, правил і обставин, вона впадає у залежність від «ти - мені, я - тобі». Що ж, як сказав хтось там із когорти кимось визнаних великих мислителів: «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства  неможливо». Але якщо ти нічого ні в кого не просив і не брав, - виходить,  і не винен ти нічого і нікому? А милосердя до пропащих - велика розкіш для жорстокого світу цього. Таку позицію життєву виніс Павло Савчук зі сталінських таборів, де «не вір, не бійся, не проси» було стрижнем, вчепившись мертвою хваткою за який, можна було залишитися особистістю у гармонії зі своїм сумлінням.

Він відбув десять довгих років серед людей, що копошилися навколо кожен у своєму  тваринному прагненні вижити, а також «особин», що перестали бути людьми в цьому намаганні. Ці людські подоби, пов'язані у бригади нормою виробітку - такою собі круговою порукою, так і не стали «члєнами колєктіва», як хотіла того влада, що взялася їх «перековувати» в «совєцького чєловєка». Урки і зсучені - близькі по духу до тієї влади, прийняли такий спосіб об'єднання собі подібних. Тільки ось назва цьому всьому у них була інша: «шайка» або «кодла».

Тому й пішов Павло Савчук в шофери-далекобійники після відсидки. Осоружні були йому і «шайки», і «кодли», та й «колєктіви» любі. А далекобійник в колективі лише до того часу, поки черговий механік не шльопне в його подорожній лист штамп «Виїзд дозволено». І чим довше тягнувся рейс, тим комфортніше відчував себе Павло. Що йому те ліжко в гуртожитку, де пияцтво та бл…ство повальне? Вантажівка стала домівкою йому.

Друзів в гаражі так і не завів, хоча і ворогів теж. Роботу свою виконував сумлінно, машин нових і вигідних рейсів не випрошував, - тягнув, що давали. Тому й дорогу нікому не перейшов і впевнився твердо й непохитно: він - Павло Савчук, нікому і нічого в цьому житті не зобов’язаний за визначенням. Але при цьому твердо виконував святе далекобійне правило: зупинись прохаючому в дорозі допомоги, тоді й тобі - ні від чого не застрахованому на колимських зимниках, зупиняться. Всього декілька разів за всю  шоферську кар'єру довелося Савчуку просити про допомогу в рейсі. У більшості випадків справлявся сам. І в підсумку усвідомив непохитно, що правило святе діє.

У тому, вкарбованому навік у пям’ять, рейсі він вперше відчув, що це таке, коли «тягне додому». Напередодні Павлу, хоч і холостяку, виділили окрему кімнату в сімейному гуртожитку. Нагородили за «високіє проізводствєнниє показатєлі». Цим він, якось навіть не напружуючись, виділився в колективі, і начальство оцінило. Народ поремствував по закутках, але усвідомлюючи об'єктивність і справедливість рішення профкому, змирився, знаючи, що цей відлюдник нічого за «хату» не виставить.

Павло пішов у нічну заметіль на останній стокілометровий відрізок до Салехарда по ледве читаному по увіткненим в узбіччя віхам зимнику. Заметіль займалася не на жарт, але шанс прорватися був, якщо не трапиться нічого з машиною. А додому так хотілося! У нього – майже вже сорокарічного чолов’яги, нарешті є своя окрема кімната! Не ліжко в бараці, а справжня кімната. З дверима, які можна зачинити на замок, а ще з вікном біля теплої батареї, крізь яке можна споглядати вкритий інеєм закоцюблий від полярного холоду світ, коли хворієш. А Павло відчував, що знову прокидається біль у застуджених суглобах ніг і температурить втомлене тіло.

«200-й» МАЗ, тупий на швидкість, але надійний, флегматично рокотав низькооборотним дизелем, без зусиль несучи «на горбу» три тони вантажу. Зимник замітало, і скоро слід від якоїсь машини, що пройшла попереду, зник, забілений, і тепер Савчук орієнтувався лише по частоколу тонких віх, які позначали край проїжджої частини зимника. Іноді здавалося, що вантажівка просто висить у білому мареві, але цифри спідометра, ритмічно змінюючись, заспокоювали: «Скоро, Пашо, скоро вже будеш вдома. Ще трохи».

Боковим зором Павло побачив неначе пролом, який промайнув  у частоколі вішок, і знову лише втомлива біла суспензія хуртовини пішла. «Що це? - подумав, скинувши враз напівсонний стан, - слід, чи що? Свіжий? Начебто ні». Згадав про колію, залишену кимось, по якій його «МАЗ» йшов на початку шляху. «Та ні. Якби зійшла вантажівка, було б видно хоча б контури якісь. Тут і кювету, як такого, немає. Певно, грейдер пробив відвалом канал для майбутньої талої води. Той водій, вочевидь, давно вже вдома під боком у дружини», - заспокоював себе Павло. Прогнав геть дрімоту, що вкупі з температурою туманила мозок, і додав газу. Снігу вже було по маточини, але свіжий, він розлітався від удару широких мазівських скатів, піднімаючи білу завісу позаду.

Через тиждень, коли після лікарняного вийшов на роботу, дізнався Савчук, що відкопали на трасі «бобик» ГАЗ-69, а в ньому заледенілий труп шофера. Якби не зім'яло радіатор, вижив би, - бензину був повний бак. Бідолага ще деякий час молотив двигуном без охолоджуючої рідини, поки той не заклинив. А далі закутався, у що зміг, і прийняв невідворотне. Шансів вижити не було: мело дві доби і трасу закрили. На роботі думали, що він з машиною вдома, - мав таку звичку на вихідні, тому й не шукали.

І зрозумів Павло, що на нічній трасі тій, він - Павло Савчук, був останнім шансом нещасного на життя. Чому той не розгледів фари і не вибіг на дорогу? Може, вже задубів до того часу? А може борсався в снігу, вибираючись до рятівного світла фар, що наближалось, і не встиг? Павло із жахом уявив, як промчав повз шофера «бобика» його порятунок, відмахнувшись байдуже білим саваном піднятого снігу, і як волав приречений і давився сумішшю проклять і благання.
Не пішов у міліцію Савчук і не здався. Хоча, якби слідство велося, розповів би все, як було, а там судіть. Але не було слідства. І Савчук сам собі виніс вирок: жити далі з усім цим. Наполовину винуватим, наполовину невинним жити.


               
Розділ 4

- Що, дядьку Пашо? Їдемо? Все нормально? – запитав Вадим, що весь час простовбичив в коридорі, заклопотаного Савчука, коли той вийшов від слідчого.
Павло Павлович важко сів на лаву, тягнучи і Вадима присісти.

- Ось що, Вадиме. Тут така справа. - Савчук зловив стривожений погляд того і посміхнувся, заспокоюючи. - Все гаразд, не переймайся. Я ось про що. Ти хочеш  працювати в моїй колоні? - Павло Павлович прибрав посмішку з обличчя, боячись, щоб Бут не прийняв його слова за підступ. - На тій машині, яку женеш зараз, хочеш?

- Ви це серйозно, дядку Пашо? - здивовано промовив Вадим. - Клим говорив, що женемо до Ухти, а там вже на платформах «желєзкою»  далі. Я згоден і до Ухти гнати. - Думав, що Савчук боїться, як би він раптом не залишив машину в Сиктивкарі, куди було виписано відрядження заводом.

- Ну, що ти, Вадиме. Від Сиктивкара я поволік би твою «двадцятку» на жорсткому буксирі, там вже на ментів начхати. Мені потрібен на неї водій для роботи в Салехарді, і ти мені підходиш. Що скажеш на це?

- А як же завод? Я ж там працюю вже? - непевно вимовив приголомшений Вадим. - Та й аванс я отримав, як з цим бути?

- Я це все улагоджу. Твоя справа - прийняти зараз рішення.

Савчук вже знав про рішення цього колишнього солдата. Проживши життя і побачивши силу-силенну різних людей, він став гарним психологом. Поруч з райвідділом міліції була пошта, і Павло Павлович хотів одним махом вирішити всі питання відразу: відіслати телеграмою на автозавод в Набережні Челни заяву Бута на розрахунок і гроші, отримані ним авансом, а також повідомити у відділ кадрів адресу, куди переслати його військовий квиток. І не водій потрібен був начальнику колони Савчуку. Знайшов би він без проблем його в Салехарді на цей КамАЗ-5320 без спального місця. Одинокому, втомленому від самотності далекобійнику колишньому,  вкрай потрібна була поруч рідна українська душа.

Ось буває так у житті, особливо в молодості, коли події пруть, немов локомотив. Які вже тут самостійні рішення. Хіба встоїш проти локомотиву. Чіпляйся за поручні останнього вагона та тримайся міцніше, і крива твоя вивезе, як кажуть. Доля ж і ставить людину перед вибором, який визначає вектор її майбутнього, всього якихось пару разів за все  життя. І у виборі тому, як правило, не «життя або смерть». Людині надається шанс щось змінити в одноманітному своєму бутті. Не бажаєш чи нездатний? Ну, так тому і бути. Ти вільний у своєму виборі. Плюхайся й надалі у ставочку, що потроху перетворюється в затхле болото біля магістралі, по якій мчать дивовижні потяги, може, аж до такого жаданого синього моря, навіть. Воно то й нічого, якщо комфортно індивідуму в ставочку тому. Але ж он скільки його мешканців проводжають тужливим поглядом експрес, що промайнув! А він іноді візьме та й пригальмує, немов, ваблячи: «Ну ж бо! Давай! Рішайся!» Але загрузли вже ноги в багнюці ставочку, та й дме, напевно, добряче на площадці останнього вагону того красивого експреса, -  не схопити б нежить, не дай боже.

Крижаний кинджал зустрічного повітря впивався в радіатор обігрівача вантажівки, що погойдувалася на останній платформі,  і перетворювався в тепле опахало, яке пестило і хилило в сон. «Як затишно, - подумав, розслабившись на сидіннях, немов на дивані, Вадим Бут. - Добре, що не залишився у вагоні». Теплушка з двоярусними нарами і пічкою-буржуйкою відверто поступалася по комфорту кабіні КамАЗа. Його – Вадима, КамАЗа. Він вже так називав цей відторгнутий усіма «5320», котрий без спального місця.

- Що, Павле Павловичу, під крильце береш пташеня? - з ноткою чи то заздрості, чи то досади почулося з натовпу, коли повантажилися в Ухті і Савчук оголосив, що бере на «двадцятку» водієм Бута. - Воно ж звичайно. «Хохол хохла - до одного котла», як кажуть.

- Ось що, друзі мої! - Савчук, граючи жовнами на зблідлих щоках, якось по-особливому обвів поглядом шоферів. - Кожен з вас отримав свій шматок хліба згідно із жеребом, і ви не нарікали. «5320» - цей «доважок», так би мовити, Бурдейному не припав до смаку, але така вже його доля, - не пощастило. Скільки масла намастити на цей кусень хліба буде залежати надалі тільки від вашої старанності в роботі. У мене любимчиків не буде, - повторюся. Ну, а щодо «хохла» так скажу, друзі мої! - Відчувалося, що Савчук  придушив у собі небезпечний і не потрібний в цю хвилину нервовий сплеск. - Так, Вадим земляк мій - з України. А Тертишний он - донський козак. Сомов - сибіряк, Маріус - прибалт, Боровков, знаю, - з Уралу, Дишлевич - білорус. Не буду уточнювати, хто і як потрапив до Салехарда, де всі ми тепер стали земляками. А зараз ми з вами  ще й перші «камазисти» у нашому рідному АТП – нова, так би мовити, каста. І нехай якраз це зріднить нас, друзі мої! А зимник всіх перевірить на вошивість.  Швидко і об'єктивно перевірить, і поставить кому клеймо майстра, а кому печатку гербову, як чорну мітку. Ось так!

Савчук повільно і владно обвів поглядом підлеглих.

- Гаразд, Павловичу!  Це дурень ляпнув, не подумавши, - примирливо сказав Тертишний і озирнувся суворо у натовп. Там один втягнув голову в плечі, інші винувато забігали очима, ховаючи погляди. - Нічого не маємо проти Вадимки. Я з ним йшов у зв'язці до Мурашів. Нормально водить, не напружує. Дистанцію тримає - видно армійський навик. Ну, а далекобійним премудростям навчимо. Аякже? Він же повинен витягнути першу зарплату, щоб виставити колегам «банку» за, так би мовити, «влітіє в колєктів», - вже зі сміхом обернувся Клим Тертишний до народу. - Вірно кажу, мужики?

Схвально зашуміли. Савчук відчув, що спала напруга, і полегшено зітхнув. Йому тепер належало працювати з цим суворим народом, і він інтуїтивно відчував межу за якою вже не очільник для них. Бачив, як втягли до теплушки ящик горілки, але не сказав нічого. Порадів, що спирт для гальмівної системи КамАЗів залишився цілий. Ох, якби ж цим все скінчилося, – пиятикою! Але Тертишний підліз, як вужака, зазираючи в очі:

- Тут справа така, Павловичу. Є попутники до Воркути. Добряче платять. Місце відгородимо за ширмою, не утруднять.

- Які ще попутники? - здивувався, відчуваючи підступ, Савчук.

Клим, начебто навіть почервонівши, вказав поглядом на двох дівок, що під ручку прогулювалися вздовж составу з невинним виглядом.

- Ти що, Тертишний, здурів? - постукав пальцем собі по лобі Савчук. - Пригоните машини, а самі на лікарняний трипер заліковувати?! А працювати хто буде, га? Ну ви даєте! Гаразд, нехай вже бухла ящик приперли! І де тільки дістали в дірі цій? Але ще й двох шльондр на десерт припасли!

- Та не кип'ятися ти, Павловичу! Гандонів ми теж із запасом взяли, так що весь особовий склад ввіреної тобі колони буде, як штик, і до і після, - вишкірився в зухвалій посмішці Тертишний. - А за порядок я відповідаю, ти ж моє слово знаєш, Павловичу!

Клим м'яко, але впевнено обволікав Савчука павутиною запевнень і обіцянок - це він умів. І відчував очільник колони, що повинен поступитися, немає у нього аргументів. Ну, немає! Не совістити ж, і справді, цей збуджений від передчуття майбутньої оргії  суворий «сєвєрний» народ.

- Гаразд, Климе, - втомлено мовив Савчук, - ти сказав, я почув. Але щоб за добу до прибуття всі були тверезі, як скельце. І без мордобою та насильства, ясно? А то ці «дами легкої поведінки» оком не моргнуть, - розкрутять всім «груповуху» по «сто сімнадцятій».

- Заметано, Павловичу! Кицюні лише тоді відведуть хвостик убік, коли забажають отримати свою жадану купюру, - Тертишний  скабрезно посміхнувся. - Ніякого насильства. Як казав той грузин, що укатав в Челнах Бурдейного: «Це тільки бізнес».

- Ти ніяк сутенером при них, Климе, чи що? - Савчуку доречно було б бути в захваті від підприємливості свого підлеглого.

- Ну, хтось же повинен стежити, щоб кицьок не образили. Так що не переймайся, Павловичу, все буде «чин чинарьом». До речі, тобі належить, так би мовити, бонус. - Тертишний вочевидь переходив межу.

- Пішов ти, знаєш куди, зі своїм бонусом, - крізь зуби видавив Савчук, і, притягнувши Клима до себе за відворот кожушка, прошипів:

- Не здумай пацана спокусити. Удавлю.

Вадим бачив цю сутичку. Йому бридила фамільярність Тертишного. Але розумів Бут, - Клим тут лідер. У всякому разі, в цій теплушці-казармі на час поїздки - лідер і нікуди від цього не дітися. Вадиму, з одного боку, і хотілося швидше влитися в колектив, але, з іншого боку, він розумів, що стати врівень із цими чолов’ягами він - практично ще хлопчисько, не здатний. На даному етапі, у всякому разі. А якщо не можеш стати врівень, то є небезпека впасти вниз, - такий закон у жорстокому світі і армії, і зони, і Півночі, де все навколо – суцільна зона. Тому, як порятунок від цих складнощів хоча б на першому етапі, задоволено прийняв Вадим запропоноване Савчуком чергування на платформі в кабіні вантажівки - тепер уже своєму і робочому місці, і житлі.

Крізь дрімоту почув стукіт у дверцята і здригнувся від несподіванки: «Що за біс?! Привид, чи що?»

- Вадиме! Це я - Павло Павлович! Відчини!

Вадим потягнув за ручку, і в прочинену щілину дверей до кабіни втиснувся Савчук, підштовхуваний тугим струменем зустрічного морозного потоку.

- Мотає платформи, мало не впав, - посміхнувся той полегшено. - А ти як? Не заколисало?

- Та ні, начебто, - відповів Вадим, хоча бовтанка заснути нормально не давала і стала вже дратувати.

- Ну, ось що, колего-далекобійнику!  На передніх платформах не так колише, гайда до мене в «КУНГ». Там є тапчани, обігрів, - перекусимо. Давай, одягайся. Тільки йти треба обережно, тримаючись постійно за що-небудь, зрозумів? А то не приведи господи звалитися за борт в цій пустелі. Гірше, ніж в океан, - там хоч потонути можна, щоб не мучитися.

Перебиратися із платформи на платформу серед припнутих вантажівок було і справді небезпечно й лячно. Состав бовтало немилосердно на роздовбаних коліях. Здавалося, що захмелілий машиніст, начхавши на обмеження, тиснув на всю «желєзку», куражачись. Вадим і не радий був, що не знайшов приводу відмовитися. Але коли відчинені двері «КУНГа» дихнули теплом і чимось по-домашньому смачним, настрій змінився на мажорний лад. Всередині фургон був, як кімната: дві лежанки з боків і пригвинчений столик між ними. На столику стояла сковорідка із ще гарячою смаженою картоплею. На газеті лежали нарізані хліб і ковбаса та ще пара цибулин.

- Ну, от ми і вдома. - Савчук зняв кожушок. - Роздягайся, облаштовуйся, зараз будемо вечеряти.

- Звідки картопля, дядьку Пашо? - запитав здивований Вадим, знімаючи бушлат.
Савчук хитро примружив око:

- Все розкажу і покажу починаючому далекобійникові, але пізніше. Зараз давай до столу. Ось тільки ложка у нас одна на двох, але нічого, - є ще ніж.

Вадим відчував, як розгорається апетит. Він сто років не їв смаженої картоплі. Ну, сто не сто, а останнього разу - перед армією, вдома це було. Бабуся готувала її дуже смачно:  в печі, на великій чорній сковороді. І пахла картопля по-особливому - смоляним димком соснових поліняк. Немає вже її - бабусі. І могили її ще не бачив Вадим. «Може, треба було, все-таки, заїхати додому?» - промайнуло недоречно в голові.

- Ну, бери ложку, їж, не соромся, - перервав  його сумні думки голос Савчука, котрий булькнув із солдатської фляжки в алюмінієвий кухоль з водою. Запахло спиртом.

- Кухоль у нас теж один на двох, але нічого, поділимося. Правда ж, Вадиме? - Він подивився ласкаво на хлопця, що жадібно жував. – За твоє здоров'я, майбутній далекообійнику, - посміхнувся і сьорбнув з кухля. - Випий, Вадику. Це не «камазівський», це - медичний, чистий. Завжди вози його з собою, як НЗ, - недоторканний запас. - Павло Павлович підсунув кухоль до Вадима і підчепив ножем кружальце картоплі.

Вадим сьорбнув ковток і поперхнувся.

- Нічого, нічого, солдате. Цьому швидко вчаться на «сєверах». Але, моя тобі порада, - Павло Павлович уважно подивився в залиті від кашлю слізьми очі Бута, - бійся, Вадиме, потрапити в залежність від цього, - вказав ножем на фляжку зі спиртом. - І взагалі, в залежність від чого чи кого-небудь. Будь-яка залежність - це несвобода, дружок, - неволя. - Відвів погляд, зітхнувши важко. - Ну, ти їж, їж.

Розведена спиртом вода, що аж ніяк не перетворилася на горілку, все ж злегка вдарила в голову і розслабила. Вадим наліг на картоплю, вприкуску із ковбасою.
Савчук ще сьорбнув з кухля, кинув у рот крихту хліба і продовжив задумливо:

- Але не всім, Вадику, свобода потрібна. Я б так сказав: далеко не всім бридить  неволя, чи то пак, - залежність. Хтось там сказав: «Свобода - це усвідомлена необхідність». Натякнув, - мовляв, і без неї можна. Можна, напевно. Але, без свободи, без прагнення до неї, ти не особистість, Вадиме. Хоча і це багатьом не важливо. Вип'єш ще? - запитав хлопця, що старанно жував.

Той похитав головою.

Савчук допив з кухля, налив у нього чаю з термоса і підсунув до Вадима.

- А знаєш, Вадику, в чому головна приваба роботи далекобійником? У тому, що ти маєш можливість, іноді цілими тижнями, не перетинатися з людьми. І ти не в безлюдному степу знаходишся, не в одиночній тюремній камері і не на безлюдному острові. Ось вони – люди: ідуть по тротуару, їдуть назустріч у автобусі, переходять дорогу по пішохідному переходу; але ти в своїй кабіні облагодіяний не спілкуватися з ними, коли немає потреби, розумієш? І ти вільний у цьому виборі! Це як те, що ми ось з тобою тут, а решта - в теплушці. Хоча, це вже точно їхній усвідомлений вибір. Не знайшлося бажаючих їхати по кабінах, хіба б я заборонив. Людина, на жаль, - тварина стадна і там - в теплушці тій, тому підтвердження, Вадиме. Але є й «альбіноси», що виділяються із маси іншим сприйняттям світу, людських цінностей, іншими пріоритетами. У природі альбіноси - вигнанці, такі собі «ізгої», та й серед людей, в більшості випадків, теж. А ось ремесло далекобійника, друже ти мій, дає можливість такому «альбіносу» вижити і відбутися, як особистості, розумієш? У всіх інших професіях тебе підрівняють, вишикують і впаяють в колектив, де ти будеш зобов'язаний тягнути слабких або йти по їхніх головах. Тут же надається можливість уникнути цього. При бажанні, звичайно. Ось таке ти собі ремесло вибираєш, друже! Доїдай картоплю. Ось чай. Вибач, хліб без масла. У цьому голодному краю це дефіцит. Хоча, що тут не дефіцит? Ну, може, горілка. Взяла ж братія десь цілий ящик.

Савчук з розчуленням спостерігав, як Вадим їсть, вже не поспішаючи, наситившись.

- А знаєш, у чому мінус цього ремесла? - раптом запитав Павло Павлович. І не чекаючи відповіді хлопця, що зацікавлено звів на наставника осоловілий погляд, мовив:

- У неможливості мати сім'ю нормальну. Хоча, нормальність - поняття відносне. Будинок, дружина, діти, господар, що приїжджає час від часу після рейсу додому і привозить гроші, - це сім'я? Сім'я, звичайно. Дружина, що змирилась  і не ревнує, - це нормально? Напевне, що так. Адже ж вона як міркує: лиш  би чоловік гроші привозив, а як він там - у рейсі, або з ким він там, - начхати. Відгомони ревнощів, що перетворяться з роками в жабу заздрощів на його ілюзорну свободу, придушить така «благовірна», розчепіривши ноги, при нагоді, перед сусідом, кумом, товаришем по службі - різниці немає. І при цьому виправдання собі знайде непробивне: він же там - «в трасі», з «плечовими» не віршики про любов читає, мабуть? А на вигляд сім'я нормальна. Вона і є нормальна, бо нормальність - це стан більшості. А як же «ненормальні» сім’ї, спитаєш? А немає їх, Вадиме, за визначенням немає. Бо розпадаються вони, коли крапля за краплею неминуче вичерпується через життя таке віра в кохану людину, а з нею і саме кохання. Ось так, Вадиме. Велика це розкіш для далекобійника - кохати. Кохати - означає маятися в довгих рейсах-розлуках, рятуючись, наскільки можна, примусовою вірою в рідну, залишено вдома половинку, - єдиним спасінням для  сімейного далекобійника, котрий кохає  свою дружину, довіряє і вірний їй. Але завжди ж знайдеться той, чи та, або ті - чоловік, жінка, друзі, сусіди,  котрі постараються запустити хробака сумніву в душу. Або їй, або йому нашептати. Здебільшого через ті ж заздрощі, бо їхні ж сім'ї з числа, так би мовити, «нормальних», де, хоч і зраджують час від часу нишком на стороні, але сплять, зазвичай,  вночі разом - у своєму сімейному ложі. Правда, повернувшись дупами одне до одного при цьому. Ось на що ти себе прирікаєш, майбутній далекобійнику! Не передумав вже робити замах на це ремесло після моїх тирад?

Савчук якось непомітно перейшов на напівжартівливий тон.

 - Та не дрейф ти, солдате! Це я перебільшую. Завжди є можливість виплутатися із такої ситуації. У житті всьому є противага, інакше світ би цей завалився до дідька в пекло.

 - І як же виплутатися з неї, а ще краще - не вляпатися? - спитав трохи приголомшений почутим Вадим, коли Павло Павлович замовк, поринувши у свої роздуми.

 - Як виплутатися питаєш? - ніби прокинувшись, відгукнувся Савчук.

Пауза тяглася довго. Стукали колеса на стиках. КамАЗ на платформі похитувало злегка, хилячи Вадима в сон. Павло Павлович підвівся з-за столу і прочинив двері назовні. У тепло «КУНГа» шаснув проворний  шлейф холоду, що пахнув вихлопом локомотивного дизеля. З теплушки крізь завивання вітру долинав безладний хор підпитих голосів. Савчук причинив двері, присів до столу і подивився довгим серйозним поглядом в очі хлопця:

 - Виплутатися, Вадиме, простіше простого: знайти сили прийняти рішення і залишитися з тим, «хто» дорогий для тебе, або ж із тим «що» тобі дороге. Але, нехай вбереже бог від цього вибору будь-якого далекобійника. І тебе теж. А от як не вляпатися в цю гамлетівську дилему? Тут, вже, я тобі, брате, нездатний відповісти, вибач.

«... И дорогая не узнает, какой танкиста был конец», - - лунало крізь стукіт вагонних коліс над оповитою мороком тундрою, заколисуючи юного далекобійника і проникаючи голкою в огрубіле серце старого.

            
Вінниця. 2017 р.